ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ІНСТИТУТУ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНСЬКОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ

Краткое содержание

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, показано її зв’язок із науковими планами, програмами та темами, визначено мету, задачі та методи дослідження, розкрито наукову новизну одержаних результатів та показано їх практичну значимість, наведено дані про особистий внесок здобувача в наукових розробках, опублікованих у співавторстві, подано відомості про апробацію основних положень дисертаційної роботи, її структуру та обсяг.

Розділ 1 «Історико-філософський аналіз інституту глави держави» містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1 «Філософсько-методологічні засади дослідження» особливу увагу приділено розкриттю філософського компонента методології, який відіграв важливу роль у визначенні стратегії дослідження та вирішенні його завдань.

Філософські засади дослідження являють собою сукупність теоретико-світоглядних за своїм змістом методологічних засобів, представлених універсальними методами пізнання, деякими науковими принципами та парадигмами – висхідними концептуальними моделями, що визначають певні стандарти наукового пізнання. Серед філософських універсальних методів особливе місце посідає діалектичний метод. На його основі визначено, що досліджуване явище є об’єктивно існуючою частиною соціальної реальності, яке, перебуваючи в тісному зв’язку з природою людини, з соціально-економічними, політичними, духовно-культурними умовами життя суспільства, розвивається за суспільними закономірностями. Це виявлено за допомогою основних законів діалектики: єдності та боротьби протилежностей, заперечення заперечення, переходу кількісних змін у якісні та таких її категорій, як явище та сутність, зміст і форма, причина і наслідок тощо.

Важливу роль у розкритті субстанціальних властивостей інституту глави держави відіграли феноменологічний метод, який допоміг виявити особливості української ментальності як фактора, що зумовлював вибір на тому чи іншому історичному етапі відповідного інституту глави держави. Герменевтика сприяла не тільки розв’язанню проблем правотворчого і правозастосовного характеру, пов’язаних з роз’ясненням і тлумаченням законодавства, інтерпретацією нормативних положень у процесі застосування права, а й забезпеченню процесу визначення і розуміння базових соціокультурних цінностей, які в кожному історичному періоді та цивілізаційному просторі інтерпретуються по-різному. Пізнанню інституту глави держави як структурного елементу такої самоорганізуючої відкритої системи державно-організованого суспільства, як політична система, сприяв також синергетичний метод. Це цілком зрозуміло, адже представлений певною фізичною особою інститут глави держави найбільше здатний створювати в цій системі стан стійкої нерівноваги із зовнішнім середовищем, нелінійні умови її еволюції систем, кризи і критичні (нестійкі) точки існування, які передбачають множинність сценаріїв подальшого розвитку.

З-поміж основоположних загально-світоглядних правил, необхідних для пізнання інституту глави держави, використано принцип об’єктивності, на основі якого здійснено глибоке і всебічне вивчення сукупності фактів і явищ, що дають можливість об’єктивно відобразити різні аспекти інституту глави держави, принцип історизму, що дозволив розглянути зазначений інститут як динамічне явище, зміст та сутність якого змінювалися залежно від умов та обставин конкретно-історичного процесу державотворення в Україні; принцип соціального гуманізму, який дав можливість оцінювати соціальну природу, юридичну конструкцію та політичні прояви інституту глави держави не з позиції інтересів окремих соціально-класових сил, а з позиції їх відповідності загальнолюдським цінностям. З двох парадигм українського державотворення (національно-етнічної та національно-державницької) за основу взято національно-державницьку, що як вихідна концептуальна модель, своєрідний стандарт пізнання зазначених процесів передбачає повернення до витоків національних джерел українського державотворення, врахування його уроків та відновлення престижу національних цінностей, утвердження своєї національної державності шляхом об’єднавчих зусиль, спрямованих на оздоровлення суспільства, його згуртування та повернення в європейську сім’ю народів. На основі цього філософсько-правового методологічного інструментарію, інших методів, насамперед інституційного, визначено ті ключові понятійні конструкції (соціальний інститут, інститут глави держави, інститут президента чи президентства), які стали теоретико-методологічним фундаментом дослідження.

