ФОРМУВАННЯ СКЛАДУ НАРОДНИХ ЗАСІДАТЕЛІВ У СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ    

       Актуальність теми дослідження. Незалежна Україна взяла незворотній курс на побудову правової, демократичної держави. Невід’ємною складовою цього процесу є здійснення судово-правової реформи, одним із важливих напрямів якої є реалізація положень Конституції України (ст.ст. 124, 127, 129) щодо залучення народу  до здійснення правосуддя як народних засідателів.

Визначальною передумовою ефективного функціонування інституту народних засідателів є наявність чітко відрегульованого механізму добору народних засідателів для участі у відправленні судочинства. 

Ефективна за радянської доби система виборів народних засідателів виявилася паралізованою в умовах економічної нестабільності та інертного ставлення основної частини населення до виконання громадянських обов’язків, через що з 90-х років минулого століття набули масового поширення порушення строків і черговості виклику засідателів, з’явилися “штатні” засідателі, унаслідок чого вироки нерідко виносилися незаконним складом суду. Реакцією законодавця стало припинення дії розглядуваного інституту на рівні районних (міських) судів (1992 р.) та Верховного Суду України (2001 р.), що, однак, не розв’язало проблеми залучення засідателів до розгляду кримінальних справ в апеляційних судах.

З прийняттям Закону “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року та запровадженням нової процедури добору народних засідателів основних проблем, як показав досвід її функціонування, вирішено не було, водночас нечіткість і неповнота його положень спричинила нові колізії на практиці. Із набуттям чинності нового ЦПК України та введенням інституту народних засідателів на рівні місцевих судів для здійснення цивільного судочинства різко збільшилася їх чисельність, що значно загострило ситуацію з добору необхідної кількості непрофесійних суддів. З метою вирішення актуальних для вітчизняної юстиції труднощів комплектування судових колегій суддями від народу необхідним є вироблення адекватного реаліям сьогодення науково-обгрунтованого механізму формування складу народних засідателів.

В актуальності теми роботи переконує і ступінь її наукового розроблення, що значною мірою зумовило вибір даної теми як предмета дослідження. Серед українських учених-юристів окремі питання аналізованої тематики  розглядали  В.Д. Бринцев, Ю.М. Грошевий, Л.М. Давиденко, В.В.  Долежан,  Г.С. Заровнєва,  В.С. Зеленецький, П.М. Каркач, В.М. Коваль,  І.М. Козьяков,    В.В. Король,   Р.О. Куйбіда,     В.Т. Маляренко,    І.Є. Марочкін,        О.Р. Михайленко,           М.М. Михеєнко,     C.В. Оверчук,   Г.М. Омельяненко,  Ю.Є. Полянський,       М.В. Руденко,  І.О. Русанова,   М.І. Сірий,   Н.С. Трофименко,    М.І. Хандурін,      Г.І. Чангулі,   В.І. Шишкін,  І.Б. Юрков.

Певний внесок у розробку цієї проблеми зробили дореволюційні процесуалісти В.П. Даневський, І.П. Закревський, Р. Ієринг, К. Мітермайєр, В.М. Палаузов, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, Ф. Шварце,  а також учені-правознавці колишнього СРСР, держав-членів СНД та країн далекого зарубіжжя: Я.С. Аврах, Г.З. Анашкін, У. Бернем, В.Ф. Бохан, Г.Н. Вєтрова, Н. Волф,  Л.М. Голубєва, Т.Н. Добровольська,  В.П. Кашепов,  Г. Каспер,  Д. Кларк, 

М.І.  Клеандров,  О.С.  Кобліков, І.І.  Мартинович,  В.П.  Нажимов,  І.Д.  Перлов,

М.І.     Понедєлков,      Н.В.     Радутна,     Х.У.     Рустамов,     В.М.     Савицький,  

М.С. Строгович, Д.С. Сусло, С. Тейман, В. дель Туфо,  Ф.Г. Тарасенко,             О.О. Тарасов,  Л.Л. Федоров, Р. Шарвен.

Слід відзначити, що більшість досліджень аналізованої тематики здійснювалися ще в період існування СРСР, їх положення ґрунтувалися на матеріалах минулого. Між тим у незалежній Україні відбулись істотні зміни в політичній, юридичній, культурній сферах життєдіяльності суспільства, що викликає необхідність переосмислення багатьох положень теорії судоустрою та  процесуальних галузей права щодо статусу народних засідателів, порядку та критеріїв їхнього добору. Багато питань, що стосуються розглядуваної проблематики, є дискусійними й дотепер недостатньо розроблені, частина з них досліджувалась у зв’язку з вирішенням більш широких проблем або під кутом зору окремих аспектів.

При цьому ані вченими колишнього СРСР, ані сучасною генерацією українських правників не підготовлено спеціального дослідження, у якому б на дисертаційному рівні було розглянуто теоретичні та практичні проблеми добору народних засідателів на підставі комплексного розроблення організаційно-правових (судоустрійних) і процесуальних аспектів вказаної процедури, що підкреслює необхідність розробітки обраної теми в межах дисертаційного дослідження, відповідно до потреб аналізу новацій судоустрійного та цивільно-процесуального законодавства, удосконалення проекту КПК України. Наведені обставини визначили актуальність обраної теми дисертації, необхідність її детального дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри кримінального процесу та правосуддя Луганського державного університету внутрішніх справ в межах державної цільової комплексної програми ”Проблеми удосконалення організації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах формування соціальної, правової, демократичної держави” (державна реєстрація                     № 0186.0.099031), спрямована на виконання Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України    від 10 травня 2006 року.