Гориславський К.О. Право людини та громадянина на самозахист життя і здоров\'я від протиправних посягань

Краткое содержание

У Розділі 1 “Поняття та формування права людини та громадянина на самозахист життя і здоров’я від протиправних посягань” досліджується сутність права на самозахист людини і громадянина, розглянуто історичний аспект його виникнення та розвитку в Європі, Америці та на території України.

Підрозділ 1.1 “Визначення та зміст поняття права самозахисту” розкриває сутність, зміст та гарантії права на самозахист. Автор поставив за мету з’ясувати значення поняття “самозахист” і поняття права на самозахист життя та здоров’я від протиправних посягань. Конституція України не містить прямого посилання на термін “самозахист життя та здоров’я”, однак фактично має його на увазі та використовує у ч. 3 ст. 27 Основного закону України, де закріплено таке положення, що кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.

На основі аналізу думок представників філософсько-правової школи природного права дисертант робить висновок, що право на самозахист життя та здоров’я від протиправних посягань є невід’ємною складовою частиною права на життя, тобто є невідчужуваним природним правом кожної людини.

Спираючись на висновки науковців, коментарі до ст. 27 Конституції України, а також беручи до уваги поняття “самозахист” у тлумачних словниках, дисертант надає власне визначення поняттю “самозахист життя і здоров’я від протиправних посягань”.

Відповідно до цього, розглядаючи право на самозахист як складне поняття, до структури якої входять певні категорії, автор розрізняє дві основні форми реалізації права на самозахист, а саме: інтелектуальну та фізичну. Також розглянуто основні елементи, які входять до цього права.

Наведено основні відмінності між поняттями “необхідна оборона”, “крайня необхідність” та поняттям “самозахист”; наведено встановлені законодавством межі здійснення зазначеного права, а також основні його гарантії, які містить Конституція України та які деталізуються в галузях національного права.

У підрозділі 1.2 “Історично-правовий аспект виникнення та розвитку права на самозахист життя і здоров’я людиною” на основі правових пам’яток розглядаються загальні тенденції виникнення та розвитку права на самозахист життя та здоров’я від протиправних посягань. Автор доходить висновку, що ще у стародавньому світі за людиною визнавали право захищати себе від небезпеки, яка її загрожувала. Проте чітких меж у правилах поведінки, що встановлювали таку можливість встановлено не було. Можна сказати про те, що існували норми, які казуїстично встановлювали правила поведінки, які в конкретних випадках застосовувалися до тієї чи іншої ситуації.

Досліджуючи нормативне регулювання права на самозахист у період феодалізму можна зробити висновки, що з поступовим розвитком суспільних відносин нормативні акти вже більш чітко встановлюють правила поведінки, які дозволяють людині захищати себе. Крім того, вже оговорюється процедура, згідно з якою особа доводила, що діяла в межах дозволеної поведінки.

Розглядаючи період буржуазно-демократичних революцій в Європі та боротьбу США за незалежність, автор вважає, що саме цей період можна вважати завершувальним у справі відображення ідей природних прав людини у конституціях світу. Саме після прийняття Декларації незалежності, Американської конституції та конституцій Французької республіки поступово європейські країни у своїх основних законах відображали певні природні права і серед них право на самозахист або певні його елементи. Це такі права як право на життя, право робити все, що не заборонено законом, можливість захисту як себе, так і свого житла майна. Конституція Франції 1793 р. вперше в Європі закріпила принцип, згідно з яким особі надавалося право самозахисту від злочинних дій будь якого характеру, які виходили з нормативних актів влади.

Дисертант робить висновок, що первинною формою самозахисту, природно, була саме фізична (необхідна оборона), яка виникла ще з періоду стародавніх часів. З розвитком суспільних відносин законодавець намагається надати певних сталих форм таким правилам поведінки. Поступово, елементи права самозахисту закріплюються у Конституціях європейських країн.

У підрозділі 1.3 “Право самозахисту на різних етапах періодизації історії України” автор розглядає особливості виникнення та розвитку права на самозахист життя і здоров’я на різних етапах існування України. Розглядаючи зазначене право за часів Київської Русі автор зазначає, що саме Руська Правда була першим нормативним актом, який відокремлював необхідну оборону від кровної помсти та дозволяв захищати як себе, так і власне майно й житло.

Пізніше, коли Україна знаходилася під протекторатом Польщі, Литви, Російської імперії, на її території діяли відповідні кодифіковані акти. В них не було чітко встановлених меж самозахисту, а деякі з них обмежували це право.

