ЕТНОПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ УГОРСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ МІЖДЕРЖАВНИХ ВІДНОСИН

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

 

У вступі обґрунтовується актуальність дисертаційної роботи, окреслені мета і завдання, визначено предмет і об’єкт дослідження, а також методологічна основа роботи, розкрито її наукову новизну, теоретичне та практичне значення, зв’язок дисертації з науковими програмами та темами, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади та джерела дослідження теми” – проаналізовано стан наукового вивчення поставленої проблеми, подана характеристика джерел і визначені концептуальні підходи та методологічні засади дослідження.

З метою систематизації наявні публікації автор згрупував таким чином: 1) узагальнюючі наукові дослідження з досвіду етнополітики обох країн, з питань загальноєвропейської інтеграції, міжнаціональних, міжнародних відносин між Україною та Угорщиною; 2) дослідження щодо еволюції угорської зовнішньої політики наприкінці ХХ – початку ХХІ століть, зокрема її етнополітичних чинників українського вектора; 3) публікації з питань зовнішньої політики Угорщини в ході розширення ЄС; 4) роботи про стан і перспективи угорсько-українського співробітництва щодо захисту прав етнічних меншин. Разом з тим у ході характеристики кожної з цих груп наукових розвідок акцентувалася увага на особливостях підходів до висвітлення різноманітних аспектів теми провідними вченими як в окремих державах – Угорщині, Україні, Росії тощо, так і в розрізі конкретних наукових шкіл та праць найавторитетніших дослідників.

Системну зміну політичних, етнополітичних, економічних відносин у міждержавних українсько-угорських зв’язках детальним чином відображає великий масив джерел – договори, угоди, програмні документи урядів, щорічники, документальні джерела і статистичні дані України та Угорщини, загальноєвропейських інституцій, насамперед Європейської Комісії, монографічні студіювання та політологічні розвідки вчених двох сусідніх країн.

Джерельну основу дисертаційного дослідження згруповано наступним чином: законодавство України та Угорської Республіки, зокрема, закони, рішення і постанови парламентів, а також нормативні урядові та відомчі акти; міжнародно-правова і договірно-правова основа співробітництва України та Угорщини, ЄС, Ради Європи; договірно-правова база суб’єктів різних рівнів угорсько-українських стосунків; загальнодержавні українська і угорська офіційна статистика, де найбільш повно відображено динаміку соціально-економічного розвитку країн і регіонів; наукові матеріали та спеціалізовані видання з конкретних політологічних, економічних, соціологічних та інших досліджень; матеріали періодичних видань Угорщини і України.

З’ясовано, що українська гуманітарна наука, також, як і російська, основну увагу надає політико-економічному аналізу специфіки процесу трансформацій в Угорщині. В Україні виразно переважають політологічні студії як з системної трансформації в Угорщині, так і з українсько-угорських міждержавних зв’язків, насамперед, це роботи Д.Ткача, Є.Кіш, О.Задорожного. Ґрунтовне вивчення саме етнополітики, етнополітичних чинників представлено у наукових дослідженнях В.Котигоренка, О.Майбороди, М.Панчука, Л.Рябошапки, М.Товта, які присвячені безпосередньо проблемним питанням національних меншин. Українсько-угорське співробітництво у сфері гарантії прав національних меншин, збереження їх національної самобутності та культурно-національного розвитку висвітлено в роботах угорських дослідників – Д.Варги, А.Берені, суто українській міжрегіональній співпраці присвячено монографії Ж.Людвіг, І.Шулі-Заккара.

Доведено, що з точки зору політологічного аналізу, зовнішня політика держав, як складова міждержавних відносин, є надзвичайно багатогранним явищем, що охоплює і етнополітичний чинник, особливо у контексті захисту прав і свобод національних меншин. У цьому контексті, на думку автора, необхідно виокремити два основних підходи, які застосовуються у практиці більшості європейських країн у царині державної внутрішньої та зовнішньої етнополітики: по-перше – етнодержавницький, що має на меті створення для окремих груп своїх громадян, які становлять меншість від усього населення країни, рівноправних умов для вияву ними як їх власної етнічної ідентичності, так і свідомого почуття громадянсько-державницького патріотизму; по-друге – це етнічний протекціонізм, який полягає у засвідченні моральної підтримки, налагодженні та розвитку культурно-духовних зв’язків, наданні фінансово-матеріальної допомоги власній закордонній національній меншині. Безперечно, що ідеальним варіантом є комбінований варіант імплементації обох підходів з наданням переваги етнодержавницькій позиції.

