Эпистолярная проза А.Чехова и идейно-художественные поиски писателя 80 -х – 90 -х гг. ХІХ – НАЧАЛА ХХ ст.

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір та актуальність теми дисертації, стисло проаналізовано стан її наукового опрацювання, сформульовано мету й завдання роботи, визначено методологічний апарат, розкрито новизну одержаних результатів та можливості їх теоретичного та практичного використання.

У першому розділі „Епістолярна проза як теоретико-літературна проблема” розглянуто проблемні аспекти теорії письменницького епістолярію. Аналіз праць М.Алексєєва, С.Антоненко, М.Бахтіна, О.Єліної, В.Кузьменка, Б.Томашевського, Ю.Тинянова, М.Степанова, Ю.Сметаніна та ін. засвідчує  наявність розбіжностей у вирішенні головного питання в царині епістолографії – питання кваліфікації епістолярного стилю/жанру. Внаслідок цього констатуємо  неодностайність у поглядах науковців стосовно жанрово-стильової специфіки письменницьких листів.

Однак, незважаючи на те, що вищезазначені питання до сьогодні залишаються дискусійними, всі дослідники погоджуються з тим, що приватні листи письменників слід розміщувати в окрему групу, враховуючи той факт, що в них яскраво відображається особистість автора, спостерігаються прояви індивідуального стилю.

Листи в межах системного листування демонструють аксіологічний рівень творчої особистості, висвітлюють її духовний образ, що в свою чергу сприяє розумінню духовних запитів суспільства, культурної парадигми конкретної історичної доби. Крім того, в кореспонденціях письменника часто вміщено оцінки поточного літературного процесу, що дає можливість для вивчення напряму його естетичних пошуків. Листування є своєрідним автокоментарем до творчості митця. Приватні кореспонденції збагачують наше уявлення про художню своєрідність творчості письменника в цілому, оскільки стиль листів, як правило, співвідноситься зі стилем його художніх творів.

Дослідникам приватного письменницького листування необхідно мати на увазі мінливу природу епістолярію, його динамічність, особливості історичного періоду, індивідуальність адресанта, його ставлення до процесу  створення листів. Саме тому  малопродуктивними є спроби дати визначення письменницької епістоли крізь призму однієї наукової дисципліни. Спеціалісти різних гуманітарних галузей наголошують на її поліфонізмі.

 Дисертантка у процесі дослідження приватних  чеховських  кореспонденцій орієнтувалась на концепцію  листів, запропоновану В.Кузьменком ¹. Згаданий науковець розглядає письменницькі листи одночасно як твори історіографічного, так і літературного жанрів; репрезентує епістолярій митців у контексті двох взаємопроникаючих шарів: реальної дійсності у суб’єктивному сприйнятті автора і створюваного на її основі художнього світу митця.

У реферованому розділі також обґрунтовується необхідність вивчення письменницького епістолярію як  цілісного тексту, що є умовою для виявлення системного характеру ідейно-естетичних поглядів митця, закономірностей  їх формування та розвитку.

Розглянуті теоретичні положення надали змогу авторці дисертації дослідити епістолярій письменника як документальне біографічне  джерело першорядної ваги і водночас художньо-естетичне явище, відібрати з епістолярного доробку А.Чехова насамперед мистецьки вартісні твори, проаналізувати естетичну структуру епістол (композицію, систему тропіки, пейзажні замальовки тощо). 

Внаслідок різних підходів до потрактування жанрової природи письменницького листування, у словниках, наукових працях наявні розбіжності щодо  суті понять  „епістолярна проза”, „епістолярна література".

Враховуючи відсутність чітких дефініцій,  пропонується підхід  до  розуміння   епістолярної   прози  як  сукупності  приватних кореспонденцій письменника, що репрезентують за допомогою специфічно вираженого „образу автора” концепцію „світ і людина” крізь призму особливих жанрово-стильових модифікацій.

Означена дефініція уможливлює розмежування приватних письменницьких листів і художніх творів у вигляді листів, дозволяє аналізувати їх як окремі жанри, що відрізняються спрямованістю творчої інтенції автора, стильовими особливостями, характером читацької рецепції.

