Дубенко О.І. Адміністративно-правовий механізм забезпечення безпеки особи

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь її наукової розробки, зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами, визначається мета і завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методологічна основа, особистий внесок здобувача, наукова новизна роботи, практичне значення одержаних результатів, подано відомості про апробацію, публікацію основних положень, її структуру та обсяг.

Розділ І „Теоретичні аспекти дослідження проблем забезпечення права на безпеку особи” присвячено характеристиці, дослідженню та аналізу фундаментальних основ безпеки особи та складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Правова природа безпеки особи в аспекті загального поняття безпеки” досліджено сутність і зміст багатоаспектного поняття „безпека”. Проаналізовано різні погляди на розуміння його сутності. Виділено основні аспекти, які необхідно враховувати, досліджуючи категорію „безпека”.

Наголошується, що українська держава, реалізуючи покладену на неї соціальну функцію, здійснює комплекс заходів щодо забезпечення безпеки людини і громадянина. Доводиться значимість та роль юридичних засобів у вирішенні проблеми безпеки.

Розкрито структуру інституту юридичної безпеки, при цьому запропоновано розглядати юридичну безпеку у двох аспектах. У першому, вузькому, підході – як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства й держави від загроз, що виникають у сфері юридичних відносин. У другому підході юридична безпека розширюється до меж розгляду стану юридичної захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави. Зроблено також висновок про те, що використання поняття юридична безпека як у вузькому, так і в широкому розумінні одне одному абсолютно не суперечать, оскільки вузьке визначення є складовою широкого, підлегле йому, адже наявність або відсутність юридичних загроз характеризує рівень юридичної захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави. При цьому зазначається, що дефініція „юридична безпека” є ширшою, ніж правова і включає, поряд із правовим забезпеченням, належну діяльність правоохоронних, судових і правозастосовчих органів.

Досліджуючи сутність та зміст поняття „безпека особи”, запропоновано його визначення як систему внутрішніх і зовнішніх умов економічного, політичного, соціального, юридичного, техногенного та іншого характеру, що запобігають загрозі невизначеному колу осіб, їх життю і здоров'ю, правам і свободам, які здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. 

Приділено значну увагу класифікації безпеки. Зокрема, пропонується види безпеки поділяти за трьома параметрами: об’єктом захисту, засобами захисту і характером загроз. Крім того, залежно від об’єкта захисту пропонується виділяти безпеку людини, суспільства і держави, а залежно від засобів захисту - економічну, політичну, військову, інформаційну в тому числі юридичну безпеки. Військова безпека пов’язана із характером загроз, які можуть бути внутрішніми і зовнішніми.

На підставі аналізу законодавства та наукової літератури запропоновано виділити три основні функції системи безпеки: виявлення та прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз життєво важливим інтересам суб’єктів безпеки, здійснення комплексу оперативних і довгострокових заходів для їхнього попередження та нейтралізації; керування силами та засобами забезпечення безпеки в повсякденних умовах і за надзвичайних ситуацій; здійснення низки заходів щодо відновлення нормального функціонування об’єктів безпеки.

Розглядаючи безпеку як систему, функціонування якої підпорядковане меті усунення загроз у тій чи іншій сфері суспільної діяльності, розглянуто її методи, засоби, проаналізовано їх з огляду на те, наскільки вони відповідають, з одного боку, характеру загроз, а з іншого – особливостям суб’єкта, що перебуває під захистом.

Підрозділ 1.2. „Особиста безпека як елемент адміністаривно-правового статусу громадянина” присвячено дослідженню сутності та структурних елементів поняття „особиста безпека” у контексті захисту прав і свобод людини та громадянина.

Запропоновано розглядати особисту безпеку як елемент адміністративно-правового статусу громадянина, де особиста безпека – це врегульований адміністративно-правовими нормами стан захищеності прав, свобод і законних інтересів особи від чинників і умов, що виникають у результаті вчинення адміністративних правопорушень внаслідок шкідливих природних, техногенних і соціальних явищ дійсності.

Зазначено, що існуючі в сучасному праві способи захисту особистих прав зводяться до трьох способів: а) заходи щодо запобігання або припинення порушення; б) публічно-правові санкції стосовно порушників; в) повне або часткове відшкодування збитку тій особі, права якої порушено.

Приділено значну увагу питанню прав і свобод людини та громадянина, зокрема спробам їх розмежування, та зроблено висновок про відсутність принципових розбіжностей між правами людини і правами громадянина - розходження між цими двома групами прав спостерігається лише за колом суб’єктів, що наділяються цими правами.

