ФОРМУВАННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ СТРАТЕГІЇ УКРАЇНИ (1991 – 2004 рр.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі автор обґрунтував актуальність теми дослідження та дав визначення її наукового здобутку, розкрив зв’язки дисертаційної роботи з науковими програмами, сформулював мету та завдання дослідження, визначив його об’єкт та предмет, обгрунтував наукову новизну роботи, її теоретичне та практичне значення, висвітлив методологію роботи та показав структуру дисертації. Також наведено інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі «Концептуально-методологічні засади та джерельна база дослідження» розглянуто концептуальні засади дослідження та наведено результати аналізу джерельної бази та історіографії проблеми. Автор пояснює основні проблемні моменти у визначенні концепції дослідження та складнощі у  формуванні понятійно-категоріального апарату. Наведено пояснення методологічних засад дослідження, зроблено огляд основних джерел та літератури, використаних при підготовці дослідження, розглянуто основні тенденції вивчення наукової проблеми.

Автор наголошує на тому, що після здобуття незалежності перед політичною елітою України з надзвичайною гостротою постало питання теоретичного осмислення місця держави в сучасній системі міжнародних відносин та напрацювання нових концептуальних засад її зовнішньої політики. Проте вироблення нової доктрини міжнародних відносин з перших кроків ускладнювалось цілою низкою об’єктивних чинників і тривалий час українська зовнішньополітична доктрина потерпала від дещо спрощених підходів до її визначення та від недостатньо розробленої теоретичної бази. Помітним недоліком був низький рівень наукового узагальнення проблем, теорія зовнішньої політики розглядалася швидше всього як перелік прагнень та намірів, що здебільшого базувалися на ситуаційно-ідеологічних уподобаннях. До того ж об’єктивні труднощі перших років незалежності спричинили те, що наголос робився на практичний, а не на теоретичний бік зовнішньополітичної стратегії.

Також слід відзначити, що в Україні майже повністю відсутні дослідження щодо понятійно-категоріального апарату зовнішньополітичної теорії, зміст термінів має різне наповнення та не завжди чітко розкривається. Подальшого уточнення потребують такі поняття, як «національний інтерес», «зовнішня політика», «стратегічне партнерство», «багатовекторність», «кризові стратегії». Наприклад, недостатньо опрацьованим лишається термін «національний інтерес», а тому й різняться розробки щодо засобів реалізації та захисту національної безпеки. Так само ще не знайшла свого ґрунтовного дослідження  категорія «стратегічне партнерство», що у свою чергу має за наслідок полеміку навколо того, вважати чи ні стосунки з окремою державою стратегічними. Окремої уваги заслуговує поняття «багатовекторність», оскільки на сьогодні цей принцип позначається неправильністю трактування – коливання України між двома напрямками – західним (європейський та євроатлантичний простір) і східним (Росія та пострадянський простір). Насправді ж принцип багатовекторності, що пройшов певну трансформацію протягом останніх років, є одним з основних для зовнішньої політики будь-якої держави, оскільки передбачає максимальну реалізацію національних інтересів в усіх абсолютно напрямках і не має нічого спільного з ідеологічно забарвленими коливаннями.

Окремо автор хотів би наголосити на різниці змісту таких понять, як «зовнішня політика» та «зовнішньополітична стратегія», оскільки цей аспект є одним з центральних у дослідженні. Мається на увазі, що термін «зовнішньополітична стратегія» є більш конкретним за змістом поняттям, яке вживають для визначення концептуально виваженої, цілєспрямованої системи теоретичних принципів та положень, що забезпечує реалізацію зовнішньополітичного курсу, а також – практичних заходів держави з досягнення цілей зовнішньої політики. Відзначається також, що зовнішня політика та зовнішньополітична стратегія у системі функцій держави доповнюють одна одну й значною мірою перетинаються, передусім це виявляється у визначенні національних інтересів держави, адже обидві спрямовані на забезпечення їх реалізації.

У розділі подано результати історіографічного аналізу, розглянуто основні напрями та здобутки вітчизняної науки у сфері досліджень ролі й місця України в сучасній системі міжнародних координат та формування її зовнішньополітичної стратегії, удосконалення дипломатичної служби;  відзначено також характерні підходи у дослідженнях зарубіжних фахівців-міжнародників за темою дисертації.

У другому розділі  «Джерела та механізм формування зовнішньополітичної стратегії України» аналізуються концепції, базові принципи формування та механізм прийняття зовнішньополітичних рішень. Автор відзначає, що формування національних інтересів будь-якої держави є тривалим процесом, на який впливає ряд обставин: геополітичні реалії, розвиток свободи і демократії, економічний добробут, соціально-культурні традиції та ін. Цілий ряд зовнішніх і внутрішніх чинників вплинув на формування концепції національних інтересів України. Серед зовнішніх чинників передусім слід назвати нові геополітичні умови, у яких опинилась незалежна держава, а також  історичні передумови. Автор досліджує основні групи національних інтересів України, які були окреслені в «Основних напрямах зовнішньої політики України», шляхи їх реалізації.

