Григор\'єв О.М. Пенітенціарна теорія та практика в Російській імперії в кінці XVIII - на початку XX століття: історико-правове дослідження (на прикладі українських губерній)

Краткое содержание

·                    Основний зміст роботи

У вступі обгрунтована актуальність, визначаються об’єкт і предмет, хронологічні межи дослідження, формулюється  його мета, завдання, висвітлюються методологічні та науково-практичні основи дисертації, наукова новизна і практичне значення роботи.

У першому розділі “Історіографія проблеми та джерельна база дослідження”  розглядається ступінь дослідження теми, історіографія та джерельна база обраної теми дослідження.

Наукова розробка даної проблематики висвітлена у працях, які можна умовно розподілити на три групи. До першої групи належать роботи дореволюційних російських авторів періоду з кінця XVIII – до початку ХХ ст. Це перший етап в історіографії проблеми, який здійснювали сучасники і перше покоління дослідників. Першим вітчизняним підручником кримінального права, в якому значне місце відводилося питанням покарання у вигляді позбавлення волі, є робота О.Горегляда “Досвід зображення Російського кримінального права. Частина I. Про злочини і покарання”, надрукований в 1815г. Пенітенціарним проблемам приділяли увагу провідні фахівці в галузі кримінального права кінця ХІХ – початку ХХ ст., зосереджуючись при цьому перш за все на питаннях оптимізації виконання тюремного покарання, визначенні ступеня відповідності чинного законодавства практиці його реалізації. Переважна більшість фахівців наполегливо наголошувала на нагальній необхідності приведення тюремної системи і практики виконання покарання у відповідність з вимогами та положеннями науки кримінального права та пенітенціарії (тюрмознавства). Саме в цій галузі становлять значний інтерес роботи О. Кістяківського, М.Ф.Владимирського-Буданова, Н.Д.Сергієвського, Н.С.Таганцева, П.І.Ковалевського. З інших дореволюційних дослідників кримінального права і органів державного апарату, які піднімали в своїх роботах дані питання можна назвати К.Загоскіна, Ф.Ф.Деппа, Н.Варадінова, Л.С.Білогриць-Котляревського, М.Д.Чадова У другій половині ХІХ ст. формуються теоретичні засади виконання кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі та з’являється нова галузь юридичних знань “тюрмознавство”. На думку переважної більшості вітчизняних правознавців вона зародилася, а на початковій стадії розвивалася, як складова частина кримінального права. Ця позиція найпереконливіше аргументована у працях професора С.В.Познишева. Фундатором вітчизняної пенітенціарної науки слід вважати професора Петербурзького університету І.Я.Фойницького, який визнавав відносну самостійність цієї науки і розглядав її як особливу галузь політико-правових наук, що засновується на практичному досвіді та спрямована на філософсько-позитивне вирішення проблем каральної системи.  Специфіка тюремного законодавства та окремі аспекти функціонування пенітенціарної системи самодержавної Росії аналізувалися відомими дореволюційними фахівцями-тюрмознавцями Ю.В.Александровським, О.Альбіцьким та А.Ширгеном, С.П.Мокринським, М.В.Муравйовим, В.М.Нікітіним, О.В.Пассєком, О.О.Піонтковським, Д.Тальбергом, М.А. Філіпповим. Деякі з цих авторів займали досить високі пости в органах державного апарату самодержавної Росії і могли впливати на пенітенціарну політику уряду. Певну цінність для дослідників становлять роботи авторів, які мали багатий досвід практичної роботи в тюремному відомстві: М.М.Галкіна-Враського, С.К.Гогеля, Д.В.Країнського, Н.Ф.Лучинського, О.П.Саломона, Г.С.Фельдштейна, К.Шрейтерфельдта.

