ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА (ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У „Вступі” обґрунтовується актуальність теми дослідження, розкриваються об’єкт, предмет, мета і завдання дисертаційної роботи, її методологічні засади, визначається наукова новизна дослідження, відображається теоретичне і практичне значення та форми апробації результатів дисертаційної роботи.

У першому розділі - “Теоретико-методологічні засади аналізу політичної культури у світлі сучасної політичної рефлексії” - розглядаються сутність політичної культури, фундаментальні цінності, на основі яких можлива консолідація суспільства, побудова цивілізованої демократичної держави. Підкреслюється, що на сучасному етапі розвитку суспільства, в умовах динамічних перетворень, що відбуваються останнім часом в Україні та у світі, назріла необхідність переосмислення пріоритетів державної політики у сфері формування політичної культури суспільства в цілому і особистості зокрема.

З огляду на ці сентенції актуалізується позиція Президента України В.Ющенка, який ще в лютому 2002 року підкреслював необхідність модернізації політичної системи країни, в якій „влада перестала служити народу, а громадськість не в змозі віднайти консенсус щодо вибору майбутнього країни”.

В розділі поставлено питання про відносини суспільства і держави, показано як вони впливають на формування політичної культури особистості. У дослідженні підкреслюється, що трансформаційні процеси в Україні не мають певної спрямованості. Залишається невирішеним питання про мету та ідеал соціально-політичних змін. З огляду на це, на перший план висувається проблема саме політичної трансформації суспільства, бо в цій сфері формулюються мотиви та цілі розвитку всього українського соціуму.

Обґрунтовується думка, що політична трансформація є особливим напрямом модернізації суспільних відносин й водночас забезпеченням підвищення негентропійності владних відносин. Її сутність полягає в еволюційному запровадженні нових прогресивних форм організації політичного життя та раціоналізації влади шляхом комплексного поєднання соціально-економічних та духовно-культурних чинників суспільної системи. Саме тому процес політичної трансформації проявляється передусім у трьох основних іпостасях – політичній системі, політичній культурі та політичній поведінці громадян. У сфері політичної культури трансформаційні процеси призводять до активізації процесу соціалізації індивіда, селекції політичних цінностей, вдосконалення політичних норм, формування принципово нової, орієнтованої на раціональні зміни політичної еліти. Модернізація безпосередньо політичної системи виявляється в її диференціації, умінні адекватно реагувати на різні виклики часу. Зміни політичної поведінки полягають в активізації та вдосконаленні форм залучення громадян до політичного процесу.

Автор доводить, що сучасна динаміка зовнішньополітичної і внутріполітичної сфери України найперше визначається зміною складу правлячої еліти і пов'язаним із цим переформатуванням пріоритетів і векторів практичної діяльності державних органів, що закономірно привело до утвердження ознак української державності. У зв'язку з цим нова влада реалізовує певні політичні очікування населення і користується високим рівнем його довіри. Завдяки відлунню "помаранчевої революції" й активності Президента та його команди Україна починає позиціонувати себе як суб'єкт міжнародних відносин, на відміну від попередніх років, коли, де-факто, вона була, переважно, об'єктом впливів різних політичних сил та об'єднань.

Нині в Україні склалися, на думку автора, нові соціально-економічні, політичні та культурно-духовні реалії, відбулися настільки глибинні зміни, що їх сукупність можна розглядати як мирну революцію, головним підсумком якої є новий, по-своєму унікальний український соціум. Однак, поряд з позитивним завжди співіснують, як стверджується автором, негативні політичні процеси, що супроводжуються антагоністичними політичними суперечностями, скандалами і конфліктами. Саме вони, на думку автора, призводять до нестабільності у суспільстві, спонукають до нарощування ентропії, викликають політичну аномію та політичну девіацію, що суттєво загрожує національній безпеці країни. У дисертаційному дослідженні логічно виокремлюється засоби формування політичної культури особистості як важливі стабілізатори суспільства в цілому.

Загальний аналіз феномену політичної культури, переконує, що у період масових політичних кампаній немає перешкод для прояву маніпулювання свідомістю особистості. В дисертації проводиться думка про те, що сучасні виборчі кампанії заражені міфами чи системами міфів, що є потужним засобом впливу на свідомість електорату, залишки яких важко усунути політичним просвітництвом. Під впливом політичних міфів особистість зникає, її місце займає „людина натовпу”, яка легко керована, залежить від зовнішніх сил, не несе відповідальність за свої вчинки, оскільки рішення приймаються за неї.