У другому розділі „Ідейно-естетична позиція А.Чехова в контексті філософських умонастроїв письменника 80-х – 90-х років ХІХ – початку ХХ ст.”  досліджено основні  світоглядно-естетичні засади А.Чехова як у форматі російської, так і західноєвропейської літератури та культури, погляди письменника на проблему „Росія та Захід”, висвітлюється роль епістолярної літературної критики А.Чехова в тогочасному літературному процесі.

У підрозділі 2.1. „Концепція „світ і людина” в епістолярній прозі А.Чехова”  розглянуто своєрідність філософських умонастроїв письменника в період останніх десятиріч ХІХ – початку ХХ ст.

-------------------------------------------------

¹ Кузьменко В.І. Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20-х – 50-х   років ХХ ст. – К., 1998. – С.55.

Дослідження рецепції світоглядних позицій А.Чехова в працях  Д.Мережковського, Л.Шестова, Б.Зайцева, С.Булгакова, П.Соколова, Г.Чулкова, Ю.Айхенвальда засвідчило, що сучасники А.Чехова загалом не визнавали значущість його філософських роздумів, не повною мірою усвідомлювали сутність та оригінальність його духовного пошуку.

Дійсно, А.Чехов, на відміну від Ф.Достоєвського і Л.Толстого, ніколи не декларував свої філософські погляди, не намагався створити власну філософську систему, але сама відмова від таких спроб була філософічною. Як мислителю, йому була притаманна антипатія до схоластичних теорій, ідеологічної тенденційності.

Епістолярна проза відбила оригінальність авторського мислення,  критичну незалежність у вирішенні світоглядних питань. Життєві спостереження, роздуми про власне творче призначення, вміщені у приватній  кореспонденції письменника, відзначаються глибиною та парадоксальністю осмислення.  

Приватні листи письменника свідчать, що А.Чехов, на відміну від більшості представників російської інтелігенції, визнаючи наявність кризи доби порубіжжя ХІХ – ХХ ст., не сприймав її як есхатологічну, а вважав закономірним явищем у поступовому історичному процесі. Вихід з кризи письменник вбачав у подальшому розвитку культури. Істина для А.Чехова існувала в культурі та реалізовувалась у культуротворчості – процесі безперервного народження й буття культури, що здійснюється людиною. Питання гармонізації особистості та суспільства вирішувалось прозаїком крізь призму прилучення людини до цивілізації і краси, зв’язок якої з трансцендентністю не був такий виразний, як у символістів. Аналіз епістолярних текстів А.Чехова доводить, що процес осмислення світу письменником мав квазітрансцендентний характер.

У приватному листуванні А.Чехов не стверджував, але й категорично не заперечував існування Бога. Сумніви письменника виявляють передусім несприйняття будь-якої застиглої системи. Саме тому в приватних кореспонденціях прозаїк дорікав церкві за формалізм і  відсутність любові до окремої людини.

З метою висвітлення нових аспектів духовного пошуку А.Чехова в річищі екзистенційного світовідчуття до порівняльного аналізу з епістолярними текстами письменника  авторкою дисертації було залучено цикли філософських есе А.Камю „Міф про Сизіфа. Есе про абсурд” (1942) та „Творчість і свобода” (1948-1953), а також есе А.Мальро „Про європейську молодь” (1927), „Післямова до роману „Завойовники” (1949), „Голоси безмовності” (1951), „Антимемуари” (1967).

Дослідження приватних листів А.Чехова в дискурсі  світоглядних позицій французьких письменників-екзистенціалістів надало можливість усвідомити своєрідність особистості російського письменника в екзистенційному самовизначенні до світу і суспільства. На відміну від екзистенціалізму, що стверджує собі тотожне буття, відчужене від свідомості, у приватних листах А.Чехова реальність осмислюється як об’єктивно існуюча категорія. Однак філософські роздуми письменника мають екзистенційне забарвлення.

У приватних кореспонденціях прозаїк часто звертався до теми смерті, що осмислювалась передовсім як втрата індивідуального. Листи А.Чехова розкривають і тему трагічності буденності, обивательського життя як своєрідного „не-існування”. Водночас епістолярна проза А.Чехова протиставила смерті та світу повсякденності глибинну силу людської особистості та утвердила необхідність активних перетворюючих дій. У такий спосіб письменник намагався знайти шляхи подолання трагізму людського життя.

