ЕТИКА ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ В СУЧАСНИХ ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обгрунтовано сутність і стан наукової проблеми дослідження, політичну актуальність теми, мети і завдань дисертаційної роботи, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади дослідження, сформульовано концептуальні положення проблеми, новизну теоретичне і практичне значення одержаних результатів, ступінь і характер апробації, подано загальну характеристику роботи. Доведено, що системне дослідження медіаетики на концептуальних засадах зарубіжної та вітчизняної політології та журналістики дає змогу визначити новий науковий напрям, з’ясувати взаємодію етичних медіастандартів та політичної культури у політичних процесах.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні проблеми етики засобів масової інформації” – проаналізовано теоретичні підходи різних дослідників, які вивчали вплив етичних журналістських стандартів і принципів на політичні процеси, які відбуваються в суспільстві на різних етапах його функціонування.

В розділі підкреслюється, що в рамках родового устрою інформаційна діяльність ще не виокремилася в самостійну. Це відбулося на стадії виникнення держави. У цей період, як зазначають Є. П. Прохоров та Л. Г. Світич, активну роль в розповсюдженні інформації, значимої для суспільства, відіграють оратори. Пізніше виникли “писані” пражурналістські форми, подібні до газет зведення актуальних повідомлень. В Римі за указом Юлія Цезаря (I ст. до н.е.) “видавалися” зведення повідомлень до IV ст. н.е. (повідомлення писалися на дощечках, які були покриті гіпсом). Ці дощечки вивішувалися на видних місцях, розсилалися в копіях по містах і провінціях Рима. В Японії до появи друкарської техніки існували “газети” – відбитки з обпалених глиняних дощечок. Найдревніша “Йоміурі Каварабан” (у перекладі – читати і передавати відбиток) відома від 1615 року. В Росії протягом всього XVII ст. при дворі царя випускалися рукописні “Куранти”, які ще називалися “Вісті” та “Стовбці”.

З розвитком пражурналістської діяльності виникає необхідність в спеціалістах “інформаційної служби”. Однак на цьому етапі говорити про існування журналістики не можна, тому що пражурналістські явища характеризуються обмеженістю розповсюдження “видань”, які, до того ж, адресовані дуже вузькій аудиторії, а також не використовується ще й розмножувальна техніка, яка б дала можливість оперативно та регулярно тиражувати видання.

Виокремивши політичну комунікацію, яку авторка визначає як трикутник “політична еліта – ЗМІ – народ”, та сприймаючи складові елементи названого трикутника як суб’єкти масового комунікативного процесу, підкреслимо, що тільки працівники ЗМІ представлені в масовій комунікації на професійній основі. Для журналістів масова комунікація є і сенсом, і змістом, і сферою їх життєдіяльності. Професійні робітники різних сфер журналістики стали автономною силою, яка формує політичну орієнтацію та визначає приорітетність проблем. Влада медіа в передових суспільствах має достатньо важелів для впливу на ієрархію національних пріоритетів чи навіть зміну її.

У розділі розглядаються такі питання, як поняття глобальної етики, філософська основа цього поняття (теоретик, філософ-теолог Г.Кюнг та його концепція глобальної етики, яка викладена в праці “Глобальна відповідальність. В пошуках нової всесвітньої етики”), засоби вирішення проблем глобальної етики з філософської точки зору, політичний аспект глобальної етики, який був викладений в збірці ООН “Глобальна етика. Декларація Парламенту релігій миру” та на міжнародних конгресах з глобальної етики. В дослідженні висвітлюються такі поняття, як соціальна етика, глобальна відповідальність; розглядаються три концепції, як мінімальні основи для глобальної етики (ненасильницьке вирішення соціальних конфліктів; дотримання певного кодексу законів; підтримка закладів, які підтримують економічний та законодавчий порядок); підкреслюється, що поняття “глобальна етика” вперше з’явилося в релігійних вченнях. У “Декларації глобальної цивілізації”, як теоретичній основі розвитку цивілізації XXI сторіччя, розглядаються загальні судження, такі, як висування проблеми глобальної цивілізації, значення глобальної цивілізації, джерела глобальної цивілізації, а також приватні судження; філософська ідея та спосіб мислення глобальної цивілізації; ціннісний ідеал та спосіб діяльності глобальної цивілізації, а також духовна сфера та форма вірування глобальної цивілізації. У доповіді Ф. Майора “За культуру мира та діалог між цивілізаціями”, були виголошені дві головні особливості, які характеризують кінець XX сторіччя -- закінчення холодної війни та глобалізація. У доповіді М. Брайра “Багато голосів – один світ” визначаються професійні правила журналістів, їх права та обов’язки, визначаються проблеми, які з цим пов’язані. Також розглядаються норми професійної поведінки, розрізняються 4 види відповідальності журналістів та розглядається можливість створення всесвітнього кодексу етики. Шведський репортер Е. Фіхтеліус у своєму дослідженні “Десять заповідей журналістики” називає 10 принципів шведської журналістики, які визначив в процесі своєї роботи. Це практичні поради для роботи репортера, що дають відповіді на питання етичного характеру. Б. Турекуль (книга “Сила традиції”) називає традиції шведської журналістики, її історію становлення (Швеція прийняла свій перший закон про свободу друку в 1809 році), визначає фактори демократичної журналістики. У. Карпен в тезах “Свобода преси в Німеччині” розглядає механізми саморегулювання преси в Німеччині, роботу Ради німецької преси, кодекс професійної етики та його основні положення. Дослідження Е. Багестрама на тему “Свобода преси в демократичному суспільстві” присвячене професійним правилам журналістів Швеції, етичним принципам для засобів масової інформації у Швеції.

