Краткое содержание: | У “Вступі” обґрунтовано актуальність і наукову новизну роботи, зазначено зв’язок теми дослідження з науковою проблематикою установи, в якій виконано роботу, сформульовано мету та завдання дослідження, його об’єкт і предмет, теоретико-методологічну основу, окреслено теоретичну і практичну вартість одержаних результатів та форми їх апробації, а також структуру та обсяг роботи.
У розділі І “Інформаційно-художня свідомість: базові теоретичні домінанти” робиться спроба системного теоретичного осмислення інформаційно-художньої свідомості в її еволюції.
У підрозділі 1.1. “Фольклорне мислення як система інформаційного відображення: еволюція теоретичного осмислення” акцентується на загальній відображувальній специфіці творчого мислення, міфологічного та фольклорного зокрема.
Творча свідомість (свідомість образного відображення) в її генезисі досліджується як система відображення інформації, що видозмінюється залежно від історико-соціальної специфіки епохи. Йдеться про певні рівні (типи) свідомісного відображення інформації (міфологічний, фольклорний, літературно-художній, публіцистичний), які синхронізуються зі зростаючою функцією свідомості як системи аналітично-образної. У цьому контексті дисертант користується визначенням тип літературно-художньої свідомості, який подає Є. Чорноіваненко, - “це властива певній історичній епосі система уявлень про співвідношення етичного й естетичного начал, про функції літератури в житті суспільства і людини, про зміст літератури, її специфіку в контексті інших форм суспільної свідомості та інших видів мистецтва, про відношення літератури до фольклору, про специфіку літературної творчості і природу слова.”
Образне відображення інформації дисертант визначає як комунікативну систему, що еволюціонує відповідно до рівня суспільної свідомості. Відповідно, фольклорне мислення – спеціальна знакова система, особливий тип естетичної комунікації між колективним автором, виконавцем (інтерпретатор-співавтор) та слухачем (споживач інформації), які “працюють” у контексті кодового поля фольклорного образу-сюжету. Колективний автор фіксує прадавню архетипно-образну основу, автор-інтерпретатор, транслюючи (інтерпретуючи) текст, демонструє варіативний суб’єктивізм інформації. Слухач (споживач), долучаючи текст до свого інформаційного фонду (пам’яті), отримує оригінальну систему народного образного ( часто міфологізованого) уявлення про світ та людину в ньому. Тобто естетична комунікація фольклору полягає саме у варіативності творчого канону, в специфіці інформаційного поліфонізму на рівні трьох суб’єктів, що функціонують в аурі фольклорного тексту (фольклорного матеріалу).
Далі в підрозділі акцентується на архетипному рівні відображення інформації в образній комунікації. Аналізується базовий горизонт - архетипний. Архетипи (Archetypes; Archetyp) – клас психічних змістів, події якого не мають свого джерела в окремому індивідуумі. “Специфіка цих змістів, - зауважує В. Зелінський, - полягає в їх приналежності до типу, що несе в собі властивості всього людства як такого собі цілого. Ці типи, або “архетипі залишки”, К. Юнг назвав архетипами”. В.Зеленський зазначає, що архетип походить від лат. “типос” (печать, відбиток) і означає певне утворення архаїчного характеру, що включає міфологічний мотив. Архетип є тенденцією до утворення уявлень такого мотиву –уявлень, які можуть значно коливатися в деталях, не втрачаючи при цьому своєї базової схеми.
Архетипічна сфера як несвідоме пеленгування інформації - це усереднена картина психічного життя. Вона хоч і не є складовою свідомості в реальному поняттєвому плані, все ж є найпершим інформаційним фіксатором життєвого досвіду. З перших несвідомих відбитків світу картина відображення синтезується в інформаційні архетипічні мотиви несвідомого рівня. Архетипічні мотиви створюють своєрідне комунікативно-психологічне поле перебігу внутрішньої інформації. Послідовник К. Юнга Е. Нойманн зауважує, що “поряд із первісним значенням архетип в той же час має виправданий історичний аспект. Створення мислячої особистості розвивається, проходячи ряд “незмінних” образів, і в цьому процесі Еgо постійно встановлює нові зв”язки з архетипами... Здатність розпізнавати, розуміти та інтерпретувати ці образи змінюється в залежності від рівня свідомості в ході філогенічної та онтогенетичної історії розвитку людства”. Вчений підкреслює аналітично-образну еволюцію свідомості в контексті трансформації, “наповнення” архетипів.
Поняття фольклорний архетип (фольклорний образ) - це свідчення процесу активізації свідомісної функції і перенесення у сферу осмислення основних образних мотивів, на яке впливають традиція, міграція текстів (смислово-образних конструкцій), етноспадковість. Виникнення на архетипній базі поняттєво-образної свідомості засвідчить утворення образних архетипів. Пізніше виділиться умовно названа архетипною інформація (новий рівень архетипів) – затверджені досвідом означення і персоналії соціуму, стандарти психології поведінки, історична інформація і т. п.).
Українська фольклористична школа від початку прагнула розглянути генетично-образний аспект розвитку фольклорного мислення. Поетапно це визначалося на таких рівнях осмислення фольклорогенезу: історичному, зокрема, етнологічному, менталітетно-психологічному, образному. Звичайно, ці рівні спочатку не диференціювалися у зв”зку з нерозпрацьованістю (невиокремленістю) проблематики і невиробленістю термінологічного інструментарію. Але досвід першовідкривачів був надзвичайно цінним у створенні теоретичної бази для подальшого розпрацювання законів синкретичної творчості. У цьому контексті важлива заслуга В. Антоновича і М. Драгоманова, що фактично наголошували на історичному аспекті свідомості народу-творця; М.Максимовича, Ф. Бодянського (акцент на тонкому пласті формотворення народної свідомості як жіноче і чоловіче начало, на сугестивній специфіці фольклорної творчості); Ф. Колесси (про процеси, які відбуваються у фольклорній свідомості як живому творчому організмі; І. Франка (проблеми психології створення пісні, інтерпретації тексту, специфіки колективної поезії); В. Гнатюка (народна пам”ять і етногенез).
У контексті історичної ретроспективи помітно як вітчизняна та світова фольклористичні школи намагались активно осмислити першообразну сутність фольклорного мислення (роботи М. Максимовича, Ф. Бодянського, О. Веселовського, О. Потебні, І. Франка, В. Проппа, М. Альбеділя, А. Дандеса, С. Томпсона, Б. Путілова, С. Неклюдова, А. Павіньї.) Скажімо, в осмисленні інтелектуального начала фольклорного мислення цікава концепція-класифікація фольклорних текстів А. Павіньї, що базується на психологічному принципі інформаційного відображення. Ця концепція акцентує на поняттєво-смисловому рухові образного відображення, а, отже, вирізьбляє первинний етап інтелектуалізації інформації.
Фольклорне мислення ділиться тут на три горизонти: фольклор інтелекту – оповідні форми літератури (байка, казка, оповідь, легенда), а також розповідні (мовні) форми (приказка, загадка); фольклор почуття – музично-співові жанри; фольклор волі – пластичні мистецтва. Безперечно, цей розподіл досить умовний, він не виділяє соціосферу побутування тексту в контексті образної комунікації, але тут наявна спроба пояснити генезис фольклорного мислення на рівні раціоналізації почуття, довести те, що розщеплення міфомислення і утворення все ще синкретичної фольклорної (але вже за ознаками художньої) свідомості – це рух до свідомісного індивідуального дистанціонування від життєвого факту (суб’єктивізоване мислення), утворення аналітично-образної індивідуальноавторської творчої функції.
Незважаючи на складність концептуально-ідеологічних канонів, українська фольклористика у 70-80-ті роки ХХ-го ст. повернулася до розробки проблем художньої свідомості, що стали базовими для розуміння формотворчих процесів у фольклорі. (О. Дей, І. Березовський, В. Бойко, М. Шумада, М. Грицай, Л. Дунаєвська, Т. Комаринець та ін.). З”явилися праці, що системно висвітлювали специфіку фольклорного мислення на рівні його структури. Так, у праці О. Дея “Поетика української народної пісні” виявлено типові композиційні принципи і засоби української народної пісні, її художній метод, вплив усності побутування та колективності виконання і сприйняття на композицію пісні. Вчений досліджує весь формотворчий спектр народної пісні, виділяючи головні структурно-творчі домінанти (зокрема, стабільні мікроструктури і “блоки”).
Діалектика розвитку архетипного, міфологічного, історичного, їх взаємозв”язок і взаємовплив зриміше постають у працях вітчизняних та зарубіжних вчених після заідеологізованих 30-80-х років ХХ-го ст. Це новий рівень науково осмислення міфологічної, фольклорної проблематики, де базова синкретична свідомість представлена як концептуальний етнічний субстрат, що визначає менталітет, долю цілого етносу. Вчені чітко диференціюють рівні творчого мислення, починаючи з образно-архетипного (М. Пазяк, О. Правдюк, Г. Скрипник, С. Грица, Р. Кирчів, М. Федченко, В. Качкан, О. Мишанич, Ф. Погребенник, В. Погребенник, С. Мишанич, І. Денисюк, А. Іваницький, Л. Дунаєвська, М. Гримич, Ф. Кейда, М. Івашків, К. Фролова, П. Будівський, О. Таланчук, Л. Копаниця, В. Давидюк, М. Новикова, В. Сокіл, М. Павлюк, О. Киченко, М. Дмитренко, Г. Дем”ян, О. Бріцина, Л. Шурко, Н. Пазяк, М. Остапик, Г. Сокіл, О. Гінда, І. Довгалюк, Я. Герасим та ін.). Так, О. Киченко формулює основні етапи становлення образної свідомості, Л. Дунаєвська розглядає специфіку художньої вигадки, проблеми жанрової класифікації фольклору, генезис сюжетних мотивів казки. Дослідниця аналізує природу казкових символів, магічність казкової свідомості, яка часто фіксується і в інших жанрах народної творчості. Л. Копаниця торкається складної сфери співвідношення міфу, архетипу, їх впливу на жанри фольклору, зокрема пісню, етно-астральний архетипний аспект народної творчості розглядає Л. Шурко. Дослідження еволюції міфологічного мислення дало змогу осмислити поняттєві параметри сучасної творчої свідомості - архетипний образ, міфологічний образ, фольклорний образ, художній образ, документальний образ.
