ФОРМИ І ФУНКЦІЇ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ В ПОЕЗІЇ ТОМАСА СТЕРНЗА ЕЛІОТА

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, наукову новизну; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методологічні засади дослідження; окреслено теоретичне й практичне значення роботи.

Перший розділ дисертації “Теоретико-літературний та історико-критичний аспекти вивчення творчості Томаса Стернза Еліота” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Основні напрямки вивчення творчості Т. С. Еліота” розглядаються особливості осмислення художньо-естетичної спадщини Еліота від прижиттєвої критики до сьогодення, що дозволяє більш ґрунтовно підійти до з’ясування сутнісних ознак його поетики. Тут проаналізовано магістральні тенденції західного та вітчизняного еліотознавства.

Перелік праць, присвячених Еліоту, нараховує понад тисячу найменувань різноформатних досліджень – дисертацій, монографій, збірників статей, окремих аналітичних розвідок. Не маючи змоги подати розгорнуту характеристику навіть частини цих досліджень, дисертантка класифікує їх за основними проблемними лініями еліотознавства.

Значний інтерес науковців викликає еволюція творчості Еліота та поетикальних особливостей його поезій; дослідження цього плану складають групу, до якої можна віднести праці К. Брукса, Г.Е. Іонкіс, Д. Максвелла, Ф.О. Маттісена, С.Д. Павличко, Т. Ріса та ін. Ці автори засвідчують поліфонічну структуру творів Еліота, відзначають їх герметизм, характеризують засоби творення особливої “фрагментарної цілісності”, специфічне поєднання різнорідних елементів поетики тощо.

Другу групу складають праці Ф. Ґрея, М. Джайна, Дж. Морголіса, А. Тейла, Р. Шучарда та ін., об’єднані інтересом до літературно-критичних та культурологічних поглядів Еліота. В них представлено філософсько-світоглядний генезис та еволюцію творчості поета як критика та теоретика літератури. Близькими до цієї групи є дослідження, предметом яких є естетика Еліота та, зокрема, такий її аспект, як співвідношення традиції й новаторства в культурному процесі. Постійний інтерес та активні дискусії навколо цієї проблеми Еліотового  творчого спадку можна пояснити її статусом як головної теми, що пов’язана із загальними закономірностями розвитку мистецтва, з одного боку, а з іншого – з творчою історією окремого художнього твору. Пильна увага до естетико-культурологічної проблематики зумовлює відповідну спрямованість еліотологічних досліджень А.О. Аствацатурова, Т.Н. Денисової, О.М. Звєрєва, Т.Д. Кобахідзе, Т.Н. Красавченко, О.М. Ушакової та ін. Т.Н. Денисова, зокрема, відносить до “арсеналу” культурології Еліота його культурологічну теорію, роздуми про роль та призначення культури в сучасному суспільстві та в житті людини, а також категорію традиції, яка відіграє визначальну роль у цьому “арсеналі”. Дослідниця робить важливий висновок про творчо-продуктивну сутність традиції в Еліотовому розумінні, адже саме через традицію реалізується неперервність культури.

До четвертої групи належать численні дослідження, зорієнтовані на аналіз творів Еліота в контексті філософії та поетики модернізму. Таке спрямування визначає сферу наукових інтересів М.Л. Левенсона, У. Скаффа, С. Шварца та ін. Автори аналізують типологічну спорідненість концепції Еліота про “деперсональну поезію” та “об’єктивний корелят” з художньо-філософськими теоріями А. Берґсона, Ф. Ніцше, ідеями психоаналізу тощо.

У підрозділі 1.2. “Теоретичні аспекти дослідження проблеми інтертекстуальності” визначено методологічну основу й термінологічний апарат дослідження. Наразі існує чимала кількість трактувань термінів інтертекстуальність, інтертекст, інтеракція, інтекст, що пов’язано з різними сферами їх вживання – культур-філософською, лінгвістичною, літературознавчою. У процесі дослідження дисертантка враховувала широке розуміння інтертекстуальності, введене в гуманітаристику Р. Бартом та доповнене Ю. Крістевою й Ж. Женеттом, згідно з яким "кожний текст є інтертекстом". З огляду на глобальність та фактичну розмитість такого трактування більш прийнятним у роботі визнається розуміння інтертекстуальності в її герменевтичному та дескриптивному сенсі, коли предметом аналітичного дослідження стають свідомі, інтенційовані зв’язки. У працях О.К. Жолковського, І.П. Смирнова, Н.О. Фатєєвої поняття інтертекстуальності вживається відносно декількох творів чи їх фрагментів, що формують єдиний текстовий (інтертекстовий) простір. Щодо терміну інтеракція, то ним позначено безпосередню взаємодію авторського та “чужого” слова в межах окремого тексту. “Чуже” слово у власне авторському тексті в практиці інтертекстуального аналізу зазвичай називають інтекстом. У дисертаційній роботі терміном прототекст позначається твір, який став джерелом запозичення інтексту. У практиці інтертекстуального аналізу прототексти відповідно до частоти їх використання в авторському метатексті поділяються на прецедентні (сильні) та периферійні (слабкі).