За висновками А.Мальро, спадкоємець цивілізації Заходу повинен осмислювати себе як діяча у світі, де перетворення розглядається як цінність, рух вперед як подолання страху смерті.

У чеховських листах, поряд з роздумами про неминучість долі, завжди присутня надія – можливість протистояння буденності, хворобі, смерті, хоча б і в обмежених масштабах.

 Для А.Чехова сам по собі світ не абсурдний: саме людина сприймає його як алогічну реальність, що не збігається з її бажаннями. У даному сенсі парадоксальне осмислення законів буття письменником – прояв  своєрідної раціональності, яка для письменника була невіддільною від критики та рефлексії, як пізніше для А.Камю та А.Мальро, абсурд –  це розум, що усвідомлює свої межі.

У підрозділі 2.2. „Проблема „Росія та Захід” у приватних кореспонденціях А.Чехова” окреслюється основний зміст означеного питання та аналізуються особливості його репрезентації в епістолярних текстах  прозаїка.

Зазначається, що полеміка стосовно специфічного духовного призначення Росії набула особливого загострення після реформ 60-х років ХІХ ст. Проблема взаємодії Росії та Заходу в свідомості російської інтелігенції другої половині ХІХ ст. традиційно розглядалась у річищі національної ідеї. Своєрідність російської  національної ідеї полягала в прагненні  до загальнолюдського ідеалу, що знайшло трансформацію в філософських працях В.Соловйова, Д.Мережковського, в творах  Ф.Достоєвського,  Л.Толстого.

Російська національна ідея мала морально-релігійне підґрунтя. Головні її специфічні риси – месіанство, соборність. Про месіанство та месіанізм у російській історії багато писав і М.Бердяєв. Філософ визначав унікальну роль Росії, її культури, своєрідно інтерпретуючи ідею В.Соловйова про необхідність колективної жертви російського народу в ім’я загальнолюдського гармонійного прийдешнього.      

А.Чехов, безпосередньо не беручи участі в дискусіях стосовно шляхів суспільної перебудови, в листах неодноразово звертався до проблеми „Росія та Захід”, що дозволило авторці дисертації представити  цілісну картину сприйняття письменником європейської культури, визначити оригінальні підходи адресанта до висвітлення даного питання.

У листах прозаїк відстоював право на власне бачення європейської культури. Розгорнута  гостра  критика  західної  цивілізації  відсутня в  його приватних листах. У своєму сприйнятті Заходу письменник орієнтувався на кращі європейські досягнення в царині культури, демократичних свобод. А.Чехову не був притаманний акцентований патріотизм Ф.Достоєвського і Л.Толстого. Кореспонденції письменника демонструють його критичну рецепцію месіанської „російської ідеї”.

Конкретні спостереження під час перебування в Західній Європі  поєднуються в листах А.Чехова з роздумами про перспективи суспільного розвитку Росії. Письменник розглядав культуротворчу діяльність окремої особистості як необхідну умову прогресу. А.Чехову був близький європейський ідеал людини-діяча, саме тому він вважав, що російське суспільство, перш ніж критикувати західну цивілізацію, мусило подолати власну пасивність, нездатність до активних перетворюючих дій.

Підрозділ 2.3. „Категорія „творчість” та модуси її осмислення в епістолярній прозі А.Чехова (А.Чехов і М.Бердяєв)” присвячено дослідженню основних аспектів оригінальної „філософії творчості” письменника, що висвітлена в його приватних листах.  Так, головною умовою творчості А.Чехов вважав „талант”, який співвідносив зі свободою, що як інтуїтивна здатність особистості пізнавати сенс життя регулюється сумлінням.

