Гусаров К. В. Інстанційний перегляд судових рішень у цивільному судочинстві

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, вказується на його зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання, об’єкт і предмет, викладено положення наукової новизни, аргументовано практичне та теоретичне значення зроблених висновків, а також наведені відомості про апробацію результатів дослідження, кількість зроблених наукових публікацій.

Розділ 1. «Теоретичні аспекти дослідження проблем перегляду судових рішень у цивільному судочинстві» містить три підрозділи і висновки.

У підрозділі 1.1. «Правосуддя та його функції у цивільному процесі» відстоюється думка про галузеву «забарвленість» правосуддя по цивільним справам. Правосуддя розглядається як діяльність органів судової влади, яка пов’язана не тільки з вирішенням і розглядом спорів про право цивільне і правових конфліктів. Наприклад, у справах окремого провадження в цивільному процесі правосудний характер діяльності суду визначається предметом судового розгляду. Діяльність суду в цьому провадженні має установчий характер, оскільки при розгляді цивільних справ в порядку окремого провадження не повинен мати місце спір про право цивільне. Предметом діяльності суду в окремому провадженні є встановлення юридичних фактів або станів у суворо передбаченій процесуальній формі і за відсутності, як згадувалося вище, спору про право цивільне. Зміст правосуддя по цивільним справам характеризується формою реалізації судової влади в цивільному судочинстві.

Враховуючи предмет дослідження, в даному підрозділі характеризуються наступні функції правосуддя в цивільному процесі: 1) розгляд і вирішення правових спорів у порядку цивільного судочинства (позовне провадження); 2) контроль і перегляд актів в системі цивільної юрисдикції (контрольна функція правосуддя); 3) розгляд цивільних справ у безспірному порядку; 4) застосування до порушників процесуального закону заходів процесуальної відповідальності; 5) тлумачення правових норм.

Відзначається, що необхідність виділення функцій правосуддя, які властиві органам судової влади різних юрисдикцій, визначається конституційним положенням про спеціалізацію органів судової влади. Виходячи з цього розрізняються функції конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального правосуддя і т. ін. (ст. 125 Конституції).

У підрозділі 1.2. «Перегляд судових рішень та судовий контроль у системі цивільної юрисдикції» досліджується контрольна функція судової влади в системі цивільної юрисдикції, яка здійснюється у формах інстанційного перегляду судових рішень і судового контролю за актами, діями чи бездіяльністю несудових органів цивільної юрисдикції судами першої інстанції. Наголошується, що основною формою реалізації контрольної функції органів судової влади в цивільному процесі виступає, перш за все, перегляд судових рішень судами вищестоящих інстанцій з метою контролю над дотриманням вимог законності та обґрунтованості зазначених правозастосовчих актів, для формування єдності судової практики поряд із дотриманням Україною взятих міжнародних зобов’язань.

Характеризуючи контрольну функцію правосуддя та її прояв у цивільному судочинстві, не можна не відзначити інституціоналізацію судової контрольної функції. Це означає, що за судовими рішеннями, які приймаються при реалізації правосуддя в порядку цивільного судочинства, існує контроль з боку судів апеляційної та касаційної інстанції.

У підрозділі 1.3. «Міжнародно-правові стандарти доступності правосуддя в цивільних справах і перегляд судових рішень» аналізуються європейські стандарти доступності правосуддя та особливості їх реалізації при інстанційному перегляді судових рішень.

Актуальність дослідження доступності правосуддя в аспекті перегляду судових актів обумовлюється також вимогами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо необхідності розгляду справи компетентним і справедливим судом. Одним з елементів судового захисту в цілому є його доступність в окремих стадіях або провадженнях цивільного процесуального права. Поряд з цим слід мати на увазі, що перегляд судових рішень у структурі судового захисту прав людини не є обов’язковим з точки зору ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Визначається, що вказана Конвенція наявність форм судового перегляду та інституційну побудову судової влади відносить до компетенції національного законодавства. Європейські стандарти здійснення правосуддя передбачають існування можливості контролю за будь-яким рішенням нижчестоячого суду («суд першої інстанції») з боку вищестоящого суду («суд другої інстанції»). В разі доцільності будь-які виключення мають бути засновані на законі і відповідати загальним принципам справедливості.

Міжнародно-правові стандарти здійснення правосуддя не закріплюють чіткої системи інстанційності судової системи. Однак, з огляду на вимоги Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право за судовий захист складається з таких компонентів: а) право на звернення до суду за захистом порушених прав, свобод та інтересів; б) справедливий розгляд справи незалежним і безстороннім судом.