Автор стверджує, що політична культура суспільства має певні захисні бар’єри щодо міфологізації та маніпуляції. Але сучасному пересічному громадянину важко зорієнтуватися у величезній кількості суперечливих фактів, думок, оцінок і він перетворюється на . ”багатошарову людину”, в якої виникає повна плутанина понять і немає жодного взаємозв’язку подій. Єдина система, до якої ця людина спроможна підставляти окремі факти, – це система стереотипів, що вже склалася в її свідомості, орієнтована головним чином на змагання та боротьбу, де ідеї добра і зла приймаються на віру. З метою захисту себе від маніпуляцій особистість критично сприймає політичні процеси і цим підвищує свій політичний імунітет. Отже, політична культура сучасного українського суспільства характеризується автором як феномен, що набуває часто-густо демагогічного забарвлення, надмірного критиканства та популізму.

Не менш актуальним є, на думку автора, дослідження сучасних світових трансформаційних процесів. Глобалізація, інформаційна революція, інтеграційні тенденції в Європі і в світі, боротьба з тероризмом, міграційні процеси тощо засвідчують, що практично кожна з держав змінює параметри своєї загальної і політичної життєдіяльності. Стабільність локального соціуму стала величиною достатньо умовною. Дослідження політичної культури глобалізованого суспільства стало завданням гострим, актуальним і практично значущим. Останнє потребує нового типу політичної культури, нових норм і технологій, формування яких є однаково важливим завданням для всіх країн, які вступають у відповідні взаємовідносини.

У другому розділі - “Основні чинники та напрями формування політичної культури особистості” - розглядаються теоретичні та емпіричні проблеми і механізми формування політичної культури особистості, здійснена спроба аналізу культурного коду політичної системи сучасної України, оскільки політична система – це унікальна й регулююча система, що забезпечує єдність функціонування всього суспільства на основі використання державної влади.

Зміст політичної культури визначають як різні зовнішні, так і внутрішні чинники розвитку політичних процесів у країні. Серед внутрішніх чинників на особливу увагу заслуговують загальний стан соціального середовища та вплив на політичну культуру наявних політичних партій. Адже формуванню політичної культури має сприяти розвинута партійна система, у межах якої здійснюється вільна конкурентна боротьба за контроль над законодавчим органом і урядом, оскільки така система є засобом розвитку громадянського суспільства. Однак сучасні політичні партії в Україні утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії мають намір представляти в органах влади. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у стосунках між особою і державою. Мало того, у переважної більшості політичних партій відсутній постійний зворотний зв’язок зі своїми виборцями, електорат цих партій не є постійним. Не сприяє адекватному формуванню політичної культури й недостатньо розгалужена мережа партійних осередків на місцях, відсутність їхньої активної співпраці зі своїми нинішніми прихильниками та потенційними симпатиками.

На думку автора, для сучасного українського суспільства вкрай важливо забезпечити превалювання загальнолюдських цінностей над класовими, запобігаючи, таким чином, формуванню у населення конфронтаційно-опозиційного мислення на рівні ”свій – чужий”. Нині, коли досить активно відбуваються процеси глобалізації та інтернаціоналізації, все більшого значення набуває формування політичної культури суспільства, наповнення її загальнокультурними універсалі ями. У демократичних суспільствах формується громадянська політична культура з домінуванням загальних пріоритетів над груповими.

Розбудова політичних, економічних і соціальних структур демократичної держави можливе, стверджується в дисертації, лише за умови, якщо молода людина не тільки буде мати знання, які розкривають економічні, правові та інші сторони сучасного суспільства, а й перетвориться з об’єкта в активний суб’єкт політичних відносин. Того більше сучасна демократія вимагає від особи не лише політичної активності, а й усвідомлення нею власної ролі й значення в житті суспільства та відповідальних дій згідно з власними переконаннями і цінностями. Намагання звільнитися від спадщини тоталітаризму в економіці, політиці та національній самосвідомості поки не мають в Україні бажаного успіху, зокрема через несформованість у суспільстві системи цінностей, моделей та зразків поведінки, характерних для демократичної політичної культури.

За цих умов Україна вкрай потребує досконалої політичної освіти як потужного знаряддя політичної соціалізації, інтегрування особистості у політичну систему, зміцнення громадянського суспільства на фундаментальних засадах рівності, взаємної відповідальності й почуття власної гідності. Будучи однією з основ розвитку громадянського суспільства, вона, здатна забезпечити істотну протидію політичній дестабілізації, конфронтації та загрозам національній безпеці. Політична освіта виступає джерелом формування політичної свідомості особистості – політичних знань, переконань, поглядів, оцінок, установок та ідеалів. Нинішній стан українського суспільства вимагає від кожної людини усвідомленого ставлення до політичних подій, що відбуваються в країні та світі, вміння дати правильну світоглядну оцінку, оволодіння практичними навичками участі в громадянському житті.

