Ходько Н.К. Теоретико-методологічні засади вивчення соціально-просторової організації міста (становлення та розвиток)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі викладено актуальність та міру наукового опрацювання проблеми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об’єкт та предмет дисертаційного дослідження, його теоретично-методологічну та емпіричну бази, розкрито наукову новизну і практичну значущість отриманих результатів, наведено дані про їх апробацію.

У першому розділі роботи "Розвиток соціології міста як складової частини теоретичної системи соціології” розглядається еволюція теоретичних підходів, розроблених світовою соціологією до питання про організацію життя суспільства у просторі міста.

Наслідком капіталістичної індустріалізації були важливі перетворення міських систем; почалось стрімке зростання наявних центрів і розвиток нових міст нового типу, які відрізнялись від традиційних людських поселень і мали цілу низку нових соціальних проблем. Власне формування нового типу міста – індустріального – спровокувало розвиток соціальної теорії міста. З середини ХІХ ст. увага громадськості, в тому числі наукової, була прикута до розвитку міст. Виникнення саме соціології міста пов'язують з науковою діяльністю Чиказької школи соціології (Р.Парк, Е.Берджес, Р.Мак-Кензі, Л.Вірт) у 1920-30-х рр. Запропонована Р.Парком та його колегами Е.Берджесом і Р.Мак-Кензі концепція отримала назву human ecology, що у перекладі означає "екологія людини", хоча у вітчизняній літературі частіше використовується термін "соціальна екологія".

Соціально-екологічна теорія розглядала організацію міста, в тому числі просторову, як наслідок наскрізної дії природних сил конкуренції – від біотичного рівня організації суспільства до культурного. Чиказькі екологи вважали, що аналогічно до біологічних спільнот, в людських спільнотах завжди домінує один або більше видів. На сучасному етапі переважає промисловість і комерція, тому вони можуть відсувати інших конкурентів від стратегічних територій, наприклад, центральних районів міста. Просторові і структурні зміни у місті відбуваються через процеси інвазії (вторгнення) та сукцесії (наслідування), коли сильніші учасники конкурентної боротьби займають певні території, відтиснюючи слабших суперників. У результаті постійної конкурентної боротьби, інвазій та сукцесій, відбувається формування природних зон (natural areas). Природні зони є локальними територіями всередині міста, відокремленими одна від одної, але при цьому населення всередині кожної з них є відносно однорідним за соціальними і культурними ознаками. Зусиллями вчених Чиказької школи було проведено значну кількість прикладних досліджень подібних культурно-територіальних спільнот. У межах соціально-екологічної концепції Е.Берджессом було також створено модель просторового зростання міста, яка набула великої популярності, хоча фактично вона була актуальною лише для певного типу міст. Тривалий час соціально-екологічна концепція залишалась дуже впливовою. Прихильники Чиказької школи фактично ініціювали розвиток соціології міста, а також сформували інтерес соціальних наук до простору як важливого елементу соціального аналізу.

В 1960-х роках сформувався новий потужний напрямок у соціології міста, представлений Дж.Рексом, Р.Муром, Р.Палом. Визнавши суттєві досягнення попередників із Чиказької школи у вивченні просторової організації міста, ці вчені запропонували новий підхід, який дав новий поштовх розумінню сутності процесів просторової диференціації всередині міста. Основна їх ідея полягала в тому, що місто слід розглядати як соціально-просторову систему, що постійно генерує моделі нерівності у розподілі життєвих шансів, крім нерівності в царині виробництва. До життєво важливих, але дефіцитних благ належить, в першу чергу, житло. Система його розподілу великою мірою демонструє соціальну структуру і стратифікаційну ієрархію суспільства (Дж.Рекс та Р.Мур висунули ідею "житлових класів"). Дослідження цього напрямку багато уваги приділяли діям і цінностям акторів, які посідають ключові позиції в системі міського управління, тому його часто визначають як неовеберіанський.

Справжню революцію у соціології міста було здійснено на початку 1970-х рр. групою теоретиків неомарксистського напрямку (А.Лефевр, М.Кастельз, Д.Гарві, Д.Массі та ін.). Вони зробили найбільш глибокий і комплексний прорив у розумінні способів просторового розвитку міста доби розвиненого капіталізму.