У дослідженні використано також теорію підтексту П. Таммі, який керувався поняттям “полігенетичності” твору, що реалізується, на його думку, в тому випадку, коли в окремому сегменті тексту актуалізовано не лише один підтекст (як літературне джерело), а певну множинність джерел. Розрізняються два типи полігенетичних зв’язків у інтертексті: Т³ ← Т¹ + Т² та Т³ ← Т² ← Т¹, де Т¹ – прототекст чи джерело запозичення інтексту, Т² – художнє переосмислення Т¹, як правило, більш пізнє за історичною вертикаллю, а Т³ – власне авторський інтертекст. У першому типі певний фрагмент нового тексту співвідноситься з двома (і більше) текстами, не пов'язаними між собою. У другому типі прототексти зустрічаються в межах один одного, що дозволяє реконструювати їх історико-літературний зв'язок.

Інтертекстуальність досить часто пов'язана з інтратекстуальністю (Л. Орр) або автоінтертекстуальністю (Н.О. Фатєєва), що встановлює міжтекстові зв'язки в структурі авторського метатексту, яким є вся сукупність його текстів. Обидві категорії мають яскраво виражену репродуктивну здатність, однак завдання інтратекстуальності – актуалізувати, повторити сказане у метатексті автора, тоді як завдання інтертекстуальності – осмислити, а відтак оновити, творчо розвинути запозичене в іншого, задіявши у такий спосіб специфічний смислопороджувальний механізм.

Дисертантка послуговується також поняттям інтертекстуальна рамка для означення авторів і творів, що відіграють роль прецедентних для того чи іншого митця.

У підрозділі 1.3. “Форми реалізації інтертекстуальності в тексті художнього твору” подано огляд основних форм літературно-художньої інтертекстуальності та трактування термінів для їх означення. Відсутність одностайності в розумінні таких ключових понять інтертекстуальності, як цитата, алюзія, ремінісценція тощо, зумовлює необхідність їх чіткого розмежування. Щоб уникнути непорозумінь і термінологічної плутанини, дисертантка зосереджується на тих формах, які є найбільш репрезентативними для Еліота, а саме: цитата (атрибутована й неатрибутована), алюзія, ремінісценція, міфема, міфологема, парафраза, вкраплення “чужого” стилю.

Другий розділ дисертації “Актуалізація категорії інтертекстуальності у поезії Т. С. Еліота” складається з двох підрозділів. У підрозділі 2.1. “Культурний контекст формування поетичної стратегії Еліота” визначено та охарактеризовано провідні чинники, які виконували роль креативних імпульсів у становленні його поетики.

Т.С. Еліот як поет, культуролог, критик і теоретик літератури був послідовним апологетом традиції. Він став одним із перших англомовних поетів початку XX століття, хто зрозумів виняткову актуальність і значущість художньо-естетичного досвіду попередніх епох. Рецепція та синтез традиції у ранніх творах Еліота зумовлені прагненням поета оживити літературне минуле, збагатити його новими змістовими відтінками, органічно включити у власну поетичну творчість.

Художнє й філософське світобачення Еліота сформувалося в університетах Гарварду, Оксфорду та Сорбонни під впливом лекційних курсів авторитетних мислителів і філологів Америки та Європи: І. Беббіта, А. Берґсона, Г. Маррі, Ш. Морраса, Дж. Ройса, Дж. Сантаяни та ін. На думку Т.Н. Денисової, концепція творчої індивідуальності, яку відстоювали Маррі та Беббіт, стала домінуючою в поетиці Еліота. До того ж Беббіт спрямував інтерес Еліота до буддійської та індійської філософії. Це захоплення згодом поетично трансформувалось у “Безплідній землі” та “Чотирьох квартетах”. Крім того, поет переосмислив і творчо застосував ідею елітарного естетизму Сантаяни. Значимими для Еліота виявилися також поетика та естетика французького символізму, що стали об’єктом художньої рефлексії Еліота уже в першій поетичній збірці “Пруфрок та інші спостереження” (1917). З-поміж митців чільне місце у формуванні філософсько-поетичної системи Еліота, безперечно, належить Данте та Шекспіру, творчість яких упродовж віків була потужним “донором” натхнення численних авторів.

У підрозділі 2.2. “Рефлексивне поле ранніх творів Еліота (метафізична, романтична, символістська та імажистська поезії)” здійснено огляд найсуттєвіших об’єктів теоретико-поетологічної рецепції Еліота у так званий “період заперечення”: поетів-метафізиків Дж. Донна, Е. Марвелла, романтика У. Вордсворта, символістів Ж. Лафорга, Т. Корб’єра, Ш. Бодлера, П. Верлена, Ж. де Нерваля, А. Рембо,  імажистів Т.Е. Х’юма та Е. Паунда.

