ХУДОЖЕСТВЕННЫЙ МИР РОМАНА А. И. СОЛЖЕНИЦЫНА “В КРУГЕ ПЕРВОМ”

Краткое содержание

У ВСТУПІ обгрунтовано актуальність, наукову новизну, мету, завдання та структуру роботи, відтворено зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, колективною темою кафедри, визначено методологічну основу і практичне значення результатів дослідження.

У ПЕРШОМУ РОЗДІЛІ – «Теоретична актуальність та історико-літературний зміст проблеми» подано огляд наукової літератури з проблематики дисертаційного дослідження як у теоретичному, так і в історико-літературному аспекті. Стосовно досліджень, присвячених власне творчості О. І. Солженіцина, то на сьогоднішній день стало очевидним, що справжній науковий інтерес до його художньої творчості тільки починає формуватися: це обумовлено активною громадською позицією письменника. З цієї причини естетичне значення його творів ще не підлягало системному аналізу. Критичному огляду літератури з цього питання присвячено перший підрозділ – «Роман «У колі першому» у контексті творчості О. І. Солженіцина».

Другий підрозділ першого розділу «Категоріальний статус поняття «художній світ» присвячено аналізові теоретичних поглядів на проблему художнього світу. Це поняття є синтезуючим, базовим поняттям в естетичному аналізі літературного твору. Саме ця категорія, у випадку послідовного залучення заданих нею обмежень і наданих можливостей, дозволяє досліднику максимально зменшити той вплив на читацьку свідомість, який неминуче здійснює на неї соціально-історична кон'юнктура.

Ресурс відповідальності власне естетичної оцінки художнього твору не може бути виявлений у жодному з ціннісних контекстів, зорієнтованих на історично-плинні пізнавальні або етичні пріоритети. Кожен з цих контекстів (політичний, етичний, психологічний і т.п.) передбачає розв'язання відповідних за змістом конфліктів відповідними їм за змістом засобами. Закономірності, які враховують конфліктуючі суб'єкти, не мають і не можуть мати абсолютного характеру, що обумовлено таким атрибутом існування цих суб'єктів, як скінченність (смертність). Неєдиничність кінцевого існування передбачає в його суб'єкта уявлення про свою залежність від зовнішніх обставин, про неминучість конфлікту з іншим. Сфера виникнення і часового розв'язання таких конфліктів може бути визначена як світ.

Актом «узурпації» єдиничності свого кінцевого існування суб'єкт поетичного буття стверджує поетичний світ як сферу єдиного кінцевого існування. Знаходячись у цьому стані, суб'єкт поетичного існування створює конфлікт нового типу, невідомий «реальності».

Узагальнюючий висновок, що став основою для подальших досліджень, полягає в тому, що суб'єкт кінцевого існування стає суб'єктом поетичного буття, як тільки припускає своє існування єдиним. Акт такого припущення не виводить якісь особливі, поетичні закономірності. Цей акт навпаки скасовує будь-які закономірності, тому що кожний наступний акт суб'єкта, який визначився саме так, постає як унікальний, неповторний, що виключає можливість побачити і сформулювати будь-які закономірності.

Саме ця обставина продукує, так би мовити, особливості поетичної світобудови, які легко помічаються ззовні, але їх дуже важко пояснити з позицій біологічних, соціальних та інших закономірностей, бо весь комплекс закономірностей з'являється, «прилаштовується» до них лише потім (якщо тут доречний часовий термін). Визнання поетом закону над самим собою полягає в тому, що він узурпує атрибут скінченності – необхідної передумови виявлення будь-якої закономірності.

ДРУГИЙ РОЗДІЛ дисертації «Романний конфлікт» присвячено аналізу романного конфлікту як такого. У першому підрозділі «Художній конфлікт і художній характер» змальовано загальноестетичний статус романного конфлікту. Уявлення про художній світ як сферу єдиного кінцевого існування вимагає прояснення таких естетичних категорій, як художній конфлікт і художній характер.

