ГУД ТЕТЯНА МИКОЛАЇВНА КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРИХОВУВАННЯ ЗЛОЧИНУ (ст. 396 КК України)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено її зв’язок із науковими програмами та планами, розкриті мета і задачі, об’єкт та предмет дослідження, зазначено методи, за допомогою яких досягнута поставлена мета дослідження, охарактеризована емпірична база, сформульована наукова новизна одержаних результатів, окреслено теоретичне та практичне значення отриманих результатів, надано інформацію про їх апробацію, структуру та обсяг дисертації.
Розділ 1 «Генезис і соціальна обумовленість кримінальної відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину» складається з трьох підрозділів і висновків.
У підрозділі 1.1 «Розвиток вітчизняного законодавства щодо кримінальної відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину» міститься ретроспективний аналіз становлення та розвитку кримінальної відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину у вітчизняному праві. Зокрема, при вивченні стародавніх пам’яток вітчизняного права встановлено, що на початку свого розвитку українське законодавство не відмежовувало приховування злочину від співучасті у ньому, а відповідальність приховувачів була такою самою, як у виконавців, і залежала від тяжкості вчиненого злочину. Лише згодом приховування злочину набуло самостійного значення поряд із інститутом співучасті. Для співучасників та приховувачів злочину передбачалися різні види покарань, а кваліфікація вчиненого залежала від моменту надання згоди приховувачем виконавцю та іншим співучасникам злочину. Поступово особливого значення набувають родинні відносини між приховувачем і особами, які вчинили злочин. Спочатку наявність цих відносин не впливала на межі відповідальності приховувача, проте у подальшому вони почали визнаватися обставиною, що пом’якшує покарання, і, нарешті, були віднесені до підстав звільнення цих осіб від кримінальної відповідальності за приховування злочину.
У підрозділі 1.2 «Кримінальна відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування злочину у зарубіжному законодавстві» завдяки здійсненню компаративного дослідження виявлено особливості кримінально-правової регламентації цієї форми причетності до злочину в інших країнах, узагальнено позитивний зарубіжний досвід із цього питання та визначено найбільш досконалі у техніко-юридичному аспекті та науково обґрунтовані положення, які можуть бути запозичені і використані при вдосконаленні відповідних приписів КК України.
У підрозділі 1.3 «Соціальна обумовленість встановлення кримінальної відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину» встановлено соціально-психологічні, кримінологічні та нормативні чинники, що дозволило зробити висновок про доцільність збереження кримінальної відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину, оскільки його суспільна небезпечність визначається істотною протидією швидкому, повному, всебічному здійсненню досудового розслідування, своєчасному виявленню та притягненню до кримінальної відповідальності винних осіб. Зазначені фактори сприяють зниженню правової захищеності громадян, виникненню у певних осіб відчуття безкарності, перешкоджають своєчасному відшкодуванню майнової та немайнової (моральної) шкоди, заподіяної злочином, тощо.
Розділ 2 «Об’єктивні ознаки заздалегідь не обіцяного приховування злочину» складається з трьох підрозділів і висновків.
У підрозділі 2.1 «Родовий об’єкт злочину» детально вивчено представлені в юридичній літературі погляди науковців стосовно об’єкта злочину, яким є суспільні відносини, а саме об’єктивно існуючі в суспільстві відносини між людьми, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність. При цьому автор звертає увагу на дискусійний характер визначення родового об’єкта діянь, передбачених розділом ХVІІІ Особливої частини КК України «Злочини проти правосуддя». Це пов’язано з відсутністю законодавчого визначення поняття «правосуддя» та існуванням у правовій доктрині двох підходів до його розуміння – вузького та широкого. Згідно з першим (вузьким) «правосуддя» розглядається у традиційному значенні, а саме як діяльність суду з вирішення у встановленому законом процесуальному порядку цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних проваджень. Відповідно до другого (широкого) підходу під правосуддям розуміється діяльність не лише суду, а й органів, які сприяють суду реалізовувати завдання та цілі правосуддя (органи досудового слідства, прокуратури, органи, що виконують вироки, рішення та постанови суду, які набрали законної сили).
