ЕВОЛЮЦІЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ КНР В УМОВАХ РЕАЛІЗАЦІЇ СТРАТЕГІЇ „ЧОТИРЬОХ МОДЕРНІЗАЦІЙ”

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

     У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, наукове значення роботи, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методологічну основу дослідження, розкривається його зв’язок з науковими програмами та планами Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, відображено наукову новизну, практичне значення, апробацію отриманих результатів та структуру роботи.

     У першому розділі – „Концептуально-теоретичні засади й джерельна база дослідження” - проаналізовані джерела й наукова література з проблематики дисертації, з’ясований стан наукового розроблення теми, сформульовані концептуально-методологічні підходи дослідження. Зазначено, що комплексного та глибокого аналізу з обраної теми дослідження ще не проведено, існують численні праці з окремих напрямів зовнішньополітичної діяльності КНР за доби „чотирьох модернізацій”.

     Системний аналіз визначальних рис і особливостей міжнародного курсу КНР, з’ясування її місця в сучасному глобалізованому світі мають спиратися на ретроспекцію еволюції парадигми зовнішньої політики Китаю. Адже його цивілізаційні особливості накладали суттєвий відбиток на відносини з далекими і ближчими сусідами, що помітно відрізнялися від взаємин „націй-держав” (nations) у Західній Європі. Якщо націоналізм у його європейських чи американських формах виходить з унікальності й безумовної цінності власних національних культур, то китайський ґрунтується на переконаності в культурній вищості й універсальній придатності традиційних цінностей країни. Тому спроектовані на систему взаємин Китаю із зовнішнім світом патерналістські принципи конфуціанства зумовили побудову всіх міжнародних зв’язків імперії по вертикалі – від вищого до нижчого.

     Водночас Китай ніколи не був надто могутнім, щоб утверджувати владу над сусідами винятково агресивним шляхом, принцип „вплив – важливіший від влади” традиційно є визначальним у зовнішній політиці країни. Значну роль у її ідеологічному забезпеченні відігравали історичні прецеденти, в багатьох випадках „легітимність” дипломатичних і воєнних заходів обґрунтовувалася посиланнями на прецеденти з „історичних реєстрів”. З таким підходом логічно пов’язувалася специфічна система розроблення далекосяжної зовнішньополітичної стратегії країни, де в основі було критичне врахування попереднього досвіду, зафіксованого у вигляді спеціальних моделей поведінки – стратагем.

     Агресія західноєвропейських держав, Росії та Японії у сер. ХІХ – на поч. ХХ ст. надовго кинула Китай у вир хаосу і зруйнувала східноазійську структуру світоустрою. Але, на думку здобувача, незважаючи ні на що, незримий центр „Піднебесної” зоставався незмінним за всіх коливань поточної політики, питання полягало лише в тому, які політичні сили повніше й точніше виразять принципи державного управління, притаманні цьому центрові. Збройне суперництво Компартії Китаю і Гоміндану здійснювалося саме в рамках зазначеної парадигми, тому після перемоги народної революції 1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун і його соратники прагнули набути історично обумовленої легітимності, ототожнити себе з китайським народом і його цивілізацією, а не з черговою імпортованою ідеологією. Відповідно, і в стосунках із сусідніми державами КНР за правління Мао Цзедуна виявила себе правонаступником традиційного імперського курсу з його наступальною зовнішньою політикою по всім азимутам.

     Але з початком реалізації стратегії „чотирьох модернізацій” напр. 1970-х рр. зовнішній політиці було відведено допоміжну роль, пов’язана з гарантуванням сприятливих міжнародних умов для оновлення Китаю. На перший план виходили не цілі підштовхування світової революції, ідеологічної боротьби й „стратегічного розширення”, а питання розвитку, що безпосередньо залежали від перспектив оптимізації становища КНР у структурі світових економічних і науково-технічних контактів. Досить швидко задля прискорення внутрішньоекономічної модернізації офіційний Пекін розширив свій зовнішньополітичний профіль, значно активізувавши участь у міжурядових і неурядових організаціях, особливо фінансових, КНР поступово почала звільнятися від дипломатичної ізоляції ери Мао Цзедуна.