Художній конфлікт ми визначаємо як такий, що, з одного боку, реалізується у конкретних «мирських» формах й у цих формах даний для осмислення й переживання, а, з іншого, як конфлікт, який у мирських формах принципово неможна розв'язати. Виникнення конфлікту у світі як такому пов'язане з виявленням провини або помилки (власної або іншого). Фундаментальний конфлікт роману О.І.Солженіцина може бути описаний як буквалізація християнської антропології, тобто - тотального закидання провини всім.

Хара́ктерність – настільки ж абстрактний рівень розгляду цілого персонажа, як геройність і типовість. Проте в окремі моменти літературної історії той чи інший модус персонажного буття через певні причини отримує своєрідні переваги над іншими. Якщо для героя це була героїчна епопея, для типу – класицистична драма, то для характеру таким «сприятливим» жанром став роман Нового часу. Саме традиційно-романічне визначення середовищем і не є притаманним характерам Солженіцина.

Другий підрозділ другого розділу «Фабульні конфлікти в романі» присвячено узагальненому зіставленню конфліктів, які з'являються і розгортаються на фабульному рівні романної оповіді.

Можна стверджувати, що соціальна приналежність практично не впливає на оцінку і самооцінку героїв. Безліч дрібних і великих конфліктів у романі «У колі першому» виявляє різноманіття співтовариств й, відповідно, різноманіття конфліктів між ними. Але головний конфлікт, який спричиняє виникнення й утворення всіх інших, у тому числі словесних дебатів – це конфлікт між безсумнівно пережитим особистим існуванням і неможливістю повноцінно “вписати” його ні в яке типове співтовариство.

У романі взагалі відсутня інтрига, майже всі вчинки героїв Солженіцина можна передбачити ще з початку. Мотиви їхніх вчинків і джерела їхніх міркувань не те, щоб лежать на поверхні, але, в усякому разі, більшою чи меншою мірою притаманні всім. Виразно відчутна енергія оповідного початку, тобто, повна передбачуваність для оповідача як композиційного фігуранта всіх подій роману. У романі Солженіцина виразно відчувається взаємовідчуженість героїв і, відповідно, їхня внутрішня самовідчуженість. Найважливіші події, в їхньому житті відбуваються в моменти загострено пережитої самотності, і ця самотність, одночасно, є необхідною умовою для реалізації бажань (наприклад, бажання наукового успіху).

Здатність до відкриття (пізнання) виявляється достатнім приводом для того, щоб бути обвинувачуваним, винним. Це – конкретно-композиційний результат архітектонічної спрямованості роману О.І.Солженіцина до буквалізації християнської антропології.

Буквалізація християнської антропології являє собою внутрішній, невід'ємний пафос тоталітаризму в тому вигляді, у якому він представлений у романі. Якщо на фабульному, композиційному рівні цей пафос стикається відповідно з осудом, викриттям, обвинуваченням, навіть прямим висміюванням, то на архітектонічному рівні він панує неподільно. В першу чергу, ми маємо на увазі ту обставину, що жодний з героїв роману не здатний протистояти цьому пафосу.

Говорячи точніше, у романі немає жодного характеру в обґрунтованому нами розумінні цього терміна – реакції на «ціле героя» як у світі не існуюче, іншими словами, як на таке, що виноситься за межі біологічної та соціальної визначеності. Реакції персонажів роману в прямому значенні цього слова типові.

Фабульні обставини роману можуть бути продуктивно символізовані. Шарашка – місце покарання невинних: символіка назви роману цілком укладається в цю просту, пряму інтерпретацію. Мешканці марфинського інституту, як і мешканці першого кола дантового пекла, покарані за невідання. Перед ними не було можливості свідомо обирати між пеклом і блаженством вічного життя. Парадоксальність християнської антроподицеї (виправдання людини) зовні відповідає парадоксальності тоталітарної мізантропії. За умов режиму винним однозначно й беззастережно виявляється той, хто й не підозрював про караність природно порядної  людської поведінки.

У християнській догматиці споконвічний конфлікт людської самосвідомості закріплений у понятті первородного гріха: будь-яка людина обтяжена провиною своїх прабатьків.