Підрозділ 1.2. “Соціально-психологічний та філософський аспект інформаційно-художньої свідомості” становить собою концептуальне узагальнення специфіки інформаційно-художньої свідомості як структури свідомісно-інтелектуальної організації, що вбирає весь комплекс творчого сприйняття й переробки (відображення) інформації на рівні аналізу і синтезу. У центрі інформаційно-художньої свідомості як сукупності системи інтелектуального сприйняття й відображення дійсності стоїть інформація. Не існує загального визначення поняття “інформація”. Варіюються можливі його ознаки. Поняття “інформація” завжди виходить із контексту поняття “свідомість”, тому є одним із головних чинників свідомості, ядром всіх її систем від мікро- до макрорівня. Інформаційною даністю найвищого буттєвого рівня є наявність матерії як первинності, що сама собою існує. Ефективність інформаційного впливу залежить від глибини інформаційного фонду (інформаційна пам’ять), який як система має етносоціальну регламентацію поведінки – своєрідний інформаційно-філософський погляд індивідуальності на світ, а також синхронність з усвідомленням плину часу. Інформаційний фонд пам’яті як система фіксації й відтворення факту є засобом оволодіння людиною власним внутрішнім світом. Звідси – початок процесу суб’єктивізації інформації. Рівень суб’єктивізації демонструє міру аналітичності факту, що виражається трьома рівнями його інтерпретації (умовно реальний, образно відображений і реальний).
Визначаються теоретичні підходи до розуміння структурності інформації. Аналізуються погляди давніх філософів (Августин, Платон, Аристотель, Плотін). Виділяються типи пам’яті: почуттєвий (образний) та інтелектуальний (логічний, науковий). Аналізується базовий інформаційний горизонт – архетипний. Відзначається важливий етап розвитку методів пізнання - системний інформаційний аналіз, який має вагоме значення в осмисленні складних соціальних і духовних процесів. Розглянуто складову інформації - факт, який сам по собі нейтральний і не має оціночних категорій. Аналізується комунікативна природа відображення. Подається аналіз основних моделей комунікації. Осмислюються нові теорії комунікативної природи свідомості.
Проблема діалогічності як засобу вираження інформаційної свідомості спонукала радикальну трансформацію гносеологічних схем і моделей філософії. Основу теоретичних побудов у літературній герменевтиці утворює ідея М. Бахтіна про діалогічність прозових текстів [розуміння літературного тексту передбачає знання попередніх текстів (претекстів), рефлекси яких є в тексті, що сприймається]. Виходячи з концепції М. Бахтіна, можна вважати, що свідомісні інформаційні горизонти (попередня несвідомісна та свідомісна інформація) різних рівнів є своєрідним інформаційним претекстом. У мисленні відображеного факту преінформація – це факт суб’єктивізований. У мисленні реального факту преінформація зберігає свій фондовий масив (інформаційну достовірність) і служить модулем для нових інформаційно-художніх новоутворень. Відображена інформація стає претекстовою (преінформацією) у контексті людського свідомісного життя лише за умови реалізації високих естетико-художніх критеріїв, коли претекст (твір) стає модуль-системою свідомісної інформації (видатний твір). Здатність до стимулювання специфічних переживань, яку має видатний твір, це своєрідне інформаційно-сугестивне “допінгування” свідомості, виведення її на горизонт неординарного мислення, це злам системи традиційного інформаційного потоку, новий фокус бачення й відчуття інформації, це зміна коду сприйняття життєвих явищ.
У розділі аналізуються принципи системності творчого мислення.
Свідомісна (творча) обробка інформації не суперечить, а, навпаки, синхронізується з головними завданнями системного підходу: розробка засобів подання об’єктів як інформаційних систем, що досліджуються або конструюються (особливість художньої, публіцистичної творчості, специфіка масової інформації); побудова узагальнених моделей систем (формулювання концепції, її складових: теми, ідеї, шляхів реалізації); дослідження структури теорій систем і різних системних концепцій і розробок (рівень синтезу, аналізу, інтелектуальної інтерпретації факту). Творчий процес як система організації інформації передбачає виявлення авторською свідомістю закономірностей управління, що реалізуються даною системою, форм передачі інформації від одних підсистем до інших, пошук шляхів дії та засобів впливу одних частин системи на інші, координацію нижчих рівнів системи з боку елементів її вищого рівня (система комунікації: твір – читач / глядач / слухач).
У системному творчому процесі головною інформаційною системою є твір (художній, публіцистичний, мистецький), який складається з декількох систем (підсистем): автор – герой – суспільство (проблема) – концепція (система реалізації). Залежно від порядку розташування систем (підсистем відносно системи твір) формується жанрове вирішення інформації будь-якого типу. Скажімо, для художнього мислення (образне відображення інформації) характерні системи автор – герой – суспільство – концепція або герой – автор – суспільство – концепція. Цей блок систем виражається епічними жанрами (роман, повість, оповідання, новела, етюд), ліричними жанрами (вірш, пісня, гімн, сатира, елегія, монолог і т. п.), драматичними жанрами (драма, трагедія, комедія). У публіцистичних жанрах, де факт реальний, послідовність систем більш різноманітна. Скажімо, в аналітичних жанрах, як правило, перевагу має система суспільство – автор – концепція. Відсутність системи (підсистеми) герой пояснюється тим, що в аналітичних жанрах (реальне відображення інформацій) на першому місці – розкриття проблеми. У художньо-публіцистичній інтерпретації факту жанрова системність наближається до художнього мислення, коли на перший план виходить або система автор (есе), або - герой (нарис). Іноді у внутрішньоінформаційній класифікації деяких жанрових підвидів (проблемний нарис) система суспільство (проблема) стоїть на першому місці, що підкреслює перевагу реальної інформації (реального факту) над інформацією, яка відтворена свідомістю на рівні паралельної образної інтерпретації (художнє мислення).
Акцентується на сучасному розумінні понять комунікація, комунікативний процес, комунікативна особистість, яке відповідає суспільному інтелектуально-інформаційному
свідомісному контексту. Робиться висновок, що інформаційно-виражальна еволюція людської свідомості свідчить, що рівень та інтелектуальний діапазон інформації безпосередньо пов’язані з можливостями самої людської свідомості вдосконалюватися, виробляти нові системи осмислення життя, творити світ на основі естетичної гармонії.
У розділі ІІ “Еволюція форм і методів інтелектуальної комунікації в контексті трансформації реальної основи факту” розкривається структура образно-інтелектуальної комунікації.
У підрозділах 2.1. “Розвиток образних форм вираження інформаційно-художньої свідомості”, 2.2. “Метод як філософсько-образна система відображення інформації”, 2.3. “Жанр як зображально-виражальна система суб’єктивізації факту”, 2.4. “Концептуальність сучасної інформаційно-художньої свідомості” йдеться про генезис та еволюцію образної інформації у контексті інтелектуалізації людського мислення, визначаються параметри методу як сукупність прийомів практичного чи теоретичного освоєння дійсності у еволюції, ілюструється генезис жанрових форм відображення інформації, розглянуто архітектоніку суперсистеми твір, що має ряд внутрішніх систем (підсистем), їй підпорядкованих.
Розвиток виражальних засобів міфологічної інтерпретації інформації базувався на принципі колективно-суб’єктивного узагальнення. Поява синекдохи дала можливість в інформаційному відображенні підняти часткове до узагальнення. Виділення в зображуваному предметі якоїсь риси чи ознаки (епітет, метафора) уможливило індивідуалізацію характерів. Порівняльний принцип був одним із перших засобів посилення тексту. Порівняльність демонструє розвиток художньої інформаційності, бо метафора і гіпербола після розпаду синкретичної свідомості стануть провідними виокремленими тропами, що виражатимуть інформацію на почуттєвому рівні. Подальший розвиток форм вираження факту засвідчив виникнення алегорії, де абстрактне поняття яскраво передається за допомогою конкретного образу. Творче мислення збагатиться стилістичними фігурами: оксюморон, катахреза, еліпсис. Вирізьбляться образи-деталі, портрет, характер. З розвитком інформаційно-художньої свідомості вираження конфлікту набуде поліфонічності. Авторська свідомість підніметься до історичної масштабності, глобальності зображення протиріч. Образи характерів і обставин унаслідок їх взаємодії утворять цілісні образи долі і світу.
Вищий рівень аналізу і синтезу відображення інформації (метод) сформувався у зв’язку з необхідністю руху інформаційно-художньої свідомості до вищих (інтелектуальних) форм інтерпретації інформації, її осмислення на рівні нової системи мислення. Відродження кращих традицій античного мистецтва й літератури йшло в каноніці реалізму – способу свідомісного відображення інформації, при якому розкриваються закони його внутрішнього розвитку. У межах художньої суб’єктивізації факту в реалізмі правдивість у відтворенні деталей серед усіх методів найвища. Реалізм як цілісна концепція свідомісного відображення дійсності охоплює декілька історичних періодів. Ця етапність виявляє реалістичну, наближено документальну або типово документальну інтерпретацію факту в його генезисі: античний реалізм, реалізм Відродження, просвітницький реалізм, реалізм XIX – ХХ ст. Еволюціонуючи, метод як спосіб відображення інформації виявляє нові горизонти інтелектуальної інтерпретації. Натуралізм ілюструє перенасичення свідомісної фактури, романтизм прагне порушити “інформаційну гармонію” реальності. XX ст. засвідчує виокремлення стилів, що не вписуються в систему реалізм. З’являється новий метод естетично-художнього вираження факту – модернізм.
