Філософія Л. Фейєрбаха

Краткое содержание

Філософія Л. Фейєрбаха

Після смерті Гегеля прихильники його філософії поділилися на два табори — старогегельянців, які трималися за систему вчителя, і молодогегельянців, які перейняли деякі аспекти його методу. Виражаючи настрої німецької буржуазії напередодні революції 1848 p., молодогегельянці — Бруно Бауер (1809—1882), Давид Штраус (1808— 1874), Макс Штірнер (1806—1856) — вважали головним завданням філософії критику релігії. До молодогегельянців належав і Людвіг Фейєрбах, роль вчення якого в історико-філософському процесі визначається передусім тим, що воно стало проміжною ланкою між Гегелем і Марксом. Фейєрбах був учнем Гегеля, але під впливом суспільних настроїв і нових досягнень природознавства, яке він вивчав в університеті, перейшов на матеріалістичні позиції. Критиці релігії (насамперед християнства) присвячена основна його праця «Сутність християнства». Вихідна теза цієї критики полягала в тому, що сутність Бога — це відчужена сутність людини. Людина, вважав він, створила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку наділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню. Отже, Бог — це сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй. Людина — страждуща істота, природа не відповідає на її страждання (сподівання, мрії) і людина творить Бога як своє відчуження.

Головне завдання своєї філософії Фейєрбах вбачав у подоланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятись вигаданій нею сутності. Це, на його думку, повертає людині всю повноту її буття. Але Фейєрбах не ставив собі запитання: хто є гарантом того, що розуміння людиною божественного, яке вона проектуватиме на інших людей, є справжнім, а не свавільним? Якщо мірою Бога є людина, тоді зникає сенс заклику бачити Бога в іншій людині.

Свою філософію Фейєрбах називав антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом філософії- суть фейєрбахівського антропологізму полягає в тому, що людина постає як родова істота, тобто як істота наділена рисами, притаманними людському роду взагалі. Такими родовими рисами він вважав мислення (розум), волю і чуттєвість (серце). Значно менше уваги, порівняно з попередниками, він приділяв культуротворчій природі людини, її історичному способу буття.

Й. Г. Фіхте розглядав своє вчення як пряме продовження філософії Канта. Фіхте називає свою філософію вченням про науку (науковчення).                                                                                                 У своїй теорії пізнання він відходить від головного положення кантівської філософії про "річ у собі" і протиставляє йому мисляче "Я". Це "Я" він трактує двояко: по-перше, як "Я", яке кожна людина відкриває у акті самосвідомості, тобто "індивідуальне або емпіричне Я"; по-друге, "Я" як деяка первинна всеохоплююча визначальна реальність, недосяжна цілком нашій свідомості, з якої шляхом її саморозвитку народжується весь універсум, це "абсолютне Я". Абсолютне "Я" усвідомлюється, на думку Фіхте, за результатами його діяльності.                                                                                                                                                                              Теорія науковчення Фіхте базується на таких положеннях: 1) "Я покладає Я". Це стверджує самототожність "Я"; 2) "Я протипокладає не-Я" (Я-суб'єкт, не-Я — об'єктивна реальність, природа). Це основоположення вводить категорію заперечення; 3) "Я покладає і Я, і не-Я".                                                                                                                                                                                                      Отже, діяльність "Я", що розвивається, Фіхте розуміє як рух від початкового покладання "Я" до протилежності "не-Я", а від ньогодо покладання, яке є єдністю, синтезом перших двох і "Я", і "не-Я". Й.Фіхте був не тільки мислителем, філософом, а й відомим громадським діячем, який ставив перед собою завдання об'єднати німецький народ і повести його на боротьбу із поневолювачами батьківщини (французами). Тому його філософія орієнтована не стільки на аналіз проблем пізнання, скільки на проблему свободи, виховання молоді у патріотичному дусі, у дусі високих моральних цінностей. За Фіхте, емпіричне "Я" прагне поєднатися із абсолютним "Я". "Я" пересічного німця має поєднатися із "Я" німецької нації. А для цього потрібні великі зусилля з боку емпіричного "Я".Філософія Фіхте в цілому справила значний вплив на подальший розвиток філософської думки.