Під час аналізу роману “У колі першому” принципово важливим є формальне співпадіння християнської точки зору на природу людської провини (совісті) і точки зору гнобителів. Система  тоталітаризму являє собою, з такого погляду, буквалізацію християнської проповіді, що допускає, і навіть прагне покарання безневинного.  Гнобителі при цьому узурпують право тотального суду й, відповідно, право встановлення критеріїв винності, раніше невідомих: перебування за кордоном, спілкування з іноземцями, читання певних книг і т.д. Звичайно, немає підстав стверджувати, що така буквалізація є усвідомленою програмою дій, сформульованою й послідовно впровадженою в життя відповідними інстанціями. Це - архітектонічний принцип того типу світобудови, який потребує для свого утвердження відповідних композиційних засобів.

Неможливість не служити тоталітарному режимові постає як неможливість для людини відмовитися від своєї здатності до пізнання, оскільки остання співприродна пафосу тотального звинувачення. У світі – в існуванні – немає засобів для розв'язання цього конфлікту. Відмова від існування і причетність до поетичного буття вимагає від автора акту подолання опору тотальному звинуваченню, який можна здійснити лише якщо він сам звинувачує себе у всіх можливих провинах.

У романі як необхідна умова здатності до відкриття постає зовнішня несвобода. Зовнішня ж свобода, навпаки, позбавляє людину цієї здатності (Яконов, Ройтман). Причому, чим вище ступінь зовнішньої свободи, тим менше здатність до відкриття.

У конкретних умовах романного світу зовнішня несвобода стає найчастіше результатом елементарної людської порядності, чесності, сміливості – суто моральних характеристик. Саме моральний вибір виявляється головною умовою творчої спроможності. У романі немає жодної ситуації, на прикладі якої можна було б стверджувати, що моральна чистота супроводжує творчу спроможність. Скоріше, ми можемо зазначити в романі місця, що прямо, здавалося б, свідчать про протилежне. Між моральним вибором і творчим успіхом немає причинного взаємозв'язку. Було б занадто просто, якщо не примітивно, стверджувати, що зовнішнє обмеження сприяє розкутості духу. Суть справи набагато глибша. Зовнішня несвобода може бути чужою чи власною. Вибір, наприклад, Герасимовича – це вибір не між свободою чи несвободою, а між своєю або чужою несвободою (що, до речі, не спадає на думку Інокентію: що когось обов'язково покарають, якщо навіть і не його).

Принциповою «умовою» здатності до творчості виявляється здатність до самопожертви. Точніше, це – не умова, а зворотний бік цієї здатності. Етичні та пізнавальні зусилля людини являють собою дві проекції одного акту.

Так, Герасимович відмовляється повернутися до дружини, хоч оповідач недвозначно дає нам зрозуміти, що він, Герасимович, зробив надзвичайне відкриття. Здатність героя до самопожертви є, з іншого боку, здатністю до творчої діяльності. І це, підкреслимо ще раз, не причинно-наслідкові відношення, які можна пізнати і використовувати надалі. Це – символічна єдність, що характеризує феномен людини. Здатність до творчості і здатність до самопожертви за своєю сутністю – дві проекції одного людського акту.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ дисертації «Онтологічний аспект оповідної риторики» присвячено аналізу конкретних оповідних реалізацій онтологичної колізії первинного, людиноутворюючого вибору, що лежить в основі конфліктології роману на всіх рівнях оповіді. У першому підрозділі «Феноменологія вибору» наша увага зосереджена на принципово значущій для розуміння своєрідності роману «У колі першому» обставині. Практично всі персонажі роману так чи інакше постають перед необхідністю життєво важливого вибору. Ми використовуємо поняття первинного і вторинного вибору.

Ситуацію вторинного вибору ми вважаємо універсальною характеристикою людського існування взагалі. Та обставина, що людина не має вибору в ситуації народження, може стати предметом теоретичного міркування тільки в тому випадку, якщо ми пошлемося на загальнозрозумілий факт: герої роману з'являються на його сторінках (народжуються, живуть і вмирають) з волі автора. Іншими словами, автор обирає, бути його героєві або не бути. Цю ситуацію ми називаємо ситуацією первинного вибору. Очевидно, далі, що протягом свого «життя» на сторінках твору герої часто опиняються в ситуації, коли такий же вибір вони повинні робити «самі».