     Однак трансформація Ден Сяопіна була лише частковою, китайська участь у міжнародному співтоваристві залишалася ще нестійкою, офіційний Пекін прагнув до багатьох прав і привілеїв великої держави без сприйняття основної частини супутніх обов’язків і відповідальності. Процес формування зовнішньої політики КНР за Ден Сяопіна також зоставався занадто централізованим, а китайський дипломатичний корпус – недостатньо підготовленим і зі слабким досвідом. Як наслідок, у документах ХVІ з’їзду КПК 8-14 листопада 2002 р., коли почалася фінальна стадія передачі влади в Китаї новому – „четвертому поколінню” керівників, відбилося досить суперечливе поєднання старого й нового бачення офіційним Пекіном світу й місця Китаю в ньому.

     Згідно традиційних уявлень, світ усе ще сприймався китайськими керівниками як потенційно ворожий, хоча й, на відміну від маоїстського періоду, такий, що не несе безпосередньої військової загрози для національної безпеки. Але водночас у відповідь на Азійську фінансову кризу 1997-1998 рр. КПК приступила до розроблення концепції участі КНР в економічній і політичній глобалізації. Її сутність – у вибудовуванні партнерських стратегічних відносин із Заходом, передусім зі США, та в підвищенні глобальної й регіональної ролі КНР за допомогою механізмів багатосторонньої дипломатії.

     У здійсненні нової зовнішньополітичної стратегії офіційний Пекін, природно, стикається з протидією визнаних світових гравців, в основі якої лежать їхні побоювання щодо КНР як конкурента. Відбиттям таких побоювань стала поява різноманітних теорій антикитайської спрямованості, зокрема, „китайської загрози” й „Пекінського консенсусу”. Перша вбачає в посиленні китайської могутності й зміцненні міжнародних позицій КНР загрозу ринковим демократіям з боку „недемократичного Китаю”. А ідея „Пекінського консенсусу” народилася в середовищі тайванських науковців й зводиться до того, що офіційний Пекін пропонує світові власний варіант ринкового розвитку – без демократичних свобод (у західному трактуванні), і що надалі КНР насаджуватиме цей варіант у якості рецепту для „третього світу”.

     В російській політології міжнародних відносин (Л.Арешидзе, Я.Бергер, Д.Володін, О.Воскресенський, В.Корсун, С.Лузянін, М.Титаренко та ін.)  широку презентацію концепції „Пекінського консенсусу” в академічних колах і ЗМІ КНР пов’язували з інтересом „четвертого покоління” керівництва держави до проблематики співвідношення „жорсткої” й „м’якої” влади, а також із завданням знаходження інструментів прискореного нарощування „м’якої влади”, тобто заохочення привабливості Китаю в очах зовнішнього світу шляхом різноманітних засобів, у тому числі через усебічну пропаганду всередині країни й за кордоном успіхів  реформ „чотирьох модернізацій” та китайської моделі розвитку.

     Низка публікацій вітчизняних науковців (Є.Баєнкова, П.Ігнатьєв, Л.Лещенко, В.Таран, М.Таран, Н.Франчук, С.Шергін та ін.) засвідчила появу нового напрямку у вітчизняній політології, пов’язаного з дослідженням еволюції безпекової політики КНР за доби постбіполярності. Автори досліджень загалом сходяться на тому, що найближчим часом за безперечного утримання США провідних позицій на глобальному рівні відбуватиметься дифузія сили внаслідок зменшення ефективності американського регулюючого впливу та здобуття регіонального лідерства певними державами, передусім КНР та Індією. Причому США намагатимуться й надалі балансувати на інтересах держав Східної Азії для запобігання зміцнення свого суперника в особі Китаю.

