| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено її мету і завдання, об’єкт і предмет, наукову новизну, теоретичну й практичну цінність, подано джерела фактичного матеріалу, зазначено зв’язок з науковою проблематикою кафедри, на якій виконано дисертацію, а також наведено відомості про апробацію результатів дослідження.
Перший розділ “Початковий етап використання гуцульського говору в українській художній літературі” присвячено аналізу й характеристиці різнорівневих гуцульських діалектних одиниць, ужитих у художніх творах Ю. Федьковича та М. Павлика. Цьому аналізу передує огляд наукового вивчення гуцульських говірок із погляду використання їх у мові української художньої літератури, який показав, що фрагментарно охарактеризовано вживання гуцульських діалектних рис лише у мові окремих письменників, а отримані результати мають суперечливий характер, відзначаються неоднозначністю і дискусійністю, що й зумовило необхідність комплексного монографічного дослідження цієї проблеми.
Гуцульський діалект в українську художню мову першим увів Ю. Федькович. Правда, у мові його творів гуцульські діалектні фонетичні, морфологічні, лексико-семантичні, фразеологічні риси відображені непослідовно, багато діалектних форм вживається поперемінно з літературними. В одних випадках, більш поширеними є гуцульські форми, в інших – літературні. При цьому діалектні форми однаковою мірою поширені як у мові персонажів, так і в авторській мові. Це є свідченням, з одного боку, прагнення письменника писати свої твори народнорозмовною мовою того краю, де народився й виріс і який безмежно любив, а з іншого, – усвідомленням сили мови художніх творів Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших наддніпрянських письменників і необхідності вироблення єдиної української літературної мови, спільної для всіх українців. Як справедливо писала про цей період розвитку української літературної мови в західноукраїнських землях Леся Українка, “тодішня літературна малоруська мова була зовсім не вироблена, і добре писати на ній не міг навіть геній”. Тому Федьковичева художня мова – це тогочасна літературна мова, густо забарвлена гуцульським говором. Проте вживання місцевих мовних рис у письменника не пов’язане з відповідними їх художніми функціями, лише в окремих випадках простежується стилістично зумовлене використання гуцульських діалектних елементів.
Найхарактерніші гуцульські діалектні фонетичні риси в мові художніх творів Ю. Федьковича відбивають такі форми, як покенув, війду, взєли, зачив, десіть, Иван, кирничка, душя, царь, верьх, хлопец, одовици, близко, дес, соків, бжівка, справю, фалі, житє, хло, тра та ін.; морфологічні – могилов, кровйов, тобов, нев, на конех, по кривіх, щастє, подвірє, щастєм, снове, димове, пташє, д’ хаті, дві вівці, сине, май безпечніщев, мя, го, му, тото, бічи, він знат, вони сидя, мете питати, найшов-єм, спав-єс, сего сте не чули, співав бих та ін. Широко заманіфестована гуцульська діалектна лексика, яка репрезентує різні лексико-семантичні групи, зокрема назви одягу (лудина), їжі (натинка), посуду (пугар), речей господарського призначення і знарядь праці (терх, клевець), будівель (колешня), ландшафту (кичера), рослин (матридуна), частин тіла (тирба), грошових одиниць (сороківець), мір (око), музичних інструментів (трембіта), осіб (стариня, вуйна). Це також військова (стойка, вахцимбра), абстрактна (кутання), оцінна (чупрундир) та ін. лексика. Інші лексико-семантичні групи представлені поодинокими гуцульськими діалектними лексемами, такими, як ватра, головиця, габа, рокита, молня, латри, половінь, факлія, катуш, стая, недура, фебра, арцаба тощо.