В розділі наголошується, що інформація – це вихідний і кінцевий продукт праці журналіста, – вона збирається, підлягає обробці та розповсюдженню. Інформація в сучасному суспільстві стала товаром, що продається і купується. Інформаційна система стала спинним хребтом сучасного суспільства. Та, якщо продовжити порівняння, сьогодні обіг інформації в суспільстві має декілька аспектів:

-- повнота інформації, тобто яка частина інформації і за якими критеріями відсіюється чи відсікається;

-- ототожнення зустрічних потоків, їх рівноправності – чи завжди забезпечується еквівалентний обмін інформацією між “правителями та тими, ким управляють”;

-- фактор оперативності чи своєчасності;

-- точність інформації.

Говорячи про теоретичні підходи до проблем етики ЗМІ, треба зазначити, що німецькі професори Рюдігер Фуніок та Удо Ф. Шмельцле – теоретики проблеми етики в засобах масової інформації і їх відносин з політикою, вважають, що сьогодні надзвичайної вагомості набуває питання про етичні орієнтації в розвиткові засобів масової інформації. Забезпечення місця ЗМІ, їхня інформаційна політика, сприяння компетенції засобів масової інформації і т.д. – усе це важливі і необхідні цілі. Проте вони можуть досягатися гуманно-прийнятно і соціально-прийнятно тільки тоді, якщо ця етична орієнтація в галузі засобів масової інформації не виключається. Мова йде про те, що медіа-етика порушує питання про етичну відповідальність у засобах масової інформації.

Морально-етичні компоненти особистості журналіста, на думку російського вченого Д.С.Авраамова, тісно пов’язані з соціально-політичною сутністю його духовного світу. Те, яке місце, в уявленні журналіста, повинні займати ЗМІ в політичній комунікації суспільства і які відносини повинні зв’язувати його творчу особистість з елітою та аудиторією, визначає розуміння ним своєї соціальної відповідальності. Разом з тим це розуміння детерміновано моральними складовими особистості журналіста – чесністю, добросовісністю, повагою до людей, до чужої думки і т.д. Соціальна дійсність кожен день ставить працівника преси перед моральним вибором, випробовуючи “на міцність” його світогляд, політичні та естетичні ідеали.

Серед невеликої кількості вітчизняних фундаментальних праць з етики преси вирізняється монографія О.Д. Кузнецової. Автор спирається у своєму дослідженні на переконання, що в основу загальної та професійної етики, зокрема журналістської, покладено вищі філософські цінності, такі, як “істина”, “добро”, “справедливість”, “прекрасне”, поза межами яких життя людини втрачає сенс. Вона подає визначення журналістської етики. Журналістська етика – це самостійна, професійна, прикладна наука, що вивчає особливості, закономірності, етичні цінності, норми та правила їх застосування у фаховій діяльності, а також етикетні вимоги під час праці та у неформальних умовах збирання інформації.

Перший розділ постановкою проблеми, аналізом та обгрунтованими висновками доводить, що вирішення проблеми сучасного міжнародного розвитку враховує нові чинники політичної культури , зокрема питання медіастандартів в сучасних політичних процесах.