Філософська система Ф.Шеллінга складається із: 1) "Системи теоретичної філософії"; 2) "Системи практичної філософії"; 3) "Філософії мистецтва" (теологія і мистецтво). У системі теоретичної філософії Шеллінг досліджує проблему: як вивести об'єкт із суб'єкта? У системі практичної філософії Шеллінг розглядає проблему свободи і необхідності. Свобода — усвідомлена діяльність, необхідність — підсвідома діяльність. Шеллінг досліджує зв'язок між ними. У філософії мистецтва Шеллінг розглядає мистецтво як завершення філософської системи. "Мистецтво — зброя філософії".                                                                                                                           Шеллінг вважав головним способом пізнання споглядання і ігнорував розсудкове пізнання. Натурфілософія Шеллінга має показати, як природа приходить до розуму, яким чином природа у сходженні своїх потенцій створює в людині розум. Шеллінг вважав, що найвищим результатом емпіричного пізнання є закон. Теоретичне мислення є виведенням законів із принципів. Натурфілософія вища емпірії і передує теоретичному мисленню. Основним принципом натурфілософії Шеллінга є єдність мислення і буття. "Природа є не що інше, як закам'яніле мислення". Природа — результат абсолютного духу. Матерія — не що інше як дух, що споглядає рівновагу своїх діянь. Для Шеллінга знання є факт світу, і він ставив питання, яким чином цей факт стає можливим. Натурфілософія Шеллінга має діалектичний характер. Основні її принципи: 1) полярності; 2) історизму; 3) системності; 4) єдності сил природи.                                                                                                                                                                      В цілому філософія Шеллінга справила великий вплив на європейську філософську думку XIX—XX ст. Значним виявився вплив його натурфілософії на українську (М.Максимович) та російську філософію. В XX ст. ірраціоналістичні ідеї німецького філософа знайшли розвиток у філософії екзистенціалізму.

Фрі́дріх Ві́льгельм Йозеф фон Ше́ллінг (нім. Friedrich Wilhelm Joseph Schelling; *27 січня 1775 — †20 серпня 1854) — видатний німецький філософ, ідеаліст. Отримав у Тюбінгені вищу духовну освіту, в Лейпцигу вивчав математику і природознавство. Викладав у Єнському, Ерлангенському, Мюнхенському та Берлінському університетах. У філософській еволюції Шеллінга відсутні чіткі межі між її етапами, які можна назвати як «філософія природи» (натурфілософія — 90-ті роки XVIII ст.), трансцендентального ідеалізму (1800), «філософія тотожності» (перше десятиліття XIX ст.) та «філософія одкровення».Зміст

Натурфілософія

У філософській еволюції Шеллінга філософія природи — найважливіший етап. Якщо для Фіхте значення природи полягало у тому, що вона протистоїть моральності, а остання перемагає природні властивості суб'єкта, то для Шеллінга, навпаки, природа — самостійний предмет філософського дослідження.

Період натурфілософських досліджень Шеллінга збігся з відкриттями Вольфа, Гальвані, Ерстеда, Фарадея та інших дослідників природи фізичних явищ, хімії та фізіології. Шеллінг використовував результати цих наукових досягнень у своєму вченні про природу.

У своїх працях «Ідеї філософії природи» (1797), «Про світову душу» (1798), «Перший нарис системи філософії природи» (1799), «Загальна дедукція динамічного процесу» (1800) Шеллінг спирається не тільки на Канта, а й на вчення Лейбніца про монади.

До Шеллінга філософи обмежували себе лише загальним поняттям «природа» як механізму зі своїми законами, властивостями. Шеллінг звернув увагу на необхідність відкриття в природі реально існуючих «динамічних протилежностей». Вчення про динамічні протилежності в природі Шеллінг доповнював вченням про протилежності в пізнанні. Природа, за Шеллінгом, є становленням духовного початку «інтелігенції»; якщо в людині духовність усвідомлює себе, то в природі вона — несвідома.

