ГАРАНТІЇ ДЕРЖАВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ УКРАЇНИ: КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, пояснюється її зв’язок із офіційними науковими планами та програмами, вказується на мету і завдання дослідження, його об’єкт, предмет і метод, наукову новизну одержаних результатів та їх апробацію. Тут же міститься інформація про публікації за темою дослідження, описується структура та обсяг роботи.

Розділ 1. «Теоретичні засади державного суверенітету та його гарантій» складається з чотирьох підрозділів (параграфів).

У підрозділі 1.1. «Категорія «суверенітет», її визначення в конституційному праві» автор аналізує сутність категорії «державного суверенітету», досліджує різноманітні точки зору на дану проблему. Зокрема, зазначається, що суверенітет у конституційному праві є однією з передумов формування держави в цілому, важливим атрибутом конституційного устрою сучасної держави. Саме тому він потребує чіткого нормативного визначення та забезпечення гарантіями на найвищому юридичному рівні. Категорія суверенітету є ключовою для розуміння сутності держави, вона закладає базис державності як політико-правового явища. Державний суверенітет є основою легітимності органів державної влади і держави в цілому.

Окрема увага в роботі приділяється внутрішньому та зовнішньому аспектам державного суверенітету, аналізується практика його поєднання з протекторатом та конфедерацією. У параграфі підтверджується закономірність еволюції сучасних політичних систем у напрямку до поступового заміщення парламентського суверенітету суверенітетом (повновладдям) народу.

Автор доводить, що існуючі відмінності між поняттями суверенітету і незалежності у країнах Центральній та Східній Європи є історично виправданими і політично детермінованими. Що ж стосується країн Західної Європи, то їх інтеграція в Євросоюз майже знищила різницю між даними поняттями. Європейський конституціоналізм дозволяє делегування суверенних прав (частини компетенції, внутрішнього суверенітету) від держав-членів до Європейського Союзу. Що ж стосується незалежності (як прояву зовнішнього суверенітету), то цю якість європейські країни поки що зберігають за собою.

Зазначається, що в науці конституційного права набули поширення нові підходи до розуміння державного суверенітету. Зокрема, найбільш популярними серед них є: 1) французька доктрина обмеженого суверенітету (з передачею суверенних прав); 2) «новий підхід» Х’юстона і Маршалла стосовно доктрини парламентського суверенітету; 3) конструктивна теорія разом із теорією самообмеження парламентського суверенітету у Великобританії; 4) адаптовані правила щодо тлумачення колізій між нормами національного та міжнародного права (на прикладі Данії) тощо.

У підрозділі 1.2. «Співвідношення народного (національного) і державного суверенітету» простежується шлях становлення «народного», «національного» та «державного» суверенітету, а також ключові етапи розвитку даних понять. Окрема увага приділяється оптимізації процесу державного владарювання при вступі країн до міждержавних об’єднань. Найбільш типовим тут нині вважається використання референдуму. Загалом, пряме народне волевиявлення не створює перешкод для європейського інтеграційного процесу. На підтвердження даної тези автор посилається, зокрема, на референдум 22 січня 2012 року у Хорватії.

Що ж стосується інших каналів вираження настроїв та інтересів народу з питань міждержавної інтеграції/дезінтеграції, то тут типовим способом волевиявлення залишається парламент. Прикладом тут може служити досвід Литви, яка дозволяє депутатам сейму ухвалювати на власний розсуд рішення, пов’язані з політикою Литви в рамках Євросоюзу. Паралельно в Литві зберігається можливість використання також загальнонаціонального референдуму за ініціативою 50 депутатів сейму або не менш ніж 10% виборців країни.

У підрозділі автор також наводить аргументи на користь ширшого використання французької моделі правової держави (Etat de droit), у якій державний суверенітет поєднується із політичними прерогативами парламенту як виразником народних інтересів. З іншого боку, парламент не можна вважати первинною, установчою владою. Його діяльність повинна здійснюватись в чітко окреслених законом межах і перебувати під постійним конституційним контролем.

Що ж стосується аналізу можливих негативних наслідків від абсолютизації державного і народного суверенітету, то у першому випадку автор пише про можливість перешкоджання з цієї причини гуманітарним інтервенціям проти деспотичних політичних режимів, а у другому – про ризик встановлення тиранії більшості або диктатуру плебісциту. На думку автора, в сучасних умовах державний і народний суверенітети мають підлягати правовим обмеженням на конституційному та міжнародно-правовому рівнях.