В другому розділі – “Етика ЗМІ як фактор політичної культури в політичних процесах” -- характеризуються журналістські принципи, які були прийняті міжнародними організаціями, аналізуються концепції саморегулювання засобів масової комунікації європейських країн, які складаються з кодексів професійної етики, і встановлених систем відповідальності засобів масової комунікації. Розглядається практика використання диференційованих систем відповідальності ЗМК в Європі, а також статути і стандарти саморегулювання. Подається поняття національних кодексів професійної етики. Окремо розглядається Швеція, як країна з давніми етичними традиціями в галузі ЗМІ, також розглядаються етичні правила преси в Західноєвропейських країнах та кодекси країн “нової демократії” – Польщі та України.

Увага до професійної відповідальності журналістів і етики журналістської професії в усьому світі, а останнім часом і в Україні, пов'язана з постійно зростаючою комунікативною роллю засобів масової інформації в політичному, економічному, культурному і взагалі у повсякденному житті держави, суспільства і окремого громадянина.

Підкреслено, що роль особистості журналіста в сучасному світі і соціальна відповідальність ЗМІ поєднуються з низкою інших проблем, зумовлених реаліями життя, в яких дедалі більшою мірою зростає значення засобів масової інформації.

Незалежно від рівня розвитку законодавства в тій або іншій державі, журналістська професія, як і професія лікаря або юриста, потребує обов’язкового виконання писаного або неписаного кодексу професійної честі як роботи, що несе внутрішній потенціал соціальної відповідальності перед суспільством загалом і перед окремою особистістю. Ці та чимало інших етичних норм покладені в основу кодексів професійної етики журналістів багатьох країн світу, у тому числі й України. Характерною особливістю цих документів є, насамперед, те, що дотримання журналістами викладених у них положень має суто добровільний характер. Процеси демократизування в нашій державі обумовлюють потребу відходу від традиційних відносин між політиками і пресою, за якими перші – діють, а остання – тільки реагує на ці дії. На першому плані мають бути інтереси виборців, чкі не повинні бути пасивними споживачами інформаційної продукції, а рівноправними партнерами у справі висвітлення виборчих процесів та інших суспільно значущих подій політичного і соціального життя суспільства. В цьому сенсі професійна журналістика повинна осмислити як власні проблеми, так і особливості своїх взаємовідносин із громадськістю; перебороти детермінуючий тиск організаційних структур ЗМІ на творчий потенціал і рівень моральності окремого журналіста; навчитися знаходити консенсус у конфліктах між ЗМІ і урядовими організаціями; домагатися вирішення проблеми підвищення ступеня довіри громадськості до засобів масової інформації й окремих журналістів; перебороти скептицизм щодо професійної етики журналістів і невдоволення тим, яку владу здобули в сучасному українському суспільстві.

В окремому підрозділі дисертації виокремлена проблема саморегулювання ЗМІ. Для ефективного функціонування будь-якої системи саморегулювання, журналісти повинні бути освіченими в етичних питаннях. Тому необхідна особлива підтримка етичної освіти журналістів у вищих навчальних закладах, оскільки лише за цієї умови можливим є формування високих особистих етичних принципів і стандартів.

Підкреслюється, що двома секторами найбільш пристосованими до саморегулювання є друковані ЗМІ і реклама. І тому ці сфери повинні бути настільки саморегульованими, наскільки це можливо. У багатьох країнах не існує або існує у незначному обсязі законодавче регулювання друкованих ЗМІ. Наприклад, дуже мало європейських країн мають закон про пресу. Саме тому, саморегулювання у цій сфері повинно бути підтримано всіма силами.

У рекламній галузі необхідно включати у законодавство лише загальні принципи, а детальні принципи діяльності повинні міститися у відповідних саморегуляційних кодексах діяльності, ухвалених рекламною індустрією. Проте інколи застосування виключно законодавчого регулювання є єдиним можливим шляхом (наприклад, обмеження реклами шкідливих для здоров’я товарів).

Що стосується етики ЗМІ в США, то відповідно до зафіксованої у Першій поправці Конституції гарантії щодо автономії преси, яка захищається від урядового втручання, Сполучені Штати не мають рад у справах преси для розгляду спорів та нормалізації становища на урядовому рівні. Хоча саморегуляція преси не суперечить положенням Першої поправки, ефективні механізми цієї саморегуляції практично не вироблені.

Розповсюджені в усіх галузях промисловості етичні кодекси були схвально прийняті національними організаціями журналістів, але так і залишились “заявами про ідеали та бажання”. Локальні агенції новин можуть створювати й докладніші кодекси поведінки, проте їм тепер бракує сили закону.