 Дослідження епістолярних текстів А.Чехова та праць М.Бердяєва („Зміст творчості”, 1914, „Про призначення людини. Досвід парадоксальної етики”, 1931, „Екзистенціальна діалектика божественного і людського”, 1947) доводить, що позиції, на яких ґрунтувалось чеховське потрактування означеної категорії, близькі основним положенням філософських трактатів видатного російського мислителя. Безумовно,  погляди А.Чехова та М.Бердяєва на сутність творчості не тотожні. Втім „свобода” як необхідна рушійна сила творчого процесу осмислювалась ними екзистенційно, як головна людська цінність, тому що без свободи і прагнення до неї неможливе особистісне буття.

     А.Чехов у листах не розмежовує культуру та цивілізацію, відсутнє у письменника і „бажання досвіду богопокірності” М.Бердяєва. Проте чеховські кореспонденції засвідчують несприйняття письменником традиційної нормативної етики, на критиці якої базуються і роботи М.Бердяєва. Парадоксальність, адогматизм, іронічний модус репрезентації картини світу в листах А.Чехова суголосні індивідуальній стилістиці філософських трактатів М.Бердяєва.  Екзистенційний характер роздумів у приватних листах прозаїка, визнання ним необхідності оцінки явищ буття з позиції особистості, утвердження пріоритету індивідуального духовного пошуку в процесі пізнання істини об’єднують окремі філософські позиції А.Чехова та М.Бердяєва, роблять можливим їх  порівняльний аналіз.

І кореспонденції А.Чехова, і праці М.Бердяєва відбили як  зацікавленість ідеями Ф.Ніцше, так і критичну рецепцію „філософії життя”. Людина розглядалась обома мислителями як творець самої себе та одночасно як творець світу. А.Чехов і М.Бердяєв вірили  у прийдешнє духовне відродження людства – результат активних зусиль універсальних  творчих особистостей, хоча майбутнє  для автора „Вишневого саду” не мало чітких обрисів, тому що раціональні схеми в означеній царині ним відкидались.

У підрозділі 2.4. „Епістолярна літературна критика А.Чехова як відображення  ідейно-художніх пошуків письменника”  епістолярій А.Чехова аналізується як важливе джерело, що розкриває систему літературно-критичних оцінок письменника і надає можливість для глибокого осмислення його ідейно-естетичних пошуків, оскільки літературно-критичні статті в творчій спадщині прозаїка практично відсутні.

Аналізуючи кореспонденції митців крізь призму особливостей їхньої критичної діяльності, дослідники письменницького епістолярію диференціюють  листи як жанр літературної критики і приватні листи з уміщеною в них літературною критикою. В епістолярному доробку А.Чехова переважають листи другої групи. Значна частина приватної кореспонденції письменника – листи, в які вкраплено рецензії, оцінки  поточного  літературного  процесу, огляди нової літератури, автокоментар та  автокритику, що органічно  поєднані  зі  світоглядними  роздумами  адресанта. У сукупності – це зразок принципової і водночас толерантної, мистецьки вартісної літературно-критичної творчості.

Діалогічність як специфічна ознака листування сприяла виникненню епістолярних літературних дискусій. Разом із кореспонденціями чеховських адресатів листи письменника („цілісний текст листування” за Є.Наумовим) дають уявлення про характер літературної полеміки означеного періоду.   

А.Чехов глибоко усвідомлював і в своїх листах неодноразово наголошував на важливій суспільній ролі літературної критики, що давало йому право на різкі оцінки її стану. Негативними рисами критики А.Чехов вважав її нездатність до осмислення  сучасних питань життя і мистецтва, відсутність глибоких філософських узагальнень, „прокурорський” тон. Головною умовою творчого розвитку літераторів письменник визначав сумління, яке в поступовому процесі розчарування в сучасній літературній критиці перетворилось для нього на найбільш значущий критерій аналізу власних творів.   

Листи А.Чехова свідчать про його плідну роботу з літераторами-початківцями. Кореспонденції означеної групи демонструють толерантність висловлювань, глибину, ретельність епістолярних літературно-критичних рецензій. Письменник обережно ставився до творчої індивідуальності початкуючих авторів, намагався стимулювати їх до постійної, систематичної роботи.  Адресати А.Чехова визнавали його авторитет як літературного критика, вихователя літературної зміни.