У підрозділі 1.3. «Суверенні права сучасної демократичної держави» автор досліджує основні підходи до визначення поняття й класифікації суверенних прав.

У параграфі наводиться авторське розуміння суверенних прав як невичерпних прав, якими володіє суверенна держава. Сферу здійснення даних прав може бути обмежено лише в обсязі, на який суверен (в особі народу або уповноваженого державного органу) добровільно погодиться. Далі автор аналізує нормативні (конституційні та міжнародно-правові) особливості входження різних країн до Європейського Союзу. Так, якщо держави-засновники Євросоюзу (Франція та Німеччина) відразу ухвалили низку норм про засади своїх відносин з Європейським Союзом, то нові держави-члени можуть вдатися до застосування, так званого, «європейського застереження», за яким до їх конституцій можуть включатися статі про засади їх входження до міждержавних об’єднань. Зокрема, у випадку України автор пропонує застосувати саме цей спосіб вирішення проблеми.

На думку автора, держави-члени Євросоюзу зберігають свій суверенітет відповідно до укладених ними інтеграційних договорів. Тобто Євросоюз складається з держав регіону, які свідомо передали йому частину своїх суверенних прав. При цьому всі держави-члени залишаються суверенними доти, доки вони добровільно не відмовляються від права на вихід із даного об’єднання.

Сучасні держави у більшості випадків добровільно накладають на себе зобов’язання і дотримуються норм та принципів міжнародного права, що означає на практиці часткове обмеження їх державного суверенітету. При цьому вони добровільно погоджуються здійснювати свій суверенітет (права, що витікають із нього) у нормативно визначеному порядку, або навіть взагалі відмовляються від нього. Проте всі подібні обмеження чи відмови не слід тлумачити як факт позбавлення чи повної втрати країнами свого державного суверенітету.

 Що ж стосується тлумачення суверенних прав держави органами конституційної юрисдикції (конституційними судами), то тут можна виділити два основних підходи. У першому з них активна інтерпретаторська позиція суду призводить до звинувачень у неконтрольованій суддівській правотворчості («суддівському активізмі»). Зокрема, саме таку оцінку одержало рішення Конституційного Суду Чехії стосовно ратифікації Лісабонської угоди. У другому – характерною ознакою тлумачення є «суддівська стриманість», що демонструє обережне ставлення судів до рішень з політичним контекстом.

Для судової практики країн Центральної та Східної Європи (з приводу передачі ними суверенних прав) більш характерним є використання першого підходу. Що ж стосується органів конституційної юрисдикції країн Західної Європи (наприклад, Німеччини), то тут суди частіше демонструють свою стриманість.

У підрозділі 1.4. «Державний суверенітет в аспекті посилення глобалізаційних та інтеграційних процесів» досліджується вплив на парадигму державного суверенітету процесів глобалізації та міждержавної інтеграції. В умовах глобалізації та міждержавної інтеграції суверенітет у якості принципу конституційного ладу ніби «зникає», «розмивається», «дезінтегрується». Зокрема, глобалізація уже призвела до часткового розмивання суверенних прав держав у тих сферах, які вважалися традиційно недоторканими на основі Вестфальскої системи. Крім того, нині відмічається суттєвий вплив неурядових організацій та громадських асоціацій на політику суверенних держав.

У всесвітній історії давно утвердилося поняття батьків-засновників США. Що ж стосується Євросоюзу, то тут набуває популярності посилання на авторитет батьків-засновників єдиної демократичної Європи. Європейська модель інтеграції розглядається автором як шлях до все більшого об’єднання держав-членів Євросоюзу. При цьому він аналізує конкретний вплив інтеграційних процесів на конституційне законодавство держав-членів. Зокрема, у Франції участь у європейському будівництві призвела до того, що влада цієї країни погодилася на умовах взаємності передати частину своїх повноважень європейським структурам. Результатом внесення відповідних поправок до Конституції Франції став, як відомо, феномен «подвійної конституції».

З одного боку, французький Основний Закон піклується про дотримання класичних вимог, які витікають із доктрини національного суверенітету, з іншого – про розділення національного суверенітету між державами-членами та органами Євросоюзу, що нагадує окремими рисами процес європейської федералізації. Окремі особливості європейського підходу до прийняття у Євросоюз нових країн-членів аналізуються автором у параграфі також на прикладі прибалтійських країн.