Право на звернення до суду за захистом, у свою чергу, складається з: а) можливості звернення до суду першої інстанції і б) звернення до суду контролюючої інстанції зі скаргою на рішення суду першої інстанції у випадку незадоволення заінтересованою особою його змістом.

З урахуванням існуючої правової традиції та значущості правового статусу Верховного Суду України як найвищого судового органу вважається, що діяльність Верховного Суду має спрямовуватись на формування єдиної судової практики і відповідності актів правосуддя міжнародним зобов’язанням України. Винятковість можливості існування суду «третьої» інстанції обумовлена особливостями національного законодавства. Якщо буде визнано доцільним передбачити винятки з принципу двоінстанційності, — будь-які такі винятки мають ґрунтуватися на законі та відповідати загальним принципам справедливості.

Робиться висновок, що проблема доступності правосуддя при реалізації апеляційного і касаційного оскаржень судових рішень в контексті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішень Європейського суду з прав людини, потребує активної імплементації в національні процесуальні законодавства європейських держав і України зокрема. При цьому слід враховувати особливості національного процесуального законодавства та законодавства про судоустрій.

Розділ 2 «Проблеми перегляду судових рішень, що не набрали законної сили, в апеляційному провадженні» включає 5 підрозділів і висновки.

У підрозділі 2.1. «Історія виникнення та розвитку вітчизняного апеляційного провадження» на підставі історичного методу дослідження з’ясовано основні етапи розвитку апеляції як форми перегляду судових рішень. Забезпечуючи право на оскарження, законодавство протягом тривалого часу закріплювало юридичну відповідальність за зловживання правом апеляційного оскарження з метою безпідставного оскарження судового рішення. Критикуючи засади перегляду актів правосуддя, що не набрали законної сили, за радянських часів, в роботі відзначається позитивний вплив Концепції судово-правової реформи 1992 р. Остання поклала початок розвитку апеляції у вітчизняному судоустрої.

Введення можливості оскарження судового рішення в апеляційному порядку та відновлення діяльності судів апеляційної ланки відбулось не тільки з причини повернення до історичних джерел перегляду судових рішень, але й тісно пов’язане з розвитком демократичних процесів і переорієнтацію діяльності держави на захист прав та свобод людини і громадянина, в тому числі через суд. З огляду на побудову системи апеляційних судів доводиться недоцільність існування судів апеляційної інстанції поза існуючою побудовою судів апеляційної інстанції.

Пропонуються такі ознаки сучасного вітчизняного апеляційного провадження, як: 1) процедури перегляду апеляційним судом рішення місцевого суду з огляду на правильність встановлення фактів і застосування права; 2) колегіальності апеляційної перевірки судових рішень; 3) зупинення при подачі апеляційної скарги та її розгляду в апеляційному суді набрання чинності рішенням суду першої інстанції та його виконання, крім випадків негайного виконання судового рішення 4) особливість набрання законної сили рішенням суду апеляційної інстанції, сутність якого зводиться до його незмінності та виключності.

Незмінність судового рішення означає неможливість перегляду законності та обґрунтованості судового рішення та сумнів щодо вказаних властивостей крім випадків оскарження рішення в касаційному порядку. Виключність означає неможливість після набрання рішенням законної сили для осіб, що беруть участь у справі та їх правонаступників, заявляти в суді ті ж позовні вимоги з тих самих підстав, а також оскаржувати в іншому процесі встановлені судом факти та правовідносини.

У підрозділі 2.2. «Сучасні моделі апеляційного провадження й український досвід» досліджуються сучасні моделі апеляції та вітчизняний досвід побудови моделі апеляції в цивільному судочинстві.

Під моделлю апеляційного провадження розуміється його теоретична конструкція, яка визначає межі втручання суду апеляційної інстанції в перегляд рішення суду першої інстанції. Піддається критиці існування у вітчизняному процесі повної апеляції, що відкриває можливості для зловживань з боку осіб, які беруть участь у справі. Це може полягати в умисному відкладенні надання нових доказів з метою їх подання тільки до суду апеляційної інстанції та, вимагаючи відкладення розгляду справи, перешкоджати руху процесу.