Якщо брати реалістичний спосіб художнього мислення як базовий, оскільки він подає найширший горизонт реальності висвітлення факту, то можна помітити, що людська свідомість постійно відходить від інформаційної конкретики та прагне підняти рівень суб’єктивізації факту. Інформація (факт) як головна конструкція, що несе всі ознаки системи світ, проходить декілька рівнів суб’єктивізації. Мінімальна суб’єктивізація – інтерпретація факту на початковому рівні авторського осмислення (наявні елементи авторської оцінки). Середня суб’єктивізація – рівень інтерпретації не змінює документальну основу факту, але авторська інтерпретація розфокусовує її до рівня створення початкової суб’єктивної моделі, яка має часткові ознаки узагальненого факту. Максимальна суб’єктивізація – рівень найвищої інтерпретації, коли документальна основа розфокусовується настільки, що з`являються ознаки паралельної моделі (структури) факту. В аналітичній і частково інформаційній групі жанрів реального відображення факту суб`єктивізація відбувається за рахунок аналітичного “опрацювання” (осмислення) інформації індивідуумом. У художньо-публіцистичній групі спостерігаємо поєднання аналітичного та образного рівнів інтерпретації факту. У мисленні образно відображеного факту (художня творчість) суб`єктивізація базується на повному відриві від документальної основи факту і створенні нової моделі факт, яка має узагальнюючі риси багатьох документальних фактів.
Історично тривалим виявився пошук інтерпретації факту на рівні форми (жанр). Процес жанротворення відбувався синхронно зі здатністю свідомості суб’єктивізувати інформацію. Легенди та казки на відміну від ранніх жанрових форм (трудові пісні, замовляння, обрядова поезія) вже підіймають факт з середнього рівня суб’єктивізації реальної основи до максимального. У легенді фактологічна основа ще зриміша. Часто це вже реальний переказ про історичні події чи людські характери, а елемент казковості - фантастичне - виступає тут як стильова, а не домінантно-жанрова ознака (форма суб’єктивізації), як у казці. Рівень суб’єктивізації реалістичної основи факту в легенді коливається від середньої суб’єктивізації умовно реального факту до мінімальної суб’єктивізації реального факту. Загадки, прислів’я, приказки теж належать до середнього або максимального рівня суб’єктивізації умовно реального факту.
Прислів’я та приказки в основі мають художнє узагальнення, в якому відбився досвід людської свідомості. У народних піснях простежується еволюція суб’єктивної обробки інформації. Історичні пісні належать до рівня мінімальної суб’єктивізації відображеного факту; в баладі наявна максимальна суб’єктивізація (казково-фантастична, легендарно-історична інтерпретація факту). Ступінь мислення думи відзначається максимальною суб’єктивізацією реального факту або мінімальною суб’єктивізацією відображеного факту. Пізніше наявне введення до епічного мислення лірико-емоційного елемента. Утворюються нові жанрові модифікації: епопея, роман, повість, оповідання, новела, художній нарис, що засвідчило найвищий рівень утворення жанрових модуль-систем (максимальний рівень суб’єктивізації факту). Модифікація кожного жанру чітко синхронізується з методом вираження факту, що був притаманний тій чи іншій епосі.
Новий щабель інформаційно-художньої свідомості на шляху інтелектуалізації інформаційного відображення – концептуальність мислення. Визначення ідейно-художньої структури, фокусування на проблемі (тема), формулювання головної думки твору (ідея), формування всіх рівнів інтерпретації факту у виражально-зображальний канон (жанр), виклад інформаційного потоку в авторській інтерпретації (сюжет), реалізація осмислення інформаційного фактажу на рівні макетування інформаційних прийомів (композиція) – це компоненти системи твір, що свідчать про дальший поступ інтелектуалізації систем вираження факту.
У розділі ІІІ “Комунікативно-образна функція інформаційно-художньої свідомості” висвітлюється еволюція форм і методів свідомісного вираження факту в аспекті національного свідомісного відображення .
У підрозділі 3.1 “Магічно-величальна обрядовість як інформаційна система фольклорного мислення” аналізуються складові системи “Зимовий обряд”.
Системність фольклорного мислення – це відображення (фіксація) у народній свідомості сукупності всіх архетипів (міфологічних, фольклорних, історичних, етичних, естетичних, мовних, образних і т. п.). Єдина художня свідомість народу виражає його менталітет на рівні “трансляції” (виконання) фольклорного твору в усіх його етнічних, психологічних та соціальних особливостях. Синкретизм первісного людського буття не розподіляє побутове (етнічне), біоенергетичне, образне, як окремі функціональні моменти мислимого буття. Синкретична свідомість – це надінформаційна система, з якої виділяться елементи нових систем. Розподіл функції (мотивація і трактування інформаційних джерел) відбудеться на глибинному рівні свідомості, але спочатку міфологічна свідомість розподілиться на художнє та логічне мислення. Знаковість стане ознакою вираження образного архетипу як соціально-художнього коду творчої свідомості народу. Архетип розподілиться за функціями на психічний та образний. Образний архетип є емоційним відбитком знаку чи деталі, інформації за допомогою первинних художніх тропів: пар протиставлень, граматичних, постійних, художніх епітетів, простих метафор.
Поняття “художній (фольклорний) архетип” дещо спрощує первинний зміст юнгівського розуміння архетипу як імперсональної енергії сім’ї, нації, інформаційної системи душевних станів, що мають напівобразні ознаки. Але оскільки синкретична модель міфосистема розпадається на деталізовані інформаційні підсистеми, то ми виділяємо в понятті “оновлений архетип” такі рівні: архетипи етнічні, історичні, психологічні, мовні, естетичні та ін. Художній архетип як нова система вже не несе в собі стільки первинної психоенергії, як міфологічний (юнгівський). Відбувся розрив між знаком і його значенням (осмисленням). Знак вже не сприймається як щось незмінне, застигле (абстрактна інформація), що не підлягає аналізу. Українські образи-архетипи: зоря, місяць, сонце, гора (перший менталітетний свідомісний рівень); калина, явір, верба (другий менталітетний свідомісний рівень). Архетипи першого інформаційного свідомісного рівня мають психічну образну наповненість, бо за давністю сягають індоєвропейського свідомісного шару. Архетипи другого рівня виконують лише образну функцію. Присутній у них магічний компонент (у баладах перетворення дівчини на дерево) хоч і частково психологічно навантажений, але не виходить із художнього контексту (психоенергетична домінанта в обрядовому фольклорі). Використання “юнгівських” ознак архетипу допомагає зрозуміти архетипний горизонт свідомості як інформаційне праджерело або мікросистему фольклорної свідомості – початковий знак пам’яті. Макросистема – це горизонт свідомості, здатний до процесів передачі інформації й керування, це наявність багаторівневості та ієрархічності. Такими системами є фольклорна пам’ять, фольклорний твір, етнічне середовище.
На рівні форми вираження фольклорного тексту (і всього, що його супроводжує: рух, спів, танок, міміка, дихання, колір, етнооточення) системою є форма вираження подачі фольклорного матеріалу, який має свою певну функцію, як магічну, так й інформаційну. Щодо обрядового фольклорного мислення як системи відображення інформації, то тут виникає необхідність аналізувати такі поняття як цілісність, елемент, підсистема, зв’язок, відношення, структура, передача інформації й керування, зміна структури, дифузія та ін.
Невід’ємною рисою системи магічно-величальна обрядовість є зв’язок із середовищем. Це підтверджує цілісність інформаційної системи зимовий обряд: від рівня мікрогоризонт до рівня макрогоризонт (початкові архетипи – етнічний та світовий космос). Кожна з інформаційних систем, виступаючи елементом загальної структури, може розглядатися як система нижчого порядку. Про це свідчить аналіз системи (горизонту) етнокосмос як базової. Аналіз систем етноекстер’єр, етноінтер’єр, архетипів етнічної поведінки свідчить про ієрархічність, багаторівневість системи магічно-величальний обряд, про присутність процесів керування та передачі інформації від системи мікросвіт (зона найпервинніших архетипів людської свідомості) до системи макросвіт (Космос – Бог). Магічно-величальна обрядовість (зимовий обряд, весняний, русальний) підтверджує, що інформаційна системність фольклорного мислення – це фіксація народного сприйняття всіх рівнів відображення, починаючи з архетипного, у певній взаємозалежності, взаємопідпорядкованості й цілісності.