Розглянуті епістоли відбили активну зацікавленість письменника літературно-естетичними питаннями. Оцінки, висловлені в епістолярії, не ставши оприлюдненим фактом літературної критики, безпосередньо впливали на письменників, яким ця критика була адресована, і тим самим позначались на тогочасному літературному процесі.

У третьому розділі „Епістолярна проза А.Чехова як художньо-естетичне явище” розглянуто жанрово-стильову типологію приватних листів письменника, проаналізовано специфіку, функції підтексту та форми його реалізації, розкрито концептуальний аспект інтертекстуальності. 

У підрозділ 3.1. „Жанрово-стильові модифікації приватних листів А.Чехова”. визначено параметри, що зумовлюють новаторську специфіку приватних кореспонденцій письменника, оскільки головною особливістю чеховських листів є передусім трансформація епістолярної традиції.

 Приватні кореспонденції письменника відзначаються змістовою свободою, співіснуванням тем різнопланового діапазону в межах однієї кореспонденції. Тематичний поліфонізм розглянутих листів відображає масштабність і розмаїття самого життя. Але теми Життя і Смерті, Свободи і Творчості реалізуються не в річищі абстрактних філософських узагальнень, а осмислюються в процесі внутрішнього самопізнання і представлені на тлі характерних для  автора „Дами з собачкою” буденних описів: повідомлень про здоров’я, життєві негаразди, погоду тощо.

У чеховських епістолах відсутня жорстка композиція. Тематичні зміни в листах письменника мають переважно асоціативний, а не наративно-хронологічний характер. Ілюзія невимушеного діалогу створювалась, завдяки відмові адресанта використовувати один настрій, одну тональність. Водночас листи відзначаються цілісністю, взаємопов’язаністю всіх структурних елементів, їх залежністю від ідейно-художньої мети автора. Паратактична структура чеховських епістол супроводжується наявністю різних способів їх упорядкування. Це передовсім  авторська пунктуація, „перехідні фрази”, запитання, за допомогою яких одна тема змінюється іншою, спонукальні речення. 

Епістолярна проза А.Чехова прикметна також наявністю різноманітних жанрових різновидів. Дисертантка класифікує їх за функціональною спрямованістю, особливостями  поетики, подає їхні дефініції (лист-дискусія, лист-нарис, лист-есе,  лист-жарт, лист-гумореска, лист-пародія, лист-рецензія, лист-інформація). Листи-сповіді в епістолярії А.Чехова практично відсутні. Найбільш поширений жанровий різновид досліджуваних листів –  лист-бесіда, що має синкретичний характер. Його конструкція дозволяла адресанту вміщувати елементи вищезазначених жанрових різновидів.

А.Чехов як адресант вільно поводився з класичною структурою епістоли. В його листах знаходимо різноманітні варіанти епістолярного обрамлення,  конструктивного атрибуту епістолярного жанру. Модифікації  композиційної рамки залежали від ситуації та настрою письменника в момент створення листів, від особливостей взаємин з адресатом, мети послання.

  В чеховських листах відбувається дифузія структурних елементів (наприклад, форма привітання накладається на форму прохання), часто відсутні клаузули, прескрипти. Листам А.Чехова не притаманні акцентовані закінчення. Риторичні питання, ліричні відступи, постскриптуми створюють відчуття відкритості та невимушеності, сприяють створенню умов для подальшого спілкування. 

Авторське бачення зумовлює в листах не лише вибір тем, але й їхнє образне відтворення, всю систему стилістичних засобів. Листи А.Чехова демонструють віртуозне володіння стилем. Загалом їм не притаманна стильова єдність.

У наукових працях Ю.Лотмана, І.Арнольд, Г.Акімової, К.Долініна проаналізовано основні категорії художнього тексту, домінантною ознакою якого вищезгадані науковці вважають наявність естетичної інформації або метафоричності. Дослідження епістолярію А.Чехова дозволяє дійти висновків, що  експресивно-образна  організація листів прозаїка наближує їх до творів літератури. У реферованому підрозділі  розглянуто функції порівнянь і метафор в епістолярній прозі А.Чехова, її ритміку.