Аналізуючи кодекс “Права по которым судится малороссийский народ”, автор акцентує увагу на тому, що це був перший нормативний акт на території України, в якому чітко були встановлені межі та правила такого основного елементу самозахисту, як необхідна оборона. До речі саме поняття “необхідна оборона” з’явилося саме в цьому кодексі.

Автор підкреслює, що становлення та розвиток права на самозахист на території України, на відміну від інших європейських країн (де його еволюція проходила під впливом надбань філософії, юриспруденції, ідеї природних прав людини), проходив своєрідним шляхом, що пов’язано у першу чергу з відсутністю власної державності.

Досліджуючи радянський період існування України, дисертант робить висновок, що ані конституції СРСР, ані конституції УРСР, згідно з марксистським поглядом на право, не містили природних прав людини, а закріплювали тільки права трудящих у соціалістичному суспільстві. В жодній з конституцій не було закріплене навіть право на життя. Природне право на самозахист життя та здоров’я кожної людини було трансформоване в обов’язок захищати соціалістичну власність та громадський порядок. Окремо можна назвати тільки Конституцію СРСР 1977 р., в якій було закріплено право на судовий захист від посягань на життя, здоров’я, честь та гідність, свободу та майно (ст. 57), право на оскарження неправомірних дій влади (ст. 58), проте більшість цих положень залишалася декларативними.

Піддавши аналізу нормативне забезпечення діяльності спеціальних суб’єктів права, автор робить висновок, що тривалий час така можливість самозахисту життя та здоров’я, як відмова від виконання злочинного наказу була відсутня. За часів петровських артикулів (військового та морського) військові навіть не мали права самозахисту проти злочинних дій вищого начальника. Радянське право повністю виключало можливість відмови від виконання наказу, закріпивши принцип беззастережного їх виконання.

Розділ другий “Правове та організаційне забезпечення механізму реалізації права людини на самозахист”  складається з двох підрозділів. Відповідно до поділу на конституційно-правовий статус людини й громадянина, в ньому розглядається реалізація конституційного права на самозахист людиною.

У підрозділі 2.1 “Поняття права самозахисту в різних галузях національного права України” автор досліджує нормативне закріплення конституційного права людини на самозахист життя та здоров’я від протиправних посягань. Проаналізувавши право на необхідну оборону у кримінальному та адміністративному праві, він робить висновок, що такий елемент права самозахисту є самостійною формою реалізації цього права, може нагадувати правопорушення та відрізняється правомірністю, позитивним суспільним змістом та користю; такі дії усувають загрозу правам особи, які охороняються законом (в даному випадку життя, здоров’я, недоторканість житла і т. ін.) та виключають настання для особи, яка захищалася ретроспективного аспекту кримінально-правової або адміністративної відповідальності.

Здійснивши науковий аналіз праць вітчизняних науковців та нормативної бази, автор поділяє точку зору тих вчених, які вважають, що не можна встановлювати обмеження для осіб в разі їх самозахисту проти неправомірних дій посадових осіб та органів влади. Будь-яка особа має право як відмовитися від виконання, так і активно протидіяти посадовій особі, яка вчиняє дії від імені держави, на здійснення яких вона не має повноважень, зловживає правом або виконує свої службові повноваження з порушенням чинного законодавства.

Автор вважає, що необхідно внести корективи до відповідної статті Кримінального кодексу про необхідну оборону, а саме передбачити, що у разі посягання на блага, які мають виключне значення для кожної особи (життя, здоров’я), така особа має право вчиняти будь-які захисні дії, у тому числі завдати смерть нападникові. Це повинно полегшити розуміння такого елементу самозахисту пересічними громадянами та уникнути багатьох суперечок та роз’яснень Пленуму Верховного Суду України.

У дисертації акцентовано увагу на недостатньому рівні нормативного регулювання чинним цивільним законодавством власних немайнових відносин, не пов’язаних з майновими, зокрема, права на життя. Також підкреслено, що в Цивільному кодексі України немає поняття самозахисту цивільних прав та й взагалі не закріплено його як спосіб захисту. У зв’язку з цим, автором пропонується закріпити відповідні положення у Цивільному кодексі України.

Запропоновано змінити ст. 19 КУпАП “Необхідна оборона”, з метою втілення принципу ст. 3 Конституції України, яка визнає саме людину найвищою соціальною цінністю, а забезпечення її прав – головним обов’язком держави.