Вважається, що підстави виходу судом апеляційної інстанції за межі апеляційної скарги протирічать диспозитивним засадам цивільного судочинства. Відсутність у цивільному процесуальному законодавстві конкретних випадків застосування даної норми та відсутність обов’язкових і факультативних підстав для скасування рішення призводить до висновку щодо проблематичності застосування ч.3 ст.303 ЦПК. Тому її застосування може означати погіршення процесуально-правового становища осіб, які не оскаржували судове рішення або оскаржили його в певній частині. Таке положення законодавства потребує уточнення з приводу закріплення на законодавчому рівні заборони для суду апеляційної інстанції виходити за межі доводів апеляційної скарги.

Виключення з правила про недопущення виходу за межі апеляційної скарги можна допустити при перегляді рішень по справах окремого провадження з підстав публічності окремого провадження та особливих проявів принципу змагальності. Останні полягають в активній ролі суду в сприянні здійсненню та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживання судом заходів щодо всебічного, повного й об’єктивного з’ясування обставин справи. Тому у справах окремого провадження активність апеляційного суду шляхом виходу за межі скарги виправдовується також у справах, розгляд яких можливий за відсутності заінтересованих осіб.

У підрозділі 2.3. «Науково-практичні проблеми реалізації права на апеляційне оскарження» досліджується суб’єктний склад права апеляційного оскарження та порядок його реалізації. Можливість оскарження судового рішення та реалізацію такої можливості за правилами національного законодавства передбачається міжнародно-правовими стандартами правосуддя та прав людини. Доводиться, що право апеляційного оскарження є елементом права на судовий захист для осіб, що беруть участь у справі, та для осіб, що не брали участі у розгляді справи місцевим судом, але у судовому рішенні вирішено питання про їх права та обов’язки (ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Визначаючи умови реалізації права апеляційного оскарження, аргументується необхідність обмеження права апеляційного оскарження з боку прокурора, який не брав участі в розгляді справи судом першої інстанції.

Вважається, що ст. 292 ЦПК не обмежує кола суб’єктів апеляційного оскарження. З огляду на суб’єктивність оцінки можливого порушення прав заінтересованих осіб робиться висновок про можливість звернення до суду зі скаргою будь-якої особи, яка вважає, що її права порушені рішенням суду, яке оскаржується. В даному випадку не виключена можливість зловживання процесуальними правами з метою затримки набрання рішенням законної сили з боку будь-якої особи, на думку якої судовим рішенням зачеплені її права чи інтереси.

З огляду на викледене потребує критичних зауважень п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» відносно того, що питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду у випадку оскарження судового рішення особою, яка не брала участі в розгляді справи, має вирішуватися суддею-доповідачем на етапі прийняття до розгляду апеляційної скарги. Вважається такою, що не відповідає цивільному процесуальному законодавству, рекомендація вказаної постанови про необхідність відмови у прийнятті апеляційних скарг у випадку оскарження рішення особами, які не мають права апеляційного оскарження. Такий висновок ґрунтується на тому, що ні ст. 292 ЦПК, ні ч. 3 ст. 297 ЦПК, на які посилається Пленум Верховного Суду України в зазначеній постанові, ні інші норми цивільного процесуального законодавства не передбачають для суду апеляційної інстанції можливості винесення ухвали про відмову в прийнятті апеляційної скарги.

Наголошується на необхідності вдосконалення механізму оскарження судового рішення з боку осіб, які не брали участі в розгляді справи, але суд вирішив питання про їх права й обов’язки. Насамперед мова йде про час набуття вказаними особами цивільної процесуальної правосуб’єктності та, як наслідок, прав та обов’язків суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин. Поряд з цим пропонується істотна зміна механізму оскарження судового рішення, виходячи зі зміни такої процедури, враховуючи доцільність попередньої подачі заяви про апеляційне оскарження та подальшої подачі апеляційної скарги.

Уявляється таким, що протирічить функціональній компетенції суду першої інстанції закріплене у ч.2 ст. 293 ЦПК правило про те, що у випадку подачі апеляційної скарги на судову ухвалу, яка не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, суд першої інстанції повертає її заявникові, про що постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню. Такий підхід призводить до виконання судом першої інстанції не властивих йому функцій.

У підрозділі 2.4. «Проблеми ефективності апеляційного провадження» елементом ефективного засобу юридичного захисту відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вважається ефективність апеляційного провадження.