Святий вечір – своєрідна магічна система, дійство, в якому беруть участь всі члени роду. Це дуже важливо, бо теж є настановою на щастя, на добробут. Усі дії членів родини архетипні за суттю, скеровані на дотримання канону. Умовно реальний виклад події майже виключає суб’єктивні акценти, і тому господар та інші виконавці дії ніби запрограмовані (працюють у ритмі чуттєвої віри в реальність створених фантазією образів), через що емоційні відтінки майже відсутні. “Хтось” ніби керує процесом, водночас розгортається своєрідна магічна суперметафора-символ, що функціонує на рівні побутової (календарно-обрядової) і образно-магічної систем. Етнокосмічний горизонт свідомості зміцнює цього вечора тезу про єдність мертвого і живого, що забезпечує спільну врочисту зустріч свят-вечора. Це свято прадавнє, на ньому мають бути присутні всі члени роду. Відповідно закликаються померлі: вони мають вечеряти разом з живими. Ось чому їжу залишають на всю ніч. Дуже важливим є давнє усвідомлення роду як системи, що об’єднувала всі інформаційні системи від мікро- до макрорівня. Давня характеристика роду: глибинність, численність, приналежність до нього деяких звірів, не говорячи вже про свійську худобу. Ось чому воли всю ніч “розмовляють”, бо інформаційно-свідомісна єдність роду забезпечує вільне спілкування. Все ніби проходить в єдиному вимірі спільної свідомісної системи. Це велика своєрідна макрометафора (дія обряду), вона сприймається як саме життя. Велика родина – це Космос, це енергія злагоди й руху життя. Саме вона, зливаючись з іншими родовими енергіями-діями, творить енергетичне поле життя. Тобто як форма відображення (“наджанр”) зимовий обряд є системою, що об’єднує системи суспільство і художня свідомість народу, бо синкретизм первісного людського буття не виділяє магічне, образне, побутове (етнічне) як окремі рівні інформаційного відображення. Синкретизм – це надінформаційна система, з якої виділяються елементи нових систем.
У підрозділі 3.2. “ Інформаційно-естетичний аспект форм індивідуального самовираження сучасної фольклорної пам”яті” підкреслюється , що в народній пісні можна окреслити інформаційно-естетичний аспект форм індивідуального вираження фольклорної пам’яті, хоча його й важко виділити внаслідок злитості художніх форм пісні, яка втілює загальну естетичну сутність народної поетики.
Можна лише говорити про наявність народного естетичного ідеалу, що моделює в творчому процесі всю поетику вираження почуттів, принципи композиції та вислову, спільні для загальної співавторської інформаційно-естетичної системи (надіндивідуальна образна свідомість). У пісні простежується наявність суто індивідуального виражального шару, що в найкращих зразках підноситься до авторської свідомості і є перехідним етапом до індивідуальної авторської творчості. Інформаційно-естетичний аспект народної пісні – це міра реалізації виконавцем художньої структури пісні, це чуттєві критерії ставлення суб’єкта до об’єкта, людини до світу в системі інформаційних координат, що моделюють нову зображально-виражальну систему суб’єктивізоване відображення факту. Ця система – своєрідна паралельна модель інформації, що має власну інформаційно-художню цінність саме в естетичному аспекті вираження факту. Інформаційно-естетичний аспект форм індивідуального вираження сучасної фольклорної пам’яті полягає саме в глибокій образній і емоційній манері поетичного викладу думки, у тому, що інформаційні горизонти тексту, “розгерметизовуючись” (знімаючи з себе загальний магічний підтекст), виводять авторську (колективно-авторську) свідомість до такого рівня інформаційно-художньої свідомості, коли твір стає справді поетичною (емоційно-образною) проекцією факту (події) у чіткому естетичному перевідчутті інформації на особистісному рівні.
Естетичний аспект може тьмяніти, розчинятися, коли послаблюється загальна виражальна палітра пісні: збіднюється епітетно-метафорний контекст, переважають граматичні метафори над ланцюговими, а звідси виникає спрощеність смислового, емоційного сюжету (збіднення інформаційно-монтажної структури твору). Можна говорити про певну естетичну систему художніх засобів народної образної свідомості, бо всі вони мають ті інформаційно-естетичні коди-кліше, які вибудовують загальну естетичну концепцію колективного автора (інформаційно-художня свідомість народу). Ця народна естетична концепція вбирає архетипну, свідомісну інформацію (неусвідомлені та усвідомлені факти), є перехідною між умовно реальним та реальним фактом.
Образно-сюжетна “пульсація” виражальних засобів народної пісні – це вираження певного естетичного аспекту, естетичного погляду індивідуальної свідомості, її реакції на реалізацію ідеалу та його співвідношення з інформаційними горизонтами буття. Аналіз пісні “Віє вітер, ой, віє вітер” свідчить, що у контексті діалогу використовується пряма монологічна форма – роздум. Це ніби повернення до авторської мови знову, на перший погляд, безвідносної, зі своєрідною кінцівкою-кліше, але з надто вираженим ліричним особистісним началом. Тепер герой ніби бере на себе функції автора-оповідача (перерозподіл функції руху сюжету, авторська лінія викладу сюжету, наявність своєрідної амплітуди коливання для індивідуального вираження ретранслятора – носія твору). Це суто індивідуалізоване вираження народної образної свідомості:
Ой, гей, воли, гей, воли,
Ой, гей, круторогі!
Ой, змарніло личко і чорнії брови.
Ой, гей, воли, ой, гей, воли,
Ой, гей, половії,
Ой, пропали мої літа молодії.
Такий характер образного потоку (інформаційно-художня пульсація фольклорного мислення, його спонтанна природа), певне, викликаний інтуїтивною реалізацією конкретного відчуття автора-оповідача на співвідношення ідеалу з дійсністю. У пісні фіксуємо чітку наявність ідеалу, який “виборюється” між прекрасним і потворним (категорії-критерії) залежно від життєвої ситуації, трактування образу героя. У контексті співвідношення народного ідеалу й дійсності формуються два протилежних полюси – наслідки реалізації наявного ідеалу: трагічне і комічне. Але ставлення народної свідомості до подій не може замикатися лише на трагічному і комічному. Естетичний діапазон свідомості ширший – сфера суб’єктивізованого сприйняття інформації, яка у виражальному контексті пройшла шлях від колективно-авторського до індивідуально-авторського.
У підрозділі 3. 3. “Еволюція форм і методів свідомісного вираження факту в Х1-ХУІІІ століттях” досліджується часовий відрізок, що дає можливість простежити формування соціально-психологічних домінант вираження інформації, вироблення національного інформаційно-інтелектуального творчого потенціалу відображення, виявити диференціацію творчої свідомості на три типи мислення: умовно реальне (міфологічне), відображене (художнє) та реальне (публіцистичне).
Тривала і плідна історія українського етносу визначається якістю генетичної психосвідомісної системи, що передає інформацію з покоління в покоління. Суть цієї системи – специфічні архетипи (коди) або психосвідомісна реакція-захист на соціально-історичні подразники негативного плану. Мета функціонування кодів – утримання системності попереднього інформаційного фонду і вироблення нових свідомісних знаків, що гарантують рівень інформаційно-свідомісного виживання етносу. Ці коди утворюють у свідомості кожного етносу свої базові домінанти – внутрішні менталітетні етнопсихологічні системи, що впливають на специфіку вираження факту. Ці системи вже “пронизані” інформацією нового рівня і поєднують праінформацію із системою реакції на подразники (подія, факт). Головні свідомісні домінанти – сміхове, мінорне, героїчне. Вони формувалися в культурно-історичному контексті України при наявності прафеномену (архетипу), що визначався особливостями країни (феномен Великого степового кордону. Виходячи з геопсихологічних особливостей, що формували українську інформаційно-художню свідомість, можна припустити, що “горизонтальний” рівень свідомості представлено домінантою мінорне, “вертикальним” рівнем є сміхове. Героїчне – це дуалістичний стан свідомості, що знаходяться між горизонтальною і вертикальною домінантами. Вихід етнічної свідомості на поліваріантний рівень (можливість виходити індивідуальній свідомості за межі соціально-інформаційних стандартів, створюючи вільну картину світу) – це процес протистояння соціальним катаклізмам трьох типів відображення факту: умовно реального (міфологія), відображеного (художня творчість) та реального (публіцистика, наука). У цьому контексті інформація (факт) проходила декілька свідомісних рівнів обробки: 1) ідентифікацію; 2) обрамлення у відповідний чуттєвий канон; 3) моделювання системи твір.
У літописному мисленні авторська свідомість має виразні структурні ознаки. Передача інформаційного контексту епохи виходить за межі умовно реального факту. Вплив апокрифів, житій у літописах уже є швидше стилістичною ознакою. Це суб’єктивізоване мислення, яке базується на реальній основі. Інформаційна природа літопису як жанру в часовому контексті виражає амплітуду творчої свідомості від хронікального до художньо-публіцистичного мислення. Звідси – жанрова диференціація: літописна замітка, літописне оповідання, літописне зведення, літописний збірник. Отже, ще в ХІІ ст. вирізьбляється жанрове мислення як система суб’єктивізації факту (розгерметизація реальної основи факту на особистісному рівні).
Народну свідомість чітко репрезентує усний інформаційно-художній горизонт: обрядовий фольклор, епічна поезія (дружинна поезія, билини), народна пісня, яка поліфонічна за настроєвим характером (радість і смуток). Ці два настроєві полюси визначають відповідні домінанти свідомості: сміхове та мінорне як два крила одного буття. Виникають модуль-системи (твір), які чітко представляють не лише основні горизонти інформсистеми народ, а й її головні домінанти. Це “Слово о полку Ігоревім”, яке демонструє монтажність мислення, виразні ознаки епічної пісні (непослідовність викладу сюжету, наявність сильної системи автор, ліричної основи). Ритмічна монтажна подача інформації у “Слові” – це вищий рівень її трансляції, бо компонування факту як інформсистеми, виокремлення його сюжетних чи фабульних домінант визначає інтелектуальну амплітуду художньої свідомості на рівні аналізу й синтезу, що відповідає творчій свідомості пізнішіх епох. У контексті твору героїчне переважає, що свідчить про екстравертний характер авторської свідомості і, можливо, суспільної в цілому.