Значення поезії представників метафізичної школи для Еліота полягало в тому, що він віднайшов у них зразок синтезу інтелектуального та чуттєвого начал художньої творчості. Автор “Пруфрока” запозичив у поетів-метафізиків принцип актуалізації всього розмаїття семантики того чи іншого слова в різних контекстах. Такі ознаки Еліотової поетики, як “поєднання непоєднуваного”, “монтаж різнорідного матеріалу” та “гра зі значеннями слова”, є наслідуванням традиції, започаткованої поетами-метафізиками. Використання Еліотом тропів виявилося близьким і до барокової поетики. Метафоричність у його поезіях не має орнаментального характеру, її природа ідентична метафорі бароко, тобто ґрунтується не на подібності, а на протиставленні.

Знайомство з французьким символізмом актуалізувало урбаністичну тему в поезіях збірки “Пруфрок та інші спостереження”: “Рапсодія вітряної ночі”, “Прелюди”, “Ранок біля вікна”, “Тітка Хелен”, “Бостон Івнінг Транскріпт”. Слово street та вирази на позначення атрибутів міського хронотопу постійно зустрічаються в цих творах. Специфіка художнього втілення урбаністичної теми виявнюється в тому, що поет дає синкретичні описи міського пейзажу та душевного стану героя. Однак уже в поемі “Безплідна земля” (“період пошуку”) конкретність міських реалій помітно послаблюється порівняно з “Любовною піснею”, “Прелюдами”, “Рапсодією вітряної ночі”. Результатом рефлексії французького символізму стало також використання слів та виразів французькою мовою, які сприймаються як вкраплення “іншого” стилю.

Поетика ранніх творів Еліота зближує його з імажистами, які у своїй творчості орієнтувалися на романську традицію (давньоримську літературу, поезію провансальських трубадурів та парнасців, а також французький символізм). Імажисти прагнули подолати поняттєво-абстрактний характер англійського поетичного мовлення і надати слову граничної конкретності через створення перцептивних, головним чином зорових образів. Раннім творам Еліота властива очевидна візуалізація образності, що зумовлює типологічні відповідності з поезією Т.Е. Х’юма, Е. Паунда та Р. Олдінґтона.

Характерною ознакою поезій, що увійшли до збірок “Пруфрок та інші спостереження” і “Вірші”, є фрагментарність. Художньо-естетична єдність дискретних фрагментів досягається за допомогою “логіки уяви” та асоціативних міжтекстових паралелей, які виконують не лише смислопороджувальну, а й іронічну функції через семантичну невідповідність і неузгодженість між інтекстом та інтертекстом. Формуванню композиційної єдності сприяє виразна система лейтмотивів. Функцію лейтмотивів-“скріпів”  у цих поезіях виконують ключові слова, фрази, предметні образи. Разом із тим вони пов’язують різні тексти, викликаючи нові асоціації, породжуючи нові імпліцитні смисли. Так, у “Прелюдах” зазначену функцію виконує образ туману, заданий фразою “The bu t out ends of smoky days” (“Підпалено зимові дні всі”). Вона відсилає до “Любовної пісні Альфреда Дж. Пруфрока”, в якій важливе семантичне навантаження несла фраза “the yellow fog that rubs its back upon the window-panes” (“Туман жовтавий, що розлогу спину тре об шибку”). У поезії “Портрет дами” цей образ виконує роль своєрідної лейтмотивної рамки: перший рядок – “Among the smoke and fog of a December afte oon / You have the scene arrange itself – as it will seem to do” (“У млі й диму згасає день грудневий, / І дійство розгортається – бо ніби час”) корелює з останнім рядком – “with a smoke coming down above the housetops” (“А дим сідатиме дахам на плечі”). Образ туману Еліот актуалізує також у першому рядку другої строфи поезії “Ранок біля вікна”: “The brown waves of fog toss up to me” (“Коричневі хвилі туману набігають на мене”). У поезії “Бербенк при “Бедекері”, Блейштейн при сигарі” Еліот акцентує даний образ у ключовій фразу тексту “The smoky candle end of time” (“Та пломінь свічки часу вниз”) і, нарешті, повертається до нього в поемі “Безплідна земля”: “the brown fog of winter dawn” (“Під бурою млою зимового ранку”). Багатозначна семантика даного образу дає підстави говорити про його автоінтертекстуальне символічне навантаження. Поет створив його як своєрідну “граничну зону” (С. Павличко) між зовнішнім та внутрішнім світом, між суб’єктивною та об’єктивною реальностями. Ймовірно, туман символізує в авторському метатексті примарність людського буття й уособлює згубний світ ілюзій, що постійно непокоїв поета.

