Глущенко Ю.В. Соціологія молоді: процеси концептуалізації в контексті соціокультурних змін

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

         У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми дослідження, аналізується ступінь і напрямки її опрацювання в світовій та вітчизняній соціології, визначається об`єкт і предмет, мета і завдання дослідження,  окреслюється теоретико-методологічна та емпірична основа, висувається загальна гіпотеза, визначається наукова новизна і практична значущість дисертаційної роботи.

         Перший розділ – “Соціологічна теорія молоді в контексті конструктивістської парадигми” – присвячений висвітленню генези образу наукового знання як соціальної конструкції, визначенню базових рис соціологічної концептуалізації з позицій конструктивістської парадигми. У контексті діяльнісно-структурного підходу модифікується щодо соціології молоді концепція динамічного соціального поля, розробляється методологічна схема аналізу процесів концептуалізації в соціологічній галузі та конкретні методики її застосування при аналізі ідеального виміру поля соціології молоді.

         У першому підрозділі – “Соціологічне знання як соціальна конструкція” визначається головне протиріччя альтернативних установок щодо інтерпретації природи соціологічного знання і його взаємозв`язків із соціальною дійсністю – наукового реалізму і конструктивізму. Відзначається, що передусім конструктивізм виходить з трактування соціальності як реальності, що не має власного онтологічного статусу, тобто не подільна зі своїм носієм. Образ соціологічного знання з позицій конструктивістської методології складається з наступних рис: соціолог перетворює на абстрактні конструкції (наукові поняття) інтеріоризовані соціокультурно зумовлені образи соціальності; конструювання концептів за суттю є онтологізацією наукових понять згідно з прийнятими в науковій спільноті конвенційними правилами; процес соціологічного пізнання впорядковується за допомогою дисциплінарних структур, які окреслюють коло легітимних концепцій, що відтворюють конкретні знанієві практики; дослідження соціологічного знання передбачає його сприйняття в якості процесуального феномену – динамічного поля соціальних відносин між дослідниками, які на певних етапах створюють структури, що регулюють інтелектуальне виробництво.

         З урахуванням методологічних установок конструктивізму надається визначення соціологічної концептуалізації як похідної структур, що впорядковують взаємодії та уявлення соціологів - членів певних наукових спільнот, які функціонують усередині визначеного соціокультурного контексту. Ці структури не є об`єктивними, оскільки мають специфічну соціальну генезу, постійно конструюються і реконструюються безпосередньо в дослідницьких практиках. Адекватність подібного образу соціологічного знання підтверджується завдяки його обгрунтованості в традиції соціології знання (М.Шелер, К.Мангейм, Л.Вітгенштейн, А.Шюц, П.Бергер, Т.Лукман). Закріплюється образ наукової теорії як різновиду соціальної установки, а соціальних груп дослідників - як окремих субкультур, що діють в обмеженій певними методологічними орієнтаціями системі інтерпретацій, в той час, як історико-культурний контекст встановлює загальну схему соціального пізнання. Формулюється уявлення про соціальну функцію знання щодо впорядкування дійсності згідно з фундаментальним інтересом відтворення логіки соціального порядку. Окремо підкреслюється соціальність одного з визначальних процесів концептуалізації – легітимації нових ідей, що підпорядкована дії інтеріоризованих структур - правил концептуалізації (“фрейм”, “стиль мислення”, “парадигма”). Саме вони надають інтелектуальному виробництву інтерсуб`єктивного характеру.

В цілому, проведений аналіз дозволяє виокремити рівні соціальності соціологічного знання: конвенціональна природа, соціальні замовлення, організація науки як соціального інституту, ідеологічно-прагматичні інтереси конкретної наукової спільноти, соціальні риси дослідника як суб`єкта концептуалізації, об`єктивація соціологом у процесі конструювання  концептів інтеріоризованого досвіду соціальних практик.

У другому підрозділі – “Процесуальний образ поля соціології молоді” – надаються відповіді на питання про форму та зміст процесів соціологічної концептуалізації та про чинники відтворення / трансформації практик конструювання соціологічних концептів. Методологічною базою вирішення проблеми стали теоретичні орієнтації М.Арчер, П.Бурдьє, Е.Гідденса, П.Штомпки, представників постпозитивістського напряму в методології науки.