Мова художніх творів М. Павлика також рясніє гуцульськими різнорівневими діалектними рисами. Однак вони в своїй абсолютній більшості є наслідком тогочасного стану розвитку літературної мови на західноукраїнських землях з його неунормованістю, неусталеністю й хитаннями в правописних питаннях, невиробленістю лексикону і нецілеспрямованого використання гуцульського говору як художнього засобу. Правда, в багатьох випадках уже простежується намагання письменника використати гуцульський говір у мові персонажів як художній засіб, однак воно, певною мірою, нівелюється поперемінним вживанням літературних і діалектних форм як у авторській мові, так і в мові персонажів. Це усвідомлював і сам М. Павлик. Перевидаючи в 1909 р. свої твори, він зазначив: “Через те, що сі мої оповідання – подекуди історичні документи, даю їх без перемін, лише поправивши друкарські похибки, завівши частіщі a capite тай змінивши первісну правопись – радикальну, так звану драгоманівку, – на теперішну шкільну, – хоть і бачу в них тепер чимало хиб формальних, втім і язикових” (виділення наше – В. Г.). До художньої мови М. Павлика цілком можна застосувати слова І. Франка про мову творів Ю. Федьковича: вона є зразком літературної мови, підмальованої “в досить значній групі прикметами гуцульського діалекту”, а сама мовотворча діяльність письменника в белетристиці є прагненням із діалектного ґрунту дійти до загальнолітературної мови.
У художній мові М. Павлика трапляються всі гуцульські фонетичні й морфологічні діалектні ознаки, що й у мові художніх творів Ю. Федьковича, пор.: тьигнеш, идіт, віговорит, паничю, писарь, праца, любю, сивно, уфатися, керви, Міха, тре, житє, кровйов, у грудех, людім, д’ таткови, д’ нему, чотири годині, май більший, літне, мя, му, го, тота, роб’я, накляв-єм, гадала-с, меш збиткувати, покинула бих та ін. Лексикон Павликової художньої мови має виразне індивідуальне обличчя, детерміноване як тематикою прози, так і авторськими уподобаннями, однак тематична близькість творчості Ю. Федьковича та М. Павлика зумовила й певний паралелізм у використанні гуцульських діалектних слів. Так, із гуцульської діалектної побутової лексики обидва письменники вживають такі лексеми, як лудина, кіптар, сардак, чир, бесаги, дзьобня (дзьобенька); з військової – ґвер, чака (чакміца), канонір, єднорал та ін.
У другому розділі “Гуцульський говір у мові української художньої літератури початку і першої половини ХХ століття” проаналізовано використання гуцульських діалектних рис у мові художніх творів І. Франка, Д. Харов’юка, Марка Черемшини, М. Коцюбинського, Г. Хоткевича, А. Крушельницького та М. Козоріса.
І. Франко на час написання своїх художніх творів на гуцульську тематику був добре обізнаний із особливостями гуцульського говору та історією його входження в українську художню мову. Використання письменником гуцульських діалектних рис пов’язане з чіткими художніми установками на стилістичні функції діалектизмів у художньому тексті, воно цілеспрямоване і в різних творах неоднаково заманіфестоване. В оповіданнях “Терен у нозі”, “Як Юра Шикманюк брів Черемош”, “Гуцульський король” для створення гуцульського колориту, індивідуалізації персонажів через їх мовні партії, максимального наближення до дійсності письменник послуговується гуцульським діалектом, передовсім у ділянці лексики, хоча окремими вкрапленнями засвідчена фонетична та граматична репродукція мовлення гуцулів. Так, у мові персонажів передаються, хоч і непослідовно, деякі найхарактерніші фонетичні та граматичні риси гуцульського діалекту, пор.: вітьигне, йимку, чьимний, іршена, будім, неглібоку, мя, на мні, му, як-сми наважився, не буду мав, ото-сми студена, мете мати, бих не тямив, хло, панчику пишний, гей, мой-мой-мой.
Однак найвиразніше гуцульський діалект проявився у лексиці оповідань. Переважна більшість гуцулізмів властива мові персонажів, проте лексичні діалектизми трапляються й у авторській мові, зокрема в описах побутових деталей, виробничих процесів, у портретних та пейзажних характеристиках. Добір відповідних гуцульських лексем визначається передовсім тематикою оповідань, змістом зображуваного. Лексичні гуцулізми репрезентують різні лексико-граматичні й тематичні групи слів, пор.: дараба, кашиця, яз, гоц, любас, годованець, керманич, крисаня, черес, сардак, джерга, бербениця, бутин, кичера, звір, бер, маржина, гостець, головатиця, арідник, пізнака, штрикати, догурити, фудульний, гляба та ін.