Давня оригінальна література ще не могла виокремлювати психоемоційні модулі – етнокультурні чинники, які впливають на характер вираження факту. Становлення такого рівня свідомості – справа пізніших епох, коли остаточно сформується інформаційно-інтелектуальна система етнос та чітко виокремляться домінанти свідомості. В українській етнічній системі – це сміхове, мінорне, героїчне.
Полемічна література виявила інформаційно-художню свідомість на рівні двох домінант сміхове та героїчне, а також на рівні інтелектуального відтворення інформації (іронія, сарказм, історична ретроспектива факту), засвідчила появу нових жанрів, або модернізацію, поглиблення старих (памфлет, трактат, діалог, монолог-інвектива). Публіцистичне мислення (мислення реального факту) функціонує з елементами умовно реального та відображеного факту. Публіцистичне начало характерне і для історичної літератури XVII століття. Це виявляється у більш світському стилі викладу, відвертій тенденційності, яскравій моделі суб’єктивізованої інтерпретації факту. Вирізьбляється принцип подачі публіцистичного факту: яскравість, образність, дохідливість та орієнтація на загал. Варіантність сприйняття факту (континуум множинності) не формується. Творче мислення поглинає риси бароко і творить оригінальну систему відображення факту, що виявляється в актуальності поставлених проблем, щирості інформаційного тону, полемічності, чіткому викладі фактів, народній поетиці (“Синопсис”).
Створення українського корпусу агіографії засвідчує дальший розвиток творчої свідомості: поглиблюється смислово-образна архітектоніка, виокремлюється авторська індивідуальність, відбувається оригінальне перекомпонування джерел. Агіографічний пласт свідомості засвідчив, що інформсистема українського етносу в контексті художнього вираження створила свої форми інтерпретації факту. Канонічна літописна традиція “ламається” в козацьких літописах Самовидця, Григорія Граб`янки, Самійла Величка (потужний документалізм, особисті спогади як одне з джерел розповіді, особистісний рівень інтерпретації факту, створення емоційної напруги, багатодіапазонність вираження інформаційних рівнів, наявність в етнічній інформаційній моделі інтелектуальних параметрів). Це твори нового типу (модуль-системи), що засвідчують подальший розвиток свідомості: поглиблюється смислово-образна архітектоніка, виокремлюється авторська індивідуальність, відбувається оригінальне перекомпонування джерел.
Існування філософсько-інформаційного пласту свідчило про різноамплітудність (інформомісткість) свідомості XVII – XVIII століть (творчість Івана Величковського). Це виявляло: 1) елітарні можливості української інформсвідомості (барокове мислення); 2) суб’єктивізацію факту вищого рівня; 3) зразок авторської свідомісної моделі, що прагне звільнитися від умовно реальної (міфологічної) інформаційності; 4) синхронність етнічної свідомості з контекстом “низького” та “високого”; 5) систему вираження факту на інтелектуальному рівні, виявлення вищих аналітичних можливостей. Синтез фольклорного та писемного мислення виявив оригінальність стилю української свідомості. Літературне мислення починає виходити за межі поліфункціональної писемності і набуває самостійного значення. Розвиток його світських і естетичних функцій відображається в специфічно художній тематиці, подоланні теоцентризму і поступовому схилянні до антропоцентризму, посиленні зацікавлення реальними предметами зображення. Це означало складну і суперечливу взаємодію інформаційних модулів (модуль-особистостей) середньовіччя з новітніми модулями (відповідна зміна мислення від умовно реального до відображеного). Міждомінантний аспект інформаційно-художньої свідомості XVIII ст. дає змогу продукувати інформаційні модулі (особистості), що виражають весь спектр національної свідомості (Г. Сковорода).
У розділі IV “Національна інформаційно-художня свідомість ХІХ-ХХ століть” висвітлюються еволюційні процеси формування авторської модульності етнічної свідомості, еволюція інтелектуалізації інформаційного відображення як базовий концептуально-свідомісний чинник.
У підрозділі 4.1. “ Еволюція авторської модульності інформаційно-художньої свідомості ХІХ - початку ХХ століття” йдеться про формування модульного рівня свідомості, зокрема про формування модуль-особистостей української нації.
У ХІХ – ХХ ст. вже наявний відрив від міфоінформаційного мислення та утверджується формування індивідуального (особистісного) інформгоризонту, що базується на мисленні реального факту. Це забезпечило створення власних прийомів відображення факту, перенесення інформаційних реалій у контекст свідомісного осмислення; спричинило широкі узагальнення, розбудову національної свідомості, активізацію форм особистісного вияву, розробку етнічних типажів, відтворення національної ментальності як етносоціоінформсистеми; забезпечило початковий інформаційно-художній поліфонізм, здатність свідомості до концептуальної новизни, підготувало створення модульних авторських особистостей, що поєднують інформгоризонти умовно реального, реального та відображеного факту і являють собою вищий тип інформаційно-художньої свідомості на рівні високого інтелектуального забезпечення суспільної свідомості в цілому.
Новий рівень концептуальності демонструє творчість І. Котляревського [важливість соціальних та етичних проблем етнічної свідомості на тлі умовно реального (міфологічного) мислення]. Г. Квітка-Основ’яненко подає інформаційний етнічний фон. П. Гулак-Артемовський – суспільний інформаційний антураж, Є. Гребінка – національний колорит, Л. Боровиковський – побутову деталізацію в соціальному аспекті. Уніфікується інформаційно-художня свідомість: поява поезії високих емоцій, інвективно-громадянський стиль вираження, медитаційність (А. Метлинський).
Характер інформаційно-свідомісного горизонту визначався трьома рівнями – етнічним, національним та світовим. Для першого рівня було характерне висвітлення побутової народної культури (звичаї, обряди, первинне змалювання характерів). Це стосується творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського та інших. У світовий інформконтекст українську інформаційно-художню свідомість увів Т. Шевченко (переплетення козацького, селянського та біблійного інформгоризонтів). Світовий інформконтекст буде притаманний творам І. Франка, П. Куліша, Лесі Українки, Ольги Кобилянської (мислення відображеного факту) та творам М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Грушевського, І. Франка (мислення реального факту).
Рівень суб’єктивізації факту, що характерний для еволюції авторської модульності української інформаційно-художньої свідомості ХІХ – початку ХХ ст., коливається від умовно реального з реалістичним контекстом до відображеного факту з чітким виокремленням реального факту (публіцистика, наукове мислення). Українська етнічна свідомість фокусується на домінантах – мінорне, героїчне, сміхове з перевагою мінорного як психосоціальної передумови національного історичного життя.
ХІХ і початок ХХ ст. характерні залученням української етнічної свідомості до світового інформаційного контексту. П. Куліш комплексно вирішує проблему інтернаціоналізації української етнічної свідомості, він автор програми “європеїзації” української літератури, основна концепція якої – поєднання “високого” стилю з народнопісенним.
Енциклопедична обізнаність зі світовою культурою в контексті етносвідомості утворила оригінальний тип творчої свідомості І. Франка – системний, аналітичний, особистісний, орієнтований на найновіші досягнення мистецтва, науки, філософії, соціології. Звідси – і нова планка інтелектуалізації – найвища інформаційна екстравертність творчої етносвідомості. Етнічна свідомість на інформаційно-художньому рівні виходить на новий виражальний горизонт – континуум множинності, коли інформація з рівня на загал починає функціонувати в надзвичайно тонкій естетико-соціальній, образно-психологічній сфері, яка багатокомпонентно діє на індивідуальну свідомість, створюючи своєрідний інформаційний поліфонізм, що співвідносить інформацію з вічними критеріями буття.
Підрозділ 4.2. “Інтелектуальна модульність як визначальна домінанта публіцистичного мислення ХІХ століття” акцентує на поступовому жанрово-інформаційному виокремленні публіцистичного мислення як особливого свідомісного рівня інтерпретації факту.
Найпростіший інформаційний рівень, притаманний першим виданням – хронікальний, поступово переходить в інформаційно-аналітичне мислення як систему інформаційно-свідомісної орієнтації з чітким окресленням національно диференціюючого елемента. При цьому розробляються форми і методи інформаційної виражально-зображальної концептуальності, яка від інформаційного констатування переходить до аналізу і синтезу, а в кінці ХІХ століття – до філософсько-соціальних узагальнень. Перші українські журналістські видання фіксують лише інформаційний рівень відображення факту, не використовуючи досвід літератури як спільний “інформаційно-художній потік”.
Досвід першої половини XIX ст. виразно свідчить про створення національного інформаційно-свідомісного простору, який у контексті мислення реального факту виробив стійкі критерії відображення інформації. Поглиблення концептуального мислення відбувалося на загальноінформаційному рівні, бо часопис як інформаційне джерело водночас виражав суспільну свідомість в контексті умовно реального (міфологія), реального (публіцистика, наука ) та відображеного (фольклор, література, художня творчість) мислення. Концепція часописів будувалася з урахуванням усіх типів мислення, які разом створювали реальне інформаційне свідомісне тло нації. Саме ця національна свідомісна інформаційність диктувалася необхідністю диференціації інформаційного мислення. Йдеться про соціальний та науковий шар видань “Основа”, “Киевская Старина”, “Правда”, “Літературно-Науковий Вісник”. Останнє видання за багатьма критеріями інтелектуальної модульності виходило на європейський рівень. Підвищилися всі показники комунікаційно-концептуальної інформаційності (сугестивність, континуум множинності, рівень суб’єктивізації факту, авторська модульність). Інтелектуальна модульність мислення реального факту зросла майже втричі (“Харковський Еженедельник” – 23 бали, “Літературно-Науковий Вісник” – 62 бали), що свідчить про високий рівень інтелектуалізації публіцистичного мислення та самоідентифікованість творчої національної свідомості.
