| Краткое содержание: | У вступі характеризується стан вивчення досліджуваної проблеми, обґрунтовується актуальність теми, зв’язок із науковими програмами, планами, темами, формулюється мета та завдання дослідження, визначається методологічна основа роботи, розкривається наукова новизна, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, їх апробація і можливе впровадження.
У першому розділі “Про гуманізм у художній літературі” розкрито сутність поняття “гуманізм”, пояснено механізм появи бінарних опозицій, які можна вважати гранями критерію “гуманістична змістовність” і використовувати як параметри аналізу художнього твору. Визначається опорне для дослідження поняття “гуманізм в літературі” (“гуманістичний зміст літератури”, “гуманістична спрямованість літературного твору” тощо). Зроблено оглядовий аналіз критичної літератури про гуманізм. Літературознавці радянського періоду (В.Бузник, Н.Гей, В.Дмітрієв, С.Зубков, П.Кононенко, І.Стебун, Є.Шабліовський, М.Шамота), розробляючи категорію “соціалістичний гуманізм”, інтерпретували поняття “гуманізм” відповідно до канонів соціалістичного реалізму. Проаналізовані спроби виявити зв’язок між гуманістичним змістом літератури та її художністю. Розглядаються дослідження, у яких мова йде про дегуманізацію сучасного мистецтва (Х.Ортега-і-Гассет,, А.Козлов,, М.Харитонов). Вагомий внесок у дослідження концепції гуманізму в літературі зробила Р.Харчук.
Другий розділ дослідження “Змістовий та поетикальний аналіз гуманістичної проблематики роману Джона Стейнбека “Грона гніву”, складається з трьох підрозділів. Ґрунтуючись на працях американських (Д. Аарон, Дж. Бич, Е.Карлсон, Ф.Карпентер, Х.Синкота, П.Ковічі, Ч.Айзенгер, Дж. Фонтенрозе, Р.Гріффін і В. Фріман, Дж. Хантер, Дж.Джексон, П.Ліска, П.Лаббок, Х.Слоховер, Ф.Тейлор) та радянських дослідників (С.Батурін, Б.Гиленсон, А.Зверев, М.Мендельсон, А.Мулярчик), присвячених твору американського письменника, було відтворено соціальний контекст роману, проаналізовано його за низкою параметрів на предмет гуманістичної змістовності, досліджено поетикальну систему на предмет вираження нею гуманістичного пафосу.
У першому підрозділі здійснюється соціально-змістова та жанрово-стильова характеристика роману. У творі йдеться про родину Джоудів – орендарів з Оклахоми, які в умовах природньої катастрофи (ерозія грунту) та економічної кризи опинилися без засобів до існування. Вони вирушають із рідного містечка Саллісо до Каліфорнії – омріяного штату, де мають надію знайти роботу і завдяки їй забезпечити собі гідне життя. Насправді ж ця подорож, сповнена втрат та важких випробувань, виявляється подорожжю в нікуди, бо обіцяне благополуччя та можливість працювати – безтілесний фантом. Члени родини – лише 12 американців із 300 тисяч, які опинилися у подібних умовах у США наприкінці 30-х років ХХ ст.
Стейнбек зацікавився проблемою сезонних робітників – переселенців, яких називали “Окі”, коли редактор газети “San Francisco News” замовив йому низку статей про знедолених орендарів. Письменник приєднався до них, подорожував з ними. Надалі відмовився писати репортажі для періодичних видань Америки: “Вибачте, але я просто не можу заробляти гроші на цих людях… Їх страждання є занадто великими, щоб на них заробляти.” Він вирішує написати книгу, в центрі якої – проблема вигнанців з півдня. Роман мав настільки потужний художній потенціал, створений саме гуманістичною змістовністю, що після публікації набув широкого розголосу, спричинив
низку розслідувань, публічних дискусій, став поштовхом до створення державних комісій.