Підкреслено, що право на безпеку є базовим, фундаментальним для всієї системи особистих прав, будучи основою цієї системи. Звернуто увагу на той факт, що у теоретичних дослідженнях і законодавстві закріплене право на безпеку не має свого реального належного відображення та знаходиться на значно нижчому рівні забезпечення, ніж інші права та свободи людини та громадянина.

Досліджено ґенезу ідеї недоторканності основних прав людини, наведено аналіз праць мислителів і науковців різного часу, зокрема висвітлено виникнення природно-правової та позитивістської теорії природи прав людини та їх відображення в конституціях сучасних держав і міжнародному праві.

На підставі аналізу міжнародного і вітчизняного законодавства та наукової літератури розглянуто систему прав людини та громадянина, розкрито її внутрішню структуру, співвідношення різних груп прав. Запропоновано розглядати право на безпеку як основне, базисне конституційне право людини та громадянина, оскільки його базисний характер виявляється в тому, що реалізація цього права в усіх сферах життя та соціальної діяльності є необхідною умовою для реалізації всіх інших прав і свобод людини та громадянина, незалежно від природи й місця кожного з них у правовій системі особистості.

Розмежовано поняття безпеки особи та особиста безпека. Відмінність полягає в тому, що за особистої безпеки сукупність суспільних відносин спрямована на захист життя, здоров’я, недоторканності та свободи конкретної людини від внутрішніх і зовнішніх загроз, а при забезпеченні безпеки особи передбачається невизначене коло осіб.

У підрозділі 1.3. „Адміністративно-правові гарантії права на безпеку особи” розглядаються проблеми теорії та практичної реалізації гарантованого державою права на особисту безпеку особи за допомогою сукупності загальносоціальних, політичних, юридичних та організаційних умов і засобів, що використовуються органами державної влади та місцевого самоврядування.

Розкрито, систематизовано та класифіковано види гарантій безпеки особи, зокрема виділено економічні, політичні, соціальні, духовно-культурні, юридичні. Зроблено висновок, що забезпечення безпеки особи починається з базового нормотворчого визначення караних посягань на неї, а також основних принципів і можливостей правозахисту в державі (включаючи загальнодержавні зобов’язання, головні її способи, допустимі межі). У свою чергу гарантії безпеки особи визначаються рівнем розвитку демократичного інституту відповідальності держави перед своїми громадянами за порушення їх прав і свобод.

У підрозділі наведено класифікацію та розкрито сутність основних способів безпосереднього забезпечення безпеки особи: виявлення фактів посягань на особу; попередження та припинення посягань; засоби відновлення порушених прав; заходи юридичної відповідальності; процесуальні форми охорони. Зазначено, що у більшості випадків перелічені способи використовуються в різних комбінаціях.

У системі юридичних гарантій права на безпеку виділено наступні групи норм: що містять загальні гарантії; встановлюють обов’язки, необхідні для забезпечення безпеки; гарантують забезпечення безпеки у сфері взаємодії громадян з державними органами і посадовими особами; гарантують можливість відновлення порушених прав і свобод шляхом оскарження протиправних рішень та дій до суду.

Зроблено висновок, що безпека особи, громадський порядок і суспільна безпека виступають як взаємопов’язані та взаємообумовлені, самостійні суб’єкти охорони, які різняться специфікою даних суспільних відносин, характером правопорушень і різними засобами регулювання, але головним об’єктом їх охорони є людина, її життя, здоров’я і недоторканність.

Розділ ІІ „Місце та роль органів внутрішніх справ у системі суб’єктів забезпечення безпеки особи” присвячений аналізу сутності, структури, проблем реалізації правового статусу і засад організації та діяльності органів внутрішніх справ як одного з суб’єктів забезпечення  безпеки особи. Даний розділ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Загальна характеристика суб’єктів забезпечення безпеки особи” детально аналізуються особливості суб’єктів забезпечення безпеки особи та їх загальні характеристики.

Зазначається, що система забезпечення безпеки особи має низку специфічних ознак, зокрема система забезпечення безпеки особи є відособленою підсистемою в суспільстві і має своє призначення та певну структуру, єдність якої забезпечується комплексом взаємообумовлених внутрішніх зв’язків; суб’єкти забезпечення безпеки особи мають свою компетенцію; діяльність суб’єктів забезпечення безпеки особи регламентована правовими нормами.

У підрозділі наведено класифікацію суб’єктів забезпечення безпеки особи, їх характеристику, функції та компетенцію. До них, зокрема, відносяться Президент України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України, судові та правоохоронні органи, органи місцевого самоврядування тощо.  

