ГУЦОЛ Алла Володимирівна РОЗВИТОК СИСТЕМИ ПОЗАШКІЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ В ЛУГАНСЬКІЙ І ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТЯХ (1946 – 1991 рр.)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної теми, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено об’єкт і предмет, хронологічні та географічні межі, мету та завдання, розкрито теоретико-методологічну основу, наукову новизну і практичне значення дослідження, представлено відомості про апробацію та структуру дисертації.
Перший розділ – „Теоретико-методологічні засади дослідження” – присвячено аналізу теоретичних засад організації позашкільної освіти, вивченню джерельної, історіографічної та нормативно-правової бази дослідження.
Позашкільна освіта як теоретична система та практична діяльність зазнала певної еволюції перед тим, як набути сучасної форми. Базис позашкільної освіти формувався під впливом ідей провідних вітчизняних і зарубіжних педагогів різних часів. Процес її розвитку та трансформації продовжується й у наш час, що іноді зумовлює певні розходження в трактуванні тих чи інших термінів і понять. Це викликало потребу аналізу, систематизації та узагальнення різних точок зору на поняття: „система освіти”, „позашкільні заклади”, „гуртки”, „позашкільна виховна робота”, „дозвілля”, „позашкільні заклади широкого профілю”, „позашкільні заклади вузького профілю”, „будинки та палаци піонерів і школярів”, „будинки та палаци культури”, „клуби при домоуправліннях”, „клубні заклади”, „піонерські табори”, „дитячі табори”, „станції юних натуралістів”, „юннати”, „станції юних техніків”, „дитячі залізні дороги”, „дитячі річні пароплавства”, „станції юних туристів”, „художні школи”, „дитячий театр”, „заклади спортивного спрямування”.
Аналіз наукової літератури з питань теорії та практики позашкільної освіти (Л. Балясна, Г. Пустовіт, Т. Сущенко та ін.) засвідчив наявність різних підходів до визначення поняття „позашкільні заклади”. Під цим терміном ми розуміємо заклади, які здійснюють роботу з дітьми у вільний час. Вони сприяють розвитку певних задатків та здібностей, задовольняють пізнавальні інтереси школярів та є невід’ємною складовою освітньої системи, що здійснює формування гармонійно розвиненої особистості. Відвідування позашкільних закладів є необов’язковим для учнів, діти обирають їх тип виключно за власним бажанням, залежно від своїх нахилів і вподобань. Зауважимо, що в самій назві – „позашкільні заклади освіти” – a priori закладена прив’язаність означених установ освіти до школи, хоча за змістом та принципами організації освітньо-виховного процесу між ними існує суттєва різниця. Більше того, позашкільні заклади освіти є такою ж самостійною ланкою системи освіти, як і школа. Тому, на наш погляд, аналізовані установи доцільніше було б називати закладами організації вільного часу дітей та молоді, що точніше відбиває їх мету і завдання.
Вивчення розвитку позашкільних закладів освіти у 1946 – 1991 рр. стало можливим завдяки широкій базі джерел, які умовно можна поділити на п’ять груп. До першої групи джерел включено документи Державного архіву Луганської області (ДАЛО) та Державного архіву Донецької області (ДАДО), більшість з яких була вперше введена до наукового обігу. Використано документи, зібрані у 20 фондах. Вони різні за характером і походженням: це звіти про роботу позашкільних закладів, їх кадровий склад, накази, постанови, директивні та інформаційні листи Міністерства освіти УРСР, Луганського (Ворошиловградського) і Донецького (Сталінського) обласних відділів народної освіти та ін.
Другу групу джерел складають офіційні документи, опубліковані в різних збірниках. Надзвичайно корисними виявилися документи, які вміщені в збірниках „Народна освіта в СРСР. Загальноосвітня школа. Збірник документів 1917 – 1973 рр.” та „Основні документи про школу”, у яких міститься низка Положень, затверджених Секретаріатом ЦК ВЛКСМ і Міністерствами СРСР та УРСР про роботу з дітьми й підлітками за місцем проживання. Однак, основну інформацію ці видання несуть у собі стосовно школи, а не позашкільних установ. Через це лише окремі матеріали можна використовувати в контексті нашого дослідження.