До другої групи робіт, присвячених вивченню становлення та розвитку вітчизняного пенітенціарного законодавства і тюремної системи, слід віднести авторів радянського періоду, щоправда переважна більшість з них були представниками дореволюційної школи: М.Н.Гернет, М.М.Ісаєв, С.В.Познишев, Є.Г.Ширвінд, Б.С.Утевський та ін. Вони внесли значний  науковий внесок у дослідження даної проблеми. Позиція учених цього напряму найбільш чітко була висловлена в резолюції І Всесоюзного з'їзду радянських пенітенціарних діячів (жовтень, 1928) – позиції прихильників “неухильного проведення класового ознаку” в формуванні каральної політики в державі. Формувалися теоретичні основи і “правова база” під різку критику тюремної політики царського уряду і реальну практику вживання “законних” репресій, що визначили на довгі роки дійсний зміст каральної політики СРСР. Однак окрім фундаментальній п’ятитомній праці радянського дослідника М.М.Гернета “Історія царської в'язниці” узагальнюючих, комплексних робіт, присвячених дослідженню пенітенціарної політики царського чину, діяльності тюремних установ у системі державного механізму, їх еволюції і правового положення тоді не існувало. Віддаючи данину автору за той величезний фактичний матеріал, який міститься в його праці, необхідно зауважити, що М.М.Гернет вдається до персоніфікації та політизації розгляду специфіки відбування тюремного ув’язнення політичними в’язнями. Формулюючи узагальнення і висновки щодо суті та спрямованості тюремної реформи кінця ХІХ ст., М.М.Гернет виходить з уявлення про те, що реформа сприяла утвердженню свавілля тюремної адміністрації, створенню найсприятливіших умов для захисту інтересів царизму та буржуазії, разом з тим  принижуючи, а часом замовчуючи її прогресивно-демократичний характер. Після багаторічного вимушеного застою з кінця 50-х рр. і протягом 60 – 80-х рр. минулого сторіччя відновили інтенсивні розробки теоретичних проблем виконання позбавлення волі в дореволюційній Україні й Російській державі в цілому такі автори, як З.А.Астемиров, Т.У.Воробейкова та А.Б.Дубровіна, С.В.Кодан, Р.С.Мулукаєв, Е.А. Скрипильов, Н.А.Стручков, Ю.М.Ткачевській, Т.А.Туманов, Б.С.Утевський. Значне місце даним проблемам приділили в своїх роботах такі дослідники кримінального права і кримінології, як Л.В.Багрій-Шахматов, П.С.Грацианський, М.Г.Миненок, С.С.Остроумов, Б.С.Ошерович, І.І.Солодкин, Н.Д. Шаргородський, а також такі дослідники царського державного апарату, як Н.П.Єрошкин, Н.Н.Єфремов, П.А.Зайончковський, В.С.Кульчицький, Д.І.Шинджикашвілі.На особливу увагу заслуговує дисертаційне дослідження С.Л.Гайдука “Тюремна політика та тюремне законодавство пореформеної Росії”, яке базується на різнобічному документальному матеріалі. Основним недоліком досліджень радянського періоду є розгляд авторами даної проблеми з марксистських позицій і зображення, в наслідок цього, пенітенціарне законодавство і тюремні встанови царської Росії як знаряддя захисту класових інтересів дворянства і буржуазії.

Остання третя група – це роботи сучасних українських і російських дослідників пострадянського періоду. Серед них необхідно виділити роботи  українських вчених професорів О.Н.Ярмиша і О.М.Джужи. Певну цінність для дослідження становлять дисертації  О.П.Нєалова, В.В.Россіхіна та І.В.Іванькова . Цінність їх полягає в тому, що вони є комплексними дослідженнями ідеологічних та організаційно-правових засад і правозастосовчої практики пенітенціарної системи в українських губерніях Російської держави в другій половині ХІХ та першій половині ХХ ст. З інших сучасних українських дослідників, які торкнулися в своїх роботах тією або іншою мірою проблем становлення й розвитку кримінально-виконавчого законодавства і пенітенціарної системи в Україні можна назвати дисертаційні дослідження Л.С.Гамбурга, Л.В.Городницьку, С.В.Кудіна, І.М.Паньонко, Ю.Ф.Соцького, А.В.Талдикіна .З сучасних російських авторів, що досліджували дані питання, необхідно назвати В.М.Анісімкова, П.А.Бондарева, Ф.Давидова, М.Г.Дєткова, С.В.Жильцова, Л.П.Рассказова, В.А.Сергієвського, Н.В.Упорова та ін. Окремої уваги заслуговує опублікована в 1999 р. з нагоди 120-річчя створення Головного тюремного управління праця “В’язниці, табори і колонії Росії” під редакцією М.Г.Дєткова, де дається ґрунтовний історичний огляд діяльності російської пенітенціарної системи. Помітним явищем в українській кримінально-виконавчій та історико-правовій науці стало видання в 1998 р. “Хрестоматії з історії пенітенціарної системи України” , упорядкованої Г.О.Радовим та І.І.Різником, де перший том (частини 1 і 2) присвячений періоду історії з 911 по 1917 рр.