     Характерною ж рисою західної, насамперед, американської історіографії є те, що вона розглядає зовнішньополітичну діяльність КНР у категоріях світового порядку та майбутньої міжнародної системи. Базовою основою робіт американських авторів (З.Бжезинський, Д.Діллон, Г.Кіссінджер, М.Пілсбері, Дж.Рамо, Р.Росс, Т.Хрістенсен та ін.) є сприйняття Китаю в якості найбільш реального суперника США в середньостроковій перспективі, який здатен кинути виклик існуючому „американському” міжнародному порядку (Pax Americana), що, зрозуміло, позначиться на американських національних інтересах у світі. Американські автори висувають такі варіанти розвитку подій, як протистояння Китаю з США, колегіальне урядування двох держав у світі чи, принаймні в Азії, та cтворення колективного азійського „центру сили” на чолі з КНР та Індією, який би збалансовував американське домінування. Таким чином, інтерес американських дослідників полягає у відстеженні зростання Китаю та Індії, причому остання розглядається як один з головних форпостів у американській стратегії „стримування Китаю” або в контексті недопущення об’єднання Нью-Делі з Пекіном.

     Відповіддю ж офіційного Пекіна на концепцію „Пекінського консенсусу” в ідеологічному сенсі стала теорія „мирного піднесення Китаю”, спрямована на доведення того, що розвиток КНР і її нова міжнародна активність не несуть загрози світовому розвиткові й що Китай не претендує на роль „моделі розвитку” для будь-кого. Нова китайська зовнішньополітична стратегія націлена на набуття лідерства за рахунок ресурсів, що поєднують у собі елементи геополітичні й глобалізаційні, культурні й економічні, територіальні й екстериторіальні, що зводяться до активної культурної „асиміляції” простору. Відбувається дуже важливий перехід від стратегії забезпечення мирного зовнішньополітичного оточення до активного формування зовнішнього середовища, яке власне і є основою для мирного розвитку. Запропоновано нову формулу „мирного розвитку”: „спираючись на миролюбне міжнародне оточення, розвивати себе” й „удосконалювати піднесення та, в міру власного розвитку, сприяти підтриманню миру”.

     У другому розділі – „Відносини КНР із провідними геополітичними акторами” – здобувачем здійснена спроба окреслити місце й роль китайсько-американських та китайсько-європейських взаємин у формуванні поліцентричної системи міжнародних відносин, а також з’ясувати геополітичні й безпекові засади китайсько-російського партнерства та визначити його перспективи.

     Дисертант виходив з того, що взаємини КНР із США найсуттєвіше впливають на динаміку міжнародних відносин в АТР – геостратегічних, військово-політичних, фінансово-економічних, культурно-цивілізаційних, ресурсно-екологічних тощо. Використовуючи різноманітні конфліктні ситуації, США (особливо за президентства Дж. Буша-молодшого) наполегливо просували сучасний світ у напрямку монополярності, прикриваючись ідеєю глобалізації й необхідністю боротьби з міжнародним тероризмом. Але на шляху США, принаймні в Східній Азії й АТР, стоїть КНР, яка перетворилася в настільки потужний центр сили, що з ним не можна не рахуватися.

     Оскільки ж головну мету встановлення нового міжнародного порядку Китай вбачає в оптимізації свого місця в поліцентричному світі, надійному гарантуванні безпеки країни, мінімізації зовнішнього втручання та здобутті неформального лідерства в АТР, реалістичним варіантом китайсько-американських відносин у постбіполярний період, фактично, стало співіснування США та КНР, засноване на суперництві.

     Але, на думку здобувача, сценарій розвитку ситуації за прикладом протистояння між США та СРСР, що розробляється деякими американськими та російськими експертами, є малоймовірним. Для Пекіна, як і для Вашингтона, вигідні цивілізовані й збалансовані взаємини, тому, оскільки КНР іще не скоро стане державою, яка могла б створити значну стратегічну загрозу для США, але вже сьогодні посідає істотні позиції в американській економіці, сторони віддаватимуть перевагу партнерству, за якого вони зможуть не лише вирішувати питання двосторонніх відносин, а й стабілізуюче впливати на міжнародно-політичну ситуацію в АТР. Усвідомлення взаємозалежності та паралельних інтересів двох держав щодо будь-яких проблем глобального характеру змушують КНР і США до пошуку взаємоприйнятних, іноді досить болючих для національних владних еліт, але раціонально неминучих компромісів.