Окремої уваги заслуговують документи, уміщені в збірнику „Зако-нодавство про охорону дитинства. Збірник нормативних актів”, у якому подано витяги із Законів, що стосувалися всіх сфер функціонування позашкільних установ в УРСР, які відрізняються своєю надзвичайною інформативною наповненістю й тому мають виняткову цінність. Закон „Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про народну освіту” (1973 р.) в основному стосувався матеріально-технічного аспекту діяльності установ та організації шефства над позашкільними закладами з метою покращення якості їх роботи та розширення відповідної мережі.
До третьої групи джерел належать статистичні матеріали, завдяки яким можна проаналізувати динаміку скорочення чи зростання кількості позашкільних закладів у різні періоди.
Теоретичні аспекти становлення позашкільної педагогіки, хоча й побіжно, але знайшли своє відображення в підручниках з педагогіки та історії педагогіки й освіти радянського періоду. Ці книги представляють значний інтерес у контексті досліджуваної теми, адже в них репрезентовано офіційні науково обґрунтовані позиції вчених. Наукові та навчально-методичні видання аналізованого періоду становлять четверту групу використаних джерел.
До п’ятої групи належать періодичні видання, які виходили друком у досліджуваний період у Луганській та Донецькій областях. На сторінках регіональних періодичних видань знайшли своє відображення основні проблеми й досягнення позашкільної освіти Луганської та Донецької областей цього часу. Усі пресові матеріали є вкрай заідеологізованими, оскільки преса того періоду була одним з основних знарядь поширення комуністичної ідеології, що домінувала в громадській думці, а таким чином і в педагогіці. Це, з одного боку, ускладнило науковий пошук, оскільки статті були часто позбавлені об’єктивності. Але така упередженість повністю відбиває зміст і методику ведення комуністичної ідеології і пропаганди в позашкільній освіті, які панували в громадській думці й офіційній педагогіці. З іншого – саме публікації регіональної преси дають змогу побачити позашкільну освіту 1946 – 1991 рр. очима її творців і учасників – науковців, педагогів, пересічних громадян та ін.
Історіографія позашкільної освіти України нараховує велику кількість робіт вітчизняних та зарубіжних авторів. Основним категоріям позашкільної педагогіки, інтеграції виховних сил у позашкільному педагогічному процесі присвячено книгу Т. Сущенко „Основи позашкільної педагогіки” (1970 р.). Фундаментальним є видання „Позашкільні заклади” (1978 р.) за редакцією Л. Балясної, у якій простежено історичний шлях позашкільних освітніх установ від 1917 до 1977 рр., розглянуто основи їх педагогічної діяльності.
Педагогічні основи виховання учнів у позанавчальний час досліджено в роботах „Питання виховної діяльності позашкільних закладів” (1980 р.) за ред. Б. Ширвіндта та М. Коваля, „Виховна робота з учнями поза школою” (1981 р.) за ред. Л. Ніколаєвої, „У мікрорайоні школи. Організація виховної роботи з учнями за місцем проживання” (1987 р.) Г. Корди.
Зміст, методика діяльності та виховне значення клубних закладів докладно висвітлено в працях Л. Бєлої, Г. Камаєвої, Т. Позднякової, Г. Фролової, А. Романова. Методи виховання в умовах позашкільних закладів різних видів проаналізовано в книгах „Виховання школярів у позанавчальний час” (1980 р.) за ред. Л. Балясної, Б. Вульфова та М. Поташника, „Організатор позакласної та позашкільної виховної роботи” (1983 р.), „Школяр у мікрорайоні” (1986 р.) і „Виховання учнів за місцем проживання” (1987 р.) за ред. В. Бочарової та М. Плоткіна, „Теоретико-методичні основи формування конструктивно-технічної компетентності учнів основної школи в умовах позашкільних навчальних закладів” (2008 р.) Я. Кепші.
Естетичному вихованню школярів у позашкільних закладах присвячено наукові розвідки М. Бусол, Г. Єгорова, В. Кукшанова, Є. Прасолової, М. Чернякина, Я. Шиц та ін.