Щодо жанру та структури роману слід зазначити: “Грона гніву” називали документальним романом (П.Ліска), соціальною притчею (В.Тейлор), натуралістичними (Ч.Айзінгер) або реалістичним (Р.Гріффін) романом. Ерік Карлсон зазначає, що “структура символів у романі є натуралістичною, гуманістичною, ні в якому разі не християнською, і відображає … авторське сприйняття світу через призму наукового гуманізму.” У поетикальному плані роман “Грона гніву” є надзвичайно цікавим і багато в чому новаторським. Стейнбек використав оригінальну розмовну мову простих людей як засіб створення “відчуття присутності”. У структурі роману – 15 міжглав (interchapters), що в сукупності складають 19 % текстової площі роману. У жодній з них не з’являються Джоуди, Уілсони та Уеінрайти – головні персонажі твору. За словами Ліска, ці розділи виконують дві функції – по-перше, презентують соціальну картину, на тлі якої розгортаються події книги, а по-друге, розкривають головні концепти соціальної гуманістичної філософії автора.
При осмисленні гуманістичного потенціалу застосовані методичні підходи, які дозволили виявити гуманістичний зміст роману в різних, найбільш суттєвих аспектах. У другому підрозділі осмислюється гуманістична змістовність як джерело його художньої сили. Аналіз проводився в аспекті бінарних опозицій (відношень) “людина–людина”, “людина–земля”, “людина–техніка”, “людина–релігія”, “людина–неволя” – що дозволило глибше осмислити гуманістичну спрямованість твору.
Аналіз гуманістичної проблематики твору приводить до висновків, що Стейнбек критикує соціальний лад США, вказуючи на чинники, які завдають шкоду людині, принижують її; людина, права якої захищає письменник, є для нього найвищою цінністю; через відображення конфліктів, які відбуваються між компонентами опозицій, автор вказує на причини, через які страждає людина, а прагнення до їх скасування має стати метою суспільства.
Опозиція “людина–людина (влада)” є головним параметром аналізу твору. Вона тісно пов’язана з іншими складовими критерію “гуманістична спрямованість”, бо за ними стоїть людина, що є творцем “другої природи”, зв’язки з якою змінюють умови її життєдіяльності. “Людина – представник народу” та “людина–представник влади” вступають у конфлікт і це – центральна опозиція роману, яка виражена через допоміжні опозиції “людина–банк”, “людина–Асоціація фермерів”, “людина–бізнес”. Лише за умови рівноваги в опозиціях можливе нормальне життя людини. Внаслідок порушення рівноваги відбувається погіршення умов життя “людини–представника народу”, що призводить до її трансформації і вона становить загрозу для “людини–представника влади”.
Опозиція “людина–земля”. В результаті економічної та екологічної криз мешканці південних штатів були позбавлені землі, духовний зв’язок з якою був запорукою їх щасливого життя. Людина, яка втрачала юридичне право користуватися землею, не мала можливості скористатися природнім правом на землю. Земля – приватна власність – сприймалася не як частина природи, що дає життя, а як джерело отримання прибутку. Людина, яка вмирала з голоду, не мала можливості скористатися не засадженою родючою ділянкою землі, бо то була приватна власність. Стейнбек називає це злочином проти людей.
Опозиція “людина–техніка”. Внаслідок технічного прогресу ХХ ст. техніка перетворюється на важливу складову суспільного життя та суспільного процесу. Через механізацію орендарі, яким було важко пристосуватися до нових способів оброблення землі, опинилися “поза виробничим процесом”. Трактор, який було створено людиною для полегшення процесу обробки землі, завдавав людині шкоди, позбавляючи її можливості працювати. У творі він виступає символом нещастя, ознакою несправедливої експлуатації. Вантажівки та легкові авто є символами часу, статусу. Але будь-які механізми не інтерпретуються автором як автоматично негативні, вони є лише інструментами, і те, які функції вони будуть виконувати, залежить лише від людини, яка керує ними.
