Бесплатное скачивание авторефератов |
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ! |
Увеличение числа диссертаций в базе |
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов |
Доставка любых диссертаций из России и Украины |
Каталог авторефератов / ПЕДАГОГИЧЕСКИЕ НАУКИ / Общая педагогика, история педагогики и образования
Название: | |
Тип: | Автореферат |
Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, охарактеризовано теоретично-методологічну основу, хронологічні межі дослідження, розкрито основні етапи, наукову новизну, теоретичну та практичну значущість роботи, вказано особистий внесок автора, відображено апробацію результатів дослідження. У першому розділі – “Розвиток соціальної активності особистості як педагогічна проблема” – розглянуто базові поняття й категорії, що стосуються основних проявів активності людини у соціальному середовищі. Розкрито та уточнено поняття “соціальної активності” учнівської молоді як педагогічного феномена, що розглядається нами як ціннісна характерна особливість способу життєдіяльності суб’єктів навчально-виховного процесу, яка відображає рівень спрямованості здібностей, знань, навичок особистості, концентрації її вольових, творчих зусиль на інтереси певної соціальної групи, на реалізацію духовних і матеріальних потреб, інтересів, мети, ідеалів завдяки освоєнню, збереженню, видозміні наявних або створенню нових соціокультурних умов, соціалізації тощо. Розуміння категорії соціальної активності вможливлює її розгляд як педагогічного феномена. Первинним у такому випадку виступають ідеї, поняття щодо прояву соціальної активності, за допомогою яких факти аналізуються, розпізнаються, систематизуються, класифікуються. Соціальна активність особистості в освіті має феноменологічний характер. Ця теза є ключовою для нашого дослідження. Під педагогічним феноменом ми розуміємо педагогічне явище, доступне для вивчення його сутності, природи, дослідження особливостей змін та форми прояву. У нашому дослідженні феноменологічний метод становив основу аналізу культурно-історичного змісту розвитку соціальної активності особистості в освітньому процесі, її місця, стану, ролі й призначення у суспільстві. Феноменологічне розуміння процесу розвитку соціальної активності особистості передбачає побудову міждисциплінарного діалогу між такими науками, як філософія, соціологія, культурологія, психологія, педагогіка, фізіологія. Це передбачає критичний погляд на природу розвитку соціальної активності особистості, виходячи з накопиченого наукового досвіду, і виступає сукупністю вихідних установок і принципів освітньої практики. Аналіз джерельної бази показав, що в науковій літературі виділяються такі основні види соціальної активності особистості, як: духовна, творча, громадська, громадянська, політична, пізнавальна, вольова. Нами виявлено залежність різновидів соціальної активності від того, на який вид діяльності спрямовуються учні. Серед видів діяльності в дослідженні виокремлено духовно-практичну як діяльність особистості, джерелом енергії якої є внутрішня, духовна сила, та діяльність зовнішню як таку, що передбачає взаємодію із оточенням (соціумом, природним середовищем) і зорієнтована на спілкування, пізнавальну і предметно-практичну діяльність, ігри та розваги (зокрема й спортивні). Доведено, що основні поняття, що використовуються нами в дослідженні, стосуються різних рівнів організації людського життя: соціальна активність − усіх рівнів (біологічного, психічного, соціального, духовного), соціальна діяльність − біологічного та соціального. У нашому розумінні кожному виду соціальної активності (духовна, творча, громадська, громадянська, політична, пізнавальна, вольова), що розглядається і в широкому, і у вузькому значеннях, відповідає певне утворення чи властивість особистості, що має відповідні соціальні потреби та мотивацію до соціальної діяльності. Отримані нами дані проаналізованої літератури та матеріалів, які стосуються основних підходів до проблеми розвитку соціальної активності учнівської молоді у першій половині ХХ ст., засвідчили, що: − аналіз матеріалів цього періоду надає педагогічній науці принципово іншу модель розвитку соціальної активності учнівської молоді, якщо основними підходами визнаються такі, як антропологічний, діяльнісний, феноменологічний, культурологічний, контекстуальний; − основним механізмом розвитку