Фундаментальною методологічною засадою є уявлення про дослідницькі практики як продукти об`єктивації схем конструювання інтерпретативної картини соціальної дійсності і опредмечування соціальних відносин членів наукових спільнот. Організація дослідницьких практик сприймається як тотожна інституціональним структурам: вони функціонують як продукт певної сукупності соціальних конвенцій на базі використання ресурсів поля науки і розподілу ролей дослідників згідно з їх капіталами. Синтезовано образ соціологічної галузі як різновиду відносно автономного соціального поля опредмечування структурно обмежених типізованих дослідницьких практик, простору “ставок” і правил “гри” із реалізації специфічних інтересів дослідників. Процеси концептуалізації в цьому контексті інтерпретуються як обмежені системою диспозицій - структурованих і таких, що структурують,  - і сформовані безпосередньо в дослідницькій практиці соціологів. “Ставкою” в полі соціології є поділ простору на ієрархічно впорядковані класи позицій - результат загального процесу символічної боротьби за право конструювати легітимні уявлення про соціальний світ. Те, що зміст подібної символічної боротьби збігається з інтересами агентів інших соціальних полів (передусім - поля політики), спричиняє обмеження автономії поля соціології, підвищуючи інерційність порядку концептуалізації.

Наголошується на тому, що соціально-конструктивістська природа процесів концептуалізації уособлюється в домінуванні силових відносин між дослідниками над сенсовими, через що стратегія концептуалізації виявляється атрибутивною рисою тієї позиції, яку дослідник посідає в полі. Висвітлюється роль доксичного знання в обмеженні трансформації практик на користь відтворення. Передумовою і результатом стає інкорпорованість “правил гри” в полі соціології у відповідному габітусі соціологів. Взаємозв`язок системи соціальних відносин в полі і рис габітусу ініціює ефект гістерезису. Висвітлено сутність трьох основних механізмів трансформації дослідницьких практик – артикуляції, запозичення і реконфігурації. Ресурсом природної інерційності параметрів соціологічної концептуалізації визнається обмежена і уповільнена дія трансформаційних механізмів у глибинних структурах дискурсу – габітусі і практичних схемах. За індикатор якісних змін логіки концептуалізації і змістовних характеристик ідеального виміру поля соціологічної галузі приймаються зміни в соцієтальній тканині поля, що безпосередньо включена до соціокультурного контексту суспільства.

У контексті обраної методологічної платформи дослідження і з урахуванням процесуальної природи теоретизування пропонується методологічна схема аналізу процесів концептуалізації в полі соціологічної галузі. Вона дозволяє аналізувати простір концептуалізації як продукт взаємозумовленості соцієтальної і культурної тканин, чиї виміри уособлені в низці процесів, що конституюють простір дискурсу в широкому соціокультурному контексті. Запропановані індикатори зазначених процесів дозволяють сформувати конкретну програму дослідження, яка згідно з метою дослідження апробовується стосовно простору концептуалізації вітчизняної соціології молоді.

У третьому підрозділі – “Деконструкція соціологічних текстів: методика аналізу процесів концептуалізації” – обгрунтовуються конкретні методичні засади щодо втілення розробленої методологічної схеми аналізу процесів концептуалізації в полі соціології молоді. Наголошується на тому, що зміст ідеального виміру поля соціології молоді – соціологічні концепти – інтегрує весь спектр процесів інтелектуального виробництва і є найбільш стабільним, оскільки вміщує фундаментальний компонент концептуалізації – практичні схеми, які народжують дослідницькі практики. Адекватним методом аналізу ідеального виміру визнається дискурс-аналіз – форма текстового аналізу, що дозволяє виявити специфічну “форму знання”, висвітлити імпліцитні функції соціологічних текстів із транслювання до масової свідомості схем сприйняття соціальної реальності. Соціологічні тексти інтерпретуються як тіло дослідницьких практик, реалізованих у конкретних суспільно-політичних і культурно-історичних умовах.

Формується уявлення про дискурс у полі соціології як тотожний процесу конвенціональної легітимації. Висвітлюється співвідношення між дискурсивними практиками і практичними схемами. В контексті інтерепретації ідеї “дискурсу-влади” М.Фуко, обгрунтовується ресурс символічного панування соціологічної концептуалізації. Зазначається, що загальним принципом контролю соціологічного дискурсу виступає організація знання в дисциплінарній структурі, функцією якої є постійна реактуалізація правил концептуалізації і формування легітимної ідентичності суб`єктів дискурсу як членів конкретної наукової спільноти. Кожна соціологічна галузь - зокрема, соціологія молоді, - перетворюється на дискурсивну формацію – простір “мовної гри”, де у відповідності до правил і схем класифікації народжується легітимний соціальний дискурс.