У мові оповідання Д. Харов’юка “Полагна” відбито ряд гуцульських фонетичних, морфологічних, лексичних і фразеологічних діалектних рис: чьис, єло, пєть, трівогу, шьи, фоста, тьимю, цес, ци, питє, Одокі, три десьитці, д’ хаті, півпєтнацьита, тьи (тебе), мала бих, ме рвати, май приєзно, ба, диви-ко, преці-ж, дьидя, леґінь, обарінок, облаз, бутин, путеря, харчувати, даві, в один гайташ, рости в стовбір та ін. Ними характеризується передовсім мова персонажів. Авторська мова репрезентує західноукраїнський варіант літературної мови початку ХХ ст. У ній трапляються окремі лексичні гуцулізми, зокрема бечка, красна та ін., однак такі лексеми вживали й інші західноукраїнські письменники. Автор розмежовує літературну мову, що нею послуговується як наратор, та мову персонажів, котру завдяки використанню у ній окремих різнорівневих діалектних рис стилізує під гуцульську говірку. Таке розмежування добре простежується при послідовній передачі зворотної частки ся як ся в авторській мові та як си в мові персонажів, переходу а в голосні переднього ряду після м’яких приголосних у мові героїв та його відсутності в авторській мові.
Особливе місце щодо використання гуцульського діалекту в художній мові посідає творчість Марка Черемшини. Уродженець Гуцульщини, він з дитинства увібрав у себе всю красу й чарівність гуцульського говору, чудово знав гуцульську уснопоетичну творчість. Тому цілком закономірно, що гуцульський говір знайшов якнайширше використання в художніх творах Марка Черемшини, персонажами яких були гуцули в найрізноманітніших життєвих ситуаціях. Присутність гуцульського говору в художній мові письменника настільки відчутна, що деякі дослідники мови його творів вважають, ніби вони писані гуцульським діалектом. Однак, як показують дослідження мови новел Марка Черемшини, він писав свої твори тодішньою літературною мовою Галичини зі щедрим використанням гуцульського говору, передовсім у мові персонажів. Характерною особливістю мови його художніх творів є те, що в мові персонажів послідовно відбиваються не окремі риси гуцульського говору, а всі найважливіші, пор.: зьить, єма, шкіритиси, керницу, ірщених, стів, сопівку, цу, увес, зора, учюла, біг, нехарь, верьх, фіст, вігнав, дивюси, шіслива, панцке, дзерно, хло, Ива, банушинов, говорінє, дітем, на грудіх, д’ бабі, остатний, голоден, май примолода, п’єть без одного, тото, го, му, обстричи, платю, місит, постарів-сми, дала-с, меш красти, бих не казав, дєковать (дякую). В авторській мові вживаються гуцульські лексичні діалектизми, яких вимагає тематика новел, особливості їх сюжетного розгортання. Трапляються в ній окремі фонетичні й морфологічні діалектні одиниці.
Етапним явищем у використанні гуцульського говору в художній мові стала повість М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”. Уперше до гуцульського діалекту звернувся письменник, що у своїй мовно-літературній практиці послуговувався наддніпрянським різновидом української літературної мови. М. Коцюбинському вдалося оптимально реалізувати постулат автентичності в діалектизуванні мовлення персонажів, який виявляється у виборі та вживанні не всіх, а найбільш характерних гуцульських діалектних рис, досягаючи необхідних художніх цілей і водночас не переобтяжуючи мову твору діалектними елементами. У канву нормативної літературної мови повісті письменник “інкрустує” стилізоване під гуцульську говірку мовлення персонажів. У авторській мові, коли того вимагає наратування, теж вживаються лексичні непротиставні діалектизми, або етнографізми, напр.: “Ліси ще дихали холодками, гірські води шуміли на скоках, а плай радісно підіймався угору поміж воринням”. Однак переважна більшість діалектних особливостей зосереджена в мові персонажів, при цьому вони не обмежені лише лексичними діалектизмами, пор.: єкби, си, ирщених, копицу, якус, чьому, вівчарь, полонинов, Іва, май ліпші, мя (мене), му, вони робє, робив-єс, пасли-сьмо, ме горіти, я бих пронир, дєковать (дякую), д’ мені, гейби, ци, мой-мой та ін.
