ФІЛОСОФІЯ МІЖНАРОДНОГО ТЕРОРИЗМУ: ПРАВОВИЙ ВИМІР

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, зазначено про її зв’язок із науковими програмами, планами, темами, висвітлено ступінь розробки та методи наукового аналізу, визначено мету та завдання дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано відомості щодо публікацій, вказуються форми апробації та впровадження здобутих результатів.

Розділ 1 «Методологічні проблеми аналізу тероризму як соціального явища та поняття» містить два підрозділи, у яких розглядаються питання, пов’язані з обґрунтуванням методів розкриття змісту поняття «тероризм» та виявленням сутності основних понять і підходів щодо наукознавчої інтерпретації тероризму як системного соціального явища. Розкриваються концепти і перспективи філософсько-правового осмислення міжнародного тероризму.

У підрозділі 1.1. «Методологія дослідження категорії «тероризм» та наукові підходи до визначення поняття» зазначається, що тероризм слід розглядати як багатоаспектне, складне, суперечливе і неоднозначне соціальне явище, що значно ускладнює процес чіткого та об’єктивного формулювання такої дефініції, яка б розкривала сутнісну специфіку цього явища. Існує  більше сотні визначень поняття тероризму, однак жодне з них не може претендувати на повне розкриття змісту категорії.

Дисертант звертається до розгляду дефінітивних методологічних підходів та порівняльного аналізу визначень поняття «тероризм», що дозволяє виділити декілька основних напрямів дослідження проблеми. Перший – дослідження історії тероризму як способу вирішення соціальних проблем, другий – теоретико-методологічне дослідження природи тероризму, сутності, особливостей, тенденцій розвитку терористичної діяльності. Наступний напрям – дослідження правових аспектів тероризму та антитерористичної діяльності, її форм і методів, ознак терористичного акту як злочину тощо. Четвертим напрямом є аналіз політичного тероризму і його руйнівних наслідків для сучасного світу. Водночас констатується, що вивченню соціально-філософських і соціально-психологічних проблем тероризму приділено недостатньо уваги, а це могло б стати ще одним перспективним напрямом досліджень.

Авторське бачення методологічного розв’язання проблеми засновується на апелюванні до основоположних принципів багатовимірності суспільно-політичних явищ, що дає можливість системно досліджувати сучасний тероризм та його філософію у форматі їх тісного взаємозв’язку зі стратегічними політичними імперативами розвинутих держав на фоні глобалізаційних проблем сучасності. Йдеться про парадигмальне переосмислення цього суспільного явища, що відповідно обумовлює не традиційно-негативістський підхід до нього, а об’єктивно-пізнавальний. Сукупність творчо застосованих методів аналізу (системного, структурно-функціонального та івент-аналізу) дає змогу виявити і дослідити основні закономірності зовнішньополітичних стратегій багатьох країн світу в контексті антитерористичної кампанії як складової глобального процесу вестернізації планети та формування нового світового порядку (в цьому сенсі можна говорити про своєрідну протестну функцію тероризму, який за певних обставин спричиняє вплив на глобалізаційні трансформування).

Обрана методологія уможливлює не лише комплексний, об’ємний аналіз основних аспектів теми, отримання логічно вмотивованих і науково обґрунтованих узагальнень та висновків, а й перевірку їх наукової верифікації. Відповідно до поставлених завдань, аналіз проводився на локальному, регіональному та глобальному рівнях.

У підрозділі 1.2 «Концепти і перспективи наукового осмислення міжнародного тероризму» наголошується, що те, як у сучасній правовій та соціально-філософській думці осмислюється феномен тероризму, не може задовольнити новітні наукові запити. Це стосується й тлумачень «міжнародного тероризму». Навіть найменша зміна у характері терористичної діяльності розглядається сьогодні як підстава для перегляду сутності феномена тероризму та його різновидів. Видові ознаки при визначенні самого поняття тероризму почали превалювати над ознаками родовими. За такого підходу стає проблематично сподіватися на створення наукової типології міжнародного тероризму.

Автор зазначає, що більшість наукових підходів у дослідженні міжнародного тероризму позначаються світоглядною, ідеологічною та політичною заангажованістю. З огляду на це, потребує докорінного перегляду методологічна парадигма розуміння та дослідження тероризму як практики насильницьких дій, спрямованих на розв’язання конфліктів у сучасному суспільстві.