Джерельна база дисертаційного дослідження охоплює законодавчі акти Російської держави, що визначали організаційні та правові засади застосування покарання у вигляді позбавлення волі, функціонування пенітенціарних установ, опубліковані в різні роки в “Полном собрании законов Российской империи”, “Своде законов Российской империи”, збірці з коментарями “Российское законодательство Х-ХХ вв.”, а також окремі опубліковані законодавчі акти. Відомчі нормативні акти Міністерства внутрішніх справ і Міністерства юстиції, циркуляри Головного тюремного управління, за допомогою яких керівництво тюремного відомства здійснювало оперативне управління місцями позбавлення волі, уніфіковувало окремі аспекти тюремного режиму; звіти ГТУ, що публікувалися щорічно і звіти діяльності товариств виправних притулків для неповнолітніх, їх Статути; матеріали з’їздів тюремних діячів; ухвали губернських земських зборів; Правила внутрішнього тюремного розпорядку. Документальні матеріали, виявлені в Центральному державному історичному архіві в м. Києві, а також в Державних архівах Автономної Республіки Крим, Харківської, Вінницької та  Одеської областях.

Періодичні друковані видання представлені насамперед офіційним органом Головного тюремного управління “Тюремным вестником”, видання якого було започатковано у 1893 р., а також в інших журналах, таких, як “Вестник права”, “Журнал Министерства юстиции”, “Журнал Министерства внутренних дел”, “Журнал гражданского и уголовного права”, “Правительственный вестник”, “Русская старина”, “Судебный вестник” та деяких інших спеціалізованих правових виданнях. З літератури інформаційно-довідкового характеру особливої уваги заслуговує “Систематизированный сборник узаконений и распоряжений по тюремной части”, укладений В.М.Коковцевим і С.В.Рухловим у 1890 р.

Розділ ІІ  “Кримінально – виконавча політика в Україні в останній чверті XVIII – першій половині ХІХ ст.” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 2.І “Місце та роль позбавлення волі, як виду кримінального покарання в каральній політиці в Україні з середини XVII до кінця XVIII ст.”, присвячений аналізу ролі позбавлення волі, як виду кримінального покарання, в каральній політиці російського уряду в період історії України, що відомий як доба Гетманщини (з середини XVII до останньої чверті XVIII ст.). Необхідно констатувати, що позбавлення волі до кінця XVIII ст. не могло одержати належного розвитку. Каральне значення тюремних установ було досить низьким. Це змушувало уряд видавати перевагу іншим заходам кримінальної кари більш простим і дешевим, а саме смертну кару або тілесні покарання. В’язниця того часу була не більш як місцем тимчасового утримання винних до засідання суду або виконання покарання. В’язниця того часу не переслідувала, та і не могла переслідувати ніяких виправних цілей.

Виданні центральним урядом законодавчі акти того часу (Литовський статут, Соборне Уложення 1649 р., Військові Артикули Петра І, “Права, за якими судиться малоросійський народ” й ін.) розширили сферу застосування позбавлення волі. Саме слово “в’язниця” щільно увійшло до обігу. Був введений новий вид позбавлення волі – каторжні роботи, які включали в себе позбавлення волі на певний або довічний строк, а також обов’язкове залучення до роботи. Однак у цілому роль позбавлення волі як покарання за різні злочини у цей період була абсолютно мізерною у порівнянні з іншими покараннями. Позбавлення волі не відігравало суттєвої ролі в каральній політиці польського уряду на західно – українських землях не кажучі про Запорозьку Січ і Крим.

