Експериментальні дослідження ефективності тіотриазоліну за умов доксорубіцинової кардіоміопатії

Краткое содержание

Матеріали та методи дослідження. Досліди проведені на 120 статевозрілих білих щурах обох статей лінії Вістар масою 170-230 г, 100 білих нелінійних мишах масою 18-22 г, на 36 кролях породи Шиншила масою 2,6-4,5 кг, які утримувалися в стандартних умовах віварію при вільному доступі до води і їжі та згідно протоколу №13 від 31.10.2006 р. Комісії з питань етики НМУ імені О.О. Богомольця. Для проведення досліджень застосовували препарати: доксорубіцин-КМП (ВАТ “Київмедпрепарат”, Україна, з 2006 р. – корпорація “ARTERІUM”), натрію фторид (“Гриндекс”, Латвія), тіотриазолін (АТ “Галичфарм”, Україна, з 2006 р. – корпорація “ARTERІUM”).

Визначення гострої токсичності доксорубіцину і натрію фториду проводили при внутрішньоочеревинному (в/о) введенні мишам після попереднього розчинення у воді для ін’єкцій. Для визначення ДЛ₅₀ засто­совували метод В.Б. Прозоровського (1998). Враховували показники, які можуть бути застосовані для оцінки токсичного ефекту відповідно до Методичних рекомендацій ДФЦ МОЗ України (Київ, 2001).

Вибір режиму дозування доксорубіцину, натрію фториду був обґрунтований результатами пошукової роботи і літературних даних (Гольдберг Л.Е. и соавт., 1983; Дьяченко В.Ю., 1990; Капелько В.И. и соавт, 1990; Shan K. et al., 1996; Head K. et al., 2001; Давыдова Е.В., 2003). Дози тіотриазоліну були також визначені здобувачем на підставі аналізу даних наукової літератури (Беленичев И.Ф., 1991; Визир А.Д., 1997; Піняжко О.Р., 1998; Болгов Д.М., 2002; Мазур И.А. и соавт., 2005).

У гострому експерименті (наркоз – уретан 1 мг/кг) у всіх кролів проведено комплексне дослідження функціонального стану системи кровообігу з використанням метода катетеризації лівого шлуночка серця (ЛШС) для визначення максимального тиску лівого шлуночка (Р_max) та метода термодилюції для визначення хвилинного об’єму крові (ХОК). Ці показники, а також системний артеріальний тиск (САТ) у стегновій артерії та частоту серцевих скорочень (ЧСС) реєстрували на приладі НР VІRІCUA Component Monitoring System, Hewlett Packard (США). Серцевий індекс (СІ мл/м²/хв), систолічний індекс (СиІ мл/м²), загальний периферичний опір судин (ЗПО дин/сек/см³), робочий індекс лівого шлуночка (РІЛШ кгм/м²), робочий ударний індекс лівого шлуночка (РУІЛШ кгм/м²), дебіт серця (Д мл/с) визначали розрахунковим методом.

Модель антрациклінового ушкодження серця у кролів здійснювали шляхом в/в введення (у вушну вену) доксорубіцину в дозі
3 мг/кг маси один раз на тиждень протягом 4-х тижнів (Капелько В.И., Попович М.И., 1990; Ниженковская И.В., 1999). Тіотриазолін вводили за 1 год до введення доксорубіцину в/м щоденно у дозі 125 мг/кг маси протягом 4-х тижнів. Така доза тіотриазоліну була визначена на основі аналізу даних наукової літератури (Стец В.Р., Мазур И.А., 1993;
Піняжко О.Р., 1998; Бибик В.В. и соавт., 2000) та проведених досліджень з антитоксичних властивостей препарату.

Доксорубіцинову кардіоміопатію на щурах моделювали в/м введенням доксорубіцину в дозі 5 мг/кг 1 раз на тиждень протягом 4-х тижнів. Тіотриазолін вводили щоденно в/м у дозі 150 мг/кг маси за 1 год до доксорубіцину протягом вказаного терміну.

Гостру фторидну інтоксикацію в експериментах на кролях здій­сню­вали в/в введенням натрію фториду в дозі 10 мг/кг та визначенням показників діяльності серця та стану гемодинаміки через 40 хв. Тіотриазолін вводили в дозі 125 мг/кг в/м за 1 год до натрію фториду.