     Водночас КНР ніколи не погодиться на роль молодшого партнера США, чиї зовнішньополітичні рішення та дії на міжнародній арені (особливо після іракської війни 2003 р.), що претендують на реальне управління світом, не влаштовують Пекін з багатьох питань, зокрема, стосовно тлумачення природи сучасних регіональних конфліктів, регулювання міжнародних валютно-фінансових відносин, контролю над поширенням зброї масового знищення та критичних військових технологій тощо. У сфері безпеки КНР не задовольняє ступінь її нинішньої відносної незахищеності від воєнно-технічного потенціалу США.

     Тому в ближчій та середньостроковій перспективі, протидіючи американському глобальному лідерству, Китай прагнутиме до розширення власних можливостей „стримування” військової могутності США різними шляхами: вдосконаленням ракетно-ядерного потенціалу „удару у відповідь”; закупівлею сучасних систем озброєнь у держав із розвиненим ВПК (зокрема в Росії); розширенням діапазону дій свого ВМФ; постачанням вразливих для США видів зброї та військової технології супротивникам Білого дому. Саме відносини в підсистемі КНР - США, де країни взаємно виступають перешкодою для досягнення своїх стратегічних цілей та забезпечення національних інтересів у Східній Азії, можуть стати моделлю для становлення стратегічної рівноваги та геополітичної стабільності в системі міжнародних відносин в АТР.

     На відміну від міжнародних відносин в АТР, розвиток китайсько-європейських взаємин за доби „холодної війни” вважався фахівцями далеко не першорядним політичним явищем, оскільки як КНР, так і ЄЕС вибудовували свою політику щодо інших міжнародних акторів, незмінно орієнтуючись на їхні стосунки із СРСР та США. Офіційний Пекін тоді розглядав „Спільний ринок” як „другу арену бойових дій” спершу проти „гегемонізму” США, а з поч. 1970-х рр. вважав, що Західна Європа має згуртуватися в боротьбі проти Радянського Союзу. Навіть на поч. 1990-х рр. китайські аналітики й урядовці все ще акцентували увагу на тому, ніби з розпадом СРСР дедалі більше оголюватимуться суперечності між західними країнами.

     Інертний характер взаємин двох перспективних „центрів сили” пояснювався тоді й незначною роллю Китаю в зовнішньоекономічних зв’язках ЄС, а також доволі низькою активністю офіційного Пекіна у світовій політиці за межами АТР. Лише з початком нового тисячоліття інтерес об’єднаної Європи до Китаю почав зростати в геометричній прогресії, відповідно до нарощування активності КНР із гарантування своєї безпеки на глобальному рівні після зміни політичного керівництва країною й приходу до влади „четвертого покоління” її лідерів. Щоправда, на переконання здобувача, у взаєминах ЄС і КНР залишилася проблема взаєморозуміння, обумовлена цивілізаційними розбіжностями: хоча обидві сторони досить прагматичні, європейці прагнуть до швидших результатів, у той час як китайці готові вибудовувати довгострокові стратегії, в яких допустимі тимчасові поступки. Як результат, у окремих європейських посадовців і експертів складається ілюзія, що політика ЄС (причому з усіма її суперечностями, які виникають внаслідок боротьби інтересів різних країн-членів та груп інтересів усередині них) може помітно впливати на перебіг реформ у Китаї.