У питаннях призначення і виконання позбавлення волі держава у той період обмежувалася лише ізоляцією злочинців, передбачаючи, перш за все, завданням припинення їх злочинної діяльності, а також залякування. Для реалізації цих цілей були прийняті деякі норми, що стосуються режиму утримання ув'язнених. Зокрема, вперше з'являються норми кримінально-виконавчого характеру. Проте побут ув’язнених, правове положення віддавалося на відкуп місцевій владі, що часто породжувало свавілля. В'язні нерідко голодували й помирали. Ув'язнені були вимушені самі піклуватися про свій прожиток. Висловлене свідчить також про те, що з першої чверті XVIII ст. в пенітенціарній практиці активно розвивається інститут залучення до примусової праці засуджених до покарань, пов'язаних з позбавленням волі. В державі вже почав формуватися кримінально-виконавчий апарат з виконання тюремного ув’язнення.

У підрозділі 2.2 “Виникнення політико – правових ідей в питаннях кримінального покарання в останній чверті XVIII ст.” розглядаються причини та фактори, під впливом яких здійснювались зміни в кримінальної політиці царського уряду в Росії в кінці XVIII ст.

            Існуюче кримінальне законодавство к кінцю XVIII ст. не тільки гальмувало розвиток продуктивних сил у країні, не лише суперечило суспільним буржуазним відносинам, що тоді зароджувалися, але й суперечило правосвідомості громадян нового часу. Статті Уложення та Військового Статуту з санкціями позбавлення волі втратили свою силу вже в другій половині XVIII ст. З кінця XVIII ст. у Європі почалася швидка ломка старих форм суспільного життя. Колишній підхід у вигляді остраху в покаранні піддавався суворій науковій критиці й під впливом нової ідеї виправлення злочинців слабшав. Це була епоха урочистого визнання прав особистості, у тому числі особистості в’язня, коли вперше похитнули вікові засади старих каральних систем. Загальні тенденції гуманізації не могли не вплинути відповідним чином і на в’язниці того часу, зважаючи на те, що вона поступово посідає все важливіше місце у загальній системі покарань. Багате значення у розповсюдженні цих ідей  внесли представники західно – європейської наукової думки, як І. Беккарія, Дж. Говард, І.Бентам. Немалий вплив на розвиток тюремної справи у Європі і Росії надав приклад США, де у кінці XVIII ст. виникла перша тюремна система, так звана Філадельфійська система одиночного ув’язнення.

У другій половині XVIII ст. помітні відбуваються зміни російського кримінального законодавства у сторону пом’якшення покарання, коли в “кодексах” з’являється термін “покарання виправні”. Сама Катерина ІІ, знаходячись під впливом французьких й англійських просвітителів, за прикладом Єлізавети планувала на початку 80-х рр. скасувати смертну кару, замінивши її довічною каторгою. При неї на практиці дещо упорядкувалося управління в’язницями, які були підпорядковані Сенату. Були введені два нових виду позбавлення волі – ув’язнення в “робочому” та “смирительному” будинках. Окремі її накази прагнули регламентувати життя у в’язниці, розпочати класифікацію в’язниць за родом участі в злочині і ступені вини. Перебуваючи під впливом прогресивного тюремного руху кінця XVIII ст., імператриця мала намір провести тюремну реформу у котрій була дана перша спроба нормативного визначення режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Однак він так і не отримав законодавчого підтвердження. Проект повторив долю переважної більшості прогресивних законодавчих ініціатив катериновської епохи, однією з характерних рис якої була декларативність намірів влади.  

У підрозділі  2.3 “Розвиток кримінального законодавства у сфері покарань, пов’язаних з позбавленням волі, та тюремне питання в першій половині ХІХ ст.” дисертантом проаналізовані зміни в розвитку інституту покарання у вигляді позбавлення волі в кримінальному законодавстві Росії, а також становлення тюремного питання на політико – кримінальної підстави у данний період часу.