Підрозділ 2.2 “Право цивільного населення на вогнепальну зброю як додаткова гарантія реалізації права на самозахист життя і здоров’я” присвячений питанню доцільності надання громадянам України короткоствольної вогнепальної зброї для самозахисту (за винятком осіб, які володіють вогнепальною зброєю відповідно до виконуваних ними завдань).

Частина 3 ст. 27 а також, ч. 5 ст. 55 Конституції України надає особі право самозахисту, тому законодавчий орган повинен створити такий механізм реалізації цього права, який би дав правові основи законослухняному громадянинові мати реальну можливість дати відсіч особам, які наважуються на порушення прав, свобод та законних інтересів людини чи громадянина або своїми протиправними діями вже їх порушили. Саме отримання зброї у законне володіння  має на меті стати реальною гарантією для людини в реалізації права на самозахист життя та здоров’я від протиправних посягань.

Розглянувши досвід вирішення цього питання в інших країнах світу (Великобританія, США, ФРН, Японія), проаналізувавши думки науковців, практиків, статистичні дані, дисертант робить висновок, що в Україні є всі умови для надання права володіти, зберігати та застосовувати короткоствольну вогнепальну зброю для самозахисту. Мисливська зброя не може належним чином забезпечити можливість збройної відсічі злочинцям.

Вивчивши ряд організаційних моментів щодо процедури надання права на володіння зброєю, автор пропонує дещо змінити процедуру її отримання. Проаналізувавши законопроекти про зброю, пропонуються уточнення, які стосуються надання вогнепальної зброї співробітникам правоохоронних органів.

Розділ третій “Особливості реалізації права на самозахист життя і здоров’я особами, які виконують правоохоронні та правозастосовчі функції” складається з трьох підрозділів, в яких розглядається здійснення права на самозахист особами, які виконують правоохоронні та правозастосовчі функції, тобто є працівниками правоохоронних органів.

Підрозділ 3.1 “Право на необхідну оборону” присвячений аналізу особливостей реалізації права на самозахист життя та здоров’я вказаними категоріями громадян. На основі наукового аналізу дисертант розглянув дві основні полярні точки зору щодо здійснення особами, які виконують правоохоронні та правозастосовчі функції, права на самозахист життя і здоров’я від протиправних посягань. Він дійшов висновку, що до захисних дій вказаних осіб на практиці є додаткові вимоги, які не завжди виправдані службовою необхідністю. Підкреслюється, що для таких осіб необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця стає не тільки правом, а й юридичним обов’язком.

Вивчаючи нормативну базу, згідно з якою вказані категорії осіб здійснюють право на самозахист, дисертант особливої уваги приділяє міжнародним нормативно-правовим актам, які визначають правові основи застосування сили співробітниками правоохоронних органів. Автор робить особливий акцент на тому, що більшість міжнародних документів, які стосуються діяльності правоохоронних органів та військовослужбовців, в основному, відіграють роль противаги можливим протиправним діям з боку таких осіб та виступають гарантіями дотримання прав людини (наприклад, Конвенція проти катувань та інших жорстоких і нелюдських або принижуючих гідність видів поводження й покарання, Десять основних правозахисних стандартів правильної поведінки для правоохоронних органів і т. ін.) А з таких міжнародних документів, які б мали на меті охорону особистості правоохоронців, можна назвати хіба що тільки Декларацію про поліцію.

У підрозділі особливу увагу приділено аналізу міжнародних нормативних актів, які закріплюють основні права правоохоронців (Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку, Декларація про поліцію). Відповідні норми вказаних документів, які розглядають застосування сили як крайній захід та закликають застосовувати її лише як крайній захід, знайшли відображення в спеціальних нормативних актах, які регулюють діяльність правоохоронних органів в Україні (це, наприклад, Закон України “Про міліцію”, Закон України “Про Службу безпеки України та деякі інші). Проте відповідні положення, які проголошують життя, безпеку, права та свободи вказаних осіб об’єктами, що заслуговують особливої уваги з боку суспільства, не закріплено.

У роботі визначаються основні відмінності здійснення права на самозахист особами, які виконують правоохоронні та правозастосовчі функції, від реалізації права на самозахист звичайними особами.