Аналіз поезій перших збірок Еліота дозволив встановити, що інтеракція перебуває на етапі формування і тому ще не є домінуючим принципом авторської поетики. Інтертекстуальність тут означується відповідно до принципу “чуже як своє”. Інтексти, як правило, не маркуються поетом і не дисонують із загальним наративом. Вони виконують головним чином мотивно-структуротвірну функцію, коли інтекст є джерелом і чинником створення наскрізного елементу, що архітектонічно скріплює даний текст і вказує на його зв’язки з іншими текстами. Значимою є також культурно-семіотична функція, коли інтексти, що належать до різних художньо-естетичних систем та різних національних культур, зміцнюють “зв’язок часів” і національних культур. При цьому вони, будучи водночас маркерами національної своєрідності та універсального змісту людського буття, сприяють створенню глобальної та позачасової картини світу.

Третій розділ “Мотивна та образна інтеракція у поетичних текстах Т.С. Еліота 1910-1930-х рр.” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 3.1. “Інтерпретація ритуальних мотивів у поезіях Еліота” ритуалеми розглядаються як усвідомлений чинник моделювання поетично-образної картини світу. Об’єктами селекції ритуалем були головним чином англійський фольклор, фундаментальна праця Дж. Фрезера “Золота гілка”, а також книжка Дж. Вестон “Від ритуалу до роману”. Еліот використав детально описаний у праці Фрезера календарний ритуальний мотив “смерть-відродження” і поетично переосмислив його в поемі “Безплідна земля” (“The Waste Land”, 1922) та поезії “Порожні люди” (“The Hollow Men”, 1925). Мотив “смерть-відродження”, що постає як художнє втілення відповідної міфологеми, набуває значення автоінтеракції, тобто встановлює міжтекстові зв’язки в системі авторського метатексту. Використання ритуалем у творах “періоду пошуку” є усвідомленим, художньо органічним засобом вираження авторського світобачення.

Ритуалеми вводяться в текст до за допомогою алюзій та парафраз. Джерелами цих форм інтертекстуальності є англійський фольклор – зокрема, святкування дня “порохової змови” та дитяча пісенька “Here We Go Round the Mulberry Bush”. Їх можна класифікувати як архаїчні. До літературних належить заголовок поезії “The Hollow Men”, утворений із назв роману У. Морріса “The Hollow Land” і поеми Р. Кіплінга “The Broken Men”. Аналізовані інтеракції характеризуються поліфункціональністю. В кожному з означених випадків інтекст “перетягує” у новий текст властиве для нього у прототексті змістове навантаження й водночас збагачує авторську концепцію,  виконуючи відтак смислопороджувальну функцію. Енергія “чужого” слова в інтертексті посилюється, що сприяє виникненню нових імпліцитних смислів. За допомогою ритуалем Еліот актуалізує мотив “смерть-відродження”, який трансформується в мотив “смерть-у-житті”. Так реалізуються аксіологічна та іронічна функції інтертекстуальності, адже автор переосмислює запозичення з точністю до навпаки. Культурно-семіотична й комунікативна  функції інтертекстуальності тут полягають у тому, що через відсилання до інших текстів Еліот повідомляє про власні культурно-семіотичні уподобання та бачення універсальних констант людського буття, вступаючи водночас у діалог з попередніми культурними епохами.

Тип інтеракції в даному випадку класифікується як одноступеневий: Т¹ → Т, де Т¹ – це прототекст (сюди віднесено наукові праці з антропології, художні твори, англійський фольклор), а Т – інтертекст Еліота. Ритуалеми автором графічно не маркуються, що ускладнює їх ідентифікацію та, відповідно, інтерпретацію реципієнтом. Щодо “Безплідної землі”, то джерела запозичення ритуалем частково вказані в авторських примітках до поеми, тому інтертекстуальну атрибуцію тут визначено як неповну.

У підрозділі 3.2. “Міфологічні та легендарні мотиви у поезіях Еліота” досліджено інтеракцію, в якій об’єктом художньої трансформації є твори Овідія, Петронія, Дж. Фрезера та Дж. Вестон. Реміфологізація у творчості Еліота, як і інших представників високого модернізму, – складне й багатопланове явище. Для Еліота це глибоко усвідомлений процес світоглядного пошуку й поетичного самовираження. За допомогою форм інтертекстуальності, серед яких переважають немаркована цитата й алюзія, Еліот переосмислює центральні в системі його поетики мотиви “смерть-у-житті” та “смерть-відродження”. Щодо типу міжтекстових зв’язків, то це виключно “текст у тексті”. У поемі “Безплідна земля” тип інтеракції відповідає схемі Т¹ + Т² → Т, де Т¹ – більш ранній прототекст (“Метаморфози” Овідія), Т² – його художнє переосмислення попередником Еліота (в даному випадку – Петронієм у “Сатириконі”), Т – інтертекст поета. Такий полігенетичний інтертекст у Еліота є наслідком зчеплення декількох текстів, коли кожний новий текст “обростає” додатковим смислом. Окрім власне інтертекстуальності, проаналізовано також характерний прояв паратекстуальності – інтекст-епіграф до поеми “Безплідна земля”.