Робиться висновок, що для розгляду апеляційної скарги судом апеляційної інстанції законодавець встановив необґрунтовано короткий термін у ст. 303-1 ЦПК. Вважається, що судам апеляційної інстанції досить важко дотримуватись таких строків розгляду апеляційних скарг за умови, що з урахуванням змін до ст. 307 ЦПК суд апеляційної інстанції позбавлений тепер права направляти цивільну справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Таким чином, апеляційний суд у нині є «квазісудом першої інстанції», що зобов’язує його заново розглядати спірні правовідносини. І, як наслідок, і виконувати всі процесуальні дії, притаманні суду першої інстанції (призначати експертизи, допитувати свідків та ін.), включаючи ухвалення рішення по суті спору. А у двомісячний термін (для рішення суду першої інстанції) чи п’ятнадцятиденний строк (для ухвали місцевого суду) виконати вказані процесуальні дії суду апеляційної інстанції буде дуже важко.

У дисертації ефективність апеляційного провадження пов’язується з реалізацією диспозитивних прав учасниками цивільного судочинства, з підготовкою та розглядом цивільної справи судом апеляційної інстанції. Відзначається, що розумність строку призначення справи до апеляційного розгляду в контексті ст. 302 ЦПК має обмежений характер, оскільки в його межах не повинна втрачатись така мета апеляційного провадження, як об’єктивний, неупереджений та своєчасний розгляд апеляційної скарги на предмет дотримання законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції.

У цілому функція даних строків визначається темпоральністю дій з призначення справи до розгляду в апеляційному суді. Інакше кажучи, темпоральність обумовлює темпи руху відповідних процесуальних дій, врегульованих нормою процесуального права. Робиться висновок про унікальність закріпленої у ст. 318 ЦПК процедури, яка характеризується «дифузією» функціональних повноважень суду касаційної інстанції. Вбачається, що всі помилки, які впливають на законність рішення апеляційного суду, має виправляти процесуальним шляхом суд касаційної інстанції. Винятком у цьому випадку може бути перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами, а не перегляд в порядку ст. 318 ЦПК, як це має місце в чинному цивільному процесуальному законодавстві.

У підрозділі 2.5. «Повноваження суду апеляційної інстанції» аналізуються повноваження суду апеляційної інстанції з урахуванням новел Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Завдяки реалізації своїх повноважень, закріплених у ст. 307 ЦПК, апеляційний суд забезпечує виправлення судових помилок, які є наслідками незаконності та необґрунтованості рішень суду першої інстанції. При дослідженні повноважень щодо відхилення апеляційної скарги і залишення рішення суду першої інстанції без змін робиться висновок про зміст правильного по суті та справедливого рішення суду та про заборону його скасування з одних лише формальних міркувань.

Аналізуючи новели цивільного процесуального законодавства, наголошується, що позбавлення апеляційного суду повноваження щодо скасування судового рішення і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції має позитивні риси. Доцільним вважається передбачити існування такого повноваження стосовно таких порушень законодавства, які взагалі нівелюють судовий захист порушених прав (інтересів). Так, в окремих випадках не можна говорити про здійсненність судового захисту навіть з порушенням норм матеріального і процесуального права, а судове рішення має тільки зовнішні атрибути процесуального документу. Мова в даному випадку йде про розгляд цивільної справи неповноважним судом, про ухвалення чи підписання рішення не тим суддею, який розглядав справу. За таких обставин не можна говорити про здійсненність судового захисту навіть в тому разі, якщо рішення ухвалено та справа розглянута з дотриманням норм матеріального права.

Визнається справедливим положення про те, що апеляційна інстанція не може змінити або винести нове рішення на підставі обставин, які не були обговорені та перевірені судом першої інстанції з урахуванням думки осіб, що брали участь у розгляді справи судом першої інстанції. Піддається критиці положення ч.2 ст. 309-1 ЦПК щодо остаточності та неможливості оскарження в касаційному порядку ухвали апеляційного суду про скасування судового наказу. Поряд з цим правила, передбачені ч.2 ст.309-1 ЦПК, уявляються такими, що протирічать гарантованому Конституцією України праву заінтересованої особи на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом.

Розділ 3 «Проблеми перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в касаційному провадженні» складається з чотирьох підрозділів і висновків.

У підрозділі 3.1. «Історичний дискурс та розвиток норм цивільного процессуального права про перегляд судових рішень, що набрали законної сили» досліджуються історичні тенденції розвитку перегляду судових рішень в касаційному порядку. Враховуючи історичні традиції, що склались у касаційному провадженні, робиться висновок про закономірність відтворення касаційного перегляду.