Письменник своїм твором засвідчив, що майстерне використання діалектного матеріалу не тільки можливе, а й необхідне, бо дає змогу не лише відтворити локальний колорит, правдиво зобразити персонажів, а й збагатити літературну мову природними для неї компонентами, розбудовуючи лексикон художнього мислення етнографізмами, екзотизмами, адекватних літературних відповідників яким просто немає, поповнити художній дискурс свіжими стильотворчими інноваціями.
За способом використання гуцульського говору в художніх творах на гуцульську тематику близьким до М. Коцюбинського був інший східноукраїнський письменник Г. Хоткевич. Авторська мова його творів на гуцульську тематику становить довершений зразок тогочасної української літературної мови, сформованої на наддніпрянській Україні, з використанням у ній у пейзажних описах, у характеристиках зовнішнього вигляду героїв, побуту, господарської й професійної діяльності лексико-семантичних діалектизмів, тоді як мовлення персонажів стилізоване під гуцульську говірку, у ньому відбиті не лише лексичні, а й фонетичні, морфологічні, синтаксичні діалектизми. Водночас за характером використання різнорівневих гуцульських діалектних рис у мові персонажів ці письменники неоднакові. Якщо М. Коцюбинський у “Тінях забутих предків” своєрідно маркує мовлення персонажів характерними діалектними рисами, намагаючись відтворити загальну тональність гуцульської говіркової стихії, не забезпечуючи при цьому повноти й послідовності відтворення фонетики, лексики й граматики говору, то Г. Хоткевич прагне якнайточніше і найповніше відбити особливості гуцульського діалекту. Власне мовлення його персонажів-гуцулів, наскільки дозволяє правописна система без транскрипції, наближене до гуцульського говору, хоча спостерігається певна непослідовність у відтворенні окремих діалектних рис, пор.: Шєслива ти, що твій, ади, не п’єт та й не збиткуєси над тобов. А йк мій що ннина божа п’єний з коршми приходит та б’є мене, дітву ногами копає. З хати вігонит, а сам із любасков си набуват (Г. Хоткевич, Довбуш).
Одним із художніх творів, який приніс А. Крушельницькому загальне визнання, стала повість “Рубають ліс”, події якої відбуваються в одному з гуцульських сіл над Черемошем. Прихильник реалістичних принципів у літературі, А. Крушельницький, зрозуміло, не міг не використати у мові твору можливостей гуцульського діалекту. Він належить до тих письменників, які, не будучи уродженцями Гуцульщини, вдало використали у своїй творчості гуцульські діалектні риси з певною стилістичною настановою та для реалізації відповідних художніх функцій. Характерною особливістю використання гуцульських діалектних рис у повісті “Рубають ліс” став їх репертуар і спосіб уведення у мовну канву твору. На час написання повісті в українській літературі гуцульський говір був уже неодноразово заманіфестований, при цьому різні письменники неоднаково послуговувалися гуцульським діалектом. Якщо, наприклад, Марко Черемшина мовлення персонажів своїх новел максимально наближував до гуцульської говірки, відбиваючи в ньому не тільки лексичні діалектизми, а й усі фонетичні, морфологічні, синтаксичні діалектизми, які можна передати звичайними правописними засобами, то Іван Франко цілеспрямовано вводив зазвичай лексичні та окремі фонетичні й морфологічні діалектизми, які виступали своєрідними маркерами гуцульської говірки, жодним чином не претендуючи на повноту й вичерпність їх використання. З цього погляду, спосіб використання гуцульських діалектних рис у повісті дуже близький до Франкового. Фонетика й морфологія гуцульських говірок не знайшла широкого відображення в мові повісті, пор.: єк, шкап’є, дроб’є, хоч поряд як, грядку, а також кервавицю, одинайцять, меш платити, почув-сми, май легша, провертів бих, ід хаті, Васи, мой. Інша річ лексичні діалектизми, почерпнуті з гуцульських говірок. Вони найчисленніші у повісті. На відміну від фонетичних і морфологічних діалектизмів, які письменник використав лише в мові персонажів, лексичні діалектизми спостерігаємо у мові персонажів і в авторській мові.