У чеховських листах образи, створені за допомогою порівнянь, емоційно впливаючи на адресата, по-новому розкривають сутність оточуючого і внутрішнього світу адресанта. Особливо виразними є парадоксальні і далекі для порівняння  ознаки об’єктів. У такий оригінальний спосіб адресант ілюструє складні ідеї, виявляє їхню неоднозначність.

Кожна метафора в епістолярній прозі А.Чехова – також відкриття, що ідентифікує реальність з тих естетичних позицій, на яких ґрунтується художній світ митця. Найбільш продуктивно метафори актуалізуються при створенні влучних характеристик людей: при цьому виявляється як внутрішня сутність особистості, так і ставлення до неї адресанта. Втім, листам А.Чехова не притаманні складні метафоричні образи. Виразність метафор підсилюється завдяки лаконізму розглянутих епістолярних текстів. Водночас метафоричність у поєднанні з лаконізмом сприяє появі в листах  яскравих афоризмів.

Ритмічна організація епістолярію в межах систематичного листування зумовлюється власними законами жанру: чергуванням комунікативних інстанцій – адресанта й адресата. Ритм в епістолярній прозі А.Чехова реалізується як „мікроритм” (упорядковане чергування) і як „макроритм” (носій стилю, ідеї тексту). Особлива ритмічна побудова чеховських епістол є специфічним проявом глибинних, трансцендентних, складних для вербального визначення змістів, формою естетично відтвореного внутрішнього драматизму, саморефлексії, ліро-поетичних переживань адресанта. Ритм також формує естетичну цілісність циклів епістолярної прози А.Чехова у читацькій рецепції.

Таким чином, у приватних листах А.Чехова відбувається трансформація жанрово-стилістичних норм, яка засвідчує новаторський характер кореспонденцій письменника, їх нову естетичну якість. Епістолярні тексти А.Чехова демонструють тематичне розмаїття, багатофункціональність, структурну та стильову мозаїчність. Кореспонденції письменника – яскравий приклад відмови від традиційних епістолярних канонів, „гібридизації жанрів”, що в свою чергу відображає динаміку літературного процесу 80-х – 90-х рр. ХІХ – початку ХХ ст. 

У підрозділі 3.2. „Підтекст в епістолярній прозі А.Чехова як специфічний прояв авторської свідомості”  розглядається підтекст як елемент архітектоніки епістолярної прози письменника. Означена категорія пов’язана із категорією „образу автора”, що структурує текст у відповідності зі своїми світоглядно-естетичними принципами.  Імпліцитність  репрезентації  ego-образу  –  важлива  особливість   листів А. Чехова – сприяла створенню багатогранного літературного автопортрету  „людини з таємницею”. „Підтекстна” форма висловлення авторських ідеалів була зумовлена як своєрідністю психології адресанта, так і пошуком інших форм самовияву, саморефлексії, внаслідок глибоких змін у світосприйнятті людини доби порубіжжя, новими засобами художнього пізнання – крізь призму особистісного внутрішнього буття.  

Сам відбір подій адресантом, відсутність прямих оцінок, сприяли формуванню підтексту листів, на рівні якого автором розміщена фактуальна, емотивна та аксіологічна інформація.

Важливу роль у формуванні підтексту листів відіграють предметні деталі. Характер людини часто визначався в чеховських листах у порівнянні з речами, що демонструє рецепцію письменником слова як надто традиційного засобу вираження думок і почуттів. Предметна деталь в епістолярних текстах А.Чехова виявляє дисгармонійне співвідношення людини і світу.

 Глибокий філософський підтекст листів створюється і за допомогою описів природи. Оригінальність і новаторство пейзажних замальовок у приватних кореспонденціях А.Чехова, як і в його художніх творах, полягають у відмові від надмірного пафосу. В цілому образ природи в листах А.Чехова висвітлює авторський естетичний ідеал, є втіленням поезії вічного, позачасового. Епістолярій письменника репрезентує своєрідну систему взаємодії людини і природи, яка в свою чергу розкриває авторську концепцію взаємозв’язку елементів дійсності.

Ліро-суб’єктивна тональність в епістолярній прозі російського письменника часто трансформувалась в іронічну. Іронія виконує функцію реалізації прихованого суб’єктивно-критичного ставлення адресанта до дійсності та водночас функцію утвердження авторських цінностей. У реферованому підрозділі коментуються та ілюструються такі форми актуалізації іронії, як антифразис, використання контекстуальних протилежних значень, каламбур, парадокс.