Діалектика розвитку даного виду провадження свідчить про постійний пошук оптимальних шляхів перегляду судових рішень, що набрали законної сили. Відзначаючи недемократичність наглядового порядку перегляду судових постанов, несприйнятливість ревізійної форми перегляду у вітчизняному судоустрої, дисертантом сформульовано генезис виникнення сучасного касаційного провадження, причини його виникнення та основні засади.

У підрозділі 3.2. «Моделі касації та український досвід» на підставі історичного та діалектичного методів дослідження аналізуються існуючі моделі касації та вітчизняний досвід побудови касаційної інстанції в цивільному судочинстві.

Незважаючи на зміни в інстанційній судовій системі України у 2001 та 2010 роках, ЦПК 2004 р. досконало не вирішує проблем моделей касаційного провадження в контексті обґрунтування її теоретичних засад та відповідності європейським стандартам. З урахуванням практики Конституційного Суду України робиться висновок про місце касаційного суду в інстанційній побудові судів цивільної юрисдикції.

Касаційний перегляд рішень, що набрали законної сили, розглядається як виключний вид перегляду, оскільки його об’єктом є перевірка актів правосуддя лише з позиції належного дотримання законності. Відзначається, що «дроблення» касаційних судів за юрисдикційними критеріями породжує проблему єдності судової практики, оскільки касаційними судами можуть по-різному застосовуватись норми матеріального або процесуального права.

Вирішуючи зазначене питання, слід виходити з того, що касаційний перегляд є екстраординарним і може бути використаний: 1) за умов додержання принципу інстанційності для розгляду цивільної справи з винесенням остаточного рішення; 2) при наявності особливих підстав перегляду, які визначають доступність касаційної скарги, а також наявність обставин для перегляду, безпосередньо пов’язаних з функцією касаційного суду щодо забезпечення захисту публічних чи приватних інтересів. Такий методологічний підхід, який ґрунтується на міжнародних та конституційних нормах, передбачає законодавче регулювання підстав захисту інтересів заінтересованих осіб. Зазначені аспекти природно вимагають визнання остаточних мотивів допустимості касаційної скарги з точки зору компетенційних повноважень суду касаційної інстанції, а також відповідних підстав для прийняття рішення по справі.

Можливість виходу суду за межі скарги суперечить вимогам ч. 1 ст. 335 ЦПК про перевірку справи в межах касаційної скарги. Проте можна виходити з того, що рішення має підлягати скасуванню з мотивів, не вказаних у касаційній скарзі, лише з приводу порушення при розгляді справи прав та інте­ресів осіб, що не брали участі при ухваленні судового рішення.

Процесуальні «фільтри» можуть бути доцільними з точки зору ефективності законодавства. При допуску до касації можуть бути враховані дискреційні повноваження Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ з точки зору значущості даної справи для забезпечення єдності судової практики крізь призму судової процедури. Остання проблема є найскладнішою з точки зору доктринальних пропозицій і застосування дискреційних повноважень касаційного суду.

У підрозділі 3.3. «Проблеми модернізації процесуальної форми касаційного провадження» досліджуються проблеми процесуальної форми сучасного касаційного перегляду, об’єкти, підстави, суб’єкти права касаційного оскарження, порядок реалізації такого права та модернізація процедур перегляду рішення в касаційному порядку.

Робиться висновок, що законодавством встановлений вкрай обмежений строк для оскарження судового рішення в касаційному порядку, виходячи зі складності підготовки касаційної скарги та виключності касаційного провадження. Вважається, що оптимальним є двомісячний термін касаційного оскарження, який був закріплений у ст. 325 ЦПК до внесення змін у цивільне процесуальне законодавство Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Вважається, що наявність законодавчо закріплених підстав для відмови в прийнятті касаційної скарги є цілком обґрунтованою, оскільки передбачає можливість для поширення наслідків запровадження «процесуальних фільтрів» і неприй­няття до розгляду необґрунтованих касаційних скарг. Пропонується на нормативному рівні закріпити правові наслідки відмови у відкритті касаційного провадження та зміст обгрунтованості касаційної скарги. Зміст ч. 3 ст. 328 ЦПК наводить на думку про можливість повторного звернення до суду касаційної інстанції при відмові у відкритті з підстав, визначених у п.п. 2 та 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК. Відсутність певних передумов, про які йде мова у зазначених пунктах ч. 3 ст. 328 ЦПК, не може одразу ж потягти недопустимість касаційної скарги. У цьому випадку касаційний суд повинен надати особі час для виправлення недоліків. Усунення особою підстав для відмови у відкритті касаційного провадження, що регламентовані вказаними пунктами, можливе. Тому у вищезазначених випадках повторне звернення до касаційного суду можливе за наявності двох умов: 1) усунення особою підстав відмови у відкритті касаційного провадження, закріплених у пп. 2 та 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК; 2) подання разом зі скаргою заяви про поновлення строку на касаційне оскарження за умови пропуску особою такого строку, що стало наслідком усунення підстав, зазначених у вищевказаній умові.