 Розділ 2. «Конституційно-правова характеристика гарантій державного суверенітету в окремих напрямках» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Юридичні гарантії державного суверенітету та їх відображення в конституційному праві України» зазначається, що державний суверенітет України забезпечується низкою спеціальних юридичних засобів. Під юридичними гарантіями державного суверенітету автор розуміє засоби та умови забезпечення державного суверенітету, закріплені у спеціальних нормах права, а також інституційну складову реалізації даних норм.

При цьому він виділяє дві групи юридичних гарантій державного суверенітету: 1) нормативно-правові гарантії – закріплені у Конституції України засади, на яких ґрунтується суверенітет Української держави (державний суверенітет, народний суверенітет (повновладдя народу), територіальна цілісність, поділ влади, верховенство права, єдине громадянство); 2) організаційно-правові гарантії – сформовані відповідно до Конституції та законів України державно-владні інститути (Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України).

Окрему увагу приділено Декларації про державний суверенітет України, яка свого часу заклала курс на утвердження української державності. Автор аналізує первісне утвердження державного суверенітету на прикладі Декларації незалежності США. Як відомо, даний документ був ухвалений від імені народу Сполучених Штатів і став основою Конституції США 1787 року. У підрозділі аналізуються також декларації про суверенітет незалежних держав, що виникли на пострадянському просторі.

Зокрема, автор доходить висновку про те, що конституційні гарантії державного суверенітету України містяться не лише у першому розділі Конституції, а закріплюються в різних її частинах. При цьому особливо важливою інституційною гарантією державного суверенітету України він визнає діяльність її Конституційного Суду. Конституційний контроль як засіб оцінки європейських договорів став невід’ємною складовою частиною інтеграційних процесів у Західній Європі. Небезпека втрати або несанкціонованого обмеження державного суверенітету стала причиною ухвалення судами низки конкретних рішень. На цій основі поступово виробився доктринальний підхід, за яким внесення змін до законодавства Євросоюзу вважається прийнятним лише за умови, що ці зміни не загрожують суверенним правам держав-членів. Загалом, розвиток європейської інтеграції вважається допустимий лише при умові, що він не містить в собі загрози для суверенітету потенційних держав-членів.

У підрозділі 2.2. «Військові гарантії державного суверенітету: поняття, система, конституційна регламентація» досліджується військова складова забезпечення державного суверенітету України. Зокрема, вказується на те, що першим кроком у цьому напрямку стало закріплення у Декларації про державний суверенітет України розділу IX під назвою «Зовнішня і внутрішня політика», яким регулювались питання, пов’язані з правом України мати свої власні Збройні Сили та інші військові формування. Дозвіл на використання Збройних Сил за межами Української держави Декларація віднесла тоді до компетенції Верховної Ради Української РСР.

На думку автора, в Основний Закон України 1996 року увійшли не всі зроблені свого часу корисні пропозиції стосовно гарантій державного суверенітету. Проте значна частина таких пропозицій все-таки знайшла своє конституційне відображення. Зокрема, у розділі I «Загальні засади» у частині другій ст.17 Конституції говориться про те, що оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

На думку автора, до військових гарантій державного суверенітету України слід, у першу чергу, віднести наявність у неї власних Збройних Сил. Складовою частиною цих гарантій є також норми, якими регламентується розміщення на території України іноземних військових баз. Загалом, у регламентації військових гарантій державного суверенітету автор виділяє два підходи: заборонний та дозвільний. Перший з них не передбачає можливості розташування в країні іноземних військових баз. Другий, навпаки, передбачає таку можливість. Конституція України втілює у собі концепцію «заборонного» підходу, за винятком дозволу на розташування в Україні бази Чорноморського флоту Росії. На думку автора, даний відступ від загального правила є виправданою даниною традиції братських стосунків між українським та російським народами. Доцільність його пролонгації буде залежати від політичного курсу Української держави, який має визначатися виключно народним волевиявленням.

Забезпечення національної безпеки України полягає у захисті її державного суверенітету, територіальної цілісності, недоторканності її кордонів та у політичній незалежності. Що ж стосується загроз державній безпеці України, то вони походять нині не стільки від іноземних держав, скільки від міжнародних та внутрішніх злочинних угруповань. Особливу небезпеку тут становить, на думку автора, міжнародний та внутрішній (сепаратистський) тероризм, незаконні військові формування, нелегальна торгівля зброєю тощо.