Підрозділ 4.3. “Інтелектуалізація публіцистичного мислення (радіотелеінформаційний простір України кінця 90-х років ХХ століття”) виявляє сучасні процеси інтелектуалізації інформації в царині нових соціально-політичних процесів.
Початок XX ст. повністю виокремив три типи мислення (умовно реальне, образно відображене та реальне) як різні системи інтерпретації факту. В основі цих типів мислення – інтенсивність авторської суб’єктивізації інформації. Мислення реального факту (публіцистика) фіксує свою домінантну ознаку – суворий документалізм.
У підрозділі акцентується на специфіці публіцистичного мислення і зазначається, що
публіцистичний метод як система відображення інформації містить елементи інших методологічних систем, зокрема історичного, логічного, історико-генетичного, порівняльно-історичного, соціологічного, художнього та інших методів пізнання. Якщо художній метод базується на образно-емоційному відображенні дійсності (факту), то для публіцистичного методу характерна домінантність документальної основи інформації із залученням художньої системи відображення. Тобто елемент достовірності факту набуває реального соціосвідомісного інформаційного вираження, аналіз і синтез публіцистом суспільних явищ сприяє формуванню світогляду певного народу і світової спільноти в цілому.
Досліджується проблема дефініції поняття публіцистичний метод в українській теоретичній школі, яка в контексті творчого інформаційного мислення більш диференційовано підходить до системи публіцистичного відображення. Зазначається, що кожен вид ЗМІ еволюційно окреслив свої, специфічні методи (прийоми - у вужчому розумінні) інтерпретації інформації. У публіцистичному мисленні жанрово-системні горизонти виділилися у три основні групи: хронікальну, аналітичну та художньо-публіцистичну. Відповідно вони диференціювалися за основними жанрами. Пізніше внутрішньожанрове розмежування засвідчить, що авторська свідомість стає більш гнучкою в інтерпретації інформації, а модульність як найвища форма творчої системності автора дедалі більше представлятиме документальний рівень творчості. Поява нових видів масової комунікації (кіно, радіо, телебачення) дала поштовх свідомісному урізноманітненню інтерпретації інформації і на рівні потужності інформаційного поля (наявність світового інформаційного контексту), і на рівнях емоційно-психологічному (сугестивне вираження факту), естетичному (співвідношення ідеалу з дійсністю), врешті, на вищому концептуальному рівні (концептуальне вираження інформації).
У розділі акцентується на посиленні інформаційного поліфонізму, що пов’язаний з виникненням нових ЗМІ. Радіоінформація посилює сугестивне сприйняття інформації через звук, шум, ритм, паузу, музику; телеінформація акцентує увагу на візуальному образі (поєднання зображення, звуку, кольору). Як і в газетній журналістиці, в радіо й телепередачах якість тексту, рівень інтерпретації факту визначає глибина концептуальності. Складові концепції тепер ніби фокусуються в новому вимірі – формі інтерпретації, яка вимагає зміни системи зображально-виражальних координат (монтаж, внутрішньожанрова дифузність). Нова зображально-виражальна системність дала змогу посилити інтелектуальне забезпечення інтерпретації факту, чіткіше вирізьбити модуль-авторів, що поєднують аналітизм, образну яскравість у подачі факту, системність погляду, аналіз, синтез і прогнозування нових соціально-історичних систем.
Наголошується на новоархетипній інформаційній базі, яку створило мислення реального факту (публіцистика), зокрема преса, радіо, телебачення. Образна архетипіка вищого рівня – нові особистісні переакцентації (створення інформаційно-поняттєвого коду особистості). Часто ці переакцентації відбуваються на підсвідомому рівні. Сам процес “входження” свідомості до сугестивного сприйняття інформації теж є сталим, архетипним, хоча його інформаційна “розархетипізація” (розсугестивізація) через деякий час може виявити шляхи виходу (входження) свідомості на цей рівень.
Висвітлюються причини деформації інформаційної свідомості за часів тотальної міфологізації (соціалістична інформаційна епоха), що вивели природну етнічну домінантність у літературі, мистецтві та журналістиці в “інформаційне підпілля”. Зазначається, що виокремлення соціально-інформаційної свідомості України в національно ідентифіковану свідомість (свідомість інформаційної незалежності) відразу не виокремило ЗМІ України із системи інформаційна свідомість Радянського Союзу. Ця залежність існує як модульно-інформаційний периферизм (рівень інформаційної периферії).
Наголошується на проблемі формування власних модуль-особистостей у ЗМІ, яка є однією з найактуальніших. Одним із шляхів інтелектуалізації інформаційної свідомості є підвищення рівня засвоєння світового інформаційного контексту, глобалізація тематики матеріалів, комплексний підхід у вирішенні актуальних проблем, концептуальне осмислення явищ життя, інтелектуалізація національної інформації та її входження до світового інформаційного простору. Саме на рівні інтелектуалізації свідомості модуль-особистостей найбільше проблем у радіотелевізійному просторі України. У цьому контексті аналізуються аудіостанції України. Інтелектуально-модульний рівень радіопростору України свідчить про свідомісно-системні, аналітично-психологічні деформації інформаційних модулів (журналістів) у контексті реалізації критеріїв модульності (концептуальність, континуум множинності тексту, сугестивність). У контексті соціально-історичної та суспільно-свідомісної деформації країни сучасне інформаційно-свідомісне поле може оцінюватися в межах 3 балів за рівнем реалізації інтелектуальної модульності нації. Інформаційно-художня свідомість (журналістика, письменство, мистецтво) стоїть на високому рівні, що є якісним показником і свідчить про перспективу подальшої інтелектуалізації інформаційного відображення.
У підрозділ 4.4. “Еволюція міфоархетипів у сучасному інтелектуально-свідомісному контексті” висвітлюється структура міфологічного мислення та його роль у сучасному суспільному та творчому контексті.
На загальну інтелектуально-кодову системність нації впливає рівень умовно реального мислення (міфологічна свідомість). Пошкодження міфоінформаційного фонду послаблює модульну інтенсивність особистостей. Сучасні дослідження інформації умовно реального рівня свідомості свідчать про знищення системності міфологічного мислення, яке існує лише як структурне свідомісне тло (наприклад, залишки концепції світового дерева). Нові оригінальні інформаційно-художні моделі мислення народ створює системно лише за сприятливих умов існування, коли інформаційно-художня свідомість функціонує в повному історико-культурному контексті, необхідному для розвитку модулів-особистостей.
Деформація фольклорного мислення як базового від умовно реального (міфологічного) до реального (публіцистичного), образно відображеного (художнього) рівнів свідомості свідчить не лише про логічну інформаційну “розгерметизацію” етнічної свідомості в історичному часі, а й про те, що при соціальних катаклізмах відбувається процес глибокого порушення кодово-формотворчих процесів пам’яті, а це спричинює гальмування процесу побудови нових світоглядних моделей (наука, література, мистецтво). Аналіз постійних знаків пам’яті одного історичного часу в зіставленні з іншим часовим періодом свідчить, що відбувся розрив праінформаційної пам’яті народу з пам’яттю, що представляє сучасне етносередовище. Неготовність етносу до процесу спадкування, ретрансляції та переформування постійних знаків пам’яті призводить до затримки (консервування) праетнічного рівня свідомості, до “накладання” міфосвідомості на сучасне мислення (міфологізація суспільного мислення). Запізнена деміфологізація етнічної свідомості формує тип свідомості, схильний до міфологічних догм (особливо у мисленні реального факту – публіцистика).
Один із негативних результатів – недовершеність форм системотворення на рівні суспільної свідомості. Особливо міфологічну герметизацію підтримують історичні катаклізми (винищення інформаційної еліти). Міфосвідомість як специфічна архетипна система може використовуватися як базовий інформаційно-свідомісний рівень з метою активізації мислення реального та відображеного факту (пізнання світу міфологічно, імагінативно, силою уяви, як вищої функції розуму). Головна причина неефективної інформаційної розгерметизації етнічної свідомості – у слабкому процесі створення інформаційного елітарного емоційно-свідомісного горизонту, орієнтації етнічних індивідуальностей на духовні центри інших етнічних систем.
Наголошується на проблемі національного свідомісно-інформаційного творення у контексті глобалізаційних інформаційних процесів. Формулюється думка про те, що лише посилення інтелектуально-інформаційного контексту саме на системному рівні може утримувати національну інформаційну свідомість на рівні ідентифікованого вираження. Завчасне входження недоформованої на системному рівні (мається на увазі формування нових етнічно-соціальних архетипів як функціональної системи інформаційно-свідомісного вираження) національної свідомісної системи у глобальну культуру може призвести до її остаточного розчинення. Необхідна державна програма, яка б ініціювала розвиток інтелектуально-модульного горизонту нації, сприяла б інтелектуальному “вибуху”, що приведе до відтворення інтелектуальних ресурсів, до повного представлення держави як інтелектуального інформаційного модуля нації у світовому інформаційному контексті.
У “Висновках” викладено результати дослідження міфологічного, фольклорного, літературного та публіцистичного мислення в контексті їх інформаційної інтелектуально-образної еволюції. Акцентується на еволюції форм і методів вираження інформації у сфері інтелектуалізації творчої свідомості. Всі рівні мислення представлено як цілісну систему творчого (образного) відображення – інформаційно-художня свідомість.