Опозиція “людина–релігія”. Не зважаючи на чисельні структурні та смислові паралелі з Біблією, твір заперечує валідність християнства. Символізм твору тяжіє більш до натуралістичних, ніж християнських тенденцій. Через систему персоналій, які функціонують як символи, можна простежити негативне ставлення автора до християнської релігії, що діє всупереч інтересам людей. Створено нову, “світську релігію”, яка заперечує 1) існування гріха; 2) Ісуса Христа, Бога загалом (центром стає людина); 3) святість обрядів (святе все живе); 4) існування Святого Духа (все живе є частиною “Oversoul” – спільної Душі). Нова релігія – це “religion of love”, яка ґрунтується на 4-х віруваннях: 1) віра в єдність всіх людей; 2) віра в належність людини до “Oversoul”; 3) віра в єдність людини та природи; 4) віра у святість усього живого.
Опозиція “людина–неволя”. Концепти злочину та покарання виконують надтекстову функцію і відображають задум автора: розкрити ступінь злочину, що було скоєно проти людей політичною та економічною системами країни. Злочин може бути юридичним та моральним – покарання, відповідно, також. У творі наводиться низка рівнозначних за змістом злочинів, які не рівнозначні за можливістю отримання покарання. Злочин, що скоєно проти американських орендарів, є моральним, і покаранням буде неспокій. Стейнбек не вимагає для винуватих юридичного покарання – тюремного ув’язнення, бо вважає його антигуманним. В’язниця повинна виконувати дві функції – карати та змінювати, перевиховувати. Тюрма, що лише карає, калічить людину психічно (інколи і фізично) та позбавляє її можливості надалі жити повноцінним життям і бути рівноправним членом суспільства.
У третьому підрозділі досліджено поетику роману як системно побудованого “організму”, усі виражальні засоби якого активізують зміст як чинник естетичного впливу. “Грона гніву” – високоорганізована художня система, всі складові якої “працюють” на створення головного художнього смислу твору – виявлення та ствердження людяного в людині. Важливо підкреслити гармонізоване співіснування цих двох понять – виявлення та ствердження. Гуманістичне начало в людині відкривалося письменником і одночасно стверджувалося, підносилося до рівня пафосу з високим гуманістичним звучанням.
Саме режим відкриття людяного в людині, у якому створювався роман, нейтралізував загрозу декларативності, став передумовою його високої художності. Режим відкриття людяного в людині базувався на глибокому психологізмі, головним виражальним засобом якого був “принцип айсбергу” як ефективний засіб творення підтекстових смислів.
Інше потужне джерело художності – в красі людяності, яку відкривав і стверджував письменник. Його роман прекрасно ілюструє думку Ван–Гога про те, що художність найтіснішим чином пов’язана з гуманістичним змістом твору. Вочевидь, людяність – це прямий і найбільш повний вияв Добра і Краси. Інакше кажучи, справжня і глибока людяність є джерелом естетичної енергії – вона сама по собі генерує художність.
Гуманістичний пафос твору звучить потужно, його можна порівняти зі звучанням симфонічного оркестру. Такий ефект досягається тим, що головний гуманістичний пафос твору фокусує в собі розмаїття чисельних художніх смислів, що йдуть від різних складових твору – образів, сюжетних ліній, ситуацій, епізодів, від суто “технічних” виражальних засобів, таких, як скажімо, особливо виразний темпоритм авторських відступів. Всі ці смисли різні за змістовою конкретикою, проте одновекторні у тому плані, що спрямовуються до однієї проблеми – проблеми гуманізму, до одного пафосу – гуманістичного. Таке багатоголосся одновекторних смислів і творить ефект потужного симфонічного звучання. Роман Дж. Стейнбека “Грона гніву” звучить як гімн-симфонія, що стверджує і возвеличує людяне в людині.
Третій розділ – “Гуманістичний зміст роману “Жовтий князь” як джерело його художності” – складається з чотирьох підрозділів. Публікація роману в Україні у 1991 році привернула увагу багатьох дослідників (Н.Дроботько, Н.Князев, О.Ковальчук, Л.Корсун, М.Кульчицька, Р.Мовчан, Я.Орлюк, В.Пушко, Д.Степовик, В.Терчарова, Л.Плющ). Гуманістичний зміст “Жовтого князя” досліджено шляхом аналізу опозицій “людина–влада”, “людина–людина”, “людина–церква”. Центральною опозицією роману є опозиція “людина (Добро) – влада (Зло).” “Людина” у названій головній опозиційній парі – це українське селянство в період голодомору 1932-1933 років, “влада” – це радянський тоталітаризм, представлений у романі зграєю насланих на село більшовицьких опричників.