На підставі аналізу чинного законодавства України та наукових праць обґрунтовано, що у розділі ХVІІІ Особливої частини КК «Злочини проти правосуддя» під кримінально-правову охорону поставлений не лише порядок відправлення правосуддя, а й порядок діяльності органів та осіб, що сприяють його відправленню. Враховуючи це, запропоновано родовим об’єктом цих злочинів вважати суспільні відносини у сфері правосуддя та діяльності щодо забезпечення його здійснення. Саме таке розуміння родового об’єкта, по-перше, узгоджується з положеннями Конституції України та інших нормативно-правових актів; по-друге, відповідає принципу поділу державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу та судову; по-третє, дозволяє точніше відобразити суспільно небезпечний характер цих злочинів та надає можливість відмежувати їх від суміжних деліктів. Наголошено на доцільності перейменування розділу ХVІІІ «Злочини проти правосуддя» КК України на «Злочини проти правосуддя та діяльності щодо забезпечення його здійснення».
Підрозділ 2.2 «Безпосередній об’єкт злочину» присвячено детальному вивченню об’єкта приховування злочину. Зокрема, зроблено висновок, що тривалий час у кримінально-правовій доктрині панувала думка, що цей злочин є поліоб’єктним, тобто таким, що одночасно посягає на декілька різних об’єктів, а саме на об’єкт попереднього злочину та, власне, на об’єкт заздалегідь не обіцяного приховування цього злочину. Проте заздалегідь не обіцяне приховування злочину відбувається після вчинення попереднього (предикатного) злочину, а тому це діяння не може бути причиною заподіяння шкоди об’єкту злочину, який йому передує. Суспільно небезпечні наслідки злочину, що приховується, не перебувають у причинному зв’язку з поведінкою приховувача, ним не породжуються, не викликаються. Саме тому заздалегідь не обіцяне приховування злочину об’єктивно не може посягати, заподіювати шкоду об’єкту попереднього діяння. За своєю правовою сутністю заздалегідь не обіцяне приховування злочину полягає у сприянні уникненню відповідальності суб’єктом основного делікту, а не наданні допомоги у його вчиненні. Отже, безпосереднім об’єктом заздалегідь не обіцяного приховування злочину не може бути об’єкт попереднього злочину.
Досліджуваний делікт має власний, самостійний, відмінний від останнього, безпосередній об’єкт, під яким запропоновано розуміти суспільні відносини, що забезпечують реалізацію органами досудового слідства своїх повноважень у сфері всебічного, швидкого, повного та неупередженого кримінального провадження. Суб’єктами цих відносин є державні органи досудового слідства, фізичні та юридичні особи, які мають і відстоюють власний інтерес; захищають і представляють інтереси «третіх осіб»; сприяють проведенню досудового слідства. Предметом цих суспільних відносин вважається встановлення обставин справи у кримінальному проваджені. Їх зміст (соціальний зв’язок), з одного боку, становить здійснення законних процесуальних дій щодо встановлення фактичних обставин кримінального правопорушення та осіб, які його вчинили, а з другого – відповідний стан захищеності членів суспільства від незаконного й необґрунтованого обвинувачення та обмеження їх прав і свобод. Механізм заподіяння шкоди досліджуваним суспільним відносинам полягає у розриві соціального зв’язку, внаслідок чого порушується порядок проведення досудового розслідування щодо всебічного, швидкого, повного та неупередженого з’ясування усіх обставин вчиненого злочину та встановлення особи, яка його вчинила, що є необхідною передумовою притягнення особи до відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення.
У підрозділі 2.3 «Об’єктивна сторона злочину» зазначено, що злочин, передбачений ч. 1 ст. 396 КК, має формальний склад. Його обов’язковою об’єктивною ознакою є суспільно небезпечне діяння, яке має виключно форму дії, бездіяльність при вчиненні цього злочину неможлива.