У підрозділі, присвяченому етиці на рівні медіаорганізації, наголошується, крім вже відомих основних етичних правил, що новинні організації повинні також бути обережними стосовно прийняття урядових субсидій. Ті, хто робить це, наприклад ВВС, мусять суворо дотримуватися об’єктивності, висвітлюючи роботу уряду.

 В третьому розділі – “Впровадження етичних стандартів в українських ЗМІ” – наголошується на тому, що за період існування незалежної держави Україна були вироблені тільки базові стандарти роботи ЗМІ у внутрішньому інформаційному просторі. Крім того, навіть ці стандарти практично не виконуються журналістами через об’єктивні, а також суб’єктивні причини.

Вже не перший рік українські журналісти обговорюють питання ухвалення (у добровільному порядку) хартії українського журналіста. Наприклад, навесні 1995 року журналісти з усіх регіонів України на конференції-семінарі Міжнародного інституту мас-медіа подали варіант кодексу професійної етики журналіста. Він був прийнятий в 1996 році.

Крім того, в дисертації розглядається діяльність комісії з питань етики в Україні. Серед найбільш частих порушень етики, за висновками комісії, які зустрічаються в ЗМІ України - інформування без дотримання "обов'язкового правила балансу й об'єктивності", безпідставні, непідтверджені фактами обвинувачення на адресу суб'єктів виборчого процесу. Тому комісія намагається відстежувати ці порушення і вчасно реагувати на них.

В цьому розділі підкреслюється, що журналістська комісія була створена не для того, щоб ЗМІ не оприлюднювали агітаційних матеріалів, а для того, щоб вони робили це професійно і чесно. Якщо в мас-медіа з’являється піарівський матеріал, то головне, щоб при цьому не порушувалися правила професійної етики. Завдання комісії – звести до мінімуму “чорний” піар.

Також були визначені три основні напрями роботи комісії: по-перше, відслідковувати порушення журналістської етики; по-друге, відслідковувати випадки, коли редактори примушують журналістів писати матеріали, які суперечать їхнім переконанням; і, по-третє, вчасно зупиняти битви “преса на пресу”, де рахунки між кланами, між видавцями виплескуються на публіку. Ще 16 вересня 2001 року сто українських журналістів поставили свої підписи під зверненням “Журналісти – за чисті вибори”, в якому містилися основні положення кодексу журналістської етики. Висхідним у цьому зверненні вважається пункт перший – про право громадськості на повну та об’єктивну інформацію. Звідси і найважливіше завдання комісії з журналістської етики – реагувати на напівправду і відверту брехню, задіяти механізм корпоративної оцінки щодо комфортного існування журналістики, яка маніпулює громадською думкою, доповнити цей пункт практичними правилами. Перший досвід існування комісії цінний саме тим, що теорія і практика сильно відрізняються. Голос комісії міг би звучати авторитетніше, якби самі журналісти, будучи новим елементом структурування журналістського середовища, одночасно були б піонерами в організації внутрішньої роботи комісії. Комісія виокремила ряд порушень, які були зроблені під час парламентських виборів 2002 року, але це ніяк не вплинуло на висвітлення президентської кампанії 2004 року.

В третьому розділі автором було проаналізовано діяльність декількох друкованих ЗМІ напередодні та під час парламентських виборів 2002 року і визначено, що лідером етичних порушень була “Наша газета+”. 30% інформації, що подається в цій газеті, має етичні порушення, нп другому місці – “Столичка” з 28%. Принцип, який найчастіше порушувався в період передвиборчої кампанії, це наклеп та моральна образа (26%), на другому місці – необ’єктивна інформація чи вібіркова подача інформація.

У рамках питання “Чи потрібна журналістська етика” ми також провели соціологічне дослідження на тему “Дотримання етичних правил журналістами у виданнях країн Східної Європи”, звернувшись при цьому до групи журналістів з різних держав зазначеного регіону. Відповідь на запитання нашої анкети дали журналісти Росії – 5 чоловік, України – 4, Білорусі – 3, Молдови – 4, Литви та Естонії – по одному. Основний висновок дослідження в тому, що практично всі журналісти теоретично знають про існування професійних правил журналістів і вважають, що їх існування необхідне, але практично всі їх порушували.

У висновках подаються результати досліджень та пропозиції щодо впровадження міжнародних етичних стандартів та національних етичних правил в практику професійної діяльності ЗМК та впровадження міжнародних стандартів з інфоетики в національне законодавствоУкраїни.