Одним із тих письменників, хто вдало використав гуцульський говір у художній мові, був М. Козоріс, на сьогодні ще маловідомий прозаїк, літературна спадщина якого заслуговує на пильну увагу як літературознавців, так і мовознавців. Захворівши в 1907 р. на туберкульоз, він змушений був залишити стаціонарне навчання в університеті і переїхати в село Криворівню у Карпати, де продовжує студії заочно і навчає дітей місцевого пароха, щоб заробити собі на прожиття. За час свого перебування в Криворівні М. Козоріс не тільки глибоко пізнав гуцульську душу, соціальні проблеми гуцульського села, звичаї й побут горян, а й добре оволодів гуцульським діалектом.
У використанні гуцульського говору письменник виявив неабияку майстерність. Добрий знавець гуцульського мовлення, він щедро використав його виражальні можливості передовсім у мові персонажів роману “Чорногора говорить”. При цьому М. Козоріс у мову героїв твору вводив окремі характерні стереотипні фонетичні й морфологічні гуцульські діалектні форми (айик, чьис, хочю, филею, кервавиці, рщений, дзеленого, тота, ні (мене), му тішити, аби-сми си розвеселили, Пара), гуцульську діалектну лексику щедро використовував і в мові персонажів, і в авторській мові.
У третьому розділі “Гуцульський говір у ролі літературної мови” розглянуто мову художніх творів О. Манчука та П. Шекерика-Доникова. Мова їх художніх творів досить точно і повно репрезентує верховинський різновид східнокарпатського, або гуцульського, діалекту. Це однаковою мірою стосується як мови персонажів, так і авторської мови. За складом і характером засвідчених у художній мові цих авторів гуцульських діалектних фонетичних, морфологічних, лексико-семантичних, фразеологічних ознак авторська мова нічим не відрізняється від мови героїв твору. Власне, гуцульський говір в аналізованих творах використовується у ролі літературної мови, а самі вони є типовим зразком “літератури на діалектах”, тобто суціль писаної діалектом, пор.: Приходиш д’хаті дес з дороги. И шє єс на задвірю, а жінка віхопит си з хати тай до тебе: А єк гостив, а шо чювати, а де був, ба шо робив? Кучюєт тебе у хату єк шандарь, покладе на постіль, стєгне постоли и їсточьки зараз зготовит (О. Манчук, Чєлідина); Йиму банно си учінило за молодостев, шо видлетіла вид него так борзо, єк ластівка видлітаєт. Гладив мене руков файно по волосю: “Мині вже банно за цим, шо смих тє так погано заклєв та остро посировив. Але вибачєй, синку, то й я сам цему ни винен. Я був си так осердив, шо аж си ни стємив” (П. Шекерик-Доників, Дідо Иванчік).
У мові їх творів досить послідовно відбиті різнорівневі діалектні риси південних гуцульських говірок, здебільшого околиць смт. Верховина (кол. Жаб’є). Водночас у передачі окремих гуцульських діалектних рис спостерігається непослідовність. Так, на місці давнього етимологічного о в новоутворених закритих складах у гуцульських говірках після губних та деяких інших приголосних виступає и, і ця риса добре відбита у мові роману “Дідо Иванчік”, напр.: пид, вид, з викон і т.д., але він. Проте такі випадки поодинокі. В цілому про мову художніх творів О. Манчука та П. Шекерика-Доникова можна говорити як про писемні пам’ятки художньо опрацьованого гуцульського говору, риси якого настільки повно відбиті, наскільки дозволила правописна система без застосування фонетичної транскрипції, і з успіхом може використовуватись у діалектологічних дослідженнях.