У першому підрозділі аналізується перша складова опозиційної пари – “українське селянство”. У творі Василя Барки “Жовтий князь” зображено українську селянську родину Катранників у період голодомору 30-х років ХХ ст. в Україні. Саме вона символізує образ добра і є першою складовою опозиції “людина–влада”. Перед читачем постає картина руйнації світлої селянської родини, члени якої один за одним гинуть від голоду.
Як після першого прочитання твору, так і після детального системного аналізу образів роману можна упевнено стверджувати, що образ кожного члена сім’ї створювався як образ доброї, порядної, високоморальної особистості. І саме тому родину Катранників без перебільшення можна назвати ідеальною. Споглядання ідеалу, його осмислення породжують глибоке естетичне враження, читач переживає стан емоційного піднесення, захоплення. На думку П.Симонова, “… головне у художньому творі – це той позитивний ідеал, який присутній при відтворенні навіть непривітних, дисгармонійних, ворожих людині сил.” Ідеальна родина Катранників протиставляється недосконалій дійсності, стає об’єктом пошани. Саме тому руйнування, знищення світлої, сповненої моральних позитивів родини Мирона Даниловича не ворогами, не під час війни, а саме владою, яка задумала і по-диявольськи втілила в життя голодомор, викликають у читача емоційні стани образи, обурення та гніву.
Звертаємо увагу і на те, що образ ідеальної, гармонійної родини Катранників є цілісним. Зображуючи кожного з членів родини, автор створив завершену систему образів. Усі засоби “працюють” на кінцевий результат – створюють цілісний образ кожного з Катранників та родини в цілому.
Другий підрозділ присвячено аналізу образу Зла як образу тоталітарної влади, що знищувала селянство з допомогою штучно організованого голоду. У даному підрозділі розглядається проблема тоталітаризму у художній літературі – йдеться про антитоталітарний роман у світі, в Росії, на Україні. Тут же здійснено аналіз образу тоталітарної системи як образу зла в романі Василя Барки “Жовтий князь”.
У творі образ влади, як образ Зла, добре розроблений. Він розмаїтий, системно нюансований, сповнений комплексом складних символів. В романі влада структурована таким чином:
І. Жовтий князь: 1) образ радянського вождя; 2) узагальнюючий образ тоталітарної системи – образ Зла, що матеріалізується у постаті звіра.
ІІ. Урядові чиновники: 1) координатори влади, що перебувають на владній вершині – “головні з Москви”; 2) партійці – представники Москви, що живуть у містах (“шишки” у чорношкіряних кашкетах”, “партійщина високого рангу”).
ІІІ. Намісники влади на місцях: 1) партійці, яких присилають із центру – “саранча із столиці”; 2) активісти, що формують загони на місцях; 3) комсомольці, піонери; 4) власне селяни, які підкорилися; йдеться про показову для тоталітарної системи аморфну категорію людей, яких Василь Барка називає “ті, хто голосує за”.
Василь Барка майстерно передає атмосферу жорстокості, негуманного ставлення до людей. Поступове знищення цієї сім’ї тоталітарною владою драматизує твір, до краю загострює конфлікт між Добром і Злом, викликаючи відтак тривалу у часі, постійно пульсуючу трагічну емоцію. І то є не тільки емоція жаху, ні. Художність ґрунтується на інтелектуальній емоціональності, якої домагався автор “Жовтого князя”.
Ступінь конфлікту, що є втіленням боротьби Добра і Зла, можна назвати абсолютним. Протистояння Добра і Зла еквівалентне електричним зарядам зі знаками “+” та “–”. Зіткнення цих сил генерує потужний заряд художньої енергії. Споглядання трагедії українського селянства, яку системно відображено у “Жовтому князі”, викликає у читача ряд емоційних станів, що ведуть його до катарсисного потрясіння та духовного очищення.