Головними проявами реміфологізації у творчості Еліота можна вважати переосмислення міфологем та міфем, пов’язаних, зокрема, з такими феноменами, як середньовічна легенда про чашу Ґрааля, міф про Прокну / Філомелу, міф про Сивіллу Кумейську. Для міфопоетичного простору “Безплідної землі” властиві метаморфози пасивної дії, реалізовані за зооморфною схемою (людина – птах: міфеми Прокна / Філомела), антропоорнітальною схемою (зміна статі: міфема Тіресій), та автометаморфози. Встановлено, що більшість міфопоетичних метаморфоз є однократними, оскільки перетворення такого типу не передбачають повернення у вихідний стан, як, наприклад, у міфі про Прокну / Філомелу, де Терей перетворюється на одуда.

Щодо функцій використання Еліотом міфологем та міфем визначено, що поряд зі структуротвірною, образотвірною, домінуючою є культурно-комунікативна функція, адже поет вступає в діалог не з одним автором, а з усією художньо-історичною вертикаллю розвитку міфологічного мотиву. У такому випадку, безумовно, засвідчується “зв’язок часів”, збереження і розвиток традиції.

Предметом аналізу в підрозділі 3.3. “Дантові мотиви у творах Еліота” стали інтексти із “Божественної комедії” та “Нового життя” у “Любовній пісні Альфреда Дж. Пруфрока”, “Великопісній середі”, “Безплідній землі” та “Чотирьох квартетах”. Різні форми засвоєння Еліотом спадщини Данте засвідчують, що вона була постійним об’єктом культурологічних, теоретичних і теологічних досліджень поета. Це дозволяє визнати великого флорентійця прецедентним автором для Еліота. Інтексти з “Нового життя” та “Божественної комедії” у творах Еліота представлені досить широко: по-перше, цитатами без атрибуції; по-друге, численними алюзіями та ремінісценціями; по-третє, сюжетними та образними інтеракціями. Еліот актуалізував інтексти Данте як експліцитно, так і імпліцитно, що ускладнює процес декодування та адекватної інтерпретації. Реалізований у даному випадку тип інтеракції є одноступеневим: Т¹ → Т, де Т¹ – “Божественна комедія” чи “Нове життя”, а Т – інтертекст Еліота. Твори Данте в метатексті Еліота є джерелом не лише інтертекстуальності, а й паратекстуальності, про що свідчать інтекст-епіграф до поезії “Любовна Пісня Альфреда Дж. Пруфрока” та п’ять інтекстів-заголовків до кожної частини поеми “Великопісна середа”. Центральні мотиви, актуалізовані внаслідок запозичення “чужого” слова, – це мотиви духовного очищення та спокути, мотив пошуку, мотив лабіринту, мотив учня й учителя. Зафіксовані інтексти виконують у поезіях Еліота структуротвірну та смислопороджувальну  функції.

У підрозділі 3.4. “Шекспірові мотиви у поетичному доробку Еліота” досліджено інтеракцію, джерелом якої були твори Шекспіра “Антоній і Клеопатра”, “Буря”, “Венера і Адоніс”, “Венеціанський купець”, “Гамлет”, “Макбет”, “Коріолан”, “Отелло”, “Перікл” та ін. Культурно-семіотична орієнтація на Шекспіра помітна як у теоретико-культурологічних працях, так і у власне літературній творчості Еліота. На основі детального інтертекстуального аналізу поезій зі збірок “Пруфрок та інші спостереження”, “Вірші”, поем “Безплідна земля”, “Порожні люди”, “Великопісна середа” і циклу “Аріель” констатовано, що Шекспірів інтекст на експліцитному рівні присутній в усіх названих творах. Це уможливлює висновок про глибоко усвідомлену літературну інтеракцію і дозволяє вважати твори Шекспіра прецедентними прототекстами для Еліота.

“Голос” Шекспіра у творах Еліота жодного разу не марковано, але він присутній у відповідних алюзіях, ремінісценціях і парафразах. Так, лише у поезії “Бербенк при “Бедекері”, Блейштейн при сигарі” віднайдено шість випадків міжтекстових залучень із Шекспіра. Провідні мотиви й сюжети автора “Гамлета” отримують нове звучання в новому контексті, включаються у творення оригінальних образів. Відтак має місце багатофункціональність креативних інтеракцій. Окрім структуротвірної і смислопороджувальної, інтексти виконують також характерологічну функцію (зокрема, характер Блейштейна створено за допомогою типологічного уподібнення до Шекспірового Шейлока), сигнально-мнемонічну й апеляційну функції, оскільки “чуже слово” орієнтовано на конкретного реципієнта, що гіпотетично включений у коло спільних культурних і художніх уподобань автора. Відбувається своєрідна інтелектуально-естетична гра з читачем, складність якої варіюється в широких межах. Для читача, який не розрізнить Шекспірових інтекстів, твори Еліота залишаться непізнанними, йому не відкриється вся глибина й нюанси художнього смислу.