Надзвичайно цікавим є збірник матеріалів Всеукраїнської педагогічної конференції „Позашкільна освіта: історичні поступи та здобутки” (2008 р.) за редакцією В. Вербицького, адже в ньому представлено думки багатьох сучасних науковців на проблеми розвитку позашкільної освіти. Г. Пустовіт у своїй монографії „Позашкільна освіта і виховання: теоретико-дидактичний аспект” (2009 р.) характеризує методологічні основи і психолого-педагогічні та дидактичні засади освіти і виховання учнів у позашкільних навчальних закладах, розглядає основні принципи, форми та методи позашкільної освіти і виховання.
Крім названих праць, окремі аспекти позашкільної освіти розглядали й зарубіжні вчені, зокрема американські. Це пояснювалося тим, що в 1950 – 1960-ті рр. американські педагоги активно вивчали радянську систему освіти взагалі й позашкільної освіти зокрема для використання її кращих здобутків у практиці роботи аналогічних закладів у США. В основному, американські науковці описували радянську систему позашкільної освіти з критичної точки зору. Однак, публікації Ф. Абліна, Д. Лейна, Н. Вітта, В. Мандела, Б. Річмана, Р. Вінна відрізняються неупередженим підходом, що характеризується об’єктивним визначенням позитивних та негативних тенденцій у розвитку позашкільних закладів.
Певні аспекти досліджуваної теми знайшли своє відображення в докторських та кандидатських дисертаціях. Так, історичний шлях і теоретичні основи розвитку позашкільних установ розкрито в роботах В. Береки, О. Биковської, С. Букреєвої, О. Глуха, Н. Харінка, Т. Цвірової та ін. Питанням соціально-педагогічної роботи позашкільних закладів присвячено дисертації Н. Бачинської, Л. Коняєвої, І. Корсун, В. Лопатинської, О. Мкртічян та ін. Різним аспектам виховання дітей у позашкільних установах присвячено роботи В. Вербицького, К. Жукотинського, Д. Лебедєвої, Н. Шагай та ін. Однак, преважна більшість праць учених розглядає проблеми позашкільної освіти у всеукраїнському масштабі, у той час як регіональні аспекти залишаються поза увагою. Крім того, автори цих досліджень аналізували здебільшого розвиток мережі та виховний вплив позашкільних установ, у той час як матеріально-технічне та кадрове забезпечення позашкільних закладів було досліджено недостатньо ґрунтовно.
Розвиток педагогічної теорії та практики, а також соціально-економічні, культурні умови, які зумовили появу законодавчих актів щодо розвитку позашкільної освіти, склали ті підстави, на основі яких ми умовно поділили період 1946 – 1991 рр. на чотири етапи. На першому етапі 1946 – 1958 рр., що почався з прийняттям Закону „Про п’ятирічний план відбудови та розвитку народного господарства СРСР на 1946 – 1950 рр.”, був узятий курс на розбудову мережі позашкільних закладів. Першочерговим завданням партійно-державного апарату після Великої Вітчизняної війни було оздоровлення дітей, тому в цей час велика кількість нормативно-правових актів стосувалися розширення мережі піонерських таборів, а також покращення якості туристсько-краєзнавчої та фізкультурно-спортивної роботи. У повоєнний час вийшли нормативні документи, які стосувалися вдосконалення роботи позашкільних установ з боротьби з дитячою бездоглядністю та злочинністю.
У 1958 р. було прийнято Закон „Про зміцнення зв’язку школи з життям та про подальший розвиток народної освіти”. З нього почався другий етап розвитку системи позашкільної освіти. Цим законом було визначено політику політехнізації освіти. Держава спрямувала свої зусилля на формування саме кваліфікованих фахівців робітничих спеціальностей, тому технічний напрям позашкільної освіти в цей час починає активно розвиватися, посилюється процес профілізації позашкільної освіти.
Прийняття в 1973 році „Основ законодавства Союзу РСР та Союзних республік про народну освіту” започаткувало новий – третій етап (1973 – 1984 рр.) – у розвитку системи позашкільних закладів. У цей час робота позашкільних установ почала регламентуватися власними статутами – типовими положеннями, які чітко прописували всі сторони роботи закладів, була врегульована нормативно-правова база позашкільної освіти, затверджена номенклатура, уточнено посадові обов’язки працівників позашкільних закладів тощо, відбулося підсилення позашкільної технічної, екскурсійно-туристської, натуралістичної роботи тощо.