Головна ідея, навколо якої згрупувались дослідники міста цього напрямку, полягає у визнанні вирішальної ролі способу виробництва у процесі формування міста. Сучасні просторові форми є продуктом специфічного способу виробництва – капіталізму. Простір є ресурсом, який активно використовується капіталом. Основна ж суперечність у процесі "виробництва" просторових форм полягає в конфлікті між вимогами зиску і суспільними потребами: капітал потребує використання простору для отримання прибутку, в той час коли користувачі простору, тобто жителі міста, теж висувають соціальні вимоги.

Всередині неомарксистської течії виокремився напрямок, який отримав назву політичної економії простору (Д.Гарві, Е.Сойя). Її ключовим моментом було розуміння того, що простір є чимось більшим за просто контейнер, всередині якого відбуваються певні соціальні або економічні процеси. Як матеріальні істоти в матеріальному світі люди не просто займають простір, але й активно "створюють його"; простір соціально виробляється.

Розвиток матеріального середовища міста є важливою частиною функціонування сучасного капіталізму. Місто є системою "колективного споживання" (М.Кастельз), головним призначенням якої є відновлення робочою силою здатності до праці. Система надання соціальних послуг та створення життєвих благ (житло, транспорт, освіта і т.ін.) є водночас і механізмом соціального контролю та підтримання системи соціальних відносин капіталістичної системи, і місцем для інвестицій, коли інші сектори економіки стають малоприбутковими. Так, розвиток фінансової системи і використання житлового будівництва як нового сектору отримання прибутку створили невід'ємний атрибут капіталістичного міста ХХ століття – передмістя. Далі ідею соціального "виробництва" просторових форм розвинув Д.Гарві, представивши конкретний аналіз способів, у які за умов капіталізму створюється і відтворюється матеріальне середовище міста. На його думку, історичні цикли міського розвитку є результатом прагнення розв'язати кризу перенакопичення сучасного капіталу. Сплеск інвестування в міську забудову, тобто будівельні буми, відбувається, коли настає перенакопичення капіталу в промисловому товарному виробництві. До того ж з часів класичного марксизму капітал став набагато мобільнішим і вільно змінює локалізацію, створюючи феномен "нерівного розвитку" територій не тільки в межах міста, але й в усьому світі. Динаміка розвитку капіталістичної економічної системи є вирішальним чинником розвитку міста на сучасному етапі.

Більшість дослідників згодні, що сьогодні міста країн з розвинутою економікою вступили в нову фазу розвитку. Нове – постіндустріальне, постмодернове – місто, набуває чітких рис. Провідна роль у розвитку сучасної перспективи досліджень міста належить так званій Каліфорнійській школі. Основною темою робіт цієї школи є трансформації міських форм, а саме – їх фрагментація як результат переорієнтації в організації економіки і формування нових індустріальних секторів. Каліфорнійська школа є лідером у галузі концептуалізації новітніх тенденцій у формуванні міських ландшафтів, економік та культур.

У загальному вигляді ці тенденції були описані Е.Сойя. Їх можна визначити так: 1) зміни економічної бази урбанізації, тобто перехід від фордизму до пост-фордизму; 2) процес інтернаціоналізації, глобалізації і формування глобальної системи так званих "світових міст" (world cities); 3) складний процес радикальних перетворень міських форм, який включає відродження міських центрів, джентрифікацію (створення житлових проектів нового типу і переміщення середнього класу до колишніх "неблагополучних" районів) і формування так званих "міст на околицях" (edge-cities); 4) зміни соціальної структури міського населення, розвиток нової моделі соціальної фрагментації, сегрегації і поляризації; 5) посилення некерованості міським життям, принаймні у межах традиційних структур міського самоврядування; 6) інтенсивне вторгнення гіпер-реальності в матеріальну реальність і повсякденне життя міста та ріст її впливу.

Очевидно, що названі риси сучасної урбанізації, хоча і неоднаково представлені в міста різних країн і різних типів, вказують напрямок і створюють нові моделі, які швидко поширюються у світі.

Отже, світова соціологія міста суттєво еволюціонувала у підходах до вивчення міського простору. І якщо перші, ранні теорії вивчали в першу чергу розміщення населення, пізніші перейшли і до аналізу процесу створення саме матеріального середовища міста.