соціальної активності учнів, з урахуванням наукових досягнень цього періоду, була цілеспрямована робота із формування духовних, моральних та патріотичних ідеалів, установка та орієнтованість діяльності учнів і на створення благ усьому суспільству, і на створення благ близькому оточенню (М. Бунаков, В. Вахтеров, В. Вентцель, А. Макаренко, В. Сухомлинський та ін.). У роботі розкрито нормативно-правові документи та провідні ідеї вітчизняних науковців щодо розвитку соціальної активності у першій половині ХХ ст. Нормативно-правова основа для розвитку соціальної активності учнівської молоді у першій половині ХХ ст. була цікава для нашого дослідження з двох боків. Звичаєве право й чинні норми, що стосуються розвитку соціальної активності учнівської молоді, на наш погляд, є продуктом колективної думки суб’єктів навчально-виховного процесу й підлягають, поза всяким сумнівом, нашому вивченню та оцінюванню. Зазначимо, що звичаєве право й норми є результатом вікових зусиль народу, плодом ідей і досвіду, а його основним носієм є народ. Писане право, на відміну від звичаєвого права, − це право, носієм якого є держава як політична структура. Саме цей факт знеособлює його, а ідеї щодо розвитку соціальної активності учнівської молоді, що проголошуються у писаному праві, на нашу думку, в цьому випадку набували лише політичного характеру, іноді суперечливого та, як показують історичні факти, нелогічного. Зовсім іншою є справа в тому випадку, коли мова йде про огляд документів та матеріалів, збірок обрядів і звичаїв, вивчення рішень та постанов, різних внутрішньошкільних положень, що стосуються розвитку соціальної активності учнів. Доведено, що на різних етапах досліджуваного нами періоду найбільшу увагу було приділено таким видам соціальної активності як громадянська, громадська, політична, пізнавальна. Таким видам, як духовна й художньо-творча соціальна активність учнів, як показав теоретичний аналіз літератури, документів, архівних матеріалів, було приділено набагато менше уваги, що спрямовує наше дослідження до висвітлення питання практичних аспектів у розвитку соціальної активності учнівської молоді в Україні у працях видатних педагогів першої половини ХХ ст. У другому розділі – “Концептуалізація завдань, мети та змісту розвитку соціальної активності учнівської молоді у першій половині ХХ століття” – проаналізовано мету, завдання та зміст розвитку соціальної активності учнівської молоді у першій половині ХХ ст.; розкрито нормативно-правові основи та провідні ідеї, практичні аспекти й досвід, засвідчені працями вітчизняних педагогів першої половини ХХ ст.; проаналізовано архівні матеріали, документи, описи подій, а також праці видатних учених-педагогів: П. Каптерева, М. Бунакова, В. Вахтерова, С. Русової, К. Вентцеля, П. Блонського, С. Шацького, А. Макаренка, В. Сухомлинського та ін. У процесі вивчення наукових надбань вітчизняних педагогів нами зазначено, що соціальна активність дорослого населення є важливою передумовою для розвитку соціальної активності учнівської молоді, оскільки соціальне завжди є продуктом взаємодії різноманітних процесів у суспільстві. Без усвідомлення дорослим населенням важливості спільної роботи вчителя, батька й дитини соціальна активність як нематеріальна культурна цінність не може бути зрозумілою повною мірою. Додамо, що історично-культурна зумовленість такої взаємодії створює все різноманіття соціальних дій, які ми вивчаємо. Серед факторів, що мали вплив на розвиток соціальної активності учнівської молоді, є характерні особливості українського народу, їх звичаї та вдачі. У нашому дослідженні ми підкреслюємо роль загальних норм і цінностей українського народу. Основне положення зводимо до того, що члени громад і товариств володіють певними загальними переконаннями, серед яких – недоторканність особистості, важливість шлюбу, розвиток і навчання дітей. Саме такі норми та цінності забезпечували впродовж віків стабільність і порядок. Важливу роль в українському суспільстві відігравала релігія, яка об’єднувала українське населення на основі загального набору християнських цінностей: любові, поваги, терпимості та ін. В історичних дослідженнях майже скрізь знаходимо відомості про релігійність українського народу, поважливе ставлення до інших. Значний вклад у педагогічну теорію та практику розвитку соціальної активності учнівської молоді першої половини