У підрозділі 1.2 «Аналіз філософсько-історичних джерел» розглядається світова політична спадщина, яка слугує міцним фундаментом для філософського осмислення сучасних проблем організації державної влади взагалі та інституту глави держави зокрема. Найдавнішими з них є трактати стародавнього Сходу (давньоіндійські «Артхашастра» та «Манавадхармашастра», «Бесіди і висловлювання» Конфуція), праці філософів античності, передусім представників греко-римської державно-правової думки («Держава», «Політик», «Закони» Платона; «Політика» Аристотеля; «Про державу», «Про обов’язки» Цицерона), в яких закладено підвалини морально-етичного уявлення про правителя, його призначення як глави держави. Надзвичайно важливою у цьому контексті є ідея Сократа-Платона про «філософа-правителя». Вона виникла в епоху політичної кризи в Стародавніх Афінах, коли місце республіканських лідерів усе частіше стали займати політичні авантюристи і демагоги, і була протестом проти деградації норм політичного життя того часу та водночас певним соціальним відгуком на новий ідеал правителя як високоморальної і професійно підготовленої особи. Образ філософа-правителя відіграв чималу роль у подальшому розвитку політичної теорії. Згодом до цієї проблеми зверталися такі видатні мислителі, як Г. Гегель, Т. Гоббс, І. Кант Дж. Локк, Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск’є та ін., праці яких також виступають надзвичайно цінним джерелом для філософського осмислення місця та ролі глави держави в системі політичної влади.

У підрозділі 1.3 «Історіографія проблеми» визначено, що пізнавальний інтерес до інституту глави держави виникає разом із першими спробами осмислення феномена держави і тому цілком аргументованим є факт накопичення величезного масиву історіографічному матеріалу з досліджуваної проблеми. Змістовна багатогранність інституту глави держави як невід’ємного соціального елементу політичної системи суспільства спричинила появу значної кількості публікацій у всьому діапазоні соціогуманітарних знань: історії, соціальної філософії, соціології, політології, юриспруденції.

Найдавнішою та найчисельнішою у цьому масиві є група історичних і історико-правових публікацій, в яких інститут глави держави знайшов відображення як безпосередній суб’єкт державотворення в Україні. Аналіз цих наукових розробок свідчить, що досліджувана проблема вивчалася переважно крізь призму державотворчих процесів різних періодів історії України – Київської Русі, часів козаччини, держави Богдана Хмельницького, гетьманщини, національно-визвольної доби 1917-1921 років, становлення сучасної незалежної української держави. Серед вчених, які зробили суттєвий внесок у дослідження цих надзвичайно важливих для українського державотворення подій, - класики вітчизняної історичної науки М.І. Костомаров, М.С. Грушевський, Д.I. Дорошенко, Н.Д. Полонська-Василенко, Д.І. Яворницький та ін., представники вітчизняної сучасної історичної та історико-правової науки: Б.І. Андрусишин, Т.Г. Андрусяк, В.М. Бараєв та Г.Г. Кривчик, Т.І. Батенко, О.Т. Волощук, В.І. Головатенко, Ж.О. Дзейко, Н.А. Дроботенко, О.Л. Копиленко, Ю.В. Луканов, О.М. Мироненко, І.В. Музика, Р.Я. Пиріг, В.О. Рум’янцев, В.Ф. Солдатенко, В.О. Тимощук, І.Б. Усенко, П.Г. Усенко та ін. Сукупна цінність наукових розробок цих та багатьох інших дослідників українського державотворення полягає у накопиченні величезного обсягу конкретно-фактологічного матеріалу, без якого було б неможливим визначення соціокультурних, світоглядно-ментальних, ціннісних та інших філософських за своїм змістом основ сучасного інституту глави держави в Україні.

Велике значення для розкриття обраної теми має також політична та юридична література. Аналіз політико-правових розробок свідчить про те, що якщо політологи та теоретики держави і права розглядають інститут глави держави у контексті більш загальних проблем: принципів правової держави, розподілу влад та державного суверенітету, політичної системи та механізму держави, форми державного правління та політичного лідерства (В.Б. Авер’янов, С.К. Бостан, В.В. Ладиченко, В.В. Лемак, Л.Р. Наливайко, особливо В.В. Сухонос (мол.) та ін.), то конституціоналісти ставляться до цієї проблеми більш предметно. Пильна увага вітчизняних дослідників до нового інституту глави держави, що почав формуватися в незалежній Україні, зумовила появу значної кількості дисертаційних досліджень, присвячених цій проблематиці. Так, Ю.М. Коломієць дослідив інститут глави держави в контексті зарубіжного досвіду, Н.Г. Плахотнюк, С.А. Агафонов та В.А. Шатіло – теоретичні та загальні конституційно-правові інститут президента в системі державної влади України, С.Г. Серьогіна – компетенцію Президента України, Д.М. Бєлов, О.В. Бойко та О.Т. Волощук здійснили компаративний аналіз процесу створення, організації та функціонування інституту президентства в Україні та деяких зарубіжних країнах (Франції, США, Росії). Зазначені дослідження, а також присвячені інституту президента монографічні та постатейні публікації М.С. Кармазіної, І.О. Костицької, Л.Т. Кривенко, А.І. Кудряченка, Н.Р. Нижник, С.Г. Паречиної, Н.А. Сахарова, Б. Сліпенського, Г. Смітта, Ю.М. Тодики, Дж. Фоукса, В.Є. Чіркіна, В.М. Шаповала, та багатьох інших вітчизняних та зарубіжних державознавців стали істотним внеском у приріст знань, що відображають ті чи інші аспекти інституту глави держави.