Аналізується природа і механізми конструювання концептів як абстрактних, узагальнених номінацій об`єктів дослідження - образів, завдяки чому об`єкти реальності включаються до загальної картини соціального світу. Підтримуючи координацію сенсів, що продукуються суб`єктами дискурсу, тезаурус соціології молоді являє собою концептуальне опанування дослідниками відповідної частини соціальної дійсності - конструюється квазіреальність, бо принципи класифікації об`єктів нормативно регулюються. Соціологічні концептуалізації стають провідником віртуалізації соціальних феноменів, виробництва “симулякрів”, що підтримує міфотворчу функцію соціології і сприяє поглибленню іграїзації як принципу інтелектуального виробництва.

Сформульований у першому розділі методологічний підхід і розроблена схема аналізу процесів концептуалізації втілені в низці самостійних досліджень з деконструкції соціологічних текстів. Реалізовані програми досліджень: “Конструювання інтеракційного виміру поля соціології молоді”, “Змістовний аналіз авторефератів дисертацій з проблем соціології молоді”, “Контент-аналіз соціологічних наукових джерел з проблем молоді”. Результати аналізу отриманої завдяки дослідженням інформації представлені у додатках.

У другому розділі – “Соціокультурні процеси відтворення практик концептуалізації в полі соціології молоді” – в межах розробленої методологічної схеми, з використанням результатів проведених досліджень та аналізу історичних і біографічних джерел сформований цілісний образ вітчизняного поля соціології молоді як впорядкованого простору дослідницьких практик, що конструюється соціокультурними процесами реального історико-культурного контексту радянського і пострадянського суспільства.

У першому підрозділі – “Специфіка інституціоналізації вітчизняного соціологічного дискурсу” – в якості об`єкта аналізу виокремлюється “вимір за шкалою можливостей”. Як елемент соцієтальної тканини поля соціології молоді він є провідником соціально-прагматичних інтересів, конституюється процесами інституціоналізації простору соціальних і кар`єрних можливостей дослідників у соціокультурній ситуації суспільства і перегрупування ресурсів поля та інтересів вчених. Дослідження цього виміру формує уявлення про форми силових відносин в полі соціології молоді, які закладені у вітчизняній традиції особливостями комунікативної ситуації радянського суспільства.

Виокремлено загальні тенденції соціокультурного контексту, що визначили принципи і форми інституціоналізації соціологічного дискурсу в радянському суспільстві: культурна криза через втрату символічним універсумом радянського суспільства у 60-х рр. ХХ ст. легітимного сенсового наповнення; процес модернізації, що сприяв емансипації соціальних агентів через плюралізацію соціокультурного простору; як наслідок, дуплікація – конструювання паралельних просторів соціальної “гри”, “ставок” і “стратегій” і примноження комунікаційних кодів соціологічного дискурсу; обмеження агентами поля влади легітимного простору суспільної репрезентації соціологічного дискурсу. Мозаїчність соціокультурного простору була інкорпорована в установках подвійних практик комунікації і реінтерпретації соціальної дійсності, в пластичності диспозицій та адаптивності інивідуальних тактик дотримання правил як рисах габітусу “homo sovieticus”. Для суб`єктів соціологічного дискурсу габітус “людини радянської” став передумовою типізації соціальних практик і обмеженого різноманіття тактик їх об`єктивації як уособлення дискретності “пізньої” радянської культури.

Наслідком дії цих тенденцій стала інституціоналізація соціологічного дискурсу під дією механізмів контролю офіційною владою і оформлення його функціонального навантаження – конструювання ідеологічно легітимного образу соціальної реальності з метою сприяння інтелектуальному примусу: продукування і трансляція симулякрів, що підтримують єдність імперської картини світу, відтворюють образ культурної однорідності, глибинно обгрунтовують задекларований соціальний порядок. Механізмом обмеження автономії поля соціології став модус владарювання радянської політичної еліти – делегування і відкликання символічного капіталу соціального сенсоутворення. У той же час, рольовий простір поля соціології набув багаторівневого вигляду з відповідними паралельними стратегіями концептуалізації.