У даному підрозділі додатково піддається критиці повноваження судді-доповідача та занадто складна процедура розгляду касаційної скарги. Обмеження щодо участі в суді касаційної інстанції осіб, які брали участь у справі, можуть бути предметом критики з точки зору обмеження доступу до суду або полеміки щодо доцільності змін у ч. 1 ст. 333 ЦПК. Вважається, що існуючі правила щодо участі у касаційному провадженні осіб, що брали участь у справі, не можна визнати обмеженням доступу до суду. При цьому заслуговують на увагу вимоги Конвенції про захист прав людини і основних свобод та практики Європейського суду з прав людини (справа «Монелля проти Швеції» та «Моріс проти Швеції»).

У підрозділі 3.4. «Проблеми застосування функціональних повноважень суду касаційної інстанції» досліджуються функціональні повноваження Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо виправлення судових помилок. Система повноважень включає можливість касаційного суду ухвалювати власні рішення відповідно до функцій касації в аспекті формування єдності судової практики. Ця проблема є найбільш актуальною з точки зору вирішення проблем модернізації касації і пов’язується з принципом res judicia. Функціо­нальні повноваження суду касаційної інстанції відбивають його місце в інституційній системі судочинства відповідно до конституційних приписів (ст. 129 Конституції України), які визначають суд касаційної інстанції як вищий судовий орган і мають концептуальне значення у визначенні конкретизації суті і моделі касації.

Принциповою новелою для цивільного процесуального законодавства є ст. 338 ЦПК в редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Ця норма передбачає підстави для скасування судового рішення і передачі справи на новий розгляд. Відзначається, що складнощі у застосуванні ст. 338 ЦПК в новій редакції полягають у відсутності чітко визначених і законодавчо «окреслених» підстав для скасування судом касаційної інстанції рішення суду першої чи апеляційної інстанції та передачі справи на новий розгляд.

Характеризуючи висновки суду касаційної інстанції та мотиви скасування судового рішення, доводиться, що законодавство не містить наслідків їх невиконання. У зв’язку з цим обов’язковість висновків і мотивів суду касаційної інстанції не слід сприймати як обов’язкову властивість рішення касаційного суду, хоча вони і є його складовими. Поряд з цим законодавець зазначив їх обов’язковість, у той час коли обов’язковість судового рішення визначається ст. 129 Конституції. Обов’язковість висновків і мотивів не слід сприймати як обов’язкові вказівки касаційного суду. У зв’язку з цим, як вважає дисертант, ч. 4 ст. 338 ЦПК не має самостійного навантаження, а сам процесуальний закон не передбачає жодних наслідків, пов’язаних з обов’язковістю виконання судами першої чи апеляційної інстанції висновків і мотивів касаційного суду.

Реалізація функціональних повноважень суду касаційної інстанції по цивільним справам визначається, виходячи з моделей перегляду рішень, що набрали законної сили. Здійснено тлумачення правильного по суті і справедливого судового рішення, яке забороняється скасовувати, виходячи з одних лише формальних міркувань. Висновок про їх наявність Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ має робити, враховуючи матеріали справи без дослідження доказів, які не були предметом розгляду судами першої та апеляційної інстанцій.

При характеристиці повноважень касаційного суду пропонується вдосконалити зміст ст. 338 ЦПК з причини відсутності чітко визначених підстав для скасування судового рішення та передачі справи на новий розгляд.

Поряд із пропозиціями з вдосконалення окремих повноважень касаційного суду при розгляді ним скарг на судові рішення в роботі обґрунтовується необхідність реформування окремих повноважень суду касаційної інстанції при перегляді судових ухвал, що набрали законної сили.

Розділ 4 «Перегляд судових рішень Верховним Судом України» складається із двох підрозділів та висновків.