 Серед структурних засобів реалізації іронії, що притаманні чеховським листам, розглядаються риторичні питання і транспозиції синтаксичних структур, наприклад, заперечення шляхом ствердження.

     У дисертації досліджено і символізацію як один із продуктивних засобів створення підтексту в епістолярній прозі А.Чехова. Квітучий сад у чеховських листах  – усталений образ, що ґрунтується на слов’янському ментальному архетипі та виявляє коло індивідуальних цінностей адресанта. Для письменника сад, освітлений сонцем, – символ повноти буття, що співвідноситься з концептом „людини”, а саме „людини-діяча”. Ідеальне в приватному листуванні А.Чехова постає в поєднанні естетичних і моральних критеріїв, воно невіддільне від ідеї необхідності активного перетворення дійсності. Образ птаха, як і образ саду, є наскрізним в епістолярній прозі А.Чехова. Птах – уособлення свободи, прояв таємничих законів життя. Проте розглянутий символ має й індивідуально-авторський акцент: птах як втілення протистояння, невпинного руху вперед до мети. Світ природи протиставляється в листах світу буденності, символом якої є образ провінції. Дослідження виявило його основні домінанти: невиразність, відсутність краси, пасивність і водночас – агресивне темне начало, що поступово знищує особистість, її духовний світ.

Текстуальний аналіз чеховських листів довів, що підтекст – характерна прикмета епістолярної прози письменника. Імпліцитний характер узагальнень став для адресанта засобом відображення власного пошуку правди, світоглядної позиції в її естетичному втіленні.

У підрозділі 3.3. „Явище інтертекстуальності в приватному листуванні  А.Чехова” проаналізовано специфіку функціонування літературних претекстів у кореспонденціях прозаїка. Зазначається, що функціональний аспект інтертекстуальності в письменницьких епістолярних текстах  майже не досліджено в науці про літературу. Фрагментарні приклади  актуалізації претекстів у письменницьких епістолах  знаходимо в наукових працях У.Тодда ІІІ (цитація віршованих творів у дружньому листуванні „арзамасців”), В.Святовця (фольклорні запозичення в листах Лесі Українки) та М.Коцюбинської (референції до творів М.Рільке в листах В.Стуса). Нерозробленість означеного питання обумовлюється передусім наявністю традиційного ставлення  до письменницьких кореспонденцій як до художньо маловартісних творів.

Використання літературних запозичень у приватних листах А.Чехова має надзвичайно продуктивний характер. Ремінісценції з Біблії, творів О.Пушкіна, М.Лєрмонтова, І.Крилова, М.Гоголя, Ф.Достоєвського, В.Гете, В.Шекспіра  „пронизують” епістолярну прозу письменника. Завдяки претекстам, приватні кореспонденції російського прозаїка сприймаються в континуумі світової культури, тим самим створюється ситуація „співпричетності”. Проте використання претекстів  не є простим запозиченням: відбувається взаємовплив і трансформація тексту, що наслідується, та авторського.

Цитати, парафрази та літературні асоціації – важливі структурні елементи чеховських епістолярних текстів. Використання „чужого” слова дозволяло адресанту не обмежуватись лише власним поглядом на явища дійсності, а представляти позиції кількох суб’єктів висловлювання, що сприяло нейтралізації дидактичних інтенцій адресанта. Загалом інтертекстуальність посилила „ігровий” характер, тематичний поліфонізм та структурну мозаїчність приватних кореспонденцій А.Чехова.

Інтертекстуальність у приватних листах прозаїка – імпліцитний засіб репрезентації  його  естетико-аксіологічних  позицій. Так,  завдяки  стилізації,  образ України в кореспонденціях письменника отримує умовно-естетичне забарвлення, як і у творах М.Гоголя. В описах природи України, в характеристиках українського народу відчувається вплив М.Гоголя: іноді побудова фрази, інтонація,  ритм  майже  ідентичні гоголівським, так зване „запозичення прийому”. Україна в епістолярному циклі „Листи з Сумщини” – переважно поетичний образ, романтичний ідеал, втілення гармонії, фізичної та  духовної краси. Проте, відзначаючи талановитість, щирість, розум українців, мальовничість пейзажів, письменник водночас не приховує провінційності української реальності. Відсутність прогресу, „сірість” дратували А.Чехова незалежно від національного аспекту. Письменник вбачав орієнтири подальшого розвитку суспільства у цінностях культури в поєднанні з талантом і духовністю народу – як українського, так і російського.