Еліотова інтеракція, зорієнтована на твори Шекспіра, майже завжди одноступенева, побудована за схемою Т¹ → Т, де Т¹ – твір Шекспіра, а Т – інтертекст Еліота. Поряд із власне інтертекстуальністю, яка утворює конструкцію “текст у тексті”, у даному випадку характерною є й паратекстуальність. Про це свідчать інтексти-заголовки у поезіях “Маріна” та “Коріолан”, а також інтекст-епіграф до поезії “Геронтіон”. Хоча за своєю природою паратекстуальність реалізується в сильних позиціях тексту (заголовок, епіграф), однак певною мірою вона впливає і на формування його підтексту, тобто тут реалізується структуротвірна та смислопороджувальна функція інтертекстуальності.

Будь-який твір Шекспіра – полігенетичний художній феномен, і дослідники повно й переконливо охарактеризували всі джерела його творчого спадку. Імпліцитні смисли, що виникають на основі Шекспірових прототекстів, є винятково значущими для Еліотової концепції буття і людини. Домінуючими мотивами у поезіях Еліота, що викликані міжтекстовими зв’язками з творчістю Шекспіра, є мотив пристрасного кохання та близький до нього мотив гріховної чуттєвості, а також мотив лихварського ставлення до життя. Еліот художньо переосмислює ці мотиви відповідно до реалій сучасної доби, почасти надаючи їм іронічного звучання. У контексті його творів Шекспірові інтексти стають знаком протиставлення двох епох і світоглядних пріоритетів.

Дисертація завершується висновками, в яких узагальнено результати дослідження.

В ході дослідження на прикладі творчості Еліота уточнено специфіку феномена інтертекстуальності як креативного принципу розвитку культури та збереження традиції. З’ясовано, що саме інтертекстуально зорієнтована поетика митця уможливлює повноцінний діалог не лише між окремими авторами, а й між національними культурами та художньо-естетичними системами.  Аналіз міжтекстових зв’язків істотно впливає на осмислення окремих художніх творів і літературного процесу загалом.

Інтертекстуальність як специфічна художня стратегія склалася в процесі творчої еволюції Еліота. Поезії так званого “періоду заперечення” – це спроба філософсько-поетичного синтезу метафізичної, романтичної, символістської та імажистської художніх систем. Інтеракція у перших поетичних збірках перебуває на стадії формування і тому ще не домінує як принцип поетики. Зв’язок з іншими творами тут можна визначити формулою “чуже як своє”. Серед форм інтертекстуальності на даному етапі переважають неатрибутована та графічно немаркована цитата, парафрази і вкраплення “іншого” стилю. До прецедентних авторів в цей час належать Данте, Шекспір, Дж. Донн, Е. Марвелл, Ж. Лафорг, Ш. Бодлер. Водночас становлення інтертекстуальної стратегії зумовлює формування провідних ознак Еліотової поетики: поєднання непоєднуваного, монтаж різнорідного матеріалу, гра із значеннями слова, сполучення в одному поетичному висловлюванні гетерогенних стильових ознак, утворення нових змістових єдностей, прозаїзація лірики, використання ресурсів іншомовного дискурсу, що зміщує акценти типово англійського стилю. Уже раннім творам Еліота притаманна композиційна фрагментарність, яка зумовлює втрату логічних зв’язків між наративними епізодами та стимулює систему лейтмотивів, що забезпечує художню цілісність тексту, компенсуючи зовнішню розірваність його окремих фрагментів. У метапоетичній системі лейтмотивів Еліота яскраво виявнюється функціональне значення автоінтертекстуальності.

Аналіз поетичних творів періодів “пошуку” та “католицизму” (зокрема поем “Безплідна земля”, “Порожні люди”, “Великопісна середа”) доводить, що в кожному випадку інтеракції твір Еліота насичується семантикою прототексту чи джерела запозичення й збагачується новими імпліцитними смислами, оскільки відбувається процес “перетягування” попередніх значень та їх змістова трансформація. Інтеракція в творах зазначених періодів представлена такими формами інтертекстуальності, як ремінісценція, алюзія, міфема та міфологема, які є більш гнучкими порівняно з цитатами,  відкриваючи перед автором більше можливостей художньої концептуалізації. Цитати й парафрази тут представлені значно менше. Змінюється коло прецедентних текстів. Незмінними пріоритетами Еліота залишаються Данте і Шекспір; до них додаються Біблія, твори Овідія, Дж. Конрада, а також наукові дослідження Дж. Фрезера та Дж. Вестон. Важливими джерелами форм інтертекстуальності є також англійський фольклор, міфологічно-ритуальні та легендарні мотиви. За допомогою ритуалем Еліот актуалізує один із найпродуктивніших міфологічних мотивів – мотив “смерть-відродження”, який у його поезіях трансформується в мотив “смерть-у-житті”.