ХХ ст. вніс видатний педагог А. Макаренко, який обстоював ідею першорядного значення таких проблем, як: виховання й життя, середовище i виховання, школа i суспільство, взаємодія соціально-культурних і педагогічних явищ, процесів соціалізації та виховання. Саме А. Макаренку вдалося внести переконливі аргументи на користь вирішення проблем розвитку соціальної активності учнів у цей період: зв’язок колективності та індивідуально-особистісного начала, зовнішніх і внутрішніх передумов розвитку особистості тощо. На основі аналізу матеріалів дослідження доведено, що з процесами розбудови системи соціального виховання на початку ХХ ст. тісно була пов’язана педагогічна діяльність М. Бунакова. Переосмислення соціально-педагогічних ідей вітчизняного громадського діяча й педагога на сьогодні пов’язане з пошуком конструктивних напрямів у розвитку соціальної активності учнівської молоді. З’ясовано, що його ідеї про ціннісні орієнтири у вихованні сучасної молоді набувають вагомого значення, адже сьогодні змінюється система виховання, розгортаються нові пріоритети навчально-виховної роботи. Доведено, що досвід соціально-педагогічної діяльності М. Бунакова може бути використаний у практиці сучасної школи, коли все частіше обговорюється думка про необхідність залучення батьків до проблем виховання учнівської молоді, важливість спільної діяльності з виховання майбутнього покоління, залучення учнівської молоді до активного спілкування з музичним та театральним мистецтвом. Усе це є підставою для ґрунтовного дослідження соціально-педагогічної та громадської роботи, ідей видатного педагога. Мета розвитку соціальної активності учнівської молоді − розвиток діяльної особистості, яка безкорисливо віддана своїй справі, позбавлена двох спільних для всього народу негативних рис: громадської ворожнечі та безпечності. Саме тому до основних завдань школи, на думку педагога, крім навчання й виховання дітей, входить і надання благотворного впливу на звичаї всього місцевого населення. Для цього, як указував М. Бунаков, школі необхідно відмовитися від гордої замкнутості, встановити щирі та чесні відносини, показати публічність її діяльності, яка повинна бути пов’язана з повною готовністю давати правдивий звіт про цю діяльність батькам і суспільству, якому школа має слугувати незалежно від того, чиїм коштом вона утримується. Осмислення напрямів та методів розвитку соціальної активності учнівської молоді, дозволило конкретизувати, ідеї, визначені у досліджуваний період видатним педагогом В. Сухомлинським. Так, він уважав майстерністю у праці вчителя здійснення власних учинків, що повинні з’являтися у процесі його активної діяльності, адже саме моральні вчинки вчителя забезпечують відлуння думок та переживань у серцях вихованців. В. Сухомлинський зазначав, що учитель мусить збуджувати вихованців до вчинків за допомогою методу морального виховання, що має специфічну назву – збудження до активного вияву думок та почуттів. На підставі проведеного аналізу праць вітчизняних учених щодо розвитку соціальної активності учнівської молоді у складний для нашого суспільства час першої половини ХХ ст. зроблено висновок, що накопичення педагогами-практиками відомостей про розвиток соціальної активності учнівської молоді уможливить синтез ефективних розробок та їх упровадження в сучасний освітній процес. Виведено можливості використання теоретичних надбань вітчизняних педагогів щодо розвитку соціальної активності учнівської молоді, зокрема у систематизованих нами структурно-функціональних компонентах – мети, завдань, змісту, принципів, закономірностей, функцій тощо. Представлено актуалізацію педагогічних ідей та досвіду формування соціальної активності учнівської молоді в сучасному навчально-виховному процесі, зокрема у розроблених нами спецкурсі для майбутніх учителів “Потенціал педагогічних ідей та досвіду вітчизняних педагогів першої половини ХХ століття щодо розвитку соціальної активності учнівської молоді. Систематизація теоретичних надбань вітчизняної педагогіки першої половини ХХ століття щодо завдань у розвитку соціальної активності учнівської молоді, дозволила виокремити ідеї провідних представників цієї доби – С. Русової, П. Блонського, М. Бунакова, А. Макаренка, П. Каптерева, В. Сухомлинського, С. Шацького: - збудження вчителем та вихователем усіх здібностей дитини у першому дитинстві, до восьми