Робиться висновок про конституювання “виміру за шкалою можливостей” в полі соціології відповідними стратегіями “гри з владою” (правила демонстрації ідеологічної лояльності, додержання стандартів нормативної заданості продуктів соціологічних концептуалізацій, участь у конструюванні образу “безпроблемності” радянського соціального простору) і гри “автор-читач” (правила інверсійного читання). Простір свободи вибору дослідницьких стратегій існував на рівні “демонстративне” – “латентне”. Доводиться, що заснована в період 60-х - 80-х рр. логіка організації соціологічного дискурсу відтворювалася в період “вторинної інституціоналізації” у 90-ті рр. Наслідками часткової деінституціоналізації соціології - одного з результатів пострадянської трансформації - стали додаткова втрата ресурсу символічної влади, фрагментація інституційного простору. Наголошується на тому, що в полі соціології спостерігається панування стратегій відтворення глибинних підвалин традиційного інституційного порядку - ресурсу консервації конвенціональних правил дискурсу і моделей інтеракцій в науковій спільноті.

Другий підрозділ - “Організація інтеракційного виміру соціології молоді як структурування простору позицій” - присвячений з`ясуванню специфіки інтеракційного виміру поля соціології молоді. Переплетення соціальних інтеракцій дослідників у полі народжує стійкі моделі концептуалізації, подібні до фігурацій в теорії Н.Еліаса. Згідно з розробленою методологічною схемою інтеракційний вимір поля соціології молоді конституюється процесами утворення і переформування організаційних, групових і міжособистих професійних мереж.

Обгрунтовується твердження про те, що мережі дослідників у полі соціології молоді мають форму соціального кола. Статус структуруючих процеси концептуалізації інтеракцій отримують взаємодії з агентами зовнішнього соціокультурного середовища. Пропонується модель інтеракційного виміру соціології молоді, згідно з якою соціальне коло інтеракцій соціологів молоді включене до низки концентрованих кіл, що відповідають просторам інтеракцій агентів полів соціології, науки, освіти і влади. Зазначається, що конструювання дослідницьких практик у соціологів молоді відбувається на трьох рівнях: інституції, функціонально-рольова ієрархія і наукові тексти.

Був зроблений висновок про стійкі паттерни обмеження автономії інтелектуального виробництва в полі соціології молоді. Специфічною рисою інтеракцій з полем влади стало перетворення науки в радянському суспільстві на сегмент держави, що сприяло реалізації соціально-прагматичних функцій, зокрема, - визнання історичного матеріалізму, документів з`їздів партії як методологічної бази досліджень. Статус соціології в полі науки визначався тривалою практикою “невизнання” теоретичної компоненти. Консенсусом, стало визначення специфічної предметної сфери – аналізу сучасного стану соціальної системи поза зверненням до абстракцій. Інтеракції з полем освіти передусім спрямовані на відтворення правил концептуалізації через трансляцію практичних схем інтерпретації соціального світу. Ця практика підтримувалася виділенням значного простору позицій для соціологів у секторі ВНЗ, підпорядкованістю державній політиці, задоволенням вимоги ідеологічної чистоти як атрибутивної риси позицій у цьому секторі, запрограмованістю на розповсюдження готових зразків знання. Конституюючими рисами організації функціонально-рольової ієрархії, закладеними в радянський період, стали ідеологічно детермінований імітаційний характер системи атестації, а отже – закріплення відсутності чіткості наукового етосу, дуплікація механізмів легітимації символічного капіталу дослідників. Зазначається, що структуруючий потенціал інституційного і функціонально-рольового вимірів інтеракцій дослідників об`єктивується в процесах виробництва наукових текстів. Ілюструються інтеракції з полем влади (зовнішні посилання як механізм легітимації ідей), полем освіти, полем науки (гетерогенний склад виробників текстів з соціології молоді).

Результати аналізу внутрішніх інтеракцій у соціальному колі соціологів молоді дозволили визначити їх якість, завдяки чому агенти позиціонуються як серійна група (практика постійного оновлення складу, невизначеність “плати за вхід” до простору дискурсу). Виявлення комунікаційних мережевих зв`язків як каналів циркуляції практичних схем реалізувалося за двома напрямками: всередині поколінь (показник інтенсивності інтеракцій у полі) і між поколіннями дослідників (показник стійкості інтеракцій). Були визначені склад групи “домінуючих авторитетів” у радянському поколінні, що форматують простір концептуалізацій, і наукові школи як вузли професійних мереж. Зафіксовані інтенсивність і значна стійкість міжпоколінних і міжрегіональних інтеракцій (аналіз географії виробництва текстів і практик посилань), що стало одним з найвизначальніших чинників інерційності правил концептуалізації.