     Тому в найближчій перспективі КНР і ЄС залишаться один для одного „чужими”, але сторони навряд чи будуть вступати в безпосередню конфронтацію, оскільки вони обидві зацікавлені в посиленні своєї зовнішньополітичної ролі, що можлива лише в умовах багатополюсного світу. Це, звичайно, не означає, що ЄС буде помітно дистанціюватися від США, хоча з окремих питань у взаєминах із Китаєм можливі розбіжності трансатлантичних партнерів. Ключову роль у вибудовуванні відносин ЄС – КНР, як і раніше, відіграватимуть провідні економічні партнери Китаю – ФРН і Велика Британія (остання багато в чому завдяки фактору Сянгана), меншою мірою Франція. З окремих питань можлива особлива позиція деяких малих країн: у торговельно-інвестиційній сфері – Нідерландів, в області безпеки й торгівлі зброєю – Швеції та ін. Китай прагнув би мати більш розвинені форми кооперації з Європейським Союзом, але рамкові умови все ще визначаються китайсько-американськими відносинами, та й у свідомості більшості китайців ЄС традиційно залишається „молодшим братом” Сполучених Штатів.

     Водночас сформульована представниками „четвертого покоління” керівників КНР загальна оцінка перспектив світового розвитку передбачає й особливу роль пострадянського простору для втілення в життя амбітних планів піднесення Китаю. Причому, незважаючи на всі міжнародно-політичні складнощі „боротьби за Росію”, в Пекіні нині мало хто сумнівається в її необхідності, натомість у центрі уваги місцевої наукової й політичної еліти опинилося питання, якими методами можна „залучати” Москву до своїх масштабних міжнародних проектів, тобто, яким чином реалізувати кооперативістську лінію щодо російського стратегічного партнера.

     Дисертант виходить з того, що з розпадом СРСР Росія, коли не брати до уваги її потужний ракетно-ядерний потенціал, набула статусу крупної, але регіональної держави, в той час як КНР почала перетворюватися з регіонального „центру сили” на світову державу, щоправда, певний час позбавлену військового потенціалу глобального рівня. Швидка дезінтеграція недавнього „ворога № 1” на тлі глибокої економічної кризи й подальшої тривалої депресії в Російській Федерації справили дестабілізуюче враження на китайське суспільство. Враховуючи сепаратистські настрої й рухи в Тибеті, Синьцзяні, Внутрішній Монголії й Гуандуні, уряд КНР вповні резонно побоювався, що в країні могли початися процеси, аналогічні тим, які призвели до краху горбачовської „перебудови”. Тому офіційний Пекін у терміновому порядку розробив прагматичні підходи для спілкування з новими сусідами, оскільки для нього співробітництво з Кремлем ставало чинником збереження балансу в АТР та однією з противаг американському й японському впливам.

     Природно, що на поч. ХХІ ст. між офіційними Пекіном і Москвою склалися партнерські відносини особливого типу, коли глибоке співробітництво й кооперація з усього спектру міжнародних питань (від реформування ООН до регіональних порядків денних – Близький Схід, Центральна Азія, Корейський півострів та ін.) поєднується з обопільним прагненням уникнути формування чітко ідентифікованого військово-політичного союзу. Такий тип відносин логічно випливає з особливостей соціально-економічного й стратегічного становища КНР і Росії: зростаючої залежності Пекіна від російських енергетичних ресурсів і Москви – від китайських інвестицій та технологій, досвіду інтеграції у світове господарство, вмілого поєднання ліберальних і державних підходів в економіці.

     У третьому розділі – „Регіональний вимір зовнішньої політики КНР” - проаналізовано регіональний рівень реалізації зовнішньополітичної стратегії КНР і його значення для успішного завершення „чотирьох модернізацій”, а також розкрито сутність китайсько-японських взаємин у контексті боротьби за регіональне лідерство в Східній Азії та АТР загалом.

     З’ясовуючи місце країн Центральної Азії в зовнішньополітичній стратегії КНР, дисертант виходила з того, що оскільки після розпаду СРСР простір СНД перебував у стані перманентної політичної й економічної кризи, держави Центральної Азії й Росія, знявши „загрозу з Півночі”, забезпечили для КНР можливість зосередити головну увагу на вирішенні внутрішніх проблем модернізації й відновлення „Великого Китаю”. Реальна влада в центральноазійських країнах залишилася в руках представників колишньої компартійної номенклатури, тому в якості першорядного завдання китайської зовнішньої політики, що мала забезпечити в тому числі й вирішення проблеми обмеження впливу на Сіньцзян-Уйгурський автономний район ісламських фундаменталістів та пантюркістів, було визначено всебічну  підтримку існуючих політичних режимів.