1. У центрі інформаційно-художньої свідомості як сукупності всієї системи сприйняття й відображення факту стоїть інформація. Інформаційною даністю найвищого буттєвого рівня є наявність матерії як первинного, що саме собою існує. Інформаційно-художня свідомість, вбираючи весь діапазон умовно реальної (міфологічної), відображеної (художньої, зокрема, її різновидів фольклорної, літературної) та реальної (публіцистичної) інформації, подає весь спектр інформаційно-свідомісного пізнання людини. Ефективність інформаційного впливу залежить від глибини інформаційного фонду пам’яті, який як система має етносоціальну “регламентацію поведінки” – своєрідний інформаційно-філософський погляд суспільства, індивідуальності на світ, а також синхронізується з усвідомленням плину часу. Базові інформаційні горизонти – архетипний, міфологічний – не піддаються зовнішній свідомісній обробці. Інтелектуальна сутність пам’яті виражається в розархетипізації інформації, з іншого боку – в інформаційно-архетипній типізації нового смислового рівня факту, яка відбувається шляхом зіставлення, поглиблення образно-аналітичного мислення.
2. Архетипічна сфера, як несвідоме пеленгування інформації, - це усереднена картина психічного життя. Вона хоч і не є складовою свідомості в реальному поняттєвому плані, все ж є найпершим інформаційним фіксатором життєвого досвіду. Від перших несвідомих відбитків світу картина відображення синтезується в інформаційні архетипічні мотиви несвідомого рівня. Архетипічні мотиви створюють своєрідне комунікативно-психологічне поле перебігу внутрішньої інформації. Архетипічний образ – основа фольклорного архетипу. Поняття фольклорний архетип (фольклорний образ) – це свідчення процесу активізації свідомісної функції і перенесення у сферу осмислення основних образних мотивів, на які впливають традиція, міграція текстів, етноспадковість. Виникнення на базі архетипної сфери поняттєво-образної функції свідомості засвідчить утворення образних архетипів. Пізніше виділиться умовно названа архетипною інформація (третій рівень архетипів) – затверджені досвідом означення і персоналії соціуму, стандарти психології поведінки, історична інформація і т. п.
3. Фольклорна свідомість – спеціальна знакова система, особливий тип естетичної комунікації між колективним автором, виконавцем (інтерпретатор-співавтор) та слухачем (споживач інформації). Всі вони “працюють” у контексті кодового поля фольклорного сюжету. Колективний автор фіксує прадавню архетипно-образну основу, автор-інтерпретатор, транслюючи (інтерпретуючи) текст, демонструє варіативний суб’єктивізм інформації. Слухач (споживач), долучаючи текст до свого інформаційного фонду (пам’яті), отримує оригінальну систему народного образного (часто міфологічного) уявлення про світ та світ людських відносин. Тобто естетична комунікація фольклору полягає саме у варіативності творчого канону, у специфіці інформаційного поліфонізму на рівні трьох суб’єктів, що функціонують в аурі фольклорного тексту (фольклорного матеріалу).
4. Інформаційна пам’ять – поняття системне, оскільки інформаційна системність визначає свідомість як макросистему, що володіє процесом ієрархічності, багаторівневості, у якій наявні процеси передачі інформації й керування. Творчий процес як система організації інформації передбачає виявлення авторською свідомістю процесів управління, що реалізуються даною системою, а також форм передачі інформації від одних підсистем до інших. Перший етап системності – це створення своєрідної інформаційної панорами, яка не була системою на рівні створення концепції, а являла собою суму фактів, що недостатньо логічно організовані. Ця “недостатність” була викликана неусвідомленням того, що “загальна правдоподібність” є сумою окремих деталей, в яких ми легко впізнаємо частини зображуваного явища життя. Подальший поступ інформаційної свідомості – створення загальної правдоподібності, в якій ми вже вирізняємо частковості. Йдеться про відтворення свідомістю паралельного уявлення про світ – про модель-новоутворення, своєрідний аналог об’єкта (факту).
5. Виходячи з концепції М. Бахтіна, можна вважати, що свідомісні інформаційні горизонти (попередня свідомісна інформація) різних рівнів є своєрідним інформаційним претекстом. У мисленні образно відображеного факту (художні жанри) преінформація – це суб’єктивізований факт. У мисленні реального факту (публіцистичні жанри) преінформація зберігає свій фондовий масив (інформаційну достовірність) і служить реальним модулем (головною структурою) для нових інформаційно-художніх новоутворень. Образно відображена інформація (художня творчість) стає претекстовою (преінформацією) у контексті людського свідомісного життя лише за умови реалізації високих естетико-художніх критеріїв, коли претекст (твір) стає модуль-системою (видатний твір).
6. Метод як спосіб свідомісної організації відображення факту був новим кроком у осмисленні життя на рівні нової системи мислення. Відродження кращих традицій античного мистецтва й літератури йшло в каноніці реалізму – способу свідомісного відображення світу інформації, при якому розкриваються закони його внутрішнього розвитку. У межах художньої суб’єктивізації факту в реалізмі правдивість у відтворенні деталей серед усіх методів найвища. Реалізм як цілісна концепція свідомісного відображення дійсності охоплює декілька історичних періодів. Ця етапність виявляє реалістичну, наближено документальну або типово документальну інтерпретацію факту в його генезисі: античний реалізм, реалізм Відродження, просвітницький реалізм, реалізм XIX – ХХ ст. Еволюціонуючи, метод як система пізнання інформації проходить нові горизонти інтелектуальної інтерпретації. Натуралізм ілюструє перенасичення свідомісної фактури, романтизм прагне порушити “інформаційну гармонію” реальності. XX століття засвідчує виокремлення стилів, що не вписуються в систему реалізм. З’являється новий метод естетично-художнього вираження факту – модернізм.
7. Новий щабель інформаційно-художньої свідомості на шляху інтелектуалізації – концептуальність відображення факту. Визначення ідейно-художньої структури, фокусування на проблемі (тема), формулювання головної думки твору (ідея), формування всіх рівнів інтерпретації факту у виражально-зображальний канон (жанр), виклад інформаційного потоку в авторській інтерпретації (сюжет), реалізація осмислення інформаційного фактажу на рівні макетування інформаційних прийомів (композиція) – це компоненти системи твір, що свідчать про дальший поступ інтелектуалізації систем вираження факту. Історично тривалим виявився пошук інтерпретації факту на рівні форми (жанр). Процес жанротворення відбувався синхронно зі здатністю свідомості суб’єктивізувати інформацію. У фольклорному епосі рівень суб’єктивізації відображення реальної основи факту коливається від максимального до мінімального рівня, або мінімального рівня суб’єктивізації образно відображеного факту. Пізніше наявне введення до епічного мислення лірико-емоційного елемента. Утворюються нові жанрові модифікації: епопея, роман, повість, оповідання, новела, художній нарис, що засвідчило найвищий рівень утворення жанрових модуль-систем (максимальний рівень суб’єктивізації факту). Модифікація кожного жанру чітко синхронізується з методом вираження факту, що був притаманний тій чи іншій епосі. На українську інформаційно-художню свідомість вплинув світовий жанровопошуковий контекст.
8. Тривала і плідна історія українського етносу визначається якістю генетичної психосвідомісної системи, що передає інформацію з покоління в покоління. Суть цієї системи – специфічні архетипи (коди) або психосвідомісна реакція-захист на соціально-історичні подразники негативного плану. Мета функціонування кодів – утримання системності попереднього інформаційного фонду і вироблення нових свідомісних знаків, що гарантують рівень інформаційно-свідомісного виживання етносу. Ці коди утворюють у свідомості кожного етносу свої базові домінанти – внутрішні менталітетні етнопсихологічні системи, що впливають на специфіку вираження факту. Ці системи вже “пронизані” інформацією нового рівня і поєднують праінформацію із системою реакції на подразники (подія, факт). Головні свідомісні домінанти – сміхове, мінорне, героїчне. Вони формувалися в культурно-історичному контексті України при наявності прафеномену (архетипу), що визначався особливостями країни (феномен Великого степового кордону). Виходячи з геопсихологічних особливостей, що формували українську інформаційно-художню свідомість, можна припустити, що горизонтальний рівень свідомості представлено домінантою мінорне, вертикальним рівнем є сміхове. Героїчне – це дуалістичний стан свідомості, що знаходяться між горизонтальною і вертикальною домінантами. Вихід етнічної свідомості на поліваріантний рівень (можливість виходити індивідуальній свідомості за межі соціально-інформаційних стандартів, створюючи вільну картину світу) – це процес протистояння соціальним катаклізмам трьох типів відображення факту: умовно реального (міфологія), відображеного (художня творчість) та реального (публіцистика). У цьому контексті інформація (факт) проходила декілька свідомісних рівнів обробки: 1) ідентифікацію; 2) обрамлення у відповідну чуттєву віньєтку; 3) моделювання системи твір.
9. Полемічна література окреслила інформаційно-художню свідомість на рівні двох домінант сміхове та героїчне, а також на рівні інтелектуального відтворення інформації (іронія, сарказм, історична ретроспектива факту), засвідчила появу нових жанрів, або модернізацію, поглиблення старих (памфлет, трактат, діалог, монолог-інвектива). Публіцистичне мислення (мислення реального факту) функціонує з елементами умовно реального та відображеного факту. Публіцистичне начало характерне і для історичної літератури XVII століття. Це виявляється у більш світському стилі викладу, відвертій тенденційності, яскравій моделі суб’єктивізованої інтерпретації факту. Створення українського корпусу агіографії засвідчує дальший поступ свідомості: поглиблюється смислово-образна архітектоніка, виокремлюється авторська індивідуальність, відбувається оригінальне перекомпанування джерел. Агіографічний шар свідомості засвідчив, що інформсистема українського етносу в контексті художнього вираження створила свої форми інтерпретації факту. Існування філософсько-інформаційного пласту свідчило про різноамплітудність (інформомісткість) свідомості XVII – XVIII століть (Іван Величковський). Це означало складну і суперечливу взаємодію інформаційних модулів (модуль-особистостей) середньовіччя з новітніми модулями (відповідна зміна мислення від умовно реального до образно відображеного). Міждомінантний аспект інформаційно-художньої свідомості XVIII ст. дає змогу продукувати інформаційні модулі (особистості), що виражають весь спектр національної свідомості (Г. Сковорода).