Розглядаючи природу як силову динамічну єдність протилежностей, Шеллінг вважає, що через усю природу проходить протилежність об'єкта і суб'єкта. Прообразом такої протилежності він вважає полярність полюсів магніта: вони одночасно пов'язані між собою і взаємнопротилежні. Це — перше виявлення загального світового закону, який виявляє себе у протилежності позитивного і негативного зарядів у електродинаміці, у протилежному відношенні кислот і лугів. Принцип поділу на протилежності Шеллінг впроваджує для розгляду явищ органічного життя. Він за допомогою поляризації класифікує різновиди явищ живої природа. На думку Шеллінга, у природі є сила, яка має властивості живої сили. Роздвоєння цієї сили уможливлює природі утворювати нові форми природного існування. Уся природа — великий організм, у якому протилежності гармонійно поєднуються в єдності, взаємне заперечення гармонійно вирішується єднанням. Цілісність живого організму базується на гармоніях, а гармонії мають духовну природу. Тому не живе породжується з неживого, а навпаки: мертве тіло—продукт життєдіяльності, результат смерті живого. Таким чином, початок усіх речей має духовну основу, але ця духовна основа є несвідомою, животворною, немислячою.

Найважливішими досягненнями філософії природи Шеллінга було використання історичного погляду на природу. Саме Шеллінг проголошує, що природа історично давніша за свідомість. Виникнення свідомості є результатом ряду змін природи.

Філософія природи Шеллінга час від часу вступала в суперечність з досягненнями природничих наук. Тому ця філософія дуже швидко втратила свій авторитет у колах природодослідників. Однак історично, вона відіграла визначну роль.

Трансцендентальний ідеалізм

Після створення основоположних принципів «філософії природи» Шеллінг дійшов висновку, що його вчення відповідає на питання: яким чином несвідомо духовна природа породжує свідоме, як із об'єктивного виникає суб'єктивне. Однак для ідеалістичної філософії завжди стоїть проблема: як суб'єктивне стає об'єктивним? Спробу дати відповідь на це питання Шеллінг здійснив у «Системі трансцендентального ідеалізму» (1800).           Трансцендентальний ідеалізм виходить з визнання первинності суб'єктивного «Я» стосовно об'єктивного. Безпосереднім предметом вивчення трансцендентальної філософії проголошується суб'єктивне, його внутрішні акти, засобом його розгляду — «інтелектуальна інтуїція». На думку Шеллінга, традиційне повсякденне логічне мислення має форму лише розсуду, дає знання нижче порівняно з пізнанням, яке здійснює розум. Розсуд, логічне мислення стоять під владою закону суперечності. Розум же не підкоряється формальному закону суперечності (закон, згідно з яким у судженнях забороняється мати взаємозаперечні судження). Розум не підвладний забороні суперечності, він безпосередньо вбачає за суперечностями єдність протилежностей.

Форми пізнання розумом не збігаються з розсудливістю. Вони не є умовиводами та доказами. Ці форми є безпосереднім уявленням, сприйняттям інтелектуальної інтуїції. Суб'єктом такого пізнання може бути тільки філософський або художній розум, геній, а не повсякденна розсудливість. Тим більше, що мова, якою розсуд висловлює свої умовиводи, заважає інтелектуальному сприйняттю, бо складається зі сталих форм, відбитків розумових процесів.

У розробці поняття ступенів розвитку свідомості Шеллінг близький до «науковчення» Фіхте: свідомість починає з почуттів, потім підіймається до рівня інтелігенції, досягає межі рефлексії, остаточно завершується актом волевиявлення, з якого починається практичне «Я». На першій стадії «Я» споглядає себе як обмежене з боку «не— Я». На другій стадії до зовнішнього споглядання приєднується внутрішнє, самовідчуття при цьому домінує. Досягнувши розуміння власної спонтанності, самовизначеності, свідомість починає пізнавати себе та свої властивості як підвладні необхідності і як вільні.

Філософія тотожності

Центральною ідеєю Шеллінга, яка уможливила йому побудувати систему «філософії природи» і систему «трансцендентального ідеалізму», є ідея «абсолютного розуму, в якому суб'єктивне і об'єктивне — неподільні». З погляду Шеллінга, «абсолютним може бути лише самопізнання безумовної тотожності». Використовуючи вчення Фіхте про те, що межа між протилежностями завжди є їх певним поєднанням, що така межа взагалі можлива тільки тому, що протилежності у чомусь тотожні, Шеллінг шукає основу абсолютної тотожності усього існуючого, яке має ім'я «Буття».