     Дисертант дійшла висновку, що саме включення до числа пріоритетних у взаєминах із центральноазійськими державами питань колективної безпеки й „боротьби з ісламським фундаменталізмом” відкрило шлях до підписання з ініціативи КНР 26 квітня 1996 р. в Шанхаї „Угоди щодо зміцнення довіри у військовій області в районі кордону”, а також укладення 23 квітня наступного року в Москві „Угоди про взаємне скорочення збройних сил у районі кордону”, що започаткували „Шанхайську п’ятірку” (КНР, Росія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан). Від початку Китай вбачав у ній провідника власних інтересів у Центральній Азії, задля чого й домігся заміни двостороннього формату переговорів (КНР – четвірка пострадянських держав) на п’ятисторонній. Це дозволило Пекінові успішно для себе вирішити головну проблему – врегулювати питання зі спірних кордонів.

     Здобувач доводить, що завдяки ШОС Китай отримав легітимну й схвальну з боку Росії та держав Центральної Азії можливість безпосередньо діяти на пострадянському просторі за прийнятими в СНД неписаними правилами, тобто можливість безперешкодно грати на суперечностях як між окремими країнами, так і між різними угрупованнями всередині кожної з цих країн без ризику бути звинуваченим у підривній діяльності й експансіонізмові. Щоправда, найважливіші реальні важелі впливу знаходяться досі в руках Росії, й багато в чому саме від її політики як на пострадянському просторі, так і щодо Заходу залежать перспективи ШОС. Але коли військова присутність США в Центральній Азії завершиться, потреба в партнерстві з Росією в регіоні для Китаю суттєво зменшиться.

     Натомість зовнішньополітична діяльність Китаю в ПСА на зламі тисячоліть може, на думку здобувача, бути визначена як „мирний наступ”, що активізувався в переддень ХVІ з’їзду КПК на початку листопада 2002 р., коли 10 учасників АСЕАН підписали спільно з КНР „Рамкову угоду про всеосяжне економічне співробітництво”. Не пройшло й року, як Китай приєднався до Балійського договору про дружбу і співробітництво в Південно-Східній Азії (1976 р.), а КНР і АСЕАН оголосили, що вступають у відносини „стратегічного партнерства заради миру й процвітання” (жовтень 2003 р.). Далі почався процес оформлення домовленостей про „стратегічне партнерство” на двосторонніх рівнях – між індивідуальними учасниками Асоціації й КНР.

     Очевидно, ніхто з міжнародних акторів не оцінив власне перехід Пекіна від маоїстської революційності до реформістської поміркованості Ден Сяопіна та його наступників, від політизованого мислення в дусі „великих стрибків” до економізованого курсу подальших десятиліть так високо, як лідери „первісної” АСЕАН з їхнім жорстким антикомунізмом. Спостерігаючи як КНР відходить усе далі від лівацької ортодоксії до „нормального” націоналізму, добиваючись успіхів в економіці й перетворюючи тоталітарні механізми верхівкового контролю в авторитарні, керівники Індонезії, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду й Філіппін дедалі більше бачать у ньому „свого” за всією сукупністю політичних і економічних критеріїв.

     У супротивному випадкові виявилося б неможливим розширення АСЕАН за рахунок В’єтнаму, Лаосу й Камбоджі, де при владі й досі перебувають партії - прямі спадкоємці Комуністичної партії Індокитаю. Адже саме китайський досвід модернізації переконує засновників АСЕАН, що можливий некатастрофічний, продуктивний вихід із комуністичної системи в їхній власний модус розвитку. Тому й прийом „індокитайців” до Асоціації відбувався лише тоді, коли з’ясовувалося, що вони по суті йдуть по п’ятам КНР. Але оскільки останні півстоліття політичної історії ПСА проходять під знаком домінування США і Японії, сучасна, в багатьох відношеннях природна, активність Китаю в „країнах південних морів” не може не нести в собі елементи виклику могутнім позарегіональним силам. Їхня реакція на „мирний наступ” Китаю набуває, з погляду інтересів окремих країн ПСА й регіональної безпеки в цілому, першорядного значення. Дисертант при цьому виходить з того, що подальше проектування китайсько-американського суперництва всередину АСЕАН поєднується зі спробами кожного із суперників добиватися лояльності від максимального числа її членів та з імовірним розхитуванням самої організації.