Висновком аналізу інтеракційного виміру поля соціології молоді є фіксація відтворення інфраструктури і традиційних паттернів соціальних відносин в науковій спільноті як підгрунтя функціонування поля в умовах мімікрії дослідницьких практик. Хоча ситуація “вторинної” інституціоналізації і поглиблення легітимації простору позицій для агентів поля соціології в 90-х рр. сприяють плюралізації традиційного інституційного простору, нарощуванню новітніх “інституційних сегментів”, перетворенню наукової спільноти на вторинну групу.

Третій підрозділ – “Об`єктивація дослідницьких практик в культурній тканині соціології молоді” – присвячений аналізові нормативного і ідеального вимірів культурної тканини поля соціології молоді, що згідно з розробленою методологічною схемою конституюються процесами інституціоналізації / перегляду правил концептуалізації і легітимації / реінтерпретації ідей і теорій. Виявляється традиційна для вітчизняного дискурсу логіка концептуалізації.

Уособленням зовнішніх процесів нормативного виміру є соціально-політичний сенс соціологічних теорій. У полі соціології молоді цей сенс утворюється ідеями соціального порядку і формування рис особистості, що конструюють топіку концептуалізації (механізми інтеграції молоді до трудової та суспільної діяльності і моделювання способу життя, визнання соціального статусу виначальною рисою особи). Предмет соціології молоді інтерпретується як продукт власного конструювання, що здійснюється під структуруючим впливом практичних схем дослідників. Використання запропонованого Ю.Качановим методу конструювання соціологічних розрізнень під час деконструкції текстів авторефератів дисертацій дозволило виявити практичні схеми концептуалізації в полі соціології молоді. Науковий текст сприймається як система серій соціологічних розрізнень, тобто проекція дослідницьких практик дослідників. З`ясовано, що підгрунтям практичних схем, на основі яких в полі відбувається сенсоутворення, є визначення “сутнісних рис” і “соціальної ролі” молоді, протиставлення “нормативна / ненормативна” і “наша / не наша” молодь, образ “сучасної молоді” і критерії диференціації всередині молодіжної групи.

Радянський простір соціологічного дискурсу конструює образ “молоді” переважно як “ресурсу” з обмеженою суб`єктністю внаслідок “соціальної некомпетентності”, а також як “проблеми” і потенційної “загрози” соціальному порядку. Пізній радянський період сприяв більш активному формуванню образу “молоді” як “реформатора”. Спричинена соціокультурними змінами поступова реконструкція простору дискурсу включила до образу “молоді” реальні негативні риси – конструюється образ “потенціалу соціальних конфліктів”. Ще один напрямок концептуалізації молоді розгортався між схемами “молодь – об`єкт суспільного формування” / “молодь – суб`єкт соціальної дії” при домінуванні першої, але з тенденцією до поступового посилення концептуалізації суб`єктності молоді починаючи з кінця 80-х рр. Демонструється еволюція рис образу “нормативної / ненормативної молоді” протягом радянського періоду концептуалізації. Інтегруючий концепт “сучасна молодь” еволюціонує з плином часу від практично виключної позитивної модальності до переважної концептуалізації негативних рис на етапі Перебудови. Відзначається поступове зруйнування концепту “соціально однорідна молодь” і трансформація змісту концепту “наша молодь”.

Структура ідеального виміру радянського поля соціології молоді аналізується з точки зору її соціокультурної детермінованості в плані тенденцій розвитку загальнометодологічного, спеціально-теоретичного й емпіричного рівнів. Презентуються найвпливовіші групи теорій молоді в радянській традиції завдяки визначенню стосовно кожної з них об`єкта дослідження, джерела розвитку молоді, змісту періоду молодості, імманентних якостей поведінки молоді. Спеціально-теоретичний рівень соціології молоді діагностується на основі показників динаміки публікацій. У цілому, зміни соціокультурного контексту уособилися в тенденції переходу від переважно соціально-економічної до соціокультурної спрямованості тематики публікацій. Нарешті, виявляються стратегії відтворення правил концептуалізації в текстах як механізм стабілізації ідеального виміру поля соціології молоді. Змістовний аналіз стосувався текстів двох показових груп суб`єктів дискурсу – “молодих” і “зовнішніх” авторів. Результати аналізу дозволили зафіксувати панування “стратегій наслідування” щодо правил концептуалізації.