Концептуально методологія дисертаційного дослідження ґрунтується на засадах політичного реалізму, як чільного теоретичного підходу до розуміння й аналізу міжнародної діяльності держав як її активних акторів і суб’єктів міжнародних відносин.

Методологічною основою дисертаційного дослідження виступають об’єктивність, органічна єдність теорії і практики; поєднання структурно-функціонального та логічного підходів. Автор в ході дослідження використав міждисциплінарний підхід як метод комплексного аналізу політичних процесів. З метою розгляду етнополітичної концепції, що формується як цілісна система заходів держави, спрямованих на забезпечення рівноправних відносин та тісної взаємодії між етнокомпонентами суспільства, застосовано системний підхід, який по суті, є базовим у даній роботі. Виходячи з проблематики роботи також використовувався метод порівняльного аналізу як у дослідженні функціонування національних меншин, соціально-політичного статусу національних меншин в Україні та в Угорщині, так і у визначенні характеристик здійснюваної суб’єктами євроінтеграційної політики.

У другому розділі “Політичні та економічні основи угорсько-української міждержавної взаємодії у сфері етнонаціональних відносин” розглянуто політичні пріоритети угорсько-українського міждержавного співробітництва, економічні інтереси сусідніх держав в євроінтеграційному контексті.

У першому підрозділі “Політичні пріоритети” досліджено зовнішньополітичні пріоритети Угорської Республіки, проаналізовано їх вплив на угорсько-українські стосунки. Автор зауважує, що етнонаціональний фактор був визначальним у зовнішньополітичній концепції Угорщини від початку демократичних змін в країні ще протягом 1989-1990 років. І вже на сьогодні такі зовнішньополітичні пріоритети Угорської Республіки, як загальноєвропейська і євроатлантична інтеграція, добросусідські відносини, турбота про угорську національну меншину за кордоном – закріплені на довгостроковий період – до 2020 року в новому концептуальному документі “Стратегія зовнішніх зв’язків Угорщини”.

Обґрунтована думка, що сучасний характер двосторонніх відносин Угорщини з Україною слід оцінити як стабільно позитивний і позбавлений критичних проблемних компонентів. Порівняльний аналіз розвитку угорсько-українського співробітництва, дозволив автору дисертації констатувати посилення двох принципово важливих елементів в системі двосторонніх міждержавних стосунків. По-перше – це активізація політичного діалогу, загальне підвищення уваги з боку Угорщини до співробітництва з Україною в галузі європейської та євроатлантичної інтеграції. По-друге, це динамічне зростання обсягів двостороннього торговельно-економічного співробітництва.

Докладно досліджено політико-правову еволюцію двосторонніх міждержавних відносин між Угорщиною та Україною, включно і в етнополітичному співробітництві.

Проаналізовано сутнісні зміни у зовнішній політиці Угорщини щодо України у зв’язку із зміною геополітичної ситуації в Європі. Насамперед, розглянуто сутність програм сусідства Угорщина-Україна-Словаччина на бюджетний період 2007-2013 років, детально досліджено ініціативу Угорської Республіки щодо впровадження міжурядової Угоди про правила місцевого прикордонного руху, що значно полегшує режим в’їзду-виїзду українських громадян на територію Угорщини.

У другому підрозділі “Економічні інтереси в євроінтеграційному контексті” проаналізовано зовнішньоекономічну складову угорсько-українського міждержавного співробітництва, зокрема визначені особливості цього процесу після вступу Угорщини до ЄС у 2004 році.

Обґрунтовано, що з часу набуття повноправного членства в Європейському Союзі Угорська Республіка намагається грати ключову посередницьку роль у розвитку економічних зв’язків пострадянських держав з Євросоюзом.

Доведено, що Угорщина, згідно з планами керівних органів ЄС, поступово перетворилася в основного координатора розподілу фінансових коштів Євросоюзу для розвитку міжрегіонального та транскордонного співробітництва ЄС із новими сусідами на Сході та на Балканах.