Третій підрозділ присвячено аналізу опозиції “людина–релігія”. Гармонія родини Катранників багато в чому ґрунтується на дотриманні християнських цінностей. Введення християнської лінії посилює гуманізм твору, – що і стає одним із джерел художності “Жовтого князя”. Основні засади релігійного світогляду Барки, якого називають поетом–апостолом (Р.Мовчан), висловлено у збірці есе “Вершники неба”, опрацювання та усвідомлення яких допомагає глибше зрозуміти релігійний, духовний зміст “Жовтого князя” та проаналізувати основи духовного світу родини Катранників.
За Баркою, основа християнської релігії – вірування у Христа, який дарує всім любов, прощення та надію на вічне життя. Істину, твердить письменник, можна пізнати через віру, і саме істина дає любов, мудрість, спокій та надію. Храм віруючих зруйнувати неможливо, бо це не лише архітектурна споруда, але духовний субстрат, що міститься у серці кожної віруючої людини. Віра є могутньою моральною зброєю, здатною перемогти усе: “Хто з вірою в істину Христа, той – людина “святої правди”, як любив казати Шевченко, беручи слова з Євангелії, а ця правда перемагає смерть, гріх і всяке рабство навіки.” Християнський мотив у творі Барки засвідчує необхідність віри у людині, її значущість якраз і полягає у ствердженні людяного у людині.
“Жовтий князь” є твором-трагедією із сильно вираженим катарсисом, тому у четвертому підрозділі досліджується поетика катарсису: виявляються засоби, які породжують катарсисний емоційний стан. При цьому автор дослідження звертався до робіт вітчизняних та зарубіжних дослідників, які розглядали проблему катарсису у літературі (Т. Самостян, Е.Ардаширова, А.Бурштейн, Е.Волкова, С.Оруджева, О.Перелигіна, Х.Хекхаузен, Н.Шкуратова, А. Абдула, Б.Баумастер, А.Стек, Р.Гриин и М.Кванти). Суть катарсису можна звести до наступного: катарсис є емоційним потрясінням, яке викликане трагічними подіями, що відображені у літературному творі; переживання сильного емоційного потрясіння призводить до духовного, морального очищення читача, сповнює його душу надією.
Текст, у якому присутня не одна, а декілька трагічних ліній, що продовжують та доповнюють одна одну, провокує виникнення катарсисного переживання у читача. Твір Барки “Жовтий князь” є саме таким текстом. У ньому розвивається декілька сюжетних ліній, кожна з яких сповнена трагізму. Першою смисловою лінією, що впливає на емоційний стан читача та веде його до катарсису, була лінія голоду. Друга лінія – читач споглядає за стражданнями та емоційними стресами кожного члена родини Катранників, що поглиблює стан емоційного шоку. Можна виділити три основні параметри, за якими Барка зображує страждання кожного з Катранників. По-перше, це фізичні, психічні стани персонажів, які повільно набувають болісного змісту. По-друге, письменник не тільки фіксує, а й розтягує в художньому часі процес усвідомлення втрати когось із родини. Третій момент виявляється в зосередженні уваги читача на зовнішності людини, що померла від голоду. Слід зазначити, що автор мало приділяє уваги портретному зображенню героїв за їхнього життя і вдається до детального детальному змалювання їх зовнішнього вигляду саме після смерті.
Фінальний катарсисний момент є винятково важливим для творів з відкритим гуманістичним пафосом. Поетика катарсису ґрунтується на кількох базових позиціях: 1) на високому ступені драматизації твору, що змушує читача пережити низку афектів; 2) на певному поштовху, який детермінує фінальний катарсисний спалах, який у “Жовтому князі” породжується образом світлого ореола, що почав випромінюватися врятованою Катранниками церковною чашею.
Четвертий розділ “Жовтий князь” – “Грона гніву”: типологічний аналіз” складається з трьох підрозділів. Типологічний порівняльний аналіз, мета якого – виявлення подібностей та відмінностей у художніх системах обох романів, дає змогу зробити ряд узагальнюючих висновків щодо головної проблеми нашого дослідження. Даний компаративістський аналіз є поліметодологічним і здійснюється з урахуванням суспільно–політичних, історичних та психологічних аспектів. Таке порівняння обіцяє подальше проникнення в художню – як змістову, так і поетикальну – сутність кожного з творів.