1984 рік можна вважати початком четвертого етапу (1984 – 1991 рр.) у розвитку системи позашкільних закладів. У цьому році Верховна Рада СРСР прийняла документ „Основні напрями реформи загальноосвітньої та професійної школи”, що сприяв посиленню централізації управління освітою. Нормативно-правові акти цього періоду стосувалися збільшення кількості комплексних позашкільних закладів, а не вдосконалення змісту освіти в них. Недооцінювалися національні й регіональні особливості розвитку держави, що затримувало розвиток народної освіти та позашкільної педагогіки. У грудні 1991 року, з розпадом Радянського Союзу, почала розпадатися й існуюча система позашкільної освіти.
У другому розділі – „Досвід організації системи позашкільних закладів освіти в Луганській і Донецькій областях (1946 – 1991 рр.)” – проаналізовано особливості та основні тенденції розвитку позашкільних закла-дів освіти Луганської та Донецької областей, динаміку підвищення кваліфіка-ційного рівня педагогів позашкільних установ, охарактеризовано матеріально-технічне забезпечення позашкільних закладів у досліджуваний період.
Луганщина та Донеччина в 1946 – 1991 рр. мали свої специфічні особливості, що відрізняли їх від інших областей УРСР. Концентрація шахт та промислових підприємств у цьому регіоні зумовила його значну урбанізованість. Ураховуючи те, що кількість дітей у містах була великою, відповідно й кількість позашкільних установ була вищою, ніж у сільськогосподарських областях. Зважаючи на специфіку регіону, кадровий та матеріально-технічний аспекти роботи позашкільних закладів також мали свої особливості.
Аналіз матеріалів архівних джерел, наукової літератури з теми дослідження дозволив виявити основні тенденції розвитку позашкільних закладів освіти, що простежуються протягом усього аналізованого періоду.
Першою тенденцією є залежність особливостей етапів розвитку позашкільних закладів від соціальних завдань, які стояли перед державою та суспільством. Так, соціальна політика держави в 1946 – 1958 рр. була спрямована на оздоровлення молодого покоління в повоєнні роки, проявом чого є розбудова на цьому етапі саме системи оздоровчих закладів. Особливістю літніх оздоровчих закладів Донбаського регіону була досить висока квота (на рівні 30 %) для дітей гірників, металургів та ін., тобто соціально затребуваних професій.
Зростання гуртків технічного спрямування на другому та третьому етапах розвитку позашкільних закладів освіти (відповідно у 1958 – 1973 рр. та у 1973 – 1984 рр.) було зумовлено політикою політехнізації держави в цілому й освіти зокрема. Популяризація технічної творчості серед дітей та молоді мала сприятливий ґрунт саме в Донбаському регіоні, де діти виховувалися в родинах робітників шахт та заводів і інтерес до техніки був для них природним.
У 1984 – 1991 рр. відбулося реформування системи позашкільних закладів освіти на основі традицій національної педагогіки. На Луганщині та Донеччині починали з’являтися гуртки, у яких діти вивчали свої національні, робітничі традиції та регіональні особливості рідного краю.
Профілізацію позашкільної освіти можна відмітити як другу тенденцію розвитку позашкільних установ. Протягом аналізованого в дисертаційній роботі періоду відбувалося не тільки кількісне зростання позашкільних закладів освіти, але й постійне урізноманітнення напрямків їх роботи. Так, на першому етапі (1946 – 1958 рр.) основною метою партійного керівництва було оздоровлення молодого покоління, у зв’язку з чим у значній кількості відкривалися дитячі оздоровчі табори, гуртки фізкультурно-спортивного спрямування. Панівною в цей час стає думка про те, що позашкільні установи є не просто місцем розваг та проведення дозвілля, а й сильним виховним інструментом. У Луганській та Донецькій області на цьому етапі почали роботу обласні станції юних техніків, натуралістів, туристів. Дитячі технічні станції в цей час проводили роботу, здебільшого, за шістьма спрямуваннями: експлуатація об’єктів техніки, морське моделювання, науково-технічним, художньо-технічним, модельно-конструкторським. Робота технічних гуртків у повоєнний час мала прикладний характер, адже школярі допомагали в електрифікації міст та селищ, робили меблі для шкіл та дитячих садків тощо. Юні натуралісти працювали в гуртках за трьома напрямами: овочеводи, квітководи та зоологи. Але такі станції в указаний час були популярними більше в сільській місцевості, аніж у містах. Найбільшою різноманітністю форм та методів роботи відрізнялися Станції юних туристів, адже вони організовували для гуртківців екскурсії по містах та селах своїх областей, туристичні табори, інструктивно-методичні виставки, масові походи, конференції, зльоти юних туристів та краєзнавців.