Поняття «приховування злочину» запропоновано розглядати у двох значеннях: широкому та вузькому. У широкому розумінні «приховування злочину» − це родове поняття, що охоплює певну сукупність суспільно небезпечних діянь, які перешкоджають швидкому та якісному розкриттю злочинів, виявленню винних та забезпеченню правильного застосування положень закону (наприклад, статті 384, 385 КК). У вузькому − це суспільно небезпечне діяння, передбачене ч. 1 ст. 396 КК, що полягає у переховуванні особи, яка вчинила тяжкий чи особливо тяжкий злочин, або приховуванні речових доказів чи інших слідів злочину.
Обґрунтовано, що особливістю досліджуваного злочину є те, що можливі форми його вчинення передбачені у Загальній частині КК, а саме у ч. 6 ст. 27 КК, а ч. 1 ст. 396 КК обмежує їх караність тяжкими та особливо тяжкими злочинами. У ч. 6 ст. 27 КК перераховані такі форми заздалегідь не обіцяного приховування злочину, а саме переховування: 1) злочинця, 2) знарядь вчинення злочину, 3) засобів вчинення злочину, 4) слідів злочину чи 5) предметів, здобутих злочинним шляхом. Наведено аргументи проти того, щоб визнавати їх «способами» приховування злочину, оскільки способом вчинення злочину є сукупність прийомів і методів, що застосовуються при вчиненні злочину. До того ж сутність способу вчинення злочину полягає в тому, що він являє собою операційний аспект дії, відображає динамічну своєрідність, процес її виконання, вказує на те, як, яким чином, якими прийомами, в якій їх послідовності, із застосуванням яких сил, засобів, об’єктивно-предметних умов вчиняється злочин. Зазначені форми заздалегідь не обіцяного приховування злочину не відповідають вказаним ознакам, а являють собою альтернативні дії як ознаки об’єктивної сторони складу приховування злочину.
Звертається увага, що на практиці мають місце ситуації, коли особа приховує знаряддя чи засоби вчинення злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом, що вилучені або обмежені в цивільному обігу, незаконне зберігання яких визнано кримінальним законом самостійним злочином (наприклад, приховування зброї, наркотичних засобів, радіоактивних матеріалів тощо). Фактично у таких випадках має місце так звана ідеальна сукупність злочинів (відповідного предметного злочину та приховування), адже такі дії завдають шкоди різним об’єктам кримінально-правової охорони. Саме тому у разі їх одночасного здійснення вчинене має кваліфікуватися за правилами «ідеальної» сукупності злочинів (наприклад, за ч. 1 ст. 396 КК та статтями 263, 307, 311 КК тощо).
Обґрунтовано, що приховування злочину можливе й шляхом вчинення інтелектуальних (інформаційних) дій, наприклад, якщо особа надає поради, вказівки, рекомендації щодо переховування особи, яка вчинила попередній злочин, або речових доказів цього діяння. Така поведінка також є суспільно небезпечною, оскільки сприяє уникненню злочинцем відповідальності та перешкоджає діяльності правоохоронних органів щодо своєчасного запобігання та розкриття злочину. Доведено, що іноді інформаційне сприяння приховуванню має істотний характер, а саме, коли воно надається прямо чи опосередковано (наприклад, через інших осіб) особі, яка вчинила злочин, що приховується. За інших умов, коли інформація приховується чи викривляється (наприклад, неправдиві показання про подію злочину) та повідомляється іншим особам, зокрема, працівнику правоохоронного органу або суду, дії винного не містять ознак заздалегідь не обіцяного приховування злочину (ст. 396 КК), а за наявності необхідних підстав вчинене є окремою самостійною формою приховування злочину, відповідальність за який передбачена у ст. 384 КК «Завідомо неправдиве показання».