Перший підрозділ присвячено порівняльному зіставленню сюжетів, стилістичних особливостей романів, системи образів, аналізу центральних персонажів. Обидва романи були створені на основі реальних подій про трагедії українського та американського народів, які вони пережили у 30-х роках ХХ ст. Не зважаючи на разючу відмінність систем – тоталітарну та демократичну – і українці, й американці в однаковій мірі змушені були боротися за моральне та фізичне виживання. Страждання двох націй показано через використання прийому “соціальне через особисте”: у центрі романів – ідеальна родина Катранників і згармонізована родина Джоудів. Руйнація цих родин є руйнацією краси і добра. А це призводить до виникнення у читача глибокого емоційного потрясіння, яке завершується катарсисним спалахом.
У попередніх розділах даної роботи обидва романи були проаналізовані в аспекті гуманістичної змістовності. На цій основі зроблено спробу виявити, яким чином гуманістична спрямованість романів творить їх художність. Наскрізний аналіз здійснювався за такими бінарними опозиціями та змістовими відношеннями, як “людина–влада”, “людина–релігія”, “людина–земля”, “людина–неволя”, “людина–техніка”. У другому підрозділі типологічний аналіз відбувався в аспекті художньої реалізації концептів віри, свободи, праці, влади, землі, злочину, покарання. Простеживши особливості поведінки в екстремальних умовах представників двох народів, вдалося виявити деякі відмінності у їх ментальності.
Опозиції “людина–земля” та “людина–техніка” більш виразно функціонують у “Гронах гніву”. Концепт землі має вагоміше звучання у творі Стейнбека саме через те, що ключовою проблемою для американських фермерів була втрата землі. Ця проблема не є центральною для твору Барки і саме тому не займає домінуючої позиції в ієрархії концептів твору. Цілком закономірним є яскравий прояв опозиції “людина–техніка” у “Гронах гніву”: орендарі залишилися без роботи через технічний прогрес та інтенсивну механізацію американського сільського господарства.
Змістове відношення “людина–релігія” виразно простежується в обох романах і містить багато аспектів для порівняння. У творах відображено релігійні світоглядні концепції авторів, що у концентрованому вигляді відображають грані релігійного світогляду двох народів. Незважаючи на чисельні паралелі між змістом роману “Грона гніву” та Біблією, роман не є релігійно спрямованим, бо через систему персоналій (Джон Кейсі, Том Джоуд, Роза Сарона) простежується негативне ставлення автора до ортодоксальної релігії, що діє всупереч людським інтересам. Заперечується існування Христа, гріха, святість обрядів. У центр “secular religion” (світської релігії) Стейнбека поставлено земну людину з її проблемами та вадами. “Жовтий князь”, у свою чергу, є глибоко релігійним твором, сповненим християнських мотивів і символів. Основа християнської релігії – вірування у Христа, який дарує всім любов, прощення та надію на вічне життя. Віра є могутньою моральною зброєю, що здатна перемогти все. У “Жовтому князі” віра допомагає вистояти і не скоритися, не втратити людське в людині.
Отже, обидва романи виражають цілком, здавалося б, несумісні погляди на релігію і її роль у ствердженні людяного в людині. Аде треба бачити, що ця відмінність невілюється, якщо взяти до уваги, що вищі завдання кожного з представденних релігійних напрямів сходяться в одному – в тому, що культивують любов до людини як вищу моральну цінність, як головний релігійний постулат. Слова Кейсі (“… людей так люблю, аж серце крається…”) не тільки виражають сутність його пошуків віри, а й характеризують тих, хто цю віру приймає. Тут гуманізм підноситься до абсолюту. Одна з центральних заповідей християнства, адептом якого є Василь Барка, закликає: “Люби ближнього!”. Моральні вектори обох релігій, представлених у романах Стейнбека і Барки, перетинаються в одній точці.