З’ясовано, що після вступу УР до ЄС, її зовнішньополітична концепція стає більш прагматичною, насамперед, у ній посилюється економічна складова. За пропозицією МЗС Угорської Республіки, підтриманою урядом, господарські стосунки мали розглядатися як основне знаряддя і показник успішності зовнішньополітичної діяльності Угорщини в двосторонніх і багатосторонніх стосунках. Пріоритетний розвиток економічних зв’язків УР формує на сьогодні міцний фундамент для поглиблення політичного та етнополітичного співробітництва Угорщини із зарубіжними державами, в тому числі з Україною.

Здійснено комплексний аналіз інтересів Угорської Республіки щодо поглиблення співробітництва з Україною в економічній сфері: посилення ролі Угорщини як сполучної ланки в торговельно-економічних, інвестиційних, інноваційно-технологічних та інших стосунках Європейського Союзу з Україною; зростання ролі Угорщини як транзитної держави в товаропотоках між Сходом і Заходом та розвиток міжнародної транспортної інфраструктури і розбудова транс’європейських транспортних коридорів, зокрема 5-го – в рамках українсько-угорського співробітництва; забезпечення енергетичної безпеки, диверсифікація та пошук альтернативних джерел енергопостачання Угорщини та ЄС; підтримка експортної експансії угорських товаровиробників на східні ринки, в тому числі на український.

Аналіз засвідчує, що в угорсько-українській торгівлі на найближчі роки слід прогнозувати, з-поміж іншого, дію чергових тенденцій: подальше зростання обсягу двосторонньої торгівлі між Угорщиною та Україною; у тактичній перспективі – більш високі темпи росту обсягу угорського експорту до України, ніж імпорту Угорщини з України, і внаслідок цього зниження “ножиць” угорського дефіциту в двосторонній торгівлі; у стратегічній перспективі – вимушене підвищення економічного інтересу Угорщини в цілому та угорських підприємницьких структур до розширення зовнішньоекономічних зв’язків з Україною, зокрема, і в силу того, що потенціал нарощення угорського експорту до країн ЄС не є великим, а рівень конкурентоспроможності угорських виробників в рамках єдиного ринку ЄС поки що недостатній.

Третій розділ – “Спільне і особливе етнонаціональної політики Угорської Республіки та Української держави” – присвячений висвітленню основних сутнісних характеристик як процесів регулювання внутрідержавних етнонаціональних відносин, так і вивченню політики щодо закордонних одноплемінників в сусідніх країнах.

У першому підрозділі – “Досвід регулювання внутрідержавних етнонаціональних відносин” – проаналізовано проблеми, пов’язані з державною етнонаціональною політикою Угорщини та України.

Автор зазначає, що загальним позитивом етнічних процесів у Центральній Європі на межі другого і третього тисячоліть є завершення консолідації державотворчих націй і поступове формування елементів та системи цивілізованого мультикультурного суспільства в країнах регіону. Упродовж попередніх років поліетнічна за складом населення Центральна та Східна Європа впевнено уникла загрози “балканізації” на основі міжетнічних конфліктів.

Доведено, що комплекс етнополітичних проблем, пов’язаних із становищем національних меншин в Україні, материнські народи яких мають по сусідству незалежні держави, в тому числі угорської уже стає вагомим фактором розвитку стосунків України із центральноєвропейськими державами та ЄС у цілому. Не допустити негативного впливу цього чинника на міжнародні відносини здатна виважена державна етнонаціональна політика та міждержавне співробітництво у сфері гарантії і реалізації прав національних меншин.

Обґрунтовується, що державне регулювання системи стосунків між етноспільнотами з метою досягнення міжнаціональної злагоди в Угорській Республіці та Україні є відмінним. Різницю в сучасній українській і угорській державній етнонаціональній політиці породжують більш швидкі темпи та результативніші наслідки системної суспільної трансформації попередніх років в Угорщині, ніж в Україні, різний геополітичний статус двох держав, зокрема приналежність Угорщини до ЄС і НАТО. Утім, аналіз свідчить, що, незважаючи на згадані системні суспільно-політичні й інші відмінності, державна етнонаціональна політика Угорщини й України має і низку спільних рис і схожих структурних елементів, зокрема вона виходить із гармонізації інтересів державотворчого народу та національних меншин, в основному базується на визнаних загальноєвропейських принципах, має специфічну законодавчу та нормативну базу, реалізується через механізм функціонування особливих державних, самоврядних і громадських інституцій.