Значні розбіжності в думках і поглядах учених та практиків, які займаються дослідженням цієї проблеми, свідчать про необхідність залучення до осмислення поняття «міжнародного тероризму» спеціалістів різних напрямів – юристів, політологів, філософів, істориків, соціологів, економістів, конфліктологів. Щоправда, об’єднати їхні зусилля надзвичайно складно. Крім цього, реальна політико-правова практика різних держав, їхні ідеологічні установки, що різняться своїми підходами до розуміння тероризму, також ускладнюють цей процес, привносячи у нього суб’єктивний фактор державних інтересів на внутрішньополітичному, регіональному (міждержавному) і геополітичному рівнях. Саме ця обставина змушує поки що йти шляхом розуміння тероризму в рамках національного законодавства з подальшим узгодженням із понятійним апаратом міжнародного права.

Розділ 2 «Філософсько-правове обґрунтування виникнення тероризму» складається з семи підрозділів, у яких досліджуються історичні передумови виникнення тероризму, аналізуються наукові підходи до визначення поняття міжнародного тероризму, розкривається суть тероризму як соціального явища, подається його типологія, а також філософсько-правова характеристика осіб, які вчиняють терористичні акти.

У підрозділі 2.1 «Історичні передумови виникнення терористичної діяльності» зазначено, що історично терор здійснювався суспільно-легітимними особами, які очолювали чи брали участь у діяльності військових підрозділів або ж спеціальних організацій. Тероризм, натомість, історично був започаткований легітимно невизнаними у функціонуючій системі державної організації та суспільної ієрархії індивідами.

Характеризуючи тероризм другої половини ХІХ – ХХ століття, можна виокремити мотиваційні чинники та суттєві причини виникнення даного явища, а саме: ілюзорне уявлення щодо надмірного насильства з боку влади та панівних груп населення, непомірного зростання економічної та соціальної нерівності (що слугувало виправданню тероризму на підставах його трактування як адекватної відповіді на насильство влади);  «чорно-біле» бачення світу, розподіл людей на «своїх та чужих» і обґрунтування у цьому зв’язку можливості фізичного знищення чужих; налаштованість на спрощення, примітивізацію суспільних відносин, ігнорування складних взаємин у суспільстві, суперечливих та внутрішньо-конфліктних явищ і процесів, психологічних факторів, природи людини; доведення критики права та основних правових інститутів до заперечення права взагалі та проголошення принципу виправданості порушення будь-яких правових норм, навіть тих, що базуються на віковічній загальнолюдській моралі; моральне виправдання тероризму посиланнями на аморальність рішень панівних класів; віра в те, що мета виправдовує засоби та створення культу насильства; переконання в тому, що побудувати суспільство справедливості можливо в будь-який час і будь-де, незважаючи на конкретні історичні умови та історичний досвід людства; нетерпимість та месіанські претензії багатьох лідерів революційно-терористичного руху, неприязнь до людей.

У підрозділі 2.2 «Наукові підходи до визначення поняття «міжнародний (сучасний) тероризм» констатується, що питання формулювання чіткого та всеохопного визначення міжнародного тероризму справедливо вважається одним із найскладніших у всьому комплексі проблем, пов’язаних із дослідженням тероризму. Це, однак, не є перешкодою для комплексного дослідження проблеми.

Проаналізувавши та акумулювавши підходи науковців до визначення поняття «міжнародний (сучасний) тероризм», можна виділити такі спільні пункти бачення. Трансцендентальність, тобто вихід терористичних дій за рамки національних кордонів (навіть якщо такі дії спрямовані суто проти внутрішнього ворога), і, як наслідок, мультинаціональний складник потерпілих; відмінності у національній приналежності терористів та їхніх жертв. Особлива небезпека сучасного тероризму – у його перетворенні на фактор міжнародних відносин, на загрозу не лише для життя окремої людини, а й для міжнародного миру, порядку та стабільності. Абсолютна «політизація» міжнародних терористичних організацій, які у своєму складі мають як політичні, так і терористичні підрозділи.

Закордонні дослідники сучасного тероризму розрізняють і так званий транснаціональний тероризм, пов’язаний з діяльністю приватних осіб або груп, а інколи й екстремістських течій у національно-визвольних рухах. Разом з тим, окремі науковці взагалі вважають досить умовним поділ тероризму на «внутрішній» та «міжнародний», оскільки вбачають у ньому проблему, яка не позначена національними кордонами.