У четвертому розділі “Особливості використання та функції гуцульських діалектних елементів у мові української художньої літератури” з’ясовано типологію взаємозв’язків літературної мови й гуцульського діалекту в художній мові та охарактеризовано художні функції гуцульського говору в белетристичних текстах. Використання гуцульського говору в мові української художньої літератури відзначається неоднорідністю, різним ступенем насиченості художньої мови гуцульськими діалектними рисами, неоднаковим характером використовуваних діалектних одиниць. Специфіка використання гуцульського говору в художній літературі зумовлюється також типом мови твору – авторська мова чи мова персонажів, літературних героїв, при цьому важливою є форма її реалізації (пряма мова, невласне пряма мова, непряма мова, повістування, опис, внутрішній монолог, пейзаж і т. д.). Залежно від ступеня насиченості гуцульськими діалектними одиницями мови художнього твору, їх різновидів, вживання їх у авторській мові та мові персонажів виділяють чотири типи літературно-діалектної взаємодії.
Перший тип репрезентують твори І. Франка, А. Крушельницького, М. Козоріса, другий – М. Коцюбинського, Г. Хоткевича, третій – Марка Черемшини, Д. Харов’юка, а також Ю. Федьковича й М. Павлика, четвертий – О. Манчука та П. Шекерика-Доникова.
Художня значущість гуцульського говору в мові літературних творів безпосередньо пов’язана з особливостями його використання, ступенем насиченості художньої мови одно‑ чи різнорівневими діалектними рисами, послідовністю й повнотою їх вживання в мові персонажів та в авторській мові, характером літературно-діалектної взаємодії у мові художнього твору. З погляду оцінки художньої вартості гуцульських діалектних рис у мові художнього тексту всі твори, в яких уживаються гуцульські діалектні риси, можна поділити на дві групи. Першу групу становлять твори, у яких гуцульський діалект використовується не як засіб стилізації, а передовсім, так би мовити, як річ у собі, як самоціль. Гуцульський діалект у таких творах постає як довершена мовна система зі своїм характерним словником, граматичними особливостями та засобами образності, яка здатна задовольнити художні потреби в словниковому складі, граматиці та засобах образотворення. Типовими зразками таких творів є новели О. Манчука, роман “Дідо Иванчік” та оповідання П. Шекерика-Доникова. У творах цих письменників різнорівневі елементи гуцульського говору виконують свої художні функції у той спосіб, що й літературна мова у творах, написаних нормативною мовою без використання діалектів. Образність, мовна експресивність, мовні засоби характеротворення тощо у таких творах забезпечуються внутрішніми мовними ресурсами гуцульської діалектної системи як самодостатньої для літературних цілей.
Сприймання художніх творів, мову яких становить літературно опрацьований гуцульський говір, суттєво обмежено й утруднено для пересічного читача. По суті художню значущість таких зразків літератури у всій її повноті усвідомлюють лише носії та добрі знавці гуцульського говору.
Другу групу репрезентують твори, у яких гуцульський говір використано як виразно стилізаційний засіб. Художній ефект використання гуцульського говору чи його елементів у літературному творі досягається насамперед протиставленням діалектного, регіонального, позанормативного літературному, загальнонаціональному, нормативному. У тексті такого художнього твору гуцульські діалектні одиниці набувають додаткового смислового й естетичного навантаження внаслідок додаткових семантичних і стилістичних опозицій до слів літературної мови в тексті того ж художнього твору.
Гуцульські різнотипні діалектизми в художніх текстах виконують важливі художні функції, пов’язані з образотворенням, репрезентуючи з їхньою допомогою “гуцульську” мовну картину світу, яка відображає гуцульську ментальність, гуцульське світобачення й світосприймання, через призму яких і формуються образи. Важливою художньою функцією гуцульських діалектизмів є забезпечення художньої переконливості й етнографічної достовірності відтворення гуцульського колориту, яка тісно пов’язана з їх пізнавальною функцією, передовсім лексичних і фразеологічних діалектизмів, а також етнографічної ідентифікації персонажів. Ще однією художньою функцією гуцульських різнорівневих діалектизмів є їх роль у збагаченні й розбудові системи тропів і стилістичних фігур та лексикону літературної мови.