Розглянуто та проаналізовано сили і засоби забезпечення безпеки особи, розкрито особливості їх створення, розвитку та призначення. При цьому підкреслюється, що взаємозв’язок суб’єктів правоохоронної діяльності, зумовлений спільністю цілей та єдиними державними програмами, не забезпечує однорідність цих суб’єктів, а отже, припускає і відмінності у формах і методах роботи.

Підрозділ 2.2. „Забезпечення безпеки особи в структурі завдань і функцій органів внутрішніх справ” присвячено характеристиці діяльності органів внутрішніх справ у сфері забезпечення права на безпеку особи.

Наголошено на особливій ролі органів внутрішніх справ України у практичному забезпеченні безпеки особи, захисті прав людини та громадянина, які, водночас, є невід’ємною частиною державного механізму.

У дослідженні вноситься пропозиція про необхідність прийняття Закону України „Про органи внутрішніх справ”, адже основні завдання, функції та повноваження органів внутрішніх справ збігаються із завданнями, функціями та повноваженнями міліції (за винятком внутрішніх військ).

На підставі аналізу чинного законодавства та наукової літератури наводяться основні завдання органів внутрішніх справ, а також розкриваються завдання окремих структурних підрозділів органів внутрішні справ у контексті гарантування особистої безпеки громадян. Викладено низку зауважень, зокрема до сформульованих у ст.2 Закону України „Про міліцію” завданнь міліції. Обгрунтовано конкретні пропозиції щодо усунення зазначених недоліків і прогалин чинного законодавства.

Виділені нові завдання, що постають перед правоохоронними органами держави у досліджуваній сфері, обґрунтовано необхідність перегляду стратегічних напрямів їхньої діяльності, визначено напрями пошуку нових підходів до організації та здійснення охорони громадського порядку і боротьби із правопорушеннями, які б відповідали сучасній обстановці та тенденціям її розвитку. Значну увагу приділено питанню співвідношення дефініцій „гарантування особистої безпеки громадян”, „забезпечення дорожнього руху”, „забезпечення громадської безпеки”.  

Зроблено висновок, що сфера органів внутрішніх справ є багатоаспектною, оскільки містить різні види (групи) суспільних відносин, які входять у господарчу, фінансову, житлово-комунальну, медичну, соціальну, правоохоронну та іншу сферу життєдіяльності держави. Підкреслюється, що органи внутрішніх справ як об’єкт управління необхідно розглядати у широкому та вузькому розумінні. У широкому - як сукупність усіх існуючих у державі напрямів (видів, сфер) діяльності, що дозволяють забезпечити її стале функціонування та розвиток. У вузькому - лише тих напрямів (видів, сфер) діяльності, які пов'язані із охороною та захистом прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, боротьбою із правопорушеннями, забезпеченням громадського порядку, громадської безпеки та власності, тобто складають основу забезпечення внутрішньої безпеки від такого виду внутрішньої загрози як правопорушення.

Підрозділ 2.3 „Форми та методи забезпечення безпеки особи органами внутрішніх справ” присвячено дослідженню форм і методів діяльності органів внутрішніх справ як одного з головних суб’єктів забезпечення права на безпеку особи.   

Звернуто увагу на те, що для виконання покладених на органи внутрішніх справ численних обов’язків їм доводиться займатися різною за своїм характером, соціальним призначенням, правовим регулюванням діяльністю. Виділено такі її основні види: адміністративну, оперативно-розшукову діяльність, досудове слідство, дізнання. Кожному з цих видів діяльності органів внутрішніх справ надано особливу правову характеристику та класифікацію.

Значну увагу приділено питанню законодавчо закріпленого права застосування суб'єктами управління внутрішніми справами під час виконання правоохоронних завдань заходів адміністративного примусу. Підтримано поширену у науковій літературі думку про те, що основним (визначальним) методом діяльності суб'єктів управління щодо забезпечення правопорядку повинен стати метод переконання.

Розглянуто проблему застосування адміністративних актів  міліції у аспекті забезпечення безпеки особи. Наголошується, що за сучасних умов багато ознак адміністративних актів не знаходять повного втілення, адже коли управління здійснюється під впливом політичних сил, що протистоять одна одній (а всі вони здебільшого декларують прихильність демократії), тоді порушується раніше встановлений поділ компетенцій щодо забезпечення безпеки особи між різними органами влади, і акт управління неадекватно відображає функції виконавчо-розпорядчої діяльності в обновлюваній правовій системі.

Зроблено висновок, що застосування права в процесі адміністративної діяльності не можна зводити лише до видання індивідуальних юридичних актів. Не менш важливе значення в практиці адміністративної діяльності міліції має здійснення інших юридично значущих дій. На підставі аналізу існуючої в Україні практики зроблено аналіз та наведено класифікацію юридично значущих дій.