Однак створена науковцями достатньо міцна конкретно-фактологічна історіографічна база не дає відповідей на всі запитання, які ставить практика функціонування інституту президента в нашій державі. Його вдосконалення можливе тільки за рахунок теоретичного узагальнення накопиченого матеріалу та філософського осмислення останнього шляхом визначення: соціокультурних витоків та світоглядно-ментальних основ інституту глави держави в Україні, впливу традицій державотворення на практику його існування в часи козаччини та національно-визвольних змагань 1917–1920 років; філософських та ідеологічних основ інституту глави держави радянської доби, специфіки його політико-правової організації; світоглядно-ментального підґрунтя конституціоналізації інституту президента в Україні, співвідношення його юридичних та політичних моделей.

Розділ 2 «Філософсько-правові особливості інституту глави держави в історичній ретроспективі українського державотворення» містить чотири підрозділи.

У підрозділі 2.1 «Світоглядні витоки інституту глави держави в Україні» показано, що зародження елементів інституту глави держави в Україні пов’язане зі становленням державно-правової організації наших далеких пращурів. Попри суттєвий вплив на цей процес варягів, інститут глави держави, його політико-правовий статус формувався з урахуванням особливостей суспільного розвитку місцевого населення. Практика державотворення часів Київської Русі свідчить, що наші пращури не виявляли надмірної любові до княжої влади. Однією з причин цього було те, що у вказаному періоді не укорінилися уявлення про божественну природу верховної влади. З боку підданих це не сприяло формуванню належної поваги до влади, а з боку останньої – почуття відповідальності. Руські князі, прийнявши православне християнство, по суті, залишились осторонь того виховного впливу, який здійснювала на європейських монархів могутня католицька церковна організація. Вони, навпаки, самі керували церквою і, відповідно, не відчували її обмежувального впливу. Не менш важливими для характеристики інституту глави держави того часу є не тільки політико-правові, а й морально-етичні ознаки, які сприяли формуванню суспільного ідеалу правителя. У свідомості тодішніх слов’ян гідний правитель – це князь, який дотримується даної ним клятви («Повчання Мономаха»), завжди ставить загальний інтерес держави вище за власний.

У підрозділі 2.2 «Інститут глави держави в практиці державотворення та філософсько-правовій думці часів козаччини та національно-культурного відродження» узагальнено накопичений упродовж XVI – поч. ХХ століть досвід державотворення, проаналізовано українську філософську та політико-правову спадщину, що була створена на основі його теоретичного осмислення.

Особливе місце в процесі державотворення в Україні посідає козацтво. За слушним висловом В.Б. Антоновича, в ньому найвиразніше і найяскравіше визначилася «провідна ідея, що виявляла собою жадання народу», основою якої був принцип демократизму і рівного політичного права для кожної особистості. Ґрунтуючись на глибоких історичних традиціях, козацтво відродило перерваний іноземними загарбниками державотворчий процес в Україні, сприяла створенню в надрах феодалізму державної організації, що базувалася на засадах республіканізму. Державотворчий досвід часів Запорозької Січі, Української держави Б. Хмельницького свідчить, що вже в ті далекі часи структурно-інституціональна система влади, з певною поправкою на час, будувалася на таких принципах, як державний суверенітет, поділ влади, виборність «вищих» органів влади (кошового отамана або гетьмана, козацької старшини та інших «посадових осіб»), їх відповідальність перед «козацьким народом». Ці принципи були закріплені в Конституції П. Орлика – надзвичайно важливого для українського державотворення документа, прогресивні положення котрого сприяли формуванню й розвиткові національної правової та державної ідеології, входженню України в політичні процеси Європи. Але цього не сталося, оскільки існування Гетьманщини, як автономного державного утворення з республіканською формою правління в межах російської абсолютистської імперії об’єктивно суперечило монархічній формі державного правління останньої.