10. XIX – XX ст. ілюструє подальший розвиток концептуального мислення у контексті формування авторської модульності як інтелектуального критерію. Наявний відрив від міфологічного мислення і створення індивідуального інформгоризонту, що базується на мисленні реального факту. Це забезпечило створення власних прийомів відображення факту, а саме: перенесення інформаційних реалій у контекст свідомісного осмислення; розбудова виражально-зображальної емоційної сфери; здатність свідомості до широких узагальнень, розбудова національної свідомості; активізація форм особистісного вияву; розробка етнічних типажів; втілення у творах цілої епохи народу; відтворення національної ментальності як етносистеми; забезпечення початкового інформаційно-художнього поліфонізму; здатність авторської свідомості до концептуальної новизни, формування модуль-особистостей, які поєднують інформгоризонти умовно реального, реального та відображеного факту, супермодулів, що володіють усіма рівнями виражальності (мистецтво, наука, філософія, публіцистика), і які проекціюють вищу інформаційно-художню (інтелектуальну) свідомість (М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, Д. Яворницький та інші).
11. Х1Х століття свідчить про поступове жанрово-інформаційне виокремлення публіцистичного мислення як особливого свідомісного горизонту інтерпретації факту. Найпростіший інформаційний рівень, що був характерний першим виданням (перевага хронікального мислення), поступово протягом століття переходить в інформаційно-аналітичне мислення як систему суспільно-свідомісної орієнтації з чітким окресленням національно диференційованого елемента. При цьому розробляються форми і методи виражально-зображальної концептуальності, яка від інформаційного констатування переходить до аналізу і синтезу й в кінці XIX століття – до філософсько-соціальних узагальнень. Концептуалізація відбувалася на загальноінформаційному рівні, бо часопис як інформаційне джерело виражав водночас суспільну свідомість у контексті умовно реального ( фольклор), реального (публіцистика) та образно відображеного (художня творчість). Концепція часописів будувалася з урахуванням усіх типів мислення, які разом створювали реальне інформаційне свідомісне тло нації. Саме ця національно-свідомісна інформаційність диктувалася необхідністю диференціації концептуального мислення (“Основа”, “Киевская Старина”, “Правда”, “Літературно-Науковий Вісник”.
12. На початку XX століття повністю виокремилися три типи мислення: умовно реальне, реальне та образно відображене. В їх основі лежав рівень авторської суб’єктивізації факту. Мислення реального факту (публіцистика) фіксує свою домінантну ознаку – точний документалізм. В основі публіцистичного світогляду лежить загальна методологія соціального пізнання. Поступово визначається журналістська методологія як сукупність знань про журналістику як галузь масово-інформаційної діяльності, які використовуються в процесі творчості – від сутності масової інформації і її функцій до законів творчої діяльності. Формується публіцистичний метод як система відображення та інтерпретації факту, базована на поєднанні історико-філософського мислення та конкретно-образного, яке поєднує прийоми теоретичного та духовно-практичного пізнання.
У публіцистичному мисленні жанрово-системні горизонти виділяться у три основні групи: хронікальну, аналітичну та художньо-публіцистичну. Відповідно і ці групи диференціюються за основними жанрами. Подальша внутрішньожанрова диференціація публіцистичного мислення свідчить, що авторська свідомість стає більш пластичною в інтерпретації інформації, а, отже, модульна свідомість все більше представляє документальний рівень творчості. Поява нових видів масової комунікації (кіно, радіо, телебачення) дала поштовх свідомісному урізноманітненню інтерпретації інформації на рівні потужності інформаційного поля (світовий інформконтекст), на соціальному рівні (співвідношення ідеалу дійсністю), емоційно-психологічному (сугестивність), естетичному (естетичні категорії вираження конфлікту), врешті, на концептуальному рівні (поява модуль-концепцій). Відповідно виробляються критерії авторської модульності, що забезпечує можливість емоційно-образної, етико-естетичної поліфонії тексту (газета, журнал), радіо та телеінформації. Це засвідчує глибинний діапазон авторської модульності кінця XX століття.
13. Однією з актуальних проблем ЗМІ України є проблема формування модуль-особистостей, підвищення рівня світової інформації, глобалізація тематики досліджень, комплексний підхід у вирішенні актуальних проблем, підвищення концептуальності в осмисленні явищ життя, інтелектуалізація національної інформації та її інтеграція до світового інформаційного простору. Кращі програми радіо і телебачення свідчать про те, що їх концептуальність забезпечується: високою якістю осмислення теми, ідеї (оригінальність, новизна); специфікою сюжетної колізії ( “монтажне” мислення); високим рівнем композиції (створення внутрішнього авторського голосу, який ґрунтується на сугестивно-інформаційному ефекті зовнішньо безособистісної подачі інформації); належним рівнем інформаційно-свідомісного горизонту; високим рівнем антиміфологізації факту; інтелектуальною подачею факту, що досягається всім комплексом реалізації інформації на рівні форми, побудови тексту, підтексту, зображально-виражальної пластики. Звідси – і елементи континууму множинності в публіцистичному мисленні. Це свідчить, що загалом документальна творчість як система відображення реальної інформації сихронізувалася з мисленням відображеного факту (художня творчість) і на рівні концептуальної інтенсивності вийшла на новий щабель осмислення явищ життя.
14. Динаміка часу, специфіка інформаційно-художнього мислення певної доби вносить свої корективи в системну архітектоніку модуля-особистості. Важко уявити сучасного вченого або митця, що мислить на рівні архетипів XVI століття. Це інформаційний анахронізм. Міфологічні, фольклорні, наукові, історичні архетипи стають базою (інформаційною сферою) для побудови нових світоглядних моделей. Йдеться про історичний, еволюційний рух свідомості, що “працює” в режимі створення “замінників” міфологічного рівня мислення, або архетипів старого покоління (інформація, що стала типовою), які б органічно увібрали у себе весь досвід осмислення навколишнього світу. Серед таких замінників є наука, література, мистецтво, публіцистика. Це зафіксована новітня свідомісна система інформаційних координат етносу (уява про світ, суспільні, духовні, фізичні процеси, що його супроводжують). Тобто не можна говорити про зникнення міфоархетипного горизонту свідомості. Він виражається у нових мислимих формах з урахуванням найновіших надбань культурного розвитку людства. Коли етнос не готовий до процесу спадкування, ретрансляції та переформування постійних знаків пам’яті, то він лишається на праетнографічному інформаційному рівні свідомості. Тоді всі рівні інформаційно-художньої свідомості (міфологічний, фольклорний, літературний, публіцистичний) є деформованими, вони інтелектуально не інтенсифікуються. Такий же процес характерний і для модуль-системи особистість, яка представляє етнос на рівні умовно реального, образного відображеного та реального відображеного факту .
15. Для України в епоху інформаційного глобалізму, коли наявна реальна загроза “розпорошення”, розгерметизації етнічного ідентифікаційного коду нації (етнічно-інформаційного генофонду), проблема модульності інформаційних інтелектоносіїв – це проблема свідомісного виживання. Для підтримки процесу інтелектуального інформаційного творення необхідна комплексна державна програма інтелектуального та інформаційного забезпечення свідомості нації. Виконання такої програми може привести до відновлення інтелектуальних ресурсів, до повного представлення держави як інтелектуально-інформаційного модуля у світовому інформаційному контексті.
Чорноіваненко Є. М. Літературний процес в історико-культурному контексті: Розвиток і зміна типів літератури і художньо-літературної свідомості в російській словесності Х1-ХХ століть: - Одеса, “Маяк”, 1997. –С. 68. Зеленський В. Толковый словарь по аналитической психологии. Санкт-Петербург: В@К, 2000. – С. 42 . Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания. Пер. с анг. – М.: “Рефл-бук”; -К.: “Ваклер”,1998. – С. 10. Буряк В. Д. Міфоархетипи у сучасному журналістському мисленні і державотворчий свідомісний контекст // Актуальні проблеми журналістики. Зб. наук. пр. Ужгород, 2001. – С. 37. Исторические песни малороссийского народа с объяснениями Н. Антоновича и М. Драгоманова. – К., 1874. – Т.1 – С. 111. Максимович М. А. О малороссийских народних песнях // Собр. соч., 1877. – Т.2.– С. 441- 442.
Франко І. Як виникають народні пісні // Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. - К., 1981. –Т.27. – С. 57-56.
. Povina Alfredo. Teoria del folklor. Cordoba. 1954.- C. 4. Дей О. І. Поетика української народної пісні. – К., 1978. –С. 29-35.. Киченко А.С. Введение в теорию фольклора. - Черкасы.1998. –С. 88. Дунаєвська Л.Ф. Українська народна казка. –К.: Вища школа. 1987. –127 с. Копаниця Л. Формульний мотив – поетичний переказ архетипу // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Зб. наук. пр. –К: ВПЦ Київський ун-т. 2000. Вип. 7. –С. 147. Шурко Л. До питання “епічної землі” в героїчному епосі. //Література. Фольклор. Проблеми поетики. Зб. наук. пр. –К: ВПЦ Київський ун-т, 2001. Вип. 11. –С. 34. Буряк В. Д. Інтелектуальна модульність української преси ХІХ ст. Таблиця // Поетика інформаційно-художньої свідомості. Еволюція форм і методів вираження інформації (факту) у контексті інтелектуалізації творчої свідомості. Монографія. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2001. - С. 285-286. |