Значним кроком уперед стала поява на початку ХІХ ст. наукових досліджень російських криміналістів з кримінального права, де значне місце відводилось інституту позбавлення волі, досліджень, заснованих на матеріалах вітчизняного законодавства і провідних наукових методах XVIII ст. (О.Горегляд та ін.). У державі почали друкуватися твори зарубіжних дослідників кримінального і пенітенціарного права (І.Бентама, Ч.Беккарія, Блекстона, Дж.Говарда, В.Венінга), видаватися перші юридичні журнали. Передова російська громадськість уже в першій чверті ХІХ ст. звернула свою увагу на становище в’язниць в країні. Вперше виник попит на літературу з тюремного питання, а в друге представники російської інтелігенції прагнули під час подорожи за кордон особисто ознайомитися зі становищем в’язниць у тих країнах, які вважалися передовими у розвитку своїх пенітенціарних систем (Англія, США).

Практичними наслідками всього цього стало створення у 1819 р. “Товариства піклувального про тюрми”. Ця організація, що знаходилася зовні системи державних органів протягом багатьох десятиріч надавала провідний вплив на тюремну систему держави. Діяльність Товариства сприяла формуванню нового, більш демократичного напрямку у вітчизняному тюрмознавстві. З цього часу громадська ініціатива робить спроби поліпшення положення арештантів. В 20 – 30-х рр. ХІХ ст. “Товариство піклувальне про тюрми” відкрило свою діяльність у всіх губернських центрах України. К 50-м рокам Товариство втратило свій тюремно – філантропічний приватний характер, розпалось на ряд тюремних комітетів і відділень, перетворившись у структуру формально – бюрократичного характеру, а в 1855 р. воно було приэднано к МВС (міністру було присвоєно звання президента товариства).

Значний інтерес викликає діяльність в 1802 – 1808 рр. малоросійського генерал – губернатора князя О.Б.Куракіна. З його іменем пов’язують початок будівництва в Україні  в’язниць нового типу, які пізніше почали називати “тюремний  замок”.

І все ж таки необхідно відокремити і ще не значну роль в’язниці, “смирительних” і “робочих” будинків, арешту серед більш складної системи каральних засобів передбачених в виданому у 1832 р. Зводу законів Російської імперії, зокрема його ХV-го тому “Уложення про покарання кримінальні та виправні”. Значні зміни у погляді законодавця на позбавлення волі здійснювались в “Уложенні про покарання” 1845 р. Свою каральну систему це Уложення передбачало вже майже виключно на цьому покаранні, різноманітність його виду та строків, становлячи на перше місце серед них виправні арештантські роти цивільного відомства.

Розділ 3. “Формування та розвиток пенітенціарного законодавства в Російській імперії у  ХІХ ст.” складається також з трьох підрозділів.   

Підрозділ 3.1 “Формування пенітенціарного законодавства у другій чверті ХІХ ст.” присвячений питанням становлення пенітенціарного законодавства в Російської імперії в 20 – 40 -  рр. ХІХ ст. До цього часу внутрішній розпорядок загальнокримінальної в’язниці в Україні, як і у всій імперії залишався майже не регламентований. Лише в 1828 р. була розроблена, а в 1831 р. прийнята нова тюремна інструкція, яка довгий час визначала правила тюремного розпорядку в державі. Інструкція була першим кроком у бік у створенні загальнотюремного кодексу. Певно, що вона далеко не охоплювала всіх сторін тюремної діяльності.

Видане в 1832 р. “Звід установ статутів про тих, що утримуються під вартою і про засланців” стало першим в країні спеціальним законодавчим актом про позбавлення волі. Він увійшов до XIV тому загального Зводу законів і склало в цьому томі його п'яту частину. Основним місцем позбавлення волі залишалися губернські остроги. Місця позбавлення волі передбачали такі ж вимоги розподілу арештантів при їх утриманні у в'язниці за статю, прошарком, тяжкістю злочинів, які передбачалися попереднім законодавством, але фактично на практиці вони не виконувалися. Тільки станова ознака в розміщенні арештантів визнавалася у всій пенітенціарній системі особливо важливою, що більш - менш втілювалося в життя.

Становище переважної більшості тюремних замків і “острогів” в Україні в першій половині XIX ст. було незадовільним та антисанітарним. Будівництво нових в'язниць не встигало за зростанням числа арештантів, в наслідок цього вони були постійно переповнені. Арештантські приміщення при поліції (кардегардії), що являлись місцем попереднього ув’язнення також були постійно переповнені і тягнули жалюгідне існування. В окремих місцях вони в загалі були відсутні. Роботи для арештантів вводились лише в самих окремих випадках.