Шарашка – наче «штучне» місце, у якому можливий вибір між свободою й зоною. По суті, проблема такого вибору, проблема його виникнення, усвідомлення й здійснення – це і є фундаментальна проблема всього твору. Конфлікт гнобителів і гноблених у такому ракурсі отримує  цілком іншу інтерпретацію. Власне кажучи, сам поділ на гнобителів і гноблених виявляється можливим тільки у ситуації такого вибору. Опис ситуацій, що приводять героїв до нього становить головний інтерес автора. І в цьому сенсі фундаментальний конфлікт роману виявляється набагато ширшим за конкретні історичні рамки, що задані його фабульним змістом.

Другий підрозділ останнього розділу «Образи мови в романі» містить аналіз стилістичних особливостей оповіді з огляду на головну проблему дослідження. Фундаментальною причиною, глибинним конфліктом людського існування, відбитим у романі, обумовлена власне мовна поведінка оповідача. Стисло своєрідність цієї поведінки можна охарактеризувати як незадоволеність мовою, переживання недостатності мовних засобів. Мова наче «заскочена» оповідачем у момент гострої кризи, у момент вичерпаності – з погляду оповідача – мовних ресурсів, необхідних для виконання мовою її головної функції: спілкування людей у світі.

Ми аналізуємо специфічний мовний бар'єр, що відокремлює свідомості персонажів роману від дійсності. Цей бар'єр, маючи на перший погляд випадковий, ілюзорний характер, насправді має статус онтологічної (буттєвої) непереборності, навіть більше того - чи не у вирішальному ступені впливає як на формування свідомостей героїв, так і на формування об'єктів самої дійсності. Корінь головного життєвого конфлікту - конфлікту між природним прогресом народу й режимно-системними рамками, у які це життя намагаються направити адміністративні верхи, живиться конфліктним станом мови, у цьому випадку – конкретно російської мови.

Це фундаментальна обставина виразно позначається в безлічі дрібних «підконфліктів», у кожному з яких спілкування-розуміння між двома мовними суб'єктами можливо тільки тоді, коли третій суб'єкт, через певні причини, не в змозі «бути присутнім» на тому ж рівні спілкування.

Цю ситуацію можна інтерпретувати і як постійну, непереборну із ситуацій спілкування-діалогу інстанцію третього учасника, яку майже несвідомо враховують ті, хто спілкуються. Все сказане може бути почуте й правильно зрозуміло, кожний мовець невіддільний від свого слова й може бути впізнаний. Неможливість - онтологічна - бути щирим стає ще й адміністративно узаконеною. Рідна мова виявляється величезною, ідеально налагодженою шпигунською установою-організмом, у якому кожен агент-слово може виявити свою зрадницьку природу в будь-який, найнесподіваніший момент. Рідна мова здається (показується) персонажам роману як якась відчужена сутність, з якою необхідно боротися, чинити їй опір.

У «Висновках» узагальнено основні результати дослідження.

1. Суб'єкт єдиного кінцевого існування (автор) не може ні творити будь-які закони, ні узгоджувати свої дії з якими б то не було зовнішніми стосовно себе законами, оскільки його єдиничність «забезпечує» унікальність, неповторність кожного його акту.

Саме ця обставина є причиною виникнення певних особливостей поетичної світобудови, які легко помітити, але дуже складно пояснити з позицій біологічних, соціальних і подібних закономірностей, тому що весь комплекс закономірностей з'являється, «прилаштовується» до них лише потім (якщо тут доречний часовий термін). Визнання поетом закону над самим собою полягає в тому, що він узурпує атрибут скінченності – необхідної передумови виявлення будь-якої закономірності.