У метатексті Еліота всі прояви інтертекстуальності є глибоко усвідомленим і естетично мотивованим інструментом моделювання філософсько-поетичної картини світу. Власне інтертекстуальність у метатексті поета представлена одноступеневою інтеракцією Т¹ → Т, де Т¹ – прототекст інтексту (чи джерело ритуалеми), Т – власне авторський текст. Інтексти в поезіях Еліота зазвичай графічно не марковані й використовуються без атрибуції, що ускладнює процес їх ідентифікації та адекватної інтерпретації реципієнтом. Паратекстуальність реалізується за допомогою полігенетичної інтеракції: Т¹ → Т² → Т. Наприклад, у поемі “Безплідна земля” Т¹ – “Метаморфози” Овідія (джерело інтексту-епіграфу), Т² – їх художнє переосмислення Петронієм, а Т – текст Еліота. Оригінальна назва поезії “Порожні люди” засвідчує ще один тип полігенетичної інтеракції: Т¹ + Т² → Т, де Т¹ – роман У. Морріса “The Hollow Land”, Т² – назва поеми Р. Кіплінга “The Broken Men”, а Т – інтертекстуальна назва “The Hollow Men”.

Якщо для раннього періоду творчості характерна переважно одноступенева інтеракція, то полігенетичну інтеракцію зафіксовано у більш пізніх творах, що відносяться до так званих “періоду пошуку” та “періоду заперечення”.

Важливим результатом проведеного дослідження є з’ясування того, що інтертекстуальність як домінантний принцип поетики Еліота уможливлює інтеграцію в його творчості найзначніших досягнень світової культури. Поезія Еліота являє собою перманентний діалог із попередниками на експліцитному та імпліцитному рівнях художнього тексту. В ній органічно синтезуються відомі та маловідомі образи, мотиви й теми, які є знаками світової культури від язичництва до символізму. Ці знаки художньо трансформуються за допомогою таких форм інтертекстуальності, як цитата (атрибутована і неатрибутована), ремінісценція, алюзія, ритуалема, парафраза, міфема, міфологема, вкраплення “чужого” стилю. Відповідно до джерела запозичення інтексти класифіковано як архаїчні та літературні. При цьому архаїчні інтексти зафіксовано лише в “Безплідній землі” та “Порожніх людях” – творах, що належать до “періоду пошуку”.

Інтертекстульність у поетичній творчості Еліота характеризується багатофункціональністю. Відстежено три групи функцій:

– культурно-семіотична, яка включає в себе ігрову, сигнально-мнемонічну, комунікативну функції;

– семантико-трансформаційна, що виявнюється насамперед у смислопороджувальній, генералізаційній та аксіологічній функціях;

–  структурно-наративна, що реалізується в функції творення архітектонічних акцентів на базі інтексту й мотивній організації поетичної оповіді.

В авторському метатексті кожна зазначена функція чітко ідентифікується, але інтертекстуальність завжди виконує роль смислопородження та художньої концептуалізації. Якщо для періодів “заперечення” і “пошуку” однією з найважливіших є іронічна функція, то для інтеракції у “період католицизму” ключовими стають комунікативна та генералізаційна функції.

Характерною особливістю поетики Еліота, що значною мірою зумовлена інтертекстуальною стратегією, є двоплановість (а почасти й багатоплановість) художніх образів, тем, мотивів тощо. У складному переплетенні експліцитного та імпліцитного змістових планів  інтертекстуальність передовсім покликана створити, а відтак і прояснити глибинний, “прихований” смисл тексту.

Інтертекстуальна рамка Еліотового метатексту напрочуд багата. Упродовж усієї творчості першочергову роль у ній відігравали Біблія, твори Данте й Шекспіра. В періоди “пошуку” та “заперечення” – “Метаморфози” Овідія, “Золота гілка” Дж. Фрезера; “Від ритуалу до роману” Дж. Вестон.

Інтертекстуальність визначає особливості індивідуального стилю Еліота. Для нього характерні нашарування різних інтекстів; використання лейтмотивів, обумовлених інтертекстуальністю; поєднання в одному художньому образі рис літературних та міфологічних героїв; поєднання непоєднуваного; монтаж різнорідного матеріалу; утворення нових змістів на основі міжтекстових зв’язків та ін. Інтертекстуальність є художньою константою Еліота, оскільки вона проявляється в усіх творах, хоча й з різною силою на різних етапах його творчості. Це не окремий прийом чи сукупність прийомів, а визначальна складова творчого методу поета, фундаментальний чинник його художнього світу.