З другої чверті XIX ст. в імперії робляться спроби воєнізації місць позбавлення волі – організація військово-арештантських рот. У перевиданому у 1842 р. тюремному Статуті вони перетворилися на різновид загальних місць позбавлення волі – “арештантські роти цивільного відомства” і призначалися для цивільних осіб, кріпосних селян, засуджених за втечу, бродяг, кримінальних злочинців та ін. Арештантські роти характеризувалися достатньо суворими умовами режиму утримання, де виразно виявлялося прагнення держави використовувати працю арештантів для вирішення прагматичних завдань. Про що яскраво свідчить факт підлеглості їх губернським будівельним комітетам і комісіям. Арештантські роти створювалися в губерніях і великих повітових містах. Зокрема, до 1830 р. у Києві біло сформовано 6 арештантських рот спеціально для здійснення будівельних робіт. У 1845 р. урядом Миколи І була здійснена спроба проведення в державі тюремної реформи. Комітетом був розроблен проект для одиночної в’язниці. Однак, з причині дорожнечі і відсутністі коштів справа далі не пішла.

У підрозділі 3.2. “Причини та передумови реформування тюремної системи Російської держави у другій половині ХІХ ст.” розглядаються причини та фактори, під впливом яких російський уряд проводив у другій половині ХІХ ст. тюремну реформу. Необхідність проведення пенітенціарної реформи була  об’єктивно обумовлена глибинними соціальними структурними змінами в Російської державі, а самє: ліквідацією патримоніальної влади поміщиків над кріпосними селянами, скасуванням тілесних покарань для представників податних верств населення, і реорганізацією системи судочинства.

Аналізуючи розвиток пенітенціарної теорії і практики Російської імперії в 50 – 70-і рр. ХІХ ст. необхідно відзначити, що не зважаючи на вжиті урядом окремі кроки щодо впорядковування тюремної системи держави, вона характеризувалася повною дезорганізацією та вкрай незадовільним становищем ведення тюремної справи, відсутністю на місцях органів, здатних організувати нормальну діяльність місць ув’язнення. Між центральним органом управління місцями ув’язнення – “Департаментом поліції виконавчої” та місцевими органами – губернськими правліннями і тюремними комітетами “Товариства піклувального про тюрми” не було  постійного та нерозривного зв'язку. Інспекція тюремних установ практично не здійснювалася. Тогочасний міністр юстиції М. Муравйов охарактеризував становище в’язниць, як “первісне”.

Практичній реалізацій тюремної реформи передувала копітка аналітична робота по узагальненню даних про стан і проблеми функціонування місць позбавлення волі, проведена спеціальними комісіями у 60–70-х рр. ХІХ ст. (Палена, Соллогуба, Грота) а також поїздка крупних чиновників за кордон для вивчення досвіду тюремної справи (Галкіна-Враского, Пассека).

У підрозділі 3.3. “Основні результати тюремної реформи в українських губерніях Російської імперії” наведено, що найбільш результативнішим елементом тюремної реформи кінця 70-х – початку 80-х рр. ХІХ ст. стала централізація пенітенціарних установ держави – створення Головного тюремного управління в структурі МВС. Створена у структурі ГТУ тюремна інспекція була унікальною контролюючою інституцією, що не мала аналогів у світовій тюремної праці. Центральна влада тюремних органів стала систематично знайомитися зі станом загальнокримінальних в'язниць, проводячи систематичні ревізії. Ревізійну діяльність здійснювали як представники центру, так і місцеві губернатори.

 На незавершеність тюремної реформи вплинули і відсутність відповідної матеріальної бази, і бюрократизм державної машини царизму. Практика здійснення перетворень тюремної системи пішла шляхом розпланування всієї проблеми не декілька окремих завдань, що вирішувалися ізольовано одне від одного. Як результат, тюремна реформа розтягнулася на декілька десятиліть, так і не була завершена. Режим в місцях позбавлення волі не відрізнявся регламентованістю. Як і в першій половині XIX ст. існували різні умови утримання ув'язнених залежно від їх станової приналежності.