Отже, інтертекстуальність як специфічна ознака епістолярної прози А.Чехова не тільки прояв референційних кодів, а й форма утвердження індивідуально-авторських цінностей, засіб створення об’єктивної  картини світу.

За результатами дослідження зроблено такі висновки:

Значення епістолярної прози у висвітленні ідейно-художніх поглядів А.Чехова, їхньої динаміки полягає в тому, що приватна кореспонденція є важливим автентичним джерелом висвітлення творчої індивідуальності письменника, його світогляду, естетичних засад, психологічних особливостей.  

Наукові студії українських та російських літературознавців, опубліковані в останні десятиріччя, свідчать про зростання інтересу до вивчення епістолярної спадщини митців. Проте в науці про літературу відчутний брак ґрунтовних праць з теорії письменницького епістолярію, відсутність яких стримує дослідження епістолярних текстів як явищ культури. Повною мірою це стосується стану дослідження  епістолярного доробку А.Чехова, вивчення якого має йти не тільки у фактографічному плані, а й у психологічному та художньо-естетичному.

Аналіз приватних листів А.Чехова доводить, що роль письменника не обмежувалась служінням художньому слову. Чеховські епістоли засвідчують  активну участь прозаїка в осмисленні  суспільних процесів в Росії останніх  десятиріч  ХІХ –  початку ХХ ст.    Епістолярна спадщина прозаїка також дає уявлення про своєрідність його філософських умонастроїв, що ґрунтувалися на запереченні раціоцентризму. Дослідження епістолярної прози А.Чехова, її основних мотивів у порівнянні зі світоглядними позиціями в культурфілософській есеїстиці А.Камю та А.Мальро виявило екзистенційний трагізм А.Чехова, визнання письменником „алогічності” життя, що відбилося в зверненні до проблем самотності, взаємного непорозуміння, плинності часу.

 Розгляд ідейно-естетичних поглядів А.Чехова в контексті філософських роздумів М.Бердяєва дозволив довести значущість для адресанта внутрішньої субстанції особистості, пріоритет особистісної свідомості, розкрити оригінальну „філософію творчості” письменника. Проблеми творчості розглядались письменником у сукупності з проблемами культури й особистості. Усвідомлюючи непізнаність реальності, прозаїк намагався утвердити культурний людський сенс життя. Підґрунтям та найважливішою умовою культуротворчого процесу А.Чехов, як і М.Бердяєв, вважав свободу. Обох мислителів також об’єднувало  передчуття нових форм  життя і мистецтва,  розуміння необхідності для людства „вищих і віддалених цілей”.

Листи А.Чехова опосередковано відбили трансформацію філософської думки періоду порубіжжя ХІХ – ХХ ст. від позитивізму до персоналізму;  репрезентували зміни у світогляді та психології особистості, які відбувались у напрямі наступної переорієнтації: від залежності,  нормативної моралі – до свободи, від універсально-загального – до індивідуального. Письменник розглядав життя як активне творче становлення, не сумісне з жорсткими раціональними законами, а людину як діяча, що переборює трагізм свого існування, створюючи ціннісні змісти в процесі розвитку культури.

Досліджені кореспонденції мають не лише  історіографічне значення.  Зміни жанрово-стилістичних норм у межах епістолярної прози письменника демонструють її нову естетичну якість. Листи письменника – унікальний приклад зближення з художньою літературою, що зумовлено особливостями розглянутих текстів (надзвичайний заряд художності, руйнування традиційної структури епістоли, розмаїття жанрових різновидів, наявність „образу автора”, глибокий підтекст, поєднання пізнавального й естетичного начал, культурно-естетична цінність, індивідуальність стилю).