У висновках узагальнено результати дослідження.
У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове розв’язання наукової проблеми, яка виявляється у встановленні закономірностей використання гуцульського говору в українській художній мові ХІХ – І пол. ХХ ст.
Гуцульський говір серед інших говорів української мови найбільше заманіфестований у мові художніх творів. Історію використання гуцульського діалекту в українській художній мові започаткували Ю. Федькович і М. Павлик, уродженці Гуцульщини, носії і добрі знавці гуцульського говору, ще в 60–70-і рр. ХІХ ст. У першій половині ХХ ст., крім письменників, вихідців із Гуцульщини, Д. Харов’юка, Марка Черемшини, О. Манчука, П. Шекерика-Доникова, гуцульське мовлення у своїх творах на гуцульську тематику використовують інші західноукраїнські письменники, зокрема І. Франко, А. Крушельницький, М. Козоріс, та східноукраїнські – М. Коцюбинський, Г. Хоткевич.
Мова художніх творів кожного з письменників характеризується своїм індивідуальним корпусом гуцульських діалектних одиниць, кількість, якість і комбінація яких варіюються від автора до автора. Серед них є такі, які властиві лише гуцульському діалекту чи його частині; є й такі, що характерні і для інших суміжних споріднених говорів, одного чи кількох. Серед гуцульських діалектних фонетичних рис, засвідчених у мові української художньої літератури ХІХ – І пол. ХХ ст., найбільш поширені такі: звуки е, и, і на місці голосного а після м’яких приголосних (жєрт, стрілєвси, зачьив, чєлідь), и на місці і на початку слова (инший), и на місці і, що походить з етимологічного о в новоутворених складах (вин), обнижена артикуляція наголошеного и (покенув), у на місці ненаголошеного о (уна), ир, ер між приголосними відповідно до літературного ри (кирничка, кервавий), звук і у префіксі ви- (віпивати), м’якість шиплячих (душє) та р у кінці слів (царь, верьх), диспалаталізовані ц, з, с (хлопец, морска, низко, дес), перехід т’, д’ у к’ ґ’ (кєгнет, ґіяв), л у в (стів), відсутність епентетичного л у дієсловах (сипют), спорадична зміна ч на ц (ци, церез), звук ф на місці хв (филя), відсутність подовження приголосних в іменниках середнього роду типу життя (житє), звукосполучення мн на місці літературного мj (мнєсо), асимілятивна зміна шч, с на шш, ш (шош, видпушшінє), форми ирстив, ирщені відповідно до літературних хрестив, хрещені, більша репрезентативність звука ґ, як у питомо українських (гардеґав), так і в запозичених (ґражда) словах, лексикалізоване заступлення л звуком р (бирший, бирше), редукція і втрата звуків у ненаголошених складах та цілих складів у звертаннях (йкої, хло, Дми).
Гуцульська діалектна морфологія відповідно заманіфестована формами відмінювання іменних частин мови та дієвідмінювання дієслів із специфічними закінченнями та своєрідним формотворенням, такими, як зазульков, душев, кровйов, на земли, на воли, на кони, соли, ночи, в печи, три части, сіти, сусідем, людім, на плечьох, на воротіх, на грудех, квартий, зубий, дітий, подвірє, весілє, дівчє, сидєт ґаздове, судове, д бабі, ид нему, ід нам, дві дівці, три жінці,синий, третий, май повніший, май величькі, п’єть без одного, тота, тот, го, му, ї, бічи, знат, стоїт, кажут, озміт, заплатит, вони робє, меш красти, прийшов-сми, чи сте чули, співав бих, най приговорит, дєковать (дякую).