Розділ IV “Пенітенціарна теорія і практика в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.” присвячен аналізу розвитку пенітенціарного законодавства і проблем в діяльності тюремних установ в українських губерніях Росії в кінці ХІХ – початку ХХ ст.

У підрозділі 4.1. “Пенітенціарне законодавство в кінці ХІХ - початку ХХ ст.” зазначається, що в кінці ХІХ ст. формуються теоретичні основи виконання кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі та з’являється нова галузь юридичних знань “тюрмознавство”. “Статутом про тих,що утримуються під вартою” 1890 р. тривалий час визначався тюремний режим, який був головним засобом фізичного і морального пригнічення ув’язнених. До 1890 р. як і раніше збереглася велика різноманітність найменувань місць позбавлення волі. В Статуті знов повторювалися давно знайомі назви: фортеці, гауптвахти, тюремні замки, виправні арештантські відділення та ін., але з'явилися і новіші назви місць позбавлення волі, як, наприклад, виправні притулки для неповнолітніх. Як і раніше Статут розмежовував умови утримання в арештантському будинку осіб вищих станів з усіма іншими. Він вимагав, щоб, за можливості арештовані цих соціальних груп утримувалися, не змішуючись між собою. Занепад покарання у вигляді заслання на каторжні роботи у кінці ХІХ ст. історично пояснюється не тільки загальним браком коштів, але й тим, що таке покарання все більше суперечило із загальноєвропейською тенденцією і гуманізацією умов відбування покарань, пов'язаних з позбавленням волі.

Вагоме місце в тюремній політиці ГТУ відводило просвітницький або духовно - моральній  роботі серед ув’язнених. У дореволюційній Росії православними священиками був накопичений багатий досвід релігійно-морального виховання ув’язнених. Цей досвід міг би використовуватися  в наступний час релігійними конфесіями та Департаментом виконання покарань у питаннях етичного виховання засуджених до позбавлення волі. Однак з часом церква втрачає своє повідне значення виховного центру, поступаючись місцем школі та бібліотеці. В 1884 р. намічаються заходи з розвитку тюремних шкіл. З часом відбувається удосконалення засобів, форм і методів впливу на свідомість ув'язнених, розширюється коло осіб, які залучаються до роботи з арештантами. Також постійно проводяться читання церковно-історичного та релігійно-морального змісту.

Новою формою роботи центральної тюремної адміністрації стало надання допомоги у працевлаштуванні та соціальній реабілітації осіб, які звільнялися з місць позбавлення волі. Так, з цією метою 1.09.1895 р. було затверджене “Положення про Піклування про будинки працелюбності та робітні будинки”, що створювалися під патронатом імператриці Олександри Федорівни. Питання трудового використання ув’язнених посідали одне з провідних місць у тюремній політиці кінця ХІХ – початку ХХ ст. Даний принцип отримав подальший розвиток у Кримінальному Уложенні 1903 р., яке вводило його до характеристики кожного виду позбавлення волі, яке застосовувалося законом. Центральна влада намагалася удосконалити організацію системи стимулювання праці в місцях позбавлення волі. Можна констатувати, що інститут працевикористання засуджених до позбавлення волі в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. одержав докладне правове регулювання в систематизованих правових актах, перш за все в “Статуті про засланців”, “Інструкції доглядачу губернських тюремних замків”, “Зводі установ і статутів про тих, що утримуються під вартою”, “Загальній тюремній інструкції”. Сама праця певним чином стимулювалася – арештанти отримували за виконані роботи заробітну платню, хоча і меншу порівняно із зарплатою вільнонайманих робітників.

До 1915 р. у Російської імперії не існувало єдиного нормативного акту, який би регулював умови відбування покарання у вигляді позбавлення волі. З метою усунення цих проблем у 1912 р. був зроблен проект “Загальної тюремної інструкції” – нормативного акту, що визначав єдині засади управління тюремними установами та організацію тюремного режиму. Підсумовуючи етапи розвитку пенітенціарного  законодавства в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. необхідно вказати, що воно в умовах проведення реформи російської пенітенціарної системи набуло цілісності. Нарешті було запроваджено диференційований підхід до організації виконання позбавлення волі щодо різних категорій в’язнів у залежності від спрямованості їх злочинів. “Статут про тих, що утримуються під вартою” 1890 р. та “Загальна тюремна Інструкція” 1915 р. стали віховими нормативними актами, що знаменували поступальний розвиток вітчизняного пенітенціарного законодавства в напрямку чіткого формального визначення уніфікованих умов виконання і відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Загальна тюремна інструкція 1915 р. акумулювала в собі досягнення російського пенітенціарного законодавства і новітні наукові розробки в галузі тюрмознавства. Вона стала першим єдиним цілісним документом режимного характеру, де було вичерпно регламентовано виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі.