         Як зазначається у підрозділі, з огляду на європейську тенденцію «розмивання» суверенних прав держав, помітно знизилась роль військової складової гарантій їх суверенітету. Тобто функція збройного захисту державного суверенітету поступово перекладається на військові блоки (союзи), які виступають не лише гарантами порядку і миру, але й здатні набагато краще використовувати воєнні ресурси.

У підрозділі 2.3. «Конституційно-правові засади економічних гарантій державного суверенітету» у якості гарантій розглядаються економічна, фінансова та бюджетна система України. Під економічними гарантіями державного суверенітету автор розу­міє економічні чинники, які безпосередньо сприяють реалізації верховенства державної влади. При цьому важливим засобом забезпечення суверенітету України він вважає створення дієвих конституційно-правових механізмів гарантування, реалізації та захисту прав народу як власника стратегічних об’єктів. Конституційний перелік об’єктів права власності Українського народу іноді вважають суто декларативним, проте такий підхід, на думку автора, має мало спільного з потребами сучасного життя.

Автор відстоює монопольне право Українського народу на володіння землею та іншими природними ресурсами України, яке здійснюється органами державної влади та місцевого самоврядування у межах повноважень, встановлених Конституцією. Це означає, що природні ресурси України мають використовуватися виключно на благо Українського народу. Для досягнення цієї мети право народу на володіння природними ресурсами необхідно поєднати з ефективним громадським контролем за їх використанням. Економічну основу державного суверенітету складають також об’єкти державної та комунальної власності, вся фінансова система України. Загалом, рівень розвитку фінансово-промислового сектору України є важливою гарантією суверенітету держави в економічній сфері, оскільки він безпосередньо впливає на здатність держави проводити соціально орієнтовану політику.

Окремим аспектом економічних гарантій державного суверенітету є проблема бюджетного забезпечення державних функцій. Адже від рівня наповнення бюджету та стану бюджетної дисципліни безпосередньо залежить ефективність роботи всіх ланок державного механізму.

Автор аналізує «бюджетний пакт», ухвалений державами-членами Європейського Союзу у відповідь на виклики світової фінансової кризи. Йдеться про систему стабілізуючих норм, внесених у національні конституції держав-членів з метою визначення максимально допустимих розмірів їх бюджетного дефіциту. У зв’язку з цим автор доводить необхідність закріплення в Україні на конституційному рівні показників максимально допустимого «суверенного боргу» України. Даний крок диктується не лише кризовими явищами у світовій економіці, він дозволяє привести рівень конституційного регулювання в Україні у відповідність із загальними європейськими і світовими економічними реаліями. Україна уже давно потребує модернізації з урахуванням юридичних стандартів Євросоюзу.

У підрозділі 2.4. «Дипломатичні (міжнародно-правові) гарантії державного суверенітету: конституційно-правовий аспект» зазначається, що серед гарантій державного суверенітету України особливого значення набувають конституційно-правові механізми забезпечення її міжнародних договорів. Під міжнародно-правовими гарантіями суверенітету автор розуміє особливі юридичні засоби, за допомогою яких держави-учасниці міжнародних договорів мають можливість захистити свої інтереси з урахуванням принципу поваги до їх державного суверенітету та невтручання у їх внутрішні справи.

Автор розділяє міжнародно-правові гарантії суверенітету на два види: 1) гарантії загального типу; 2) спеціальні гарантії. Сучасна наука виділяє також такі види міжнародно-правових гарантій, як двосторонні і багатосторонні, колективні та індивідуальні тощо. На думку автора, дані гарантії необхідно розглядати не лише в якості засобу забезпечення виконання міжнародних договорів, але й в якості засобів втілення у життя країни важливих принципів міжнародного права. Суверенна Україна була визнана 150 країнами світу, вона стала членом Ради Європи та ОБСЄ, приєдналася до Центральноєвропейської ініціативи, є повноцінним членом міжнародного співтовариства. На цій підставі автор робить висновок щодо необхідності закріплення у Конституції України права Української держави вступати в союзи з іншими державами та у встановлених законом випадках виходити з них, брати участь у створенні міждержавних органів, а також делегувати їм частину своїх повноважень.