Біохімічні дослідження проведені на інтактних щурах та тваринах при моделюванні доксорубіцинової кардіоміопатії і при попередньому введенні тіотриазоліну на фоні патології. В міокарді та печінці щурів визначали рівень малонового диальдегіду (МДА) – Стальная Ю.И. и соавт., 1977, активність супероксиддисмутази (СОД) – Чевари С.Т. и соавт., 1991 та каталази – Мещищен І.Ф., 1998.

 Визначення основних показників енергетичного обміну міокарда проводили згідно загальноприйнятим біохімічним методам
(Прохорова М.И., 1982). Ідентифікацію аденілових нуклеотидів проводили методом електрофорезу на папері з наступною спектрофотометрією (Sato T.R. et al., 1963).

Визначення вмісту окислених нікотинамідних коферментів (НАД⁺ + НАДФ⁺) та їх відновлених форм проводили за загальноприйнятим флюорометричним методом (Huff І.M., Perlzweіg W.A., 1947) і виражали в мкмоль/кг вологої тканини. Газохроматографічний аналіз ліпідів тканин печінки та серця щурів проводили за методикою (Гичка С.Г., Брюзгіна Т.С. і співавт., 1998).

Визначення патоморфологічних і гістохімічних показників при відтворенні антрациклінової кардіоміопатії на щурах проводили, досліджуючи міокард лівого шлуночка (Ватутин Н.Т., Калинкина Н.В. и соавт., 2001),

Серійні парафінові зрізи товщиною 7 мкм виготовляли на санному мікроскопі, забарвлювали гематоксилін-еозином за Ван-Гізоном.

Вивчення основних закономірностей процесів оксидоредукції проведене на кріостатних зрізах серця товщиною 10 мкм. Активність сукцинатдегідрогенази (СДГ) визначали – за Нахласом і співавт., малатдегідрогенази – МДГ – за Гесс, Скарпеллі і Пірс; цитоплазматичної α-гліцерфосфатдегідрогенази і лактатдегідрогенази – ЛДГ – за Гесс, Скарпеллі і Пірс; глюкозо-6-фосфатдегідрогенази – Г-6-ФДГ – пентозний цикл – за Гесс, Скарпеллі, Пірс; НАДФ-Н ДГ, – як показника активності всієї НАДФ-Н генеруючої системи дегідрогеназ, – за Фарбером.

Застосовані гістохімічні методики виконані за Е. Пірс (1962), патоморфологічні – за Б. Ромейс.

Всі використані при виконанні даної роботи одиниці виміру і параметри приведені у відповідність МСО (Липперт Г., 1980). Отримані результати обробляли статистично на персональному комп’ютері з використанням стандартного пакету програм “Statіstіca ver. 5.0”, “Statgraphіcs”, оцінювали вірогідність на рівні значимості не менше 95,0% (р≤0,05) з використанням критерію t Стьюдента.

Результати досліджень та їх обговорення. Метою проведення першого етапу досліджень було визначення параметрів гострої токсичності доксорубіцину і натрію фториду. ДЛ₅₀ доксорубіцину становила 12,9 (6,5÷20) мг/кг. При попередньому в/о введенні тіотриазоліну в дозі 100 мг/кг ДЛ₅₀ доксорубіцину зростала у 1,8 рази і становила 23,5 (8,5÷44,5) мг/кг. При попередньому застосуванні тіотриазоліну в дозі 150 мг/кг ДЛ₅₀ доксорубіцину зростала у 2,2 рази і становила 28,2 (17,8÷45,5) мг/кг. При введенні тіотриазоліну в дозі
250 мг/кг ДЛ₅₀ доксорубіцину зростала в 2,8 рази і дорівнювала 35,7
(20÷87) мг/кг. Таким чином, тіотриазолін знижував токсичний ефект доксорубіцину в експериментах на мишах. Визначений ефект мав дозозалежний характер.

Гостра токсичність натрію фториду при в/о введенні склала
51,5 (29,7÷76,7) мг/кг; тіотриазолін при попередньому в/о введенні в дозі 100 мг/кг обумовив збільшення ДЛ₅₀ у 1,2 рази. При введенні тіотриазоліну в дозах 150 мг/кг та 250 мг/кг в/о відмічено зростання ДЛ₅₀ до 72,1 (45,1÷110,5) мг/кг та 118,4 (54,78÷180,11) мг/кг, тобто в 1,4 та 2,3 рази відповідно. Проведені експерименти показали, що протекторний ефект тіотриазоліну при фторидній інтоксикації дозозалежний.