2. Аналіз ряду епізодів роману «У колі першому» показує, що в конкретних фабульних перипетіях втілений у тій чи іншій своїй спрямованості один і той самий конфлікт, який має онтологічну, архітектонічну природу, а саме – конфлікт між «цілим людини» та її конкретно-людською визначеністю до існування з необхідними атрибутами цього існування: необхідністю свободи і здатністю до пізнання. Залежно від того, як визначаються персонажі роману стосовно цієї колізії, вони й отримують свої композиційні (соціальні) ролі.

3. Своє протистояння тотальному звинуваченню вони будують на проектах якогось ідеального стану справ, який спостерігався у минулому або такого, що буде встановлений в майбутньому. Пафос тотального звинувачення не знаходить у жодному персонажі роману необхідного за рівнем пафосу у відповідь. Художній конфлікт, таким чином, не знаходить належного середовища не тільки для розв'язання, але і просто для фабульної реалізації. У християнському тезаурусі позиція, яка відповідала б вимогам такого розв’язання – це  позиція покаяння. У романі така позиція відсутня. У пафосі тотального звинувачення опиняються, рано чи пізно, практично всі герої роману. Немає жодного вчинку чи навіть думки у романі, які б не знаходились у перспективі дійсного або можливого сперечання або прямого обвинувачення. Етично зрозумілим, але творчо непродуктивним, не конфліктним стосовно пафосу тотального звинувачення стає пафос тотального самовиправдання. Затребуваним виявляється в такій ситуації пафос конкретно-особистої винуватості, але саме цього пафосу ми не знаходимо в романі.

4. Феноменологія вибору є принципово значимою для розуміння своєрідності роману «У колі першому». Первинний вибір здійснює автор, оскільки від нього залежить надавати чи ні персонажу можливість існування. Вторинний вибір здійснює персонаж, як правило, вступаючи при цьому в конфлікт з іншими персонажами. Фабульну розмаїтість таких ситуацій вважаємо за можливе звести до внутріошньособистісного конфлікту між бажанням отримати свободу («пригноблені») і бажанням свободу зберегти («гнобителі»). Очевидною є невирішеність і навіть неможливість такого конфлікту на психологічному «матеріалі», що вимагає від нас звернення до онтології художнього світу.

5. Для персонажа як суб'єкта поетичного буття бажання свободи надлишкове, оскільки атрибутивною характеристикою такого буття є його єдиничність. Ця надмірність набуває форм зовнішньої свободи та несвободи. Єдиною формою реалізації зовнішньої свободи є звільнення іншого. Така поведінка персонажа є онтологічно безглуздою, а її словесне оформлення оповідачем – антихудожнім, оскільки позбавляє читача можливості вторинного вибору.

Точною формою в ситуації вторинного вибору є відмова від вибору на користь іншого, таким іншим у художньому світі є автор.

6. Фундаментальною причиною, глибинним конфліктом людського існування, відбитим у романі, обумовлена власне мовна поведінка оповідача.

Особливості слововживання оповідача досить чітко відокремлюють його від персонажів, кожен з яких – йдеться, насамперед, про головних героїв роману – реалізує у своїй мовній поведінці один з варіантів розв'язання мовної кризи. Розмаїття форм мови (засобів, типів свідомо організованого ставлення до мовної поведінки), представлених у романі «У колі першому», виявляє кризовий стан мови, який безсумнівно причетний до кризи людства, що набула конкретно-історичних форми в Радянському Союзі на певному етапі його існування.

Криза мови, як вона представлена у романі, виявляється в парадоксальній сполучуваності майже повного «розчинення» людини в мові (оскільки висловлення власної думки стає практично неможливим) і фундаментальної відчуженості особистості від рідної мови (оскільки найбільш «вірним» способом самозбереження виявляється мовчання).

На рівні оповідної риторики цей процес зображено як очевидне незадоволення оповідача ресурсами рідної мови. Нечуйність до онтологічного імператива відповідального мовчання в ситуації вибору викликає в суб'єкта оповіді потребу у відновленні, реорганізації мовного простору, тобто – потребу у розв'язанні мовної кризи саме мовними засобами, що, врешті-решт, призводить до натуралізації (прозаїзації) поетичного конфлікту.