Тому комплексний підхід до вивчення просторової організації міста має включати аналіз кількох елементів:

– по-перше, необхідне вивчення функціонального поділу міської території, що залежить головним чином від домінантного способу організації виробництва (тобто мова йде про розміщення виробничих ділянок, вузлів контролю, місць концентрації робочої сили тощо);

– по-друге, важливе значення має поділ на різні зони забудови: йдеться про відбитки різних історичних періодів і будівельних циклів у створеному людиною матеріальному середовищі міста.

– і нарешті, необхідним є вивчення системи розміщення населення (тобто соціального зонування) на основі вимірювання соціальних характеристик населення різних територій. Іншими словами цей аспект можна визначити як дослідження "екологічної" структури міста.

Запропоноване вище комплексне бачення дозволяє враховувати різну за темпами та чинниками впливу динаміку елементів просторової організації. Застосування подібного підходу дає можливість відійти від одностороннього, технологічного, суто проектувального розуміння, властивого радянській соціології, і який досі домінує в українській науці. Місто, як і раніше, часто розглядається соціологами як щось з самого початку "науково" організоване на етапі проектування, як "сцена", нейтральна до перебігу соціальних процесів, які відбуваються на ній, а тому – нецікава для подальшого дослідження. Коли говорять про міський розвиток, наголос робиться в першу чергу на необхідності планування і впровадження цільових програм розвитку тієї чи іншої сфери. При цьому мало вивченим залишається питання про "незаплановані" наслідки тих чи інших управлінських рішень місцевого або національного масштабу.

У другому розділі роботи "Особливості соціалістичної урбанізації та їх відображення в теорії соціології" розглядається специфіка містоутворюючих процесів в соціалістичній системі, вплив соціалістичного ладу на способи організації міського простору, а також розглядаються специфічні риси екологічної організації соціалістичного міста.

Більшість дослідників згодна, що в соціалістичних країнах, попри швидке зростання міського населення, процес "метрополізації" був виражений менше, ніж у капіталістичних, тобто у столичних та просто великих містах соціалістичних країн проживало загалом менше людей, ніж в капіталістичних мегаполісах. Можна говорити про те, що соціалістичній перерозподільчій системі вдалось досягти високого рівня індустріалізації через значно меншу просторову концентрацію населення, ніж в капіталістичних системах. Врешті решт за десятиріччя соціалізму був здійснений перехід від фази примітивного накопичення економічних ресурсів до більш соціально-орієнтованої моделі міста, хоча далеко не всіх задекларованих "соціальних зобов'язаннь" було дотримано.

Як міста індустріальні, соціалістичним містам був притаманний спосіб організації, характерний для індустріальної епохи. Однак соціалістичний період створив певні особливості просторової організації міст. Той факт, що єдиним інвестором міського розвитку залишалась держава, яка виконувала і функції соціального контролю цього розвитку, створював всі умови для більш цілеспрямованої і керованої урбанізації. Але відсутність конкуренції сприяла зниженню якості і різноманітності міського середовища. Два чинники – скасування ринкової вартості землі, тобто відсутність економічного тиску на прийняття рішень про способи використання міського простору, і соціалістична житлова політика – суттєво вплинули на просторову організацію соціалістичного міста.

На початок 1970-х років чітко оформилась модель міста "розвиненого" соціалізму, якій були притаманні такі риси: 1) "неощадливе" використання міської території; 2) створення порівняно великих одиниць просторової організації міста (в першу чергу, мікрорайонів); 3) консервація історичних центрів міст і збереження ними функцій житлової зони; 4) високий ступінь стандартизації архітектурних і планувальних рішень, особливо у житлових проектах.

Але найсуттєвіші відмінності від інших типів міст сформувались в способі розміщення населення. В соціалістичних містах система розміщення населення, як ніколи в історії, підлягала жорсткому державному контролю і управлінню, оскільки створення "справедливої" житлової системи було одним із найважливіших політичних завдань. Розселення в соціалістичних містах характеризувалось набагато більшою атомізацією і більшою вагою демографічних чинників, ніж соціально-економічних і статусних. За думкою В.О.Рукавішнікова, в соціалістичних містах сформувалась модель розселення, яку можна назвати "мозаїчною" (або "дисперсною").