У 1958 – 1973 рр. система позашкільних закладів значно розширилася кількісно. З’явилися нові види позашкільних установ – табори при будинкоуправліннях і табори, що знаходилися в підпорядкуванні колгоспів та радгоспів. Технічні станції суттєво розширили кількість гуртків, порівняно з першим етапом, тепер при СЮТ працювали гуртки радіоелектроніки, морського моделізму, автоматики, кінолюбителів, кібернетиків, мотогуртки, фотолюбителів, технічного моделювання, автомоделізму, авіамоделізму, конструювання, судомоделізму, картингу тощо. Робота цих гуртків на вказаному етапі була пов’язана з модернізаторською та раціоналізаторською діяльністю, що допомагало юнакам відчувати свою працю потрібною. Задля популяризації технічної творчості в цей час поширеною формою роботи було влаштування виставок досягнень юних техніків. Будинки та палаци піонерів і школярів значно розширили коло своєї діяльності. Якщо наприкінці 1940-х – на початку 1950-х у цих установах працював тільки методично-масовий відділ, то в середині 1950-х додався піонерсько-масовий, наприкінці 1950-х сектори розширилися до піонерсько-масового, методично-масового, відділу натуралізму, краєзнавства та спортивного відділу, а в 60-х рр. ХХ століття спектр позашкільної роботи ще розширився, адже до нього додалися відділи науки та техніки і художнього виховання. Почали роботу й нові види гуртків – гірничої справи, геологічний, географічний, історико-краєзнавчий, астроно-мічний, юних друзів книги, хоровий, духовий, сольного співу, літературний, драматичний, струнний, горністів та барабанщиків, дерев’яних духових інструментів, крою та шиття, вишивання тощо. Діяльність червоних слідопитів стала новою формою роботи туристсько-екскурсійних станцій та гуртків на вказаному етапі. Усі нові форми та методи роботи, що виникли в той час, допомагали охопити позашкільною освітою максимальну кількість дітей і підлітків та сприяли вирішенню питання щодо боротьби з дитячою бездоглядністю й злочинністю, яке залишалося актуальним на той час.
На третьому етапі розвитку позашкільних закладів (1973 – 1984 рр.) при кімнатах піонерів та школярів домоуправлінь почали з’являтися нові секції та гуртки, як-от: танцювальний, ляльковий, художнього плетіння, співу, гурток образотворчого мистецтва, ліплення з пластиліну та природного матеріалу, випалювання на дереві, художньої обробки скла та багато інших. У цей час починають свою роботу такі гуртки, як інспектори дорожнього руху, при палацах та будинках піонерів і школярів починають працювати театральні гуртки. Станції юних натуралістів на цьому етапі починають роботу за двома новими напрямами – мікробіологія та ботаніка-рослинництво. У зв’язку з процесом політехнізації станції юних техніків стають надзвичайно популярними та масовими в цей час. Особливо це було характерно для Луганської та Донецької областей, які відрізнялися значною кількістю промислових підприємств і мали нагальну потребу у фахівцях робітничих спеціальностей.
Четвертий етап розвитку позашкільних установ (1984 – 1991 рр.) був означений політикою демократизації суспільного та політичного життя, що значною мірою вплинуло на розвиток окремих видів позашкільних закладів. Популярності набули клуби інтернаціональної дружби. У той же час спостерігається тенденція підвищення інтересу до українських традицій та культури. Тому на цьому етапі починають відкриватися нові види гуртків – гуртки, у яких вивчали українські народні танці, українські традиції, українські пісні тощо. Широко почала використовуватися така форма роботи, як виставки виробів гуртківців, присвячені Дням української культури, у багатьох школах та позашкільних установах відкривалися куточки української народної творчості.