Політична освіта, як фактор формування політичної культури особистості, має не лише надавати політичні знання, на основі яких формуються уявлення щодо форм і способів функціонування громадянина у політичному, правовому, економічному, соціальному та культурному полі демократичної держави, але й формувати певні політичні уміння, якості та чесноти. Мова йде про громадянські вміння, досвід участі у соціально-політичному житті суспільства та практичного застосування знань і громадянських чеснот –– норм, установок, цінностей, притаманних громадянину демократичного суспільства

Сенс громадянської освіти, як чинника формування політичної культури індивіда, полягає, насамперед, у тому, що вона покликана не лише формувати знання людини про світ, але й утверджувати її свідому громадянську позицію, забезпечувати потребу індивіда бути почутим і потрібним суспільству. Розглянута крізь призму політичної культури, особистість виявляється суб’єктом не тільки політичного, але й загалом культурно-історичного процесу, розвиток якого визначається активною участю індивідів у реалізації цілей та ідеалів. У цьому аспекті сутність політичної культури полягає в забезпеченні таких умов розгортання діяльності людини, які допомагають розкритися її творчому потенціалу, інтелектуальним і моральним можливостям.

Політична культура, культура громадянськості формується, виховується та має бути предметом цілеспрямованого, виваженого державного впливу, стверджує автор. У демократичному суспільстві вона є необхідним наслідком державницького, систематичного, методично й концептуально обґрунтованого, позаідеологічного освітнього впливу на всі верстви населення. Практика такого впливу є поширеною в багатьох західних країнах, що значною мірою сприяє збереженню демократизму, толерантності й стабільності.

У третьому розділі - „Політична освіта і політичне просвітництво в системі чинників формування політичної культури особистості” - розглядається роль суспільно-політичних наук як у школі, так й у вищому навчальному закладі, основні цілі політичної освіти та методи навчання та виховання, що стимулюють творчість, ініціативу, самостійне та критичне мислення учнів та студентів. Політична освіта подається як галузь навчання, що має вплив і затребувана протягом всього життя, її цілі не обмежуються лише пізнанням, а стосуються цінностей і поведінки. У роботі автор посилається на фахівців, які стверджують, що в Україні система освіти слабо зорієнтована на формування у молоді демократичних цінностей, виховання громадянина демократичної держави, а навчально-виховний процес недостатньо спрямований на формування демократичного світогляду. Серйозною перешкодою на шляху модернізації громадянської освіти та виховання є розрив між теоретичними знаннями та повсякденною соціальною практикою. Очевидним фактом є існування прогалини між тим, що викладається про демократію та демократичними правами, і фактичною можливістю скористатися ними в навчальному закладі. Сучасна школа ще не звільнилася від авторитарних методів навчання та виховання, а демократії не можна навчити недемократичними методами. Тому дуже важливою виявляється реальна демократизація навчального процесу, створення демократичного клімату в класі та школі, навчальній групі та вузі. Мається на увазі створення необхідної політичної комунікації і широкого дискурсу, можливість висловлювати й обговорювати власні думки, брати участь у житті школи або вузу та впливати на процес прийняття рішень стосовно організації процесу навчання. Суттєвою проблемою є різна, часто недостатня академічна підготовка вчителів. Причому, це проблема не лише національних шкіл.

У дисертації зазначено, що вища школа має широке поле діяльності для політичної освіти і просвітництва. Її основним завданням є посилення інтересу до вивчення курсу політології, який повинен дати змогу студентам самовизначитись у політичних позиціях і духовних процесах, пов’язати набуті політологічні знання із системою знань інших суспільно-політичних дисциплін, застосовувати набуті знання при аналізі актуальних проблем сучасності. Перед курсом політології для студентів педагогічних вузів та університетів, що дають випускникам право викладання, ставиться ще одне важливе завдання. Випускник повинен сформувати вміння донести до учнів набуті знання та сприяти формуванню політичної свідомості і культури, жити за умов ідеологічного плюралізму, виробити власну громадянську позицію, поважати культури інших народів, жити безконфліктно, усвідомлюючи той факт, що ніхто не має права на істину в останній інстанції. Проте це не суперечить державницькій орієнтованості системи освіти. Будь-яка найдемократичніша держава не може допустити антидержавного, антиконституційного спрямування політичної освіти, яка може стати руйнівною політичною і духовною силою щодо держави і громадянина. Інша справа – партійні ідеології. Вони мають залишатись „зовнішнім фактором” для системи освіти і бути приватною справою учнів, викладачів вищих навчальних закладів. Ні середня, ні вища школа не повинні стати ареною боротьби ідеологій.