Зроблено висновок, що заздалегідь не обіцяне приховування злочину залежно від особливостей поведінки суб’єкта може бути простим (одноактним), триваючим або продовжуваним злочином. Просте приховування характеризується одномоментним (разовим) вчиненням відповідних дій. Триваюче приховування, розпочавшись певною дією, у подальшому перетворюється на безперервне здійснення злочину, породжуючи, так званий, «злочинний стан» (наприклад, зберігання знаряддя вчиненого злочину). Продовжуване заздалегідь не обіцяне приховування злочину полягає у вчиненні декількох тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром і спрямованих до єдиної мети – приховати злочин іншої особи.
З огляду на зазначене момент закінчення злочину, передбаченого ст. 396 КК, визначається у різний спосіб. Оскільки цей злочин із формальним складом, то, за загальним правилом, він буде вважатися закінченим із моменту вчинення діяння. Якщо приховування має характер триваючого злочину, то юридично закінченим цей злочин визнається з моменту вчинення діяння, що містить склад приховування, а фактично – із моменту припинення «злочинного стану». У випадку продовжуваного приховування злочину – момент його закінчення залежить від виду умислу (конкретизованого чи неконкретизованого), з яким приховування вчиняється. Якщо умисел приховувача був неконкретизований, то його злочин вважатиметься закінченим із моменту припинення будь-якого з тотожних діянь, що охоплювалися єдиним наміром винного. При конкретизованому умислі «продовжуване» приховування буде закінченим злочином із моменту вчинення останнього з діянь, які особа запланувала вчинити.
Аргументовано, що неповідомлення про злочин не можна визнавати формою переховуванням злочину, передбаченого ч. 1 ст. 396 КК. Обґрунтовано висновок, що «придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом» (ст. 198 КК) також не є формою приховування злочину (ст. 396 КК), оскільки об’єктивна сторона цих деліктів має відмінності. Здійснюючи діяння, передбачене ч. 1 ст. 396 КК, особа намагається зробити певні предмети непомітними, унеможливлює або ускладнює встановлення їх протиправного походження або заважає їх виявленню іншими особами. Якщо особа тільки набуває, отримує, зберігає або збуває такі предмети, але жодних дій щодо їх приховування не здійснює, вчинене підлягає кваліфікації лише за ст. 198 КК. У випадках, якщо особа разом із набуттям зазначених предметів вчиняє ще й дії щодо їх маскування, переміщення у сховище тощо, вчинене потрібно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 198 та 396 КК.
Встановлено, що самообмову, яка полягає в наданні неправдивої інформації працівникам правоохоронного органу та суду щодо фактичних обставин вчиненого злочину, також не можна визнавати формою злочину, закріпленого ч. 1 ст. 396 КК. Такі дії, за наявності необхідних підстав, кваліфікуються як завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК).
Доведено доцільність встановлення адміністративної відповідальності за заздалегідь необіцяне приховування злочинів невеликої або середньої тяжкості, а у разі запровадження інституту кримінального проступку – віднесення таких деліктів до цього виду правопорушень. Це, на думку дисертанта, дасть змогу посилити охорону відносин у сфері здійснення правосуддя. Така регламентація відповідальності матиме також важливе превентивне значення, оскільки надання допомоги злочинцю в уникненні відповідальності, незалежно від тяжкості вчиненого ним злочину, буде визнаватися злочинною поведінкою, а ступінь тяжкості цієї відповідальності залежатиме від характеру злочину, що приховується, та змісту умислу винної особи.
Обґрунтовано, що систематичне заздалегідь не обіцяне приховування злочину може визнаватися пособництвом лише за умови, що приховувач три та більше разів здійснював переховування певної особи або злочинів, вчинених нею, що свідчить про наявність тенденції до надання допомоги конкретній особі у вчиненні нею конкретних злочинних діянь. У таких випадках існує начебто мовчазна згода між приховувачем і злочинцем у сприянні вчиненню злочину конкретного виду у майбутньому. Навіть прямо не обіцяючи в майбутньому вчинити такі дії, особа своєю поведінкою сприяє виникненню у виконавця впевненості й у подальшому сприянні його злочинній діяльності. У той же час діяння особи, яка систематично, без попередньої домовленості щодо приховування злочину, укривала злочинця, який вчинював різні злочинні діяння, незалежно від їх кількості, мають розглядатися як причетність до злочину.