Із гуцульської діалектної лексики репрезентативними у художній мові ХІХ – І пол. ХХ ст. виявились різні лексико-семантичні групи слів. Це назви осіб за різними ознаками (стариня, ватрак, зайдей, гониця, леґінь, торбей), одягу й прикрас (гачі, ковтки), їжі, страв, напоїв (банош, гуслєнка), хатнього начиння і речей господарського призначення (пугарь, ліжник, терьх), знарядь праці (клевець, цонґлі), будівель, споруд, огорож, їх частин (колешня, кліть), тварин, птахів (маржина, потє), рослин (гаджуґа, хобза), ландшафту (кичера, грунь), водних об’єктів і реалій, пов’язаних із ними (габа, бульбона, кашиця), частин тіла (калюхи, чиколонок), грошових одиниць (банка, сороківець), музичних інструментів (флоєра, денцівка), мір (око, кила), місяців (просинець, май), назви, які репрезентують рекрутську (стойка, вербецирка), лісорозробну (бутин), мисливську (теліш), метеорологічну (верем’є), обрядову (весільну – повниця, похоронну – грушка, різдвяну – береза), полонинську (колиба), правничу (ферлідунок), медичну (бола), релігійну (поменник), опришківську (смоляк), абстрактну (кутання) та ін. лексику.
Крім гуцульських діалектних субстантивних одиниць, мова української художньої літератури ХІХ – І пол. ХХ ст. фіксує помітний пласт гуцульських діалектних слів інших повнозначних і службових частин мови, зокрема прикметники (варівкий), числівники (дев’єтьдесіть), дієслова (сокотити), прислівники (банно), прийменники (опередь), частки (май), вигуки (мой).
У мові художніх творів, які стали об’єктом аналізу в дисертації, добре заманіфестована й гуцульська діалектна фраземіка (нагнати кіз на бер; давати пуду, смага би го втєла, в один гайташ, зійти наніц).
За способом використання гуцульського говору в художній мові з урахуванням повноти діалектизації, гетерогенності чи гомогенності діалектних одиниць, вживання їх у авторській мові та мові персонажів виділяються чотири типи взаємодії діалекту і літературної мови в художній мові: 1) вкраплення окремих діалектизмів у літературну мову твору; 2) інкрустація стилізованої під гуцульський говір мови персонажів у нормативну літературну мову; 3) інкрустація стилізованої під гуцульський говір мови персонажів у літературну мову західноукраїнського зразка кінця ХІХ – І пол. ХХ ст.; 4) гуцульський діалект у ролі літературної мови. Поширена в сучасному мовознавстві думка про те, що діалектні одиниці з певною художньою функцією вживаються зазвичай у мові персонажів, потребує корегування. Наше дослідження показало, що вона правомірна щодо фонетичних і морфологічних діалектних рис, гуцульські лексичні діалектизми однаковою мірою поширені як у мові персонажів, так і в авторській мові.
Окреслені перші три типи взаємодії гуцульського говору й літературної мови в художній мові теж характеризуються певною неоднорідністю за ступенем насиченості діалектизмами, їх типами, повнотою й послідовністю вживання, проте твори, що їх репрезентують, писані українською літературною мовою, а не діалектом, як вважають деякі дослідники. Гуцульським діалектом написані художні твори О. Манчука, П. Шекерика-Доникова.
Художня вартість говору, його одиниць неоднакова у художніх творах, у яких тією чи іншою мірою використано гуцульський діалект, та в творах, писаних гуцульським діалектом. В останніх гуцульський діалект виступає як самодостатня знакова система для реалізації художніх цілей. Лексикон гуцульського говору, його граматична система, виражальні можливості, засоби образотворення тощо цілком задовольняють літературні потреби, і з цього погляду він співмірний із літературною мовою, однак художня значущість гуцульських літературних текстів у всій своїй повноті доступна лише носіям та добрим знавцям гуцульського говору.
Гуцульські різнорівневі діалектні одиниці виконують важливі художні функції, зокрема образотворення, створення гуцульського колориту, пізнання духовної й матеріальної культури гуцулів, розбудови й збагачення тропіки й стилістичних фігур, етнографічного ототожнення героїв твору та етнографічної локалізації подій.
Украинка Леся. Малорусские писатели на Буковине / Леся Украинка // Зібрання творів: у 12 т. – К. : Наук. думка, 1977. – Т. 8. – С. 65.
|