Центральною опозицією двох романів вважаємо змістове відношення “людина–влада”. Людина в обох романах – Добро, влада – Зло. І “людина”, і “влада” розроблені як два потужні художні поля, які перебувають у конфлікті з високим рівнем драматизації. Йдеться про конфлікт Добра і Зла, який в обох романах є потужним джерелом емоційної напруги. Обидва романи є високоорганізованими художніми системами, кожен елемент якої є функціональним, створеним у “режимі оптимальності”. Висока змістова щільність художнього тексту роману Стейнбека пояснюється активним застосуванням “принципу айсберга”, з допомогою якого відбувається суттєве збагачення психологічним змістом підтекстової сфери. Висока інформативність художнього тексту роману Василя Барки ґрунтується на його великому досвіді, набутому в створенні поетичних текстів – вони, як відомо, мають високу інформативну щільність. Гуманістична змістовність обох творів робить їх класичними творами світової літератури.
Обидва твори є трагедіями з сильно вираженим катарсисом, тому в третьому підрозділі простежуємо, які саме художні засоби обох творів народжують напружений емоційний стан у читача і призводять його до катарсисного очищення. Сприймання обох творів викликає у читача гострі емоційні переживання. У досвідченого, обізнаного читача ефект емоційного потрясіння підсилено усвідомленням того, що у творах відображено події, які базувалися на реальних історичних фактах. Маємо відношення “життєва правда – художня правда”. Читача вражає усвідомлення правдивості зображених подій. У нього виникають не лише емоційні стани, так звані органічні емоції, але й емоції, що пройняті думкою, інтелектуальним осмисленням – назвемо такі емоції розумовими, раціональними, інтелектуальними. На думку Б. Додонова, дуже гостро “людина переживає саме те, що вона сприйняла не безпосередньо, а те, до чого вона прийшла внаслідок роздумів.” Саме такі емоції і набувають естетичного забарвлення, ведуть читача до катарсисного переживання.
Завдання п’ятого розділу “Контроверс” полягає в тому, щоб виявити і дослідити у теоретико-літературному форматі суперечливість, яка існує між літературою гуманістичного спрямування та літературою, що породжена дегуманізаційними процесами в сучасному суспільстві. Висловлюється думка, що суспільна значущість літератури як виду мистецтва і синхронізований з нею ступінь відповідальності митця за суспільство є категорією змінною. Починаючи з другої половини минулого століття усі головні функції літератури – комунікативна, пізнавальна, виховна, розважальна та ін. – почали послаблюватися. Їх активно перебирали на себе конкуруючі з нею види мистецтва та суспільної комунікації – кіно і телебачення. Постмодернізм як тип творчості є результатом втрати художньою літературою відповідальності за суспільство.
В дисертації обґрунтовується думка, що твори модернізму є творами конструктивної поетики. Така поетика розуміється як системно організована цілісність, кожна складова якої “працює” на вираження головного смислу. Рівень конструктивної, системної організованості художнього твору, який, власне, і є одним із найвагоміших чинників його художності, не є індиферентним до змісту – він, зміст, теж має бути конструктивним. Обґрунтовується теза, що конструктивність змісту зумовлюється його гуманістичною спрямованістю.
Розглядається природа деструктивності постмодернізму як на змістовому, так і на поетикальному рівнях. Ілюстративним матеріалом тут слугує роман Тараса Прохаська “НепрОсті”, який презентує “чистий” постмодернізм. Найголовнішу рису поетики цього роману можна назвати як безмежне, нічим не контрольоване одивнення. Деструктивність поетики роману в тому, що автор відверто не ставив перед собою завдання домогтися естетичного враження як кінцевого результату.
Сучасний літературний процес багатий на твори, які займають межову зону між пізнім модернізмом і постмодернізмом. І тут стає очевидною закономірність: що теплішим, людянішим, зрештою – ліричнішим є змістовий сенс твору, то його виражально-зображувальна система є багатшою, винахідливішою, конструктивнішою. В розділі зроблено висновок, що в сучасній літературі наявний гострий контроверс між гуманістичним і дегуманістичним, конструктивним і деструктивним.
Carlson Eric. Symbolism in “The Grapes of Wrath”// College English, XIX (January, 1958). – Р.172 –175.–Р.172.
|