Розділ 3 «Суб’єктивні ознаки заздалегідь не обіцяного приховування злочину» складається з двох підрозділів та висновків.
У підрозділі 3.1 «Суб’єктивна сторона злочину» розглянуто зміст суб’єктивної сторони досліджуваного складу злочину. Встановлено, що цей злочин характеризується виною виключно у формі прямого умислу. Інтелектуальний момент умислу цього злочину полягає в тому, що особа усвідомлює суспільну небезпечність свого діяння, тобто вона розуміє, що здійснює приховування злочину, вчиненого іншою особою. При цьому розуміння категорії тяжкості злочину, що приховується, не є обов’язковим. Винний повинен свідомо сприймати лише фактичні обставини вчиненого злочинного діяння, яке він приховує. Вольовий момент прямого умислу проявляється у бажанні приховати злочин, вчинений іншою особою.
Доведено, що лише фактична помилка винного суттєво впливає на кваліфікацію приховування злочину. Юридична помилка має місце там, де особа помиляється щодо юридичних властивостей оцінки вчиненого, вважаючи, що приховує діяння, яке є злочином, хоча фактично воно не передбачене КК. У такій ситуації особа не підлягає кримінальній відповідальності, оскільки в її діях відсутній склад злочину. Юридична помилка також має місце у випадках, коли особа не знає, до якої категорії належить злочин, що приховується. Така помилка не впливає на вирішення питання про відповідальність особи, яка повинна наставати за загальними підставами.
Фактична помилка в усвідомленні особою об’єктивних обставин злочину, що приховується, може мати місце щодо характеру цього діяння. У випадках, коли особа помиляється у фактичних ознаках попереднього злочину, вчинене необхідно кваліфікувати за спрямованістю умислу. Дії приховувача мають кваліфікуватися як замах на приховування певного злочину лише в тому разі, якщо приховувач усвідомлював фактичні ознаки злочину, за наявності яких законодавець визнає його тяжким чи особливо тяжким. Якщо ж приховувач не усвідомлював фактичних ознак злочину, за допомогою яких законодавець визнає цей злочин тяжким або особливо тяжким, або усвідомлюваний приховувачем злочин не належить до категорії тяжких чи особливо тяжких, особа не може нести кримінальну відповідальність за ч. 1 ст. 396 КК.
Підтверджено, що мотив і мета як факультативні ознаки складу приховування злочину не впливають на кваліфікацію вчиненого, проте повинні враховуватися судом при призначенні покарання. При цьому наголошено, що, незважаючи на те, що корисливий мотив приховування злочину має істотну суспільну небезпечність, закріплення його у складі досліджуваного делікту недоцільне, оскільки може призвести до ускладнення розмежування приховування злочину, вчиненого через корисливі мотиви, та придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом (ст. 198 КК).
У підрозділі 3.2 «Суб’єкт злочину» розкрито основні ознаки суб’єкта складу злочину, передбаченого ст. 396 КК. Зроблено висновок, що суб’єктом цього злочину є фізична осудна особа, яка вчинила досліджуваний злочин у віці від шістнадцяти років, за винятком особи, яка сама вчинила тяжкий чи особливо тяжкий злочин, який потім приховала.
Обґрунтовано, що родинні відносини за своєю правовою природою не відповідають ознакам обставин, що виключають злочинність діяння, а тому їх наявність не може виключати кримінальну відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування злочину. Перебування у зазначених стосунках не свідчить про відсутність ознак складу приховування злочину у поведінці особи, яка є членом сім’ї або близьким родичем особи, діяння якої приховується. Саме тому непритягнення цих осіб до кримінальної відповідальності повинно розглядатися як спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності, передбаченої в Особливій частині КК.