Професійний рівень працівників позашкільних закладів у період з 1946 по 1991 рр. зазнав суттєвих змін. У повоєнний час на першому етапі розвитку позашкільних установ (1946 – 1958 рр.) гуртки очолювали керівники, які не мали педагогічної освіти. Згодом, з відновленням роботи вищих та середніх педагогічних навчальних закладів, кількість кваліфікованих фахівців почала збільшуватися.
На другому етапі (1958 – 1973 рр.) фахова підготовка викладачів стала об’єктом особливої уваги радянського керівництва. Організовувалися курси підвищення кваліфікації, тематичні конференції, семінари-практикуми тощо. Але 90 % викладачів позашкільних закладів були сумісниками, що можна пояснити низькою заробітною платнею та непрестижністю професії керівника гуртка.
На третьому етапі (1973 – 1984 рр.) кваліфікаційний рівень працівників позашкільних закладів суттєво зріс. У цей час були укладені й вийшли друком типові положення щодо вимог до керівників гуртків. У цих документах розкривалися кваліфікаційні характеристики, права та посадові обов’язки працівників позашкільних установ.
У зв’язку з підвищенням освітніх стандартів до викладацького складу позашкільних закладів у попередній час четвертий етап (1984 – 1991 рр.) означено підвищенням вимог саме до керівників цих установ. За статистичними даними звітів позашкільних закладів освіти педагогічний склад установ позашкільної освіти на той час практично на 100 % складався з кваліфікованих працівників.
Отже, третьою тенденцією є професіоналізація кадрового складу позашкільних закладів. На першому етапі розвитку позашкільних закладів освіти (1946 – 1958 рр.) лише 25 – 30 % працівників мали педагогічну освіту. На другому етапі (1958 – 1973 рр.) кількість професійних педагогів, які працювали в позашкільних установах міст, підвищилася до 55 – 60 %, у селах ця динаміка була нижчою – 40 %. На третьому етапі (1973 – 1984 рр.) відмічається різке підвищення кваліфікаційного рівня позашкільних педагогів: кількість працівників з вищою педагогічною освітою зросла до 85 – 90 %, деякі з них навіть мали спеціалізацію „організатор позакласної і позашкільної роботи”. У 1984 – 1991 рр. позашкільні заклади майже повністю були забезпечені професійними кадрами – до 95%.
Матеріально-технічна база позашкільної освіти в 1946 – 1958 рр. знаходилася у важкому становищі й потребувала відновлення. Поряд з державним фінансуванням у той час виникає інститут шефства. Урядові постанови зобов’язували підприємства надавати матеріальну допомогу закладам освіти, що згодом стало поширеною практикою. Переважна більшість промислових підприємств, шахт, заводів Луганської і Донецької областей на добровільних засадах упроваджували шефську роботу, що передбачало не тільки матеріальну допомогу, але й участь у вихованні дітей. Значною статтею доходів позашкільних установ було надання платних послуг: платні гуртки й секції, продаж квитків на концерти самодіяльності і т.п.
У 1958 – 1973 рр. різко підвищилася частка цільових коштів, спрямованих на організацію технічних гуртків, однак їх обладнання зали-шалося на низькому рівні й потребувало значних фінансових надходжень.
У 1973 – 1984 рр. на законодавчому рівні було затверджено матеріально-технічну базу для кожного типу позашкільних закладів і прийнято типові положення їх функціонування.
На четвертому етапі в 1984 – 1991 рр. розгалужена мережа позашкільних установ, з чітко визначеною матеріально-технічною базою, продовжувала ширитися. Однак нові установи, що відкривалися в цей час, уже не мали сталого матеріального забезпечення.
Позашкільні заклади освіти в період 1946 – 1991 рр. мали чотири джерела фінансування: державне, місцеве, шефське та самофінансування. У 1946 – 1958 рр. превалювало державне фінансування й шефська допомога, у 1958 – 1991 рр. цільове державне фінансування продовжувало бути провідним, а місцеве фінансування зайняло друге місце. Таким чином, як четверту тенденцію слід виділити вдосконалення механізму фінансування позашкільних закладів.