Однак, економія ресурсів за рахунок сфери споживання, в тому числі житлового будівництва, властива соціалістичній системі, призвела до загального зниження стандартів спорудження житла і вимог городян до життєвих умов. При цьому житло продовжувало відігравати важливу роль індикатора соціального статусу. В даному випадку важко говорити про формування "житлових класів" у розумінні Дж.Рекса та Р.Мура, але в соціалістичному суспільстві нерівність продовжувала існувати і, більше того, відтворюватися через систему розподілу життєво важливих благ, не зважаючи на початково егалітаристські цілі.

Очевидно, що спосіб міської організації загалом, населення і матеріальне середовище, що сформувалися за часів соціалізму, продовжують відігравати активну роль у розвитку постсоціалістичних суспільств.

В третьому розділі роботи "Соціологічна теорія постсоціалістичних трансформацій міста" розглядаються основні напрямки перетворень у міських системах постсоціалістичних країн, зокрема –України.

Багато дослідників вважають, що наприкінці ХХ століття почалась глобальна "капіталізація" світу, і нинішній перехідний період в постсоціалістичних країнах є його частиною. У постсоціалістичних містах очевидною є комбінація кількох видів трансформації:

1) зміна принципів міської політики і економіки як наслідок руйнування адміністративно-планового управління і однопартійної системи, яка привела до слабко регульованого розвитку ринку і виникнення приватної власності, в тому числі нерухомої;

2) технологічні зрушення – перехід від міста індустріальної епохи до міста "інформаційної доби", що забезпечує послуги і концентрує інформацію, тобто мова йде про впровадження нових технологій в галузі виробництва, управління, комунікацій та циркуляції інформації;

3) включення в загальносвітову економічну та інформаційну систему.

Внаслідок комбінованої дії згаданих чинників у постсоціалістичних містах відбуваються не тільки зміни функціонального призначення деяких міських територій, але й з'являються нові архітектурні елементи, що пов'язано із впровадженням нової естетики постмодерну і глобального капіталізму, змінюються самі архітектурні та споживчі стандарти матеріального середовища міста. Також спостерігаються зрушення у способі розміщення населення як результат дії нових економічних механізмів у житловій сфері, посилюються тенденції соціально-просторової диференціації і навіть поляризації населення. Всі ці процеси є предметом багатьох сучасних досліджень.

В Україні також почалось формування нової моделі розселення всередині міста. Вона характеризується територіальною консолідацією соціальних груп в просторі міста, формуванням системи міської сегрегації. Зростає соціальна гомогенність населення окремих одиниць територіальної організації міста, у той час коли вага демографічних чинників в розміщенні населення зменшується.

Характер сучасних міських трансформацій в центральноєвропейських постсоціалістичних країнах великою мірою був сформований новою державною політикою щодо міського розвитку, особливо в галузі регулювання, планування і житлової політики. Рішення як центральних, так і місцевих органів влади ґрунтуються на неоліберальному підході, який розглядає вільний, нерегульований ринок як практично єдиний механізм розподілу ресурсів, здатний створити благополучну, економічно ефективну і соціально справедливу систему. В Україні також основні зусилля органів влади були спрямовані на те, щоб зменшити залучення держави в економічне і соціальне життя. В галузі міської політики перевага часто віддається короткотерміновим і непослідовним рішенням на шкоду створенню більш менш послідовної і довготермінової стратегії міського розвитку.

Для України, як і багатьох інших постсоціалістичних країн, характерною є ситуація поляризації в національній ієрархії міст. Попри суперечливість урбанізаційних процесів у країнах колишнього СРСР, в Україні внаслідок того, що динаміка розвитку і економічна ситуація в столиці залишається на суттєво вищому рівні, ніж в інших великих її містах, можна відзначити рух до однополярної ("приматної") національної ієрархії міст.

В Україні позитивний "полюс" міських трансформацій представляє Київ, якому притаманні більш розвинута сфера дозвілля, виникнення типово постмодернових житлових і нежитлових проектів, поступовий перехід до західної моделі організації торгівлі, покращення інфраструктури міста. Характерним також є бурхливий розвиток сектору послуг, у тому числі так званих advanced services (фінанси, аудит, реклама, консалтінг та ін.), велика кількість зайнятих в цьому секторі економіки, а також вищий, ніж у цілому в країні, рівень життя населення. Більшість інших міст опинилася на "негативному" шляху розвитку, який характеризується загальним занепадом економіки, матеріального середовища та інфраструктури, загальним зубожінням населення. Для більшості міст України характерними є безробіття або зайнятість у неформальній економіці, поширення натурального обміну, примітивні форми організації торгівлі (базари) та ін.