Фактична ліквідація автономії України та встановлення на українських землях режиму національного й соціального гноблення з боку Російської та Австро-Угорської імперій не змогли припинити подальшого розвитку ідей та поглядів щодо організації державної влади взагалі та інституту глави держави зокрема. Особливий внесок зробили С. Оріховський-Роксолан, який пропагував ідеї про надану народом владу главі держави (королю), сила котрого не у страху, а в повазі й любові до своїх підданих; П. Могила зі своєю концепцію ідеального володаря; Г. Сковорода, який проповідував республіканські погляди на організацію державної влади та побудову справедливого суспільства; такі представники творчої інтелігенції та суспільно-політичних рухів ХІХ – початку ХХ століть, як М.П. Драгоманов, С.А. Подолинський, І.Я. Франко, Л. Українка, М.С. Грушевський, М.І. Міхновський та ін.

У підрозділі 2.3 «Філософсько-правовий аналіз інституту глави держави в українському державотворенні доби революційно-національних змагань» аналізується практика українського державотворення 1917–1921 років, визначаються філософські та ідеологічні засади інституту глави держави цього складного для політичної історії України періоду. Проблема організації державної влади взагалі та інституту глави держави зокрема знайшла відображення у суспільно-філософській та науковій спадщині тих часів. В ній, на думку, В.А. Потульницького, були три напрями: республіканський (М.С. Грушевський, Р.М. Лащенко, С.П. Шелухін), промонархічний (В.К. Липинський, С.Т. Томашівський, В. Кучабський) і напрям, який передбачав вирішення проблем організації державної влади через призму основного критерію – інтересів нації та держави (С.С. Дністрянський, С.Л. Рудницький, О.О. Ейхельман). «Строкатість» цих поглядів, автори яких були безпосередніми учасниками і навіть державними діячами тих часів, позначилася і на практиці державотворення
1917–1921 років, яка знайшла свій прояв у різноманітних формах правління і, відповідно, в особливостях інституту глави держави. Ця практика свідчить, що в суспільній свідомості українців, зокрема інтелігенції, громадських і політичних діячів того часу існував певний елемент «відторгнення» інституту одноосібного глави держави. І це було цілком логічним, адже у пам’яті народній була свіжа ще політика австро-угорських та російських імператорів щодо українців. Домінуюча на той час у політичних колах колишньої російської імперії соціал-демократична ідея «держави без голови» імпонувала широким масам населення України: селянству, робітникам, військовим, особливо «революційним» матросам та знаходила в них підтримку. Про це наочно свідчить невдалий досвід встановлення інституту одноосібного глави держави Павлом Скоропадським.

У підрозділі 2.4 «Філософсько-правова характеристика інституту глави держави в системі органів влади радянського періоду» аналізується досвід організації інституту глави держави в СРСР та «квазі-держави» УРСР, визначаються соціально-політичні та ідеологічні його передумови.

Специфіка організації більшовицької влади в Росії та Україні у 1917–1921 роках, досвід Директорії в Україні, де юридично посади глави держави не існувало, сприяли появі згодом у радянській системі влади так званого колегіального інституту глави держави, який в умовах «соціалістичної республіки» мав протистояти такому «буржуазному» символу, як глава держави в особі президента. Функцію такого колегіального глави держави в системі вищих органів державної влади СРСР, окремих його республік виконувала Президія Верховної Ради. Закріплений в Конституції СРСР 1936 року такий її статус засвідчив завершення «дискусії» про можливість існування в Радянському Союзі посади президента, проти якої виступив сам Сталін. Формальною аргументацією цього була недоцільність обраної всім населенням нарівні з Верховною Радою посади, оскільки вона може протиставити себе вищому законодавчому органу. Але ситуація була такою, що незважаючи на приписи конституційних та інших законодавчих норм, керівництво державою здійснювала Комуністична партія, її центральний комітет, політбюро, а фактично функції глави держави тривалий час виконував її лідер. Лише Л.І. Брежнєв поєднав функції Генерального секретаря та Голови Президії Верховної Ради СРСР.

Розділ 3 «Філософське осмислення та практика законодавчого закріплення інституту президента як глави сучасної Української незалежної держави» містить чотири підрозділи.