У ході дослідження також розмежовані та проаналізовані методи управління, які класифіковано на загальні, що використовуються при здійсненні всіх або основних функцій управління, і спеціальні, що застосовуються для здійснення окремих функцій чи стадій процесу управління. До загальних методів управління віднесено економічні, морально-етичні, соціально-політичні. До спеціальних – адміністративні методи: переконання та примус;  нагляд та контроль, розробка заходів впливу.

Розділ ІІІ „Проблеми забезпечення права громадян на безпеку у світлі актуальних тенденцій суспільного розвитку” складаєтья з двох основних підрозділів.

Підрозділ 3.1. „Адміністративно-правове регулювання забезпечення  безпеки в надзвичайних ситуаціях” присвячено дослідженню адміністративно-правового регулювання діяльності суб’єктів забезпечення  безпеки в надзвичайних ситуаціях.

Акцентується увага на тому, що попередження надзвичайних ситуацій – це комплекс заходів, проведених завчасно й спрямованих на максимально можливе зменшення ризику виникнення надзвичайних ситуацій, а також на збереження здоров’я людей, зниження розмірів збитків, завданих навколишньому природному середовищу й матеріальних втрат у випадку їх виникнення. При цьому наведено дефініцію безпеки, класифікацію надзвичайних ситуацій, їх джерел та досліджено понятійний апарат у сфері забезпечення права на безпеку в надзвичайних ситуаціях.

Глибокому та всебічному аналізу піддано правове регулювання режимів управління кризовими ситуаціями, зокрема зазначено, що воно здійснюється як на конституційному рівні, так і на рівні законодавчих та інших нормативних актів, що діють в Україні.

Також розмежовано та проаналізовані поняття „кризова ситуація” та „надзвичайний стан”, при цьому пропонується розглядати надзвичайний стан і в більш широкому аспекті – як правовий інститут, що містить сукупність юридичних норм і принципів, які регулюють порядок введення, збереження й скасування надзвичайного стану й усієї системи пов’язаних з ним правових відносин.

Приділена увага проблемі правового використання збройних сил для підтримки режиму надзвичайного стану. Зазначається, що, не зважаючи на переконливі аргументи на користь його рішення, така можливість не передбачена на конституційному рівні. Але очевидним є те, що без використання збройних сил у багатьох надзвичайних ситуаціях усунути загрози правам і свободам особи й конституційному ладу неможливо. Пропонується доповнити Конституцію України нормою, яка б дозволяла приймати рішення про залучення збройних сил у надзвичайних ситуаціях Президентом України за погодженням із Верховною Радою.

У підрозділі 3.2 „Забезпечення безпеки в інформаційній сфері” зроблена спроба дати аналіз актуальній на сьогодні як для України, так і для багатьох країн світу проблемі забезпечення безпеки особи в інформаційній сфері. Зазначено, що основні напрями забезпечення інформаційної безпеки пов'язані з такими суб'єктами, як людина, суспільство, держава. Саме захист їхніх інтересів, прав, свобод щодо правовідносин в інформаційній сфері, потребує правого регулювання.

Приділено увагу закордонному досвіду нормативно-правового регулювання питання інформаційної безпеки, зокрема Російської Федерації та країн-членів Європейського Союзу. На основі проведеного аналізу зроблено висновок, що у нашій країні відсутні реальні гарантії права громадян на забезпечення захисту їхніх персональних даних. Зазначається, що одним із шляхів вирішення цього питання є введення в законодавство єдиної термінології у даній сфері, зокрема такої, що відображає сутність поняття „персональні дані”. Зауважено, що на сьогодні вже більш ніж у 20 європейських державах прийняті національні закони про персональні дані. Пропонується розпочати розробку проекту закону України, який детально регулював би порядок роботи з інформацією персонального характеру і був спрямований на захист конституційного права особи та на безпеку в інформаційній сфері.  

Розглянуто поняття „інформаційна безпека людини” з позицій його багатоплановості. При цьому при визначенні кола об'єктів інформаційної безпеки, зокрема громадянин, суспільство та держава, зазначено, що не всі з них мають чітко визначені законодавством параметри інформаційної безпеки.

Дослідження параметрів інформаційної безпеки особи дозволило  виділити низку невирішених на сьогодні проблем. Одна з них стосується питання класифікації параметрів інформаційної безпеки особи. Зазначається, що у розділі І Концепції основ державної політики національної безпеки України вона здійснена на різних засадах, зокрема, параметри моральних або матеріальних цінностей не можуть визначатися законодавством як загальні, обов'язкові для всіх.