Автор робить висновок, що в окремих спеціально передбачених законодавством випадках держава надає спеціальний тимчасовий або постійний правовий статус, згідно з яким такі особи мають право як користуватися спеціальними заходами, спрямованими на захист життя, здоров’я таких осіб, членів їхньої родини державою, так і наданням додаткових можливостей щодо самозахисту. До таких він відносить: а) працівників правоохоронних органів, суду та пенсіонерів цих органів; б) осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві; в) народних депутатів України; г) вищих посадових осіб державних органів України.

Зробивши висновки викладеному матеріалу у цьому підрозділу, а також спираючись на результати проведеного анкетування, дисертант пропонує змінити чинне законодавство у бік створення реальних дієвих гарантій, які посилять охорону прав зазначених осіб.

Підрозділ 3.2 “Право відмовитися від виконання злочинних наказів” розкриває зміст актуального для державних службовців мілітаризованого виду державної служби (працівників правоохоронних органів, військовослужбовців) положення ст. 60 Конституції України про можливість відмовитися від виконання злочинних наказів. Дисертант вважає, що таке положення має подвійне значення: є не тільки запобіжним заходом з боку держави щодо захисту прав осіб від зловживання посадовцями своїми владними повноваженнями, але і є додатковим заходом захисту прав осіб, які, відповідно до їх службових функцій та обов’язків повинні підкорятися наказам керівників (начальників). Проаналізувавши міжнародні нормативно-правові акти, зроблено висновок, що положення ст. 60 Основного Закону України є відображенням відповідних принципів, які діють у міжнародному праві (Статут Міжнародного військового трибуналу, Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку та інші документи).

Наведено основні відмінності такої служби, що передбачає наявність спеціального правового статусу таких осіб: а) особливі умови роботи, пов’язані з ризиком; б) професійна специфіка роботи; в) особливі службові завдання; г) наявність спеціальних відомчих нормативних актів, які відображають особливості проходження такої служби.

Автор вказує на недостатню донедавна увагу юридичної науки щодо дослідження юридичної природи виконання наказу та відсутність у попередній нормативній базі України такого положення, що пов’язано з неможливістю існування такого принципу в конституціях СРСР та УРСР, а також в інших законодавчих актах при адміністративно-командній системі. Через те він пояснює відсутність досі на законодавчому рівні поняття “наказ”, а наявність – тільки доктринального визначення цього поняття. Аналізуючи різні визначення, пропонуються узагальнені вимоги щодо законності наказу і, відповідно, можливості його виконання особою-підлеглим.

Особливу увагу дисертант приділяє співвідношенню питань можливості відмови від виконання злочинного (протиправного) наказу та професійного ризику. Вказано на коло осіб, які повинні здійснювати свої професійні функції, незважаючи на небезпеку для власного життя, здоров’я. Вказано на прогалини у законодавстві стосовно цього питання – відсутність відповідних положень, які б належним чином визначали, що зазначені особи за будь-яких умов повинні виконувати свої службові функції. Відповідно до цього пропонується доповнити спеціальні нормативні акти (закони України “Про міліцію”, “Про Службу безпеки України” та інші нормативні акти, які регулюють діяльність службовців особливого виду державної служби). Розглядається процедура, відповідно до якої можливо відмовитися від виконання злочинного (протиправного) наказу.

У підрозділі 3.3. “Призначення та зміст звільнення особи від юридичної відповідальності у разі виконання нею спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації” розглядається спеціально передбачена законодавством можливість для певного, визначеного законом кола осіб в інтересах боротьби зі злочинністю скоювати протиправні дії.

Організована злочинність є негативним явищем, яке завдає шкоди як правам, свободам та законним інтересам особи, так і суспільству взагалі. Необхідність боротьби зі злочинністю вимагає від держави створення для осіб, які протистоять організованій злочинності (зокрема, діють у злочинному середовищі) створення особливого механізму самозахисту їхнього життя та здоров’я, який би надавав змогу таким особам реально захистити себе.

Дисертант підкреслює, що відповідно до спеціального правового статусу, наданого особам-працівникам правоохоронних органів, крім таких спеціальних гарантій самозахисту, як право на вогнепальну зброю, право відмовитися від виконання злочинних наказів, в окремих випадках таким особам надана можливість скоювати дії, які формально підпадають під ознаки злочину, з метою захисту себе.

Розглянуто відповідне положення Кримінального кодексу України, а також спеціальні нормативні акти, які регулюють впровадження до злочинних організацій осіб,  а також можливість вчинення ними протиправних діянь для захисту себе.

Запропоновано привести у відповідність до ст. 60 Конституції України спеціальні нормативні акти, а також Кримінальний кодекс України.