Однак сьогодні можна говорити про те, що проблема розвитку регіонів, а значить і регіональних центрів, увійшла до першочергових завдань державного розвитку. Для міст України це означає новий перерозподіл позицій регіональних центрів у національній системі. За умов покращення економічної ситуації в регіонах у розвитку просторових структур регіональних центрів можна буде спостерігати повною мірою тенденції, які сьогодні притаманні столиці. На прикладі Києва видно, що інвестиції у розвиток міського середовища стають ще одним сектором отримання прибутку для капіталу, що розвивається в нашій країні. Однак той факт, що розвиток міста потрапив чи скоро потрапить в сферу інтересів капіталу, вказує на виникнення нових соціальних проблем. Це означає, що для України, як і для інших постсоціалістичних країн, стає все більш актуальним питання про розв'язання головного протиріччя міського розвитку за умов ринкової економіки: суперечності між вимогами економічної ефективності і соціальними потребами.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ РОБОТИ

У дисертації досліджуються теоретичні та методологічні засади вивчення сучасного постсоціалістичного міста як соціально-просторового утворення. Світова соціологія міста запропонувала кілька потужних теоретичних підходів до проблеми міста і його просторової організації, які значною мірою  відобразили еволюція капіталістичного міста протягом ХХ століття. Однак наприкінці ХХ століття стало очевидно, що будь-яка концепція може дати лише часткове бачення міста. Воно має розглядатися як продукт дії багатьох масштабних соціально-економічних процесів і специфічне соціальне середовище, яке в свою чергу, в певний спосіб впливає на перебіг суспільного розвитку.

Спираючись на досягнення сучасної теорії міста і досвід досліджень, автор запропоновав комплексний підхід до аналізу просторової організації міста, який має включати аналіз функціонального  розподілу території міста; розподілу на різні зони забудови; а також аналіз системи розміщення населення. Застосування подібного підходу дало можливість відійти від одностороннього, технологічного, суто проектувального розуміння, властивого радянській соціології, і який досі домінує в українській науці. Місто часто розглядається соціологами як щось з самого початку "науково" організоване, як "сцена", нейтральна до перебігу соціальних процесів, які відбуваються на ній, а тому – нецікава для подальшого дослідження.

У роботі виявлено специфіку процесів урбанізації та містоутворення за часів соціалізму. Соціалістичні міста несли на собі відбиток специфічного способу соціальної організації і вирізнялись "неощадливим" використанням міських територій, надмірною ідеологізацією архітектурних рішень. Сформувались суттєві відмінності від капіталістичного способу організації міського населення: розселення у соціалістичних містах характеризувалось високим ступенем "атомізації", тобто неоднорідністю населення майже всіх міських територіальних одиниць, більшою вагою демографічних чинників у розміщенні населення, зрівнянням життєвих умов городян.

Соціалістична модель міста, яку успадкували міста колишніх соціалістичних країн, і процеси комплексної соціально-економічної і політичної трансформації породили нову – постсоціалістичну – модель міста. Вона вирізняється слабкістю державного регулювання, відходом від принципів довготермінового планування, комерціалізацією всіх сфер міського життя, деіндустріалізацією і розвитком сектору послуг, інтернаціоналізацією і включенням в глобальну економічну і інформаційну систему, а також глибоким процесом соціальної поляризації населення. Все це має наслідки для способів використання простору: міська просторова організація поступово втрачає єдність, стає більш фрагментованою; змінюється функціональне призначення певних фрагментів міського простору і їх символічне забарвлення; стає очевидною консолідація соціальних груп у просторі міста і поступовий перерозподіл територій між ними. Для України стає все більш актуальним питання про розв'язання головного протиріччя міського розвитку за умов ринкової економіки: суперечності між вимогами економічної ефективності і соціальними потребами у використанні простору. Вивчення специфіки міського розвитку за умов сучасної трансформації має бути необхідною умовою оптимізації міської політики. Результати роботи можуть бути використані для посилення ефективності міського управління і передбачення соціальних наслідків нинішньої міської політики.