У підрозділі 4.1. «Верховний Суд України в системі інстанційності цивільних судів» досліджується процесуально-правове становище Верховного Суду України. Відзначаючи його унікальність, дисертантом підтримується наявність правосудних функцій в діяльності вказаного судового органу. У новій правовій історії єдність судової практики як мета остаточності судового рішення доповнилась дотриманням Україною міжнародних зобов’язань, що контролюється міжнародними судовими установами, насамперед Європейським судом з прав людини. На сучасному етапі стан процесуального становища Верховного Суду України в інстанційній системі цивільних судів визначається його найвищим правовим становищем серед інших судів загальної юрисдикції. В той же час рішення Верховного Суду України за наявності певних умов можна визнати правовим прецедентом із застосування певних норм матеріального і процесуального права з огляду на існуючу, так звану, дворівневість перевірки судових рішень в інстанційному порядку.

Метою перевірки судових рішень Верховним Судом України є формування єдності судової практики (п.1 ч.1 ст.355 ЦПК) та дотримання Україною міжнародних зобов’язань (п.2 ч.1 ст.355 ЦПК). Така специфічна процесуальна мета характеризує даний вид перегляду судових рішень як ретроактивний.

У підрозділі 4.2. «Судова процедура перегляду судових рішень Верховним Судом України» досліджується процедура розгляду справ Верховним Судом України та шляхи її вдосконалення. Визнається, що у вітчизняній судовій системі вкрай необхідно залишити механізм перегляду Верховним Судом України рішень вищих спеціалізованих судів.

З урахуванням того, що метою вказаного перегляду в цивільному процесі є формування єдності судової практики та дотримання Україною її міжнародних зобов’язань, робиться висновок про існування публічних засад у провадженні в зв’язку з винятковими обставинами, оскільки останнє є механізмом відновлення restitutio in integrum. Виходячи з цього, пропонується надання права на звернення про перегляд судових рішень до Верховного Суду України Генеральному прокурору України чи його заступнику незалежно від їх участі у справі. Така думка обґрунтовується тим, що при перегляді рішень Верховним Судом України мова не йде про розв’язання звичайних приватно-правових спорів, а відбувається виконання державою публічних обов’язків.

Пропонується вдосконалення кола об’єктів перегляду. Доводиться, що ними можуть бути і рішення Верховного Суду України, ухвалені в минулому в порядку судового нагляду, та рішення, ухвалені Верховним Судом України в минулому як судом першої інстанції. Такий висновок обґрунтовується тим, що цивільне процесуальне законодавство, визначаючи строк, з якого слід рахувати відкриття місячного терміну на подачу заяви, не передбачає неможливість поновлення строку та подачу заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України. Можливо, що суд касаційної інстанції згодом змінює практику розгляду окремих категорій цивільних справ, а суд наглядової інстанції у минулому по-іншому застосовував положення закону. Крім того, на роки може затягнутись розгляд справи міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною. Виходячи з цього після розгляду справи зазначеною установою спір може бути переглянутий національним судом за правилами процесуального закону, що діє під час перегляду навіть в тому випадку, коли при первісному розгляді справи судом касаційної чи наглядової інстанції ЦПК не передбачав можливості перегляду судового рішення Верховним Судом України з підстав, визначених ст. 355 ЦПК.

Закріплюючи в якості однієї з підстав перегляду неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права в подібних правовідносинах, законодавець не вказав про неоднакове застосування норм процесуального права в аналогічних випадках як на підставу перегляду рішення суду касаційної інстанції. Тому висловлюється пропозиція про внесення доповнення до п.1 ч.2 ст.38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та до п.1 ч.1 ст.355 ЦПК відносно нормативного закріплення можливості перегляду рішення суду (судів) касаційної інстанції Верховним Судом України у випадку неоднакового застосування судами норм процесуального права.

З позицій доступу до правосуддя піддається критиці механізм допуску до звернення із заявою до Верховного Суду України з боку суду касаційної інстанції. Така процедура виявляється такою, що порушує функціональну компетенцію суду касаційної інстанції. Враховуючи публічні засади діяльності Верховного Суду України по перегляду рішень загальних судів та необхідність формування єдності судової практики, пропонується наділити правом на звернення до Верховного Суду України з заявою про перегляд судового рішення Генерального прокурора України чи його заступника навіть у випадку неприйняття участі в розгляді справи судом вказаних посадових осіб.