У підрозділі 3.1. «Становлення інституту президентства в Україні» встановлено, що політико-правові зміни, які відбувалися на Європейському континенті наприкінці 1980-х років, зумовили відповідні зміни в статусі вищих органів державної влади, насамперед глав держав. Інститут президента було відновлено у постсоціалістичних країнах Центральної і Східної Європи, а також сприйнято усіма країнами колишнього СРСР, зокрема Україною. Суверенізація республік і загострення конкуренції між їх елітами призвела до того, що в усіх республіках Радянського Союзу і навіть в автономних утвореннях РРФСР відбувалося запровадження інституту президента, який був природнім продуктом трансформації партійних структур соціалізму. В Україні його інституціоналізовано 5 липня 1991 року, коли Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР» Після проголошення 24 серпня 1991 року незалежності процеси, пов’язані з реальним запровадженням поста президента в Україні, активізувалися. Це обумовлювалося й тим, що на той час у суспільстві та політичному середовищі поширилися настрої запровадження цього нового для України інституту глави держави з метою зміцнення дезорганізованої після розпаду СРСР влади. Як і в більшості колишніх республік СРСР, в Україні також вважали, що сильна президентура спроможна прискорити темпи трансформації соціально-економічних відносин і створення дієвої системи державного механізму. Під час проведених одночасно з Всеукраїнським референдумом щодо легітимації Акта проголошення незалежності України 1 грудня 1991 року всенародних виборів глави незалежної української держави Президентом України був обраний Л.М. Кравчук.

У підрозділі 3.2 «Конституціоналізація інституту президентства в Україні» розкриваються особливості підготовки нової Конституції України і закріплення в ній статусу глави держави, визначаються філософсько-правові основи державно-владної діяльності останнього. Наголошено, що основи цієї діяльності президента були закладені у засадах суверенності, незалежності, демократичності, соціальності України, де найвищою цінністю на рівні конституції визнавалася людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека. На розвиток цих засад на главу держави було покладено прямий обов’язок щодо їх гарантування і додержання. Виходячи з цього обов’язку Президент України має пріоритетне право щодо вироблення державного курсу, пропонування відповідних програм розвитку. На спрямованість останніх впливає реальна ситуація в суспільному житті, яка потребує гармонійного виправлення. Тобто орієнтаційна функція глави держави полягає, з одного боку, у формуванні ціннісно-правової і орієнтаційно-правової свідомості та в її втіленні у нормах права, а з іншого – в інформуванні суспільства про безпосередню практичну діяльність. Ціннісно-правова свідомість формується за рахунок утвердження бачення про досягнення позитивного результату, орієнтаційно-правова – шляхом безпосередньої реалізації органами державної влади своїх повноважень.

У підрозділі 3.3 «Філософсько-правові особливості реалізації повноважень главою держави» обґрунтовується, що у філософсько-правовому розумінні реалізація повноважень Президента України здійснюється у двох формах: нормативно-правового закріплення, яке має конкретне визначення у Конституції України і стосується певних сфер суспільного життя, та засадничих форм, що встановлюються для забезпечення дотримання загальних напрямів діяльності держави та розвитку суспільства в цілому. Домінантою президентських повноважень є сильний вплив, який чинить на їх характер та обсяг змінювана обстановка в державі. Злагодженість чи протиборство політичних сил, рівень державного управління, підтримка чи втрата довіри населення, стан економіки і соціальної сфери, відносини з іншими країнами – це фактор динаміки повноважень. Тому навіть при збереженні «набору» останніх їх реальна питома вага і методи реалізації змінюються. Особливо це стосується періодів, коли виникають проблеми критичної оцінки влади Президента. Саме такою ситуацією зумовлено необхідність оновлення Конституції України, філософія якого має відповідати ментальності його адресата - сучасного українського суспільства.

У підрозділі 3.4 «Інститут глави держави в правовій свідомості сучасних українців та його світоглядні перспективи розвитку» проаналізовано соціологічні дані, що в узагальненому вигляді представляють «народний» образ українського «правителя», який, хоча і має в правосвідомості сучасних українців деякі суперечливі якості, створює певну світоглядну платформу для вдосконалення інституту глави держави в Україні. Його подальший розвиток має відповідати українському менталітету, суспільній свідомості, але водночас, враховуючи консерватизм останньої, певною мірою її випереджати. Правове розмежування діяльності глави держави у сучасних умовах є одним з основних чинників утвердження в українському державотворенні принципу «верховенства права», неухильне дотримання якого забезпечуватиме загальнолюдське благо, спрямоване на досягнення результату у вигляді цілісності і міцності держави, консолідації нації, сталого економічного і культурного розвитку. Європейські стандарти у сфері організації державної влади вимагають гармонізації відносин між вищими, центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, перерозподілу їх повноважень, окреслення меж не тільки політичної, а й юридичної та моральної відповідальності президентури перед народом, визначення цінності і самоцінності життя, моральних принципів, гуманістичних ідеалів.