У підрозділі 4.2 “Проблеми діяльності тюремних установ в Україні в кінці
ХІХ - початку ХХ ст.” аналізуються проблемні питання, з якими стикалися у повсякденної діяльності пенітенціарні установи в українських губерніях Росії у кінці ХІХ – початку ХХ ст.

Основні положення тюремної реформи 1879 р. поетапно втілювались у життя до жовтня 1917 р. Однак система управління тюремними установами продовжувала залишатися дуже ускладненою. Крім ГТУ Міністерства юстиції в управлінні місцями ув’язнення приймали участь МВС, градоначальники, губернські правління, поліція, губернські жандармські управління. Тюремні будівлі, що після 1879 р. перейшли у відання ГТУ за кількістю міст виявилися недостатніми і вже в 1881 р. число ув'язнених більш, ніж на 24 % перевищували число арештантських місць. Тюремні будівлі були вітхими, а більшість в'язниць була побудована виключно по казармовій системі, у багатьох не було одиночних камер. Переповнення в’язниць було розповсюдженим явищем. Це не могло не вплинути на якість функціонування місць ув’язнення (хвороби, дисциплінарні проступки, втечі). На території України в кінці ХІХ ст. функціонувало декілька виправних арештантських відділень: у Катеринославі, Києві, Керч-Єникалі, Одесі, Кам’янець-Подільську, Полтаві, Сімферополі, Харкові, Херсоні. У передреволюційний період і наступні роки арештантські відділення, що знаходились на території України, переважали по країні за кількістю ув’язнених.

Незважаючи на те, що закон від 6.01.1886 р. вперше організував постановку робіт в місцях позбавлення волі запровадження праці в пенітенціарних установах на практиці ускладнювалося багатьма факторами. У тюремних будівлях були відсутні приміщення, пристосовані для якого-небудь виду праці, не малося ніякого попереднього досвіду, були відсутні інструменти та сировина, не було попиту на арештантську працю. Роботи в середині в’язниці майже не застосовувалися, в наслідок цього наприкінці ХІХ ст. у країні спостерігався розвиток зовнішніх (наружних) робіт засудженими до позбавлення волі. У системі комплексних заходів правового та психолого-педагогічного характеру важлива роль відводилася формулюванню законослухняної особистості. З цією метою в місцях позбавлення волі наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. широкого розповсюдження набули недільні школи, у яких  крім вивчення загальноосвітніх предметів проводилися заняття з вивчення прав та обов’язків вірнопідданих, Закону Божого.

В кінці ХІХ ст. у країні гостро постало питання про збільшення виправних закладів для неповнолітніх. Створенню будь-якого притулку зазвичай передувала організація в тих або інших губерніях так званих товариств виправних притулків і землеробських колоній, які займалися збором засобів для утримання цих установ і фактично здійснювали керівництво ними. В містах вони переважно носили назву “притулків”, у сільській місцевості – “колонії”. Такі товариства виникли в 1874 р. у Києві, у 1886 р. – Одесі, у 1889 р. – Сімферополі та ін. Майже до 1917 р. ініціатива створення виправних закладів походила від приватних осіб і товариств.

Розгромлене в перші дні лютневої революції ГТУ було швидко відновлено і почало видання циркулярів губернським комісарам (які замінили губернаторів) і громадським градоначальникам. У той же час у справи управління місяцями ув’язнення в тому або іншому обсязі почали втручатися різні місцеві громадські організації (Ради робочих і солдатських депутатів, громадські комітети). Вони претендували на наглядову роль щодо тюремної адміністрації і певною мірою впливали на її діяльність.