У підрозділі 2.3 «Тероризм як соціальне явище: соціально-економічні та психологічні передумови виникнення» звернено увагу на те, що географія сучасного тероризму має тенденцію до постійного розширення. Однією з причин цього стають соціальні суперечності та конфлікти, викликані майновим і соціальним розшаруванням. Сучасне індустріально-інформаційне суспільство наділене обмеженими можливостями для визначення шляху до зближення країн і народів, залучення до стійкого економічного розвитку навіть найвідсталішої частини світового співтовариства. Світова фінансова система, пронизана хронічними кризовими явищами, до певної міри перетворилась у глобальний спекулятивний конгломерат, що функціонує не в інтересах розвитку національних економік, а в інтересах закріплення позицій країн «золотого мільярда», і тим самим, опосередковано, впливає на ескалацію тероризму. Очевидна протидія між двома процесами: глобалізацією та дезінтеграцією.

Зауважено, що на сьогодні тероризм як соціальне явище ще не став предметом достатнього наукового аналізу з позицій психології. У широкому розумінні осмислювати тероризм слід не тільки як суспільно-політичне явище, а й як психологічне, оскільки психологія вивчає відносини між людьми, а тероризм – це своєрідний різновид прояву взаємодії між людьми. У вузькому розумінні, тероризм є одним із радикальних способів розв’язання соціального конфлікту. В такому ракурсі розуміння цього явища дає змогу окреслити ефективні шляхи боротьби з ним та методи протидії, створити ефективну систему засобів його подолання. Як свідчать останні події у світі, такої системи ще не створено.

У підрозділі 2.4 «Типологія сучасного тероризму» підкреслюється, що виняткове багатоманіття форм і проявів тероризму в сучасному світі, розбіжності, що існують в його характері, спрямуванні та меті, а також невизначеність кордонів тероризму як явища, зумовлюють існування в наукових колах досить розгалуженої та суперечливої структури типології сучасного тероризму. Одним із найскладніших в аналізі є визначення вихідних параметрів і критеріїв, якими можна було б керуватися при розпізнанні типової схеми сучасного тероризму, оскільки вона відтворює його ідейно-політичний образ.

Бачення типології сучасного тероризму у концепціях більшості науковців відрізняється, як видається, деякою фрагментарністю та неповнотою. В основу оцінки покладаються лише критерії масовості та організованості, а також характеристика суб’єктів насильства. Разом із тим, можуть не враховуватися такі важливі критерії типології, як спрямованість, сфера дії тощо.

На підставі аналізу різноманітних підходів робиться висновок, що розгорнута типологізація тероризму могла б проводитися за такими ознаками: 1) за сферою дії (внутрішньодержавний та міждержавний); 2) за ставленням суб’єктів до державної влади (державний, недержавний); 3) за ступенем організованості (стихійний, структурований); 4) за кількістю учасників (індивідуальний, колективний); 5) за джерелом ініціативи (оборонний чи агресивний); 6) за масштабом (одноразовий, масовий); 7) за соціальною характеристикою суб’єкта тероризму (соціально-класовий, етнічний, релігійний); 8) за спрямованістю та глибиною соціальних перетворень (реформістський, радикальний); 9) за способами впливу на об’єкт (демонстративний та інструментальний); 10) за засобами, які використовуються (збройний і незбройний).

У підрозділі 2.5 «Державний тероризм: сутність та сучасні прояви» стверджується, що практика державного тероризму, під якою розуміється офіційно прийнята репресивна система залякування, отримала широке розповсюдження в різних регіонах світу. Об’єктами державного тероризму, насамперед, є політична опозиція та населення країни. Суб’єктами державного тероризму можуть виступати: органи державної влади (розвідка, контррозвідка, політична поліція, збройні сили), а також спеціально створені репресивні органи державної влади; створювані державою «самодіяльні» організації, покликані здійснювати розправу над супротивниками існуючого режиму, наприклад «ескадрони смерті»; недержавні екстремістські організації, що підтримуються, використовуються, а іноді й фінансуються державою.

Державний терор має свої специфічні риси, що проявляються у таких діях, як: таємне знищення політичних супротивників; прямі репресії (аж до фізичного знищення) стосовно дійсних або умовних супротивників правлячого режиму, членів будь-якої партії.

Внутрішній державний терор пов’язаний з діяльністю державних структур з придушення інакомислячих шляхом превентивного насильства та створення атмосфери страху в суспільстві. Він характерний для певної окремо взятої держави і не виходить за її територіальні кордони.

У підрозділі 2.6 «Сутнісний та змістовний аспекти політичного тероризму» наголошується, що політичний тероризм за своєю суттю є суспільно-політичним явищем, що прагне створити атмосферу тотального страху серед населення з метою досягнення певних політичних цілей. При дослідженні цього феномена проаналізовано вагомі складові елементи політичного тероризму, встановлено його взаємовідносини з політичною, економічною, соціальною, правовою, духовно-ідеологічною системами.