Наголошується, що такі цілі зумовлені прагматизмом зовнішньополітичної діяльності, яка має гарантувати державі та народу України безпеку, суверенітет та подальше зміцнення позицій  як суб’єкта міжнародних відносин. Тому можна стверджувати, що основою зовнішньополітичної стратегії України, спрямованої на реалізацію національних інтересів, став курс на її виживання, підвищення життєздатності як вільної незалежної держави та трансформацію у повноцінний суб’єкт геополітики, здатний відігравати важливу роль у регіональних та міжнародних справах. Це підтверджується й на загально-концептуальному рівні: автор подає аналіз основних концепцій щодо зовнішньополітичної діяльності незалежної України та обґрунтовує пріоритетний, на його думку, курс держави на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Дисертант доводить, що формування та розвиток дипломатичної служби розглядається як один з основних інструментів розбудови української державності та забезпечення національних інтересів і реалізації зовнішньополітичного курсу. Сучасна дипломатична служба відповідає основним критеріям, що висуваються до працівників, покликаних виконувати специфічну роботу, спрямовану на здійснення міжнародної політики. Формування і вдосконалення української дипломатичної служби в контексті реалізації перерахованих зовнішньополітичних пріоритетів держави – європейська та євроатлантична інтеграція - ставить на порядок денний питання про орієнтацію цієї праці на високі стандарти і використання кращого європейського та світового досвіду. Вироблення довгострокової кадрової концепції для системи зовнішніх зносин нашої держави на найближчу і віддалену перспективу, формування фундаментальної кадрової школи – все це разом може стати запорукою появи справжнього високопрофесійного дипломатичного складу і в цілому піднесення рівня діяльності української дипломатії.

У третьому розділі  «Етапи та основні напрями реалізації зовнішньополітичної стратегії України», не претендуючи на досконалість, автор дослідження як безпосередній учасник багатьох процесів пропонує власну періодизацію розвитку і втілення в життя зовнішньополітичної стратегії України, і основною метою цієї частини дисертаційного дослідження має стати обґрунтування такої періодизації, аналіз завдань і визначення основних здобутків, уроків, та іноді й прорахунків кожного конкретного етапу. Отже, на думку дисертанта, основними етапами зовнішньополітичної стратегії України є такі:

1.     1990 – 1991 рр. - період підготовки до становлення суб’єктності України в міжнародних відносинах.

2.     1992 – 1994 рр. – інституційне, кадрове і концептуальне становлення зовнішньої політики. Це період становлення дипломатичної служби України, вироблення концептуальних засад зовнішньої політики, активної роботи над розв’язанням нагальних завдань із закріплення України в системі міжнародних відносин (прийняття «Основних напрямів зовнішньої політики України», закріплення статусу МЗС України, питання ядерної зброї, Чорноморського флоту, проблема правонаступництва, входження в регіональні та глобальні структури, початок участі у миротворчій діяльності ООН)

3.     1994  - 1996 рр. –  закріплення ролі України в системі міжнародних відносин. Період прийняття конкретних рішень у співробітництві з ЄС, НАТО, РЄ, визначення місця європейської та євроатлантичної інтеграції в структурі зовнішньої політики України. Започатковано стратегічне партнерство з США.

4.     1997 – 2000 рр. - визначення стратегічного зовнішньополітичного курсу та робота над утвердженням України як регіонального лідера (Хартія про особливе партнерство з НАТО, Будапештський меморандум, Договір з Росією, Румунією, робота над делімітацією кордонів тощо)

5.     2001 – 2004 рр. – період серйозних випробувань для зовнішньої політики України. Посилення залежності зовнішньої політики від внутрішніх чинників (касетний скандал, «Кольчуга», справа Гонгадзе, ситуація в Македонії, Саміт НАТО у Празі), їх вплив на подальший розвиток стратегії партнерства з провідними державами світу. Участь України в антитерористичній коаліції. Нова стратегія України щодо НАТО, яка передбачає набуття в майбутньому членства в Альянсі.

Автор приділив увагу основним принциповим моментам, які певною мірою збігаються з розв’язанням завдань кожного окремого етапу. Зокрема, розглянуто стратегію становлення суб’єктності України в міжнародних відносинах, відносини двостороннього, у тому числі – стратегічного партнерства у зовнішньополітичній діяльності нашої держави, проаналізовано здобутки, прорахунки, перспективи та можливі проблеми на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції. Також автор визначив основні моменти кризових стратегій у зовнішній політиці та окреслив основні напрями регіональної політики України.