Автор зазначає, що в Угорській Республіці існує унікальний з-поміж центральноєвропейських країн досвід залучення представників національних меншин до участі в управлінні державою. Мова йде про так зване «самоврядування меншин» – законодавчо закріплену і реально функціонуючу систему представницької демократії національних меншин.

У другому підрозділі третього розділу – “Політика щодо закордонних одноплемінників” – автор відзначає, що система підтримки і забезпечення прав одноплемінників за кордоном Угорською Республікою має три основні виміри: офіційний – урядова і парламентська лінія, неофіційний – дії опозиційних партій та громадсько-політичних організацій різного ідейного спрямування, загальносвітовий (міжнародний) – лінія Всесвітнього Союзу Угорців (ВСУ), закордонної угорської діаспори, угорських меншин в сусідніх країнах та їх політичних репрезентацій. На думку автора дисертації, конгломерат цих суперечливих, а іноді і принципово протилежних векторів дії суб’єктів так званих “угорсько-угорських” відносин, тобто взаємин між материнською Угорщиною та угорцями за кордоном, у останні роки досить важко зводиться до рівнодійної – концептуально єдиної загальнодержавної та загальносуспільної лінії стосовно угорської меншини в сусідніх країнах. Система підтримки закордонних одноплемінників – українства здійснюється Україною, як на державному, так і на регіональному рівні в рамках конкретних програм, реалізація яких сприяє утвердженню позитивного іміджу України як у світі, так і у Карпатському регіоні зокрема. Позиція України до розвитку зв’язків з закордонним українством визначена у Національній концепції співпраці із закордонними українцями, у Декларації-програмі співпраці із закордонними українцями на період до 2010 року, у Національній програмі “Закордонне українство”.

У четвертому розділі “Домінанти міждержавного угорсько-українського етнополітичного співробітництва” здійснено концептуальне обґрунтування політики захисту прав національних меншин, аналіз етнополітичної взаємодії на прикордонних територіях. Обґрунтовується, що співробітництво між Угорщиною та Україною в етнополітичні сфері займає важливе місце в системі двосторонніх міждержавних взаємовідносин.

У першому підрозділі “Захист прав національних меншин” докладно досліджено політико-правові, конституційні гарантії забезпечення рівних прав і свобод представникам національних меншин як в Україні, так і в Угорщині.

На думку дисертанта, роль самоврядування варто вважати найбільш вагомою і однією із головних у регулюванні системи міжетнічних відносин на регіональному і місцевому рівні у країнах, прикордонні адміністративно-територіальні одиниці яких входять до Карпатського єврорегіону.

У другому підрозділі “Етнополітична взаємодія на прикордонних територіях“ визначається, що активною складовою угорсько-українських відносин на міжрегіональному рівні, транскордонне співробітництво між прикордонними регіонами Угорщини та України, яке регулюється передусім положеннями Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Угорської Республіки про транскордонне співробітництво від 11 листопада 1997 року та низкою інших двосторонніх договірно-правових документів. Українсько-угорська транскордонна співпраця здійснюється і в рамках багатостороннього Карпатського єврорегіону, створеного у 1993 році. Слід однак не заангажовано констатувати, що українсько-угорське транскордонне співробітництво занадто повільно адаптується до принципово нових геополітичних і геоекономічних умов, які склалися після розширення Євросоюзу та безпосереднього наближення кордонів ЄС до України. Це значно обмежує можливість формування в угорсько-українських стосунках оптимальної моделі транскордонної інтеграції, взаємозближення і взаємодії прикордонних регіональних господарських комплексів і створення основи цілісного міждержавного транскордонного економічного регіону. Тому угорсько-українське транскордонне співробітництво потребує на сучасному етапі оновлених практичних і концептуально-теоретичних підходів, якщо не нової філософії та стратегії розвитку.

З’ясовано, що посилена увага Угорщини і України до активізації транскордонного співробітництва в умовах членства УР в ЄС пояснюється тим фактом, що цей вид співпраці відкриває значні можливості в плані використання фінансової підтримки регіонального розвитку Євросоюзу. Беручи до уваги той факт, що на сьогодні значна маса євросоюзних програм підтримки концентрується на кордонах розширеного ЄС, повноцінне функціонування такого виду співробітництва сприятиме більш широкому доступу сторін до фінансування ЄС спільних проектів у всіх сферах господарського та соціально-культурного життя.