Четвертий підрозділ – “Трансформація правил інтелектуального виробництва в ситуації пострадянського суспільства” – орієнтований на інтеграцію результатів аналізу процесів концептуалізації у вітчизняному полі соціології молоді через діагностику потенційної здатності до перетворень, що визначається системною якістю радянського соціокультурного простору. Логіка дослідження в цьому підрозділі спрямована на визначення якості соціокультурних процесів, що трансформують підвалини й практики концептуалізації в ситуації зовнішніх соціальних змін в кожному з вимірів поля соціології молоді.

Зазначається, що, незважаючи на накопичену енергію трансформації, зростаючу індивідуалізацію й автономізацію дослідницьких стратегій, здебільшого фіксується стабільність практик концептуалізації в полі соціології молоді. Стверджується, що саме загальне розмивання нормативних регуляторів концептуалізації надавало форми захисного механізму відтворенню традиційних орієнтирів інтелектуального виробництва в полі соціології. Зміни напрямку концептуалізації молоді в 90-ті рр. в офіційному дискурсі виявилися швидшими за темпи трансформації змісту реальних дослідницьких практик соціологів завдяки інерційності їх бази – практичних схем конструювання образу “молоді”. Фіксується відтворення конструювання в пострадянському дискурсі образу “молоді” як “ресурсу” в електоральній, трудовій сферах і просторі соціальних перетворень (“реформатор”). Образ “соціально некомпетентної” групи і суспільної “проблеми” частково урівноважується концептами “суспільне надбання” і “повноправний партнер”, “джерело динамічного світосприйняття”. Формується тенденція конструювання образу “молоді” як “жертви” негативних соціальних умов.

Зафіксовано збереження спрямування інтеракцій між агентами поля влади і соціологами в напрямку використання соціологічного дискурсу як механізму легітимації і трансляції до масової свідомості суспільних міфологем. Ситуація співіснування несформованих новітніх і традиційних міфологем віддзеркалює мозаїчність суспільного мислення, що ускладнює фундаментальні зміни в практиках концептуалізації, оскільки сприяє поглибленню багаторівневості простору соціального дискурсу. Підкреслюється, що головним ресурсом трансформаційного потенціалу для поля соціології стало розширення, фрагментація і плюралізація інтеракційного виміру в контексті реконструювання наукової спільноти і поглиблення професіоналізації. Найбільш дієвим чинником інерційності практик концептуалізації визнається збереження лідерами радянського дискурсу своїх позицій на рівні виробництва теоретичних текстів. Проводиться аналіз теорій низки “домінуючих авторитетів” радянського дискурсу в сучасних умовах і однієї з найвпливовіших імпортованих концепцій молоді (К.Мангейм). Висвітлюється роль Кодексу професійної етики соціолога і ВАК як механізмів підтримки відтворення існуючого порядку в полі соціології.

Зазначається, що ресурс рухливості структурних обмежень концептуалізації в полі соціології молоді конституюється наступними процесами: трансформація форм зовнішнього структурного примусу і автономізація дослідницьких практик, концептуальне опанування нових соціальних явищ в молодіжному середовищі, реконструкція сфери легітимного дискурсу, зсув до “багатополюсності” конструювання образу “молоді”, часткова зміна понятійної сітки, адаптація імопортованих концепцій. Ресурс усталеності підвалин концептуалізації утворюється різноманіттям реальних тактик дотримання правил дискурсу, ефектом гістерезису габітусу дослідників у нових соціальних умовах, імманентною схильністю до існуючого інституційного порядку, недостатністю поколінної й ресурсної бази трансформації. Своєрідним бар`єром для морфогенези дослідницьких практик виявилася ситуація “вторинної інституціоналізації”: перед українською науковою спільнотою постала проблема конструювання ідентичності, потенційна база якої – традиційні дослідницькі практики.

Таким чином, домінуючою формою соціокультурних процесів, що трансформують параметри інтелектуального виробництва в полі соціології молоді, визнається трансмутація, об`єктивована в дії механізмів реконфігурації простору дискурсу та розширеного відтворення традиційних практичних схем. Підгрунтям цих механізмів стала дуплікація простору концептуалізації в попередніх соціокультурних умовах, завдяки чому в новій соціокультурній ситуації активно відтворювалася вже традиційна логіка іграїзації.