Актуалізація міжтекстових зв’язків у творчості Еліота виступає засобом універсалізації змісту, широкого узагальнення піднятих автором проблем. Поет говорить про буття й людину в глобальному історичному, філософському та культурному контексті. Через інтертекст Еліот стверджує думку про те, що традиція – необхідна та обов’язкова умова збереження та розвитку істинних художніх, етичних і духовних цінностей.

Основний зміст дисертації відображено в публікаціях:

1. Статкевич Л.П. “Любовна пісня Дж. Альфреда Пруфрока” Т.С. Еліота: амбівалентність ліричного “Я” // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: Філологічні науки. Вип. 7. – Кам’янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2003. – С. 358-363.

2. Статкевич Л.П. Рецепція античності і середньовіччя у поемі Томаса Стернза Еліота “Безплідна земля” // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: Філологічні науки. Вип. 10. Т. 1. – Кам’янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2005. – С. 240-248.

3. Статкевич Л.П. Паратекстуальність у поезії “Великопісна середа” Томаса Стернза Еліота // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. – Харків: ППВ “Нове слово”, 2007. – Вип. 1 (49) Ч. 2. – С. 121-127.

4. Статкевич Л.П. Інтертекстуальність як засіб творення амбівалентного світосприйняття ліричного героя в поемах Т.С. Еліота // Мова і культура. (Науковий щорічний журнал). – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2003. – Вип. VI. – Т. 6. Ч. 2. Художня література в контексті культури. – С. 235-242.

5. Статкевич Л.П. Комеморат та міжтекстові алюзії: проблема амбівалентного співіснування у поемі Т.С. Еліота “The Hollow Men” // Мова і культура. (Науковий щорічний журнал). – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2004. – Вип. 7. – Т. IV. Ч. 2. Лінгвокультурологічна інтерпретація тексту. – С. 259-264.

6. Статкевич Л.П. Інтертекстуальні зв’язки в поезії Т.С. Еліота “Любовна пісня Дж. Альфреда Пруфрока” // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: Збірник за підсумками звітної наукової конференції викладачів і аспірантів, присвяченої 85-й річниці від дня створення університету. – Вип. 2. – Кам’янець-Подільський, 2003. – Т. 1. – С. 222-223.

7. Жолобова Т.Д., Статкевич Л.П. Алюзії як засіб творення полісемантизму в поезії Т.С. Еліота “Любовна пісня Дж. Альфреда Пруфрока” // Збірник наукових праць Технологічного університету Поділля. – Хмельницький, 2003. – С. 144-146.

8. Статкевич Л.П. Шекспірівські мотиви в поезії Т.С. Еліота як прояв герметизму поета // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: Збірник за підсумками звітної наукової конференції викладачів і аспірантів. – Вип. 3. – Кам’янець-Подільський, 2004. – Т. 2. – С. 162-165.

9. Статкевич Л.П. Інтертекстуальне поле ранніх творів Т. С. Еліота // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: Збірник за підсумками звітної наукової конференції викладачів і аспірантів. – Вип. 4. – Кам’янець-Подільський, 2005. – Т. 2. – С. 172-173.

Анотація

Статкевич Л. П. Форми і функції інтертекстуальності в поезії Томаса Стернза Еліота. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.04 – література зарубіжних країн. – Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського. – Сімферополь, 2008.

У дисертації здійснено багатоаспектний аналіз міжтекстових зв’язків у поетичних творах Т.С. Еліота 1910-1930-х років, досліджено домінуючі в них форми та функції інтертекстуальності. Виявлено інтертекстуальну рамку метатексту поета, яку формують Біблія, “Метаморфози” Овідія, “Сатирикон” Петронія, “Божественна комедія” Данте, твори Шекспіра. До джерел запозичення численних мотивів та образів Еліота належать також наукові дослідження з антропології – “Золота гілка” Дж. Фрезера та “Від ритуалу до роману” Дж. Вестон. Продемонстровано, що творчість Еліота являє собою експліцитний та імпліцитний діалог із попередниками. Поет органічно синтезує відомі та маловідомі образи, мотиви і теми, які є знаками світової культури від язичництва до модернізму. Ці знаки художньо трансформуються за допомогою таких форм інтертекстуальності, як цитата (атрибутована і неатрибутована), ремінісценція, алюзія, парафраза, міфема, міфологема, вкраплення "чужого" стилю. Відповідно до джерела запозичення інтексти класифіковано як міфологічні та літературні. З’ясовано особливості одноступеневої та полігенетичної інтеракції в метатексті Еліота. Проаналізовано різноманітні прояви міжтекстових зв’язків на рівні власне інтертекстуальності, паратекстуальності та архітекстуальності. Визначено й схарактеризовано домінантні для поезії Еліота функції інтертекстуальності: культурно-семіотичну, семантико-трансформаційну та структурно-наратологічну.

Ключові слова: інтертекстуальність, інтертекст, інтекст, інтеракція, цитата, ремінісценція, алюзія, парафраза, міфема, міфологема.