У сучасних історичних та соціально-економічних умовах тероризм, безперечно, став одним із методів політичної боротьби. Політичний тероризм – це застосування або загроза застосування насильства особою або групою осіб, які діють як на підтримку, так і проти існуючої влади, коли подібні акції спрямовані на створення атмосфери крайнього занепокоєння і/або залякувального впливу на відповідну групу населення, яка чисельно перевищує кількість безпосередніх жертв, з метою примусу цієї групи піти на відповідні поступки політичним вимогам, що висуваються терористами. Тобто, суть політичного тероризму полягає у застосуванні крайніх заходів насильства або погрожуванні ними з метою залякування політичних опонентів, примусу владних структур до відповідних дій або ж – відмови від них.

У підрозділі 2.7 «Філософсько-правова характеристика осіб, які вчиняють терористичний акт» доводиться, що суттєва відмінність тероризму від інших злочинів – в інтересах, мотивах особи терориста, її поглядах і переконаннях, що реалізовуються не взагалі у злочинній поведінці, а саме в конкретних терористичних діяннях (навіть при найблагородніших мотивах, на що прагнуть звернути увагу терористи, тероризм не може служити інструментом творення, він завжди руйнівний).

Із загальної характеристики особи терориста виділяються такі характерні риси, як важка адаптація до суспільних засад і правил, упевненість у власній перевазі, манія слави. У діях терориста завжди амбітний підтекст, на відміну від іншого злочинця, він бере на себе відповідальність за свої діяння. При цьому відкидаються такі риси, як здатність сумніватися, відчуття моральних і юридичних заборон, необхідність дотримуватись законів.

Лідер терористичного співтовариства повинен володіти, крім усього іншого, особливим харизмом, відрізнятися схильністю до домінування над оточуючими і до вольового керівництва ними, умінням налаштовувати інших на найжорсткішу агресію, володіти прийомами психологічної обробки. У лідерів висока необхідність в престижі та володінні владою. Саме ці індивіди, зазвичай, є творцями ідеології окремої терористичної організації (групи).

Уперше в науковій літературі, апелюючи до природного та позитивного права, засвідчується квазіфілософський характер філософії терористів, під якою розуміється система узагальнених поглядів на дійсність, переконань та ідеалів, світоглядних установок, що у теоретико-об’єктиваційній сфері трансформуються у тези та постулати філософського характеру, використовувані як світоглядно-теоретичний базис при підготовці бойовиків, реалізації вербувальних операцій. Таким чином, апелюючи до концепту свободи, який у природно-правовому вимірі має своїм джерелом право людини на свободу, терористи головно позиціонують свою діяльність як національно-визвольну боротьбу за свободу нації, держави, сумління тощо.

Констатується, що філософія терористів не відповідає ані постулатам природного права, ані засадам позитивного права, а також не корелює ні з природно-правовою, ні з позитивно-правовою доктринами. Задеклароване терористами обстоювання природно-правових, релігійних цінностей, насправді є ніщо інше як захист неадекватної цим цінностям квазіфілософії.

Розділ 3 «Генезис терористичної діяльності» складається з чотирьох підрозділів, у яких розкривається поширення терористичної діяльності упродовж другої половини ХХ – початку ХХІ століття в умовах глобалізації світового економічного, політичного та соціального простору.

У підрозділі 3.1 «Тероризм у контексті постнекласичної парадигми» констатується, що на межі тисячоліть світ опинився перед дилемою: або на певний час провідні країни відмовляться від своїх політико – економічних амбіцій, об’єднують свої зусилля в боротьбі з тероризмом, або багато століть розвитку цивілізації будуть перекреслені злочинними намірами терористів. У такому разі світ повернеться до варварських, нецивілізованих відносин, побудованих на диктаті сили і жорстокості, на зневазі до життя та гідності як окремої особи, так і цілих держав.

Досліджуються причини того, чому наприкінці XX століття тероризм як політично мотивоване насильство перетворився на вагому соціально-політичну силу, здатну мобілізувати значні маси людей. Національні державні кордони стали вузькими для терористів, організації, що здійснювали тактику насильницьких дій, перетворилися в певний аналог до корпоративних об’єднань зі своєю чітко вибудованою ієрархічною структурою.

Проведений аналіз показав, що магістральним проявом тероризму на межі XX – XXI століть можна вважати становлення терористичних співтовариств як самодостатніх організацій, які не лише дублюють політику окремих державних урядових структур.