     Переходячи до з’ясування ролі Південної Азії в системі зовнішньополітичних пріоритетів КНР, здобувач наголошує на тому, що вона поступово посилюється, в першу чергу, з ростом глобального впливу Індії, яка, по-суті, вже перетворилася на світову державу. Загалом підходи цих азійських гігантів до міжнародних проблем планетарного рівня співпадають, але у віддаленій перспективі обидві держави розглядають одна одну як стратегічних суперників, при тому, що в найближчому майбутньому вони готові співпрацювати з цілого ряду напрямків світової й регіональної політики.

     Як випливає з компаративного аналізу оригінальних джерел, пекінське керівництво не може не побоюватися перспективи утворення „антикитайського блоку” за участю Індії, що перерве позитивний економічний розвиток КНР і перешкодить реалізації її зовнішньополітичних цілей у ПСА. Тому найбільш імовірним на найближче десятиліття уявляється збереження status-quo в індійсько-китайських відносинах: поступове розширення зв’язків і продовження процесу їхньої „повільно текучої” нормалізації. Різке ж поліпшення можливе лише у випадку актуалізації двох загроз – з боку Заходу й ісламського світу. Зниження рівня відносин відбудеться за певного затухання значення даних факторів, у цьому випадкові на перший план вийде приховане суперництво Індії й Китаю.

     Таким чином, у конкретному плані офіційний Пекін зацікавлений у продовженні нормалізації двосторонніх відносин з Індією, неприєднанні Нью-Делі до планів оточення КНР, послаблення тиску на свого союзника – Пакистан і зміцнення економічних відносин. Пекін навряд чи буде відмовлятися від використання третіх країн у якості основного важеля тиску на Індію, чиї південноазійські сусіди готові всебічно розвивати зв’язки з Пекіном. Такі ж держави, як Пакистан і Бангладеш, значимі для Китаю і в сенсі поліпшення взаємного порозуміння з усім ісламським світом.

     Що ж стосується Японії, то після трагічних подій на пекінській площі Тяньаньмень 3-4 червня 1989 р. ця країна, чиї політичні лідери й суспільна думка ніколи не відзначались надмірною стурбованістю питаннями прав людини в інших державах, якнайкраще підійшла на роль головного західного партнера КНР і продовжувала з ним співробітництво у власних інтересах, але ніби від імені й за дорученням США та всього західного співтовариства. Саме тоді й сформувалась оптимальна модель особливих китайсько-японських відносин, що спиралася на: 1) подібність і взаємодоповнюваність економічної стратегії обох країн; 2) збіг чи, в крайньому випадкові, низьку конфліктність їхніх основних політичних інтересів; 3) високий рівень культурної й ділової сумісності; 4) порівнянне за модальністю сприйняття таких західних цінностей, як „свобода”, „демократія”, „права людини” та ін.; 5) розуміння й мовчазна підтримка з боку США.

     Але переваги подвійної ролі Японії в зовнішньополітичній стратегії КНР – головного ділового партнера й „повноважного представника” всього західного співтовариства у відносинах із Пекіном – протрималися недовго. Дисертант стверджує, що з розпадом СРСР у США і їхніх західноєвропейських союзників з’явилися інші пріоритети й нові стратегічні можливості, значення Китаю як „противаги головному супротивникові” почало швидко зменшуватися. Мовчазна підтримка Білим домом зусиль Японії з нарощування співробітництва з КНР поступово зійшла нанівець, а розуміння змінилось байдужістю. Проте далі цього справа не пішла, тісні зв’язки Китаю з Японією й особливо унікальний китайсько-японський економічний симбіоз так і не вступили в суперечність з інтересами США.