У четвертому розділі - „Проблема прогнозування та управління процесом формування політичної культури особистості в умовах трансформації суспільства” - розглядається методологія прогнозування, принципи, методи та технології соціального управління політичними процесами та формуванням політичної культури особистості.

Підкреслюється, що в умовах трансформації актуалізується проблема прогнозування, формування та розвитку політичної культури особистості. Основа такого прогнозування розвитку будується на певних методологічних засадах. В основу таких засад покладені різноманітні футурологічні підходи до пізнання майбутнього; закони політико-прогностичної діяльності; базові принципи політичного прогнозування політичної культури – альтернативність і ймовірність; типологія прогнозів.

Обґрунтовується, що прогнозування соціально-політичних процесів, особливо в суспільствах трансформаційного типу, потребує, з одного боку, врахування історичного досвіду і традицій конкретно взятого суспільства, з іншого боку, логіка застосування системного методу пов'язана із врахуванням цивілізаційного досвіду, який свідчить, що модернізація охоплює всі сфери суспільства. Політична модернізація, поряд із притаманною їй власною специфікою, виступає синтезуючою, оскільки однією з основних її характеристик є забезпечення структурних і якісних змін не лише в політиці, а й у економічній, соціальній, культурно-духовній та інших сферах, створюючи цим самим умови для збереження стабільності внутрішньої консолідації суспільства. Таким чином, щоб передбачити пріоритети й основні параметри розвитку політичної культури особистості, слід неодмінно вийти за рамки політичної сфери й спробувати розглянути цей процес у більш широкій та універсальній перспективі.

Прогнозування розвитку політичної культури особистості в трансформаційному суспільстві має виходити з аналізу тенденцій суспільно-політичного розвитку. Майбутнє України тісно пов’язане із подальшим поглибленням внутрішньополітичних стабілізаційних процесів, забезпеченням сталої позитивної динаміки основних економічних показників, прискореного вирішення соціальних і духовних проблем і поступового зниження рівня конфліктного потенціалу в суспільстві. Водночас, саме внутрішня соціально-економічна ситуація продовжує залишатися найбільш вразливою у контексті сучасного державотворення, гостро відчувається потреба в широких соціальних теоретичних розробках і узагальненнях, які були б адекватними реальному стану сучасного етапу суспільних відносин.

Подальше становлення демократичних орієнтацій у політичній культурі особистості залежатимуть від багатьох факторів, як то: результативність функціонування політичного режиму, впливовість політичних партій, формування консолідуючої основи українського соціуму та забезпечення достатнього рівня інформованості його членів для відповідальної і раціональної участі у політиці.

Логічним продовженням процесу прогнозування є процес управління формуванням політичної культури особистості, яка має спиратися на методологію соціального управління. Виходячи з того, що соціальне управління є діяльністю, що охоплює увесь процес суспільного життя (економічну, політичну, духовну сфери), можна стверджувати, що управління формуванням політичної культури є об’єктивно необхідним. Саме таке управління забезпечує організаційний простір для прояву певних творчих тенденцій у політичній культурі особистості.

В дисертації детально аналізуються методологічні основи управління розвитком, формуванням політичної культури особистості, які ґрунтуються на теоретичних підвалинах процесу управління духовним виробництвом. Останнє базується на загальнолюдському характері самої культури, є відображенням інтернаціоналізації суспільного життя, яка проявляється в умовах процесу матеріального єднання людства, що постійно розвивається. Саме ця обставина і є головною у підході до управління процесом формування політичної культури особистості. До її властивостей, як об’єкта управління, особливості, яка повинна враховуватися саме в управлінні, слід віднести насамперед специфіку методів управління процесом формування політичної культури особистості, наявні організаційні форми системи управління процесом формування політичної культури, темпи розвитку процесу і, зрештою, рівень стану політичної культури особистості.

Автор звертає увагу, що в основі управління процесом формування політичної культури особистості лежать наукові підвалини процесу управління, до яких належать закони, принципи, методи та технології управління, а також мистецтво управління, яке полягає в умілому поєднанні різноманітних стилів управління з урахування особливостей політичного, економічного та соціального розвитку суспільства, особливо суспільства, що трансформується