Починаючи з другої половини XX століття вирізняються такі характерні особливості тероризму:

– він перетворився на силовий засіб боротьби сепаратистських, окремих релігійних або політичних рухів, широко використовується лівими екстремістами, які прагнуть за допомогою терору перемогти буржуазію;

– як явище внутрішньої політичної та соціальної боротьби окремих держав, тероризм перетворюється на серйозний силовий міжнародний чинник;

– вийшов за національні рамки окремої країни та активно діє на міжнародній арені.

У підрозділі 3.2 «Терористична діяльність в умовах глобалізаційних процесів» розглядається загрозливе світове явище терористичної діяльності в умовах глобалізаційних процесів, як спосіб протесту, що відображає високий ступінь соціального відчаю тієї частини соціуму, яка не має доступу до всіх благ і ресурсів цивілізації, а також не шукає інших шляхів заявити про себе, аніж терористичний акт.

Підкреслюється, що в умовах глобалізації тероризм необхідно розглядати саме з соціально-політичних позицій. Будь-який інший підхід щодо цієї проблеми вторинний, оскільки аналізуючи цю злочинну діяльність з політичної, релігійної, націоналістичної, цивілізаційної та інших точок зору або через призму суперечностей, яких вона не позбавлена, дослідник неодмінно оминатиме основне – аналіз корінних проблем (причин), що є її мотивами.

У підрозділі 3.3 «Політичні, національні, расові та релігійні передумови міжнародного тероризму» акцентується увага на тому, що на зламі XX – XXI століть, терористична активність отримала чимало спонукальних поштовхів, поява яких обумовлена загостренням суперечностей при вирішенні міжнародних політичних проблем між різними суб’єктами. Це викликано боротьбою за ресурси та панівне становище, давніми етнополітичними, расовими, конфесійними і релігійними конфліктами. Водночас усе виразніше простежується тенденція деяких держав використовувати тероризм як своєрідний засіб реалізації своїх національних інтересів. Показано, що жорстка, недалекоглядна, а інколи й насильницька політика подолання міжнаціональних проблем, характерна для багатьох держав світу, яка приносила тактичні результати лише на певному історичному етапі, найчастіше призводить до ще більшого їхнього загострення і зрештою переростання в конфронтацію між домінуючою національною більшістю і пригнічуваною меншістю. Позбавлені можливостей реалізації своїх прав, перш за все, на національно-культурну автономію, представники меншості шукають вихід у неадекватній формі вияву протесту, зокрема у терористичних актах.

Не менше значення для зростання терористичних проявів мають і расові суперечності. Їхня небезпека полягає у тому, що нагнітання расової ворожнечі в більшості випадків спрямоване проти вихідців з інших держав. Таким чином, в расовій неприязні апріорі закладено причину, здатну спровокувати міжнародну напруженість і, отже, терористичні акти, які вчиняються на расовій основі.

Важливим компонентом формування релігійних передумов становлення сучасного міжнародного тероризму стало посилення фундаменталістських тенденцій у релігійному житті, що торкнулося не тільки ісламу, а й багатьох інших релігій. Їхня суть – екзегеза першоджерел, пошук «золотого століття», що знаменувало б собою торжество істинної віри.

У підрозділі 3.4 «Особливості мережевих структур і трансформація тероризму в сучасних умовах» констатується, що тероризм зазнає суттєвої трансформації, суспільство переживає поширення мережевої організаційної культури, яка за своєю ефективністю вища від сучасної, ієрархічної. «Цеглинка» ієрархічної культури – інститут, заснований на централізації, вертикальній субординації, мережевої – особистість, відносна автономія частин і розподіл ризиків. Це дозволяє організованим терористичним угрупованням бути мобільними та гнучкішими, ніж державні інституції (ієрархічні структури).

Мережеві організації, до яких належать і терористичні, реалізують концептуальне цілепокладання: якщо один кластер мережі зруйновано, решта може продовжити функціонування. Стосовно терористичної організації це означає, що арешт навіть значної кількості її членів може не вплинути на дієздатність всієї системи.

Акцентується увага на тому, що становлення таких мережевих структур, яке відбулося в останні десятиліття, кардинально трансформувало самі умови глобального протистояння. Мережеві структури, уникаючи прямого силового протистояння, зорієнтовані, передусім, на підрив наявних центрів світового панування, так би мовити, зсередини, шляхом утворення альтернативних форм самоорганізацій. При цьому терористичні акти почали набувати системного характеру, а терористичні угруповання синхронізувати свої дії. Це дає підстави стверджувати про глобалізацію тероризму.