Розділ 4 «Караність заздалегідь не обіцяного приховування злочину» складається з трьох підрозділів та висновків.
У підрозділі 4.1 «Санкція за заздалегідь не обіцяне приховування злочину» зазначено, що згідно з санкцією ч. 1 ст. 396 КК досліджуване діяння належить до злочинів середньої тяжкості. Наявність у статті низки альтернативних основних видів покарання покликана максимально забезпечити реалізацію на практиці принципу індивідуалізації покарання. У той же час усі покарання, наведені у санкції ч. 1 ст. 396 КК України, а саме арешт, обмеження волі та позбавлення волі на певний строк, пов’язані з ізоляцією особи від суспільства та спрямовані на обмеження одних і тих самих прав та свобод людини. Проте санкції статей, які встановлюють відповідальність за злочини середньої тяжкості, із метою дотримання принципів справедливості та індивідуалізації відповідальності, повинні передбачати й інші, менш суворі види покарання. У зв’язку з цим запропоновано включити до санкції ч. 1 ст. 396 КК такі види покарання, як штраф та громадські роботи.
У підрозділі 4.2 «Призначення покарання за заздалегідь не обіцяне приховування злочину» на підставі аналізу практики застосування ч. 1 ст. 396 КК встановлено, що типовим видом покарання, який призначається судами за цей делікт, є позбавлення волі на певний строк. Утім, реально це покарання відбувається лише в поодиноких випадках. Переважно засуджені звільняються від його відбування з різних підстав. Обґрунтовано, що недоліком судової практики є те, що позбавлення волі на певний строк найчастіше застосовується за приховування тяжких, а не особливо тяжких злочинів. З’ясовано, що досить поширеним у випадках засудження за ч. 1 ст. 396 КК є призначення арешту ближче до мінімуму санкції за приховування особливо тяжких злочинів і ближче до максимуму санкції − за приховування тяжких діянь. Така тенденція є алогічною й суперечить приписам п. 3 ч. 1 ст. 65 КК, яка закріплює, що суди повинні призначати покарання з урахуванням ступеня тяжкості злочину, тобто за менш тяжкі злочини – менш суворі покарання, за більш тяжкі – більш суворі. Щодо інших видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 396 КК, то їх призначення у строках близьких до максимуму санкції має місце за приховування особливо тяжких злочинів, а близьких до мінімуму − за приховування тяжких. Такий підхід визнається обґрунтованим, оскільки він відбиває адекватність призначеної міри покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину.
У підрозділі 4.3 «Звільнення від покарання за заздалегідь не обіцяне приховування злочину» зазначено, що завдяки вивченню судової практики щодо засудження за ч. 1 ст. 396 КК з’ясовано, що значний відсоток становлять випадки, коли призначене покарання реально не відбувається у зв’язку із звільненням засудженого від відбування призначеного покарання (63 % від загальної кількості засуджених за ч. 1 ст. 396 КК). При цьому домінують випадки звільнення від відбування покарання, призначеного за приховування тяжких злочинів (70%), тобто їх фіксується більше, ніж за приховування особливо тяжких (30%), що є цілком логічним та доцільним. Крім того, визначений судами іспитовий строк за приховування тяжких злочинів, як правило, був меншої тривалості, ніж за приховування особливо тяжких злочинів, що також є достатньо виправданим. Аналіз судової практики показав, що за заздалегідь не обіцяне приховування злочину суди застосовували до винних не всі види звільнення від покарання, а лише у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК), на підставі закону України про амністію та ст. 75 КК («Звільнення від відбування покарання з випробуванням»). Зауважено, що звільнення від покарання, призначеного за ч. 1 ст. 396 КК, на підставі ст. 80 КК («Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку») не було виявлено.