Якщо протилежності самі по собі виявляються абсолютно протилежними, вони не будуть мати між собою нічого спільного, що свідчить — вони взагалі не є протилежностями, бо коли одна з тез проголошується, то інша не може взагалі виявляти себе, тому що вона байдужа до першої. Зустрічаються протилежності між собою лише остільки, оскільки між ними покладено межу, яка не покладена жодною з протилежностей, а покладена окремо від них. Таким чином, межа є не що інше, як дещо спільне обом протилежностям. Так, коли ми починаємо протиставляти злих і добрих людей, ми вже їх об'єднали за ознакою — люди. Там, де ми протиставляємо:

більше — менше, близько — далеко, пусте — повне тощо, ми їх попередньо об'єднали поняттям «простір». Таким чином, усе, що виявляє себе як протилежності, обов'язково повинно мати спільність, бути ототожнене у чомусь, інакше ми протилежність взагалі не помітимо. Однак якщо ми бачимо протилежності, то ми бачимо і їх тотожність. Чому тоді так складно вирішується проблема пізнання тотожностей протилежностей? Шеллінг вважає, що тотожності ми сприймаємо тільки інтуїтивно, хоча постійно використовуємо їх і в практичному, і в теоретичному житті.

Те, що в Абсолюті тотожне, вічне і бездоганне, у світі речей, навпаки, — поділене, множинне, неосяжне, змінюється у часі, уявляється як процес. Розвиток Абсолюту, за Шеллінгом, має цілепокладаючу форму. Крайні ступені його на одному полюся дають матерію, а на протилежному — ідею, істину пізнання. Саморозподіл Абсолюту, єдиного тотожного самому собі початку, має своєю метою самопізнання єдиного, своє власне самоусвідомлення Абсолюту. Адже Абсолют не може вдовольнитися лише несвідомою інтуїцією самого себе. Самосвідомість абсолютного розуму (Бог) неможлива без існування людини як протилежності, яка має здатність до самозміни, саморозвитку, до поступового переходу від інтелектуальної інтуїції до самосвідомості.

Філософія одкровення

Приблизно в 1815 Шеллінг почав розробку «філософії міфології та одкровення», або «позитивної філософії». У своїх працях «Філософія міфології», «Філософія одкровення», «Історія новітньої філософії» він виступив з критикою раціоналістичної філософії за те, що вона відповідає лише на питання «як?», а не «що?», звинувачує її у відсутності уваги до принципу, який уможливлює усвідомити суть «речей». З його погляду, раціоналізм визнає виникнення одиничного із загальних сутностей, не вміючи пояснити відношення між собою цих сутностей, не вміючи пояснити, як з останніх виникають реальні одиничні речі.

Філософія одкровення та міфології, за Шеллінгом, розглядається у вигляді системи «теософії», не обмеженої християнською доктриною. Адже одкровення існує у всіх формах релігійності, а дохристиянська міфологія мала своєрідне історичне місце, за змістом збігалася з істинними релігійними принципами. Міфи не потребують тлумачення, вони мають власний зміст, який прозріває існуючу тотожність Абсолюту. Тому «позитивна філософія», поділена на «філософію міфу» та «філософію одкровення», об'єднує знання та віру. Віра, за Шеллінгом, це єдиний шлях до усвідомлення Абсолютної тотожності буття. Таким чином, задум Шеллінга про чіткий раціоналістичний виклад філософії тотожності в останні роки його діяльності стає ірраціоналізм.

Бог, за Шеллінгом, це — передусім особистість. Різниця між Богом і людиною у тому, що Бог як особистість абсолютно вільний і нескінченний, а людина обмежена. У лекціях «Про метод академічного вивчення» (1803) Шеллінг обґрунтовує історико-критичний метод вивчення Біблії. В останні роки своєї наукової діяльності він заперечує даний метод як помилковий абсолютизм раціоналізму.

Йо́ганн Го́ттліб Фі́хте (нім. Johann Gottlieb Fichte, 1762—1814) — німецький філософ, представник німецької класичної філософії.

Народився 1762 р. у сім'ї ткача. З 1794 р. працював професором Єнського університету. В 1799 був звинувачений в атеїзмі та звільнений з університету, після чого переїхав до Берліна і займався читанням публічних лекцій. Добровольцем брав участь у антинаполеонівській війні і в 1814 помер від хвороби у військовому шпиталі