років, викликання її самостійної думки для обробки всіх отриманих вражень, задоволення її потреби в активності, виховання добрих соціальних почуттів у приятелюванні (С. Русова); – формування учителем уявлень дітей про соціалізм і певного емоційного ставлення до нього; розширення соціального досвіду за допомогою суспільно-політичного розвитку (П. Блонський); − надання вчителями школи благотворного впливу на звичаї всього місцевого населення; відмова вчителів від гордої замкнутості від населення; встановлення правдивих та чесних відносин із оточенням; розширення публічності в діяльності школи тощо (М. Бунаков); − надання можливості учням реалізувати особистісну ініціативу в різних сферах; дотримання соціальної відповідальності педагога за якість виховання дитини, що є необхідним у справі розвитку соціальної особистості, її активності для всього суспільства (А. Макаренко); − зосередження діяльності школи на приготуванні учнів до боротьби, яка відкриється далі перед ними, при вступі у світ; всебічне вдосконалення особистості учня − формування вільної, самодіяльної й наполегливої особистості, розвиток у кожного учня волелюбності, самодіяльності, наполегливості, енергійності, підприємливості та ін. (П. Каптерев); − усвідомлення ролі інтелекту, розуму в подоланні складнощів, культивування та зміцнення мрій про подвиг як значний внесок особистості у життя навколишніх, суспільства (В. Сухомлинський); – забезпечення участі школи у соціальному житті, врегулювання й постановка в найбільш сприятливі умови життя всіх дітей і кожної дитини зокрема; формування у вчителів школи розуміння економічних і побутових явищ середовища; знаходження напрямів спільної роботи школи із середовищем, розроблення плану участі учнів у життєвій роботі, плану залучення учнів до спільної діяльності з дорослими щодо зміни середовища; побудова широкої дитячої організації, яка могла б оформити, укріпити, зробити постійними громадські роботи дітей та ін. (С. Шацький) тощо. Використовуючи теоретичні надбання вітчизняних педагогів, ми вважаємо, що завданнями розвитку соціальної активності учнів у цілому мусить бути створення науково обґрунтованої, зорієнтованої на перспективу системи розвитку соціальної активності учнів, що задовольняла б інтереси особистості учня, потреби батьків, суспільства тощо. З`ясовано, що для реалізації мети й завдань розвитку соціальної активності учнів необхідно виробити наукові підходи до системи педагогічного керівництва цим процесом, взаємодією школи з дитячими та молодіжними організаціями, громадськими об’єднаннями, чиї інтереси також стосуються розвитку соціальної активності дітей, молоді, всього населення тощо. Встановлено, що функціональні завдання розвитку соціальної активності учнів мають специфічний характер і тому вимагають інших способів досягнення результатів, що на сьогодні не представлено повною мірою. Схарактеризовано завдання, що видаються важливими в системі розвитку соціальної активності учнів: − створення спеціальних умов для запровадження та проведення соціальних акцій, програм, проектів, які збагачені педагогічними технологіями, методиками, тренінговими вправами тощо; − упорядкування інтересів та прагнень учнів та їх батьків або осіб, які їх замінюють, що стосуються їхньої соціальної діяльності; – включення до системи роботи школи співпраці з соціальними установами, громадськими об’єднаннями, дитячими та молодіжними організаціями; – соціалізація учнів, робота над їх розвитком як соціальних особистостей, становлення ціннісних орієнтацій, Я-концепції; − збагачення особистісного досвіду учнів щодо досвіду діяльності у соціумі, спілкування з різними соціальними групами тощо; – розвиток емоційної та вольової сфери учнів у колективній (груповій) діяльності, результатом чого є продукти їхньої спільної колективної (групової) творчої роботи, що знаходить вираження у матеріальній і нематеріальній формах; – проведення активної роботи з фізичного розвитку та оздоровлення учнів, покликаної забезпечити їх готовність до ведення та пропагування у соціумі здорового способу життя тощо. Теоретичні надбання вітчизняних педагогів надають нам широку палітру закономірностей та принципів розвитку соціальної активності учнівської молоді. Так, закономірність, яка була висунута М. Бунаковим, стосується активної діяльності самих учителів у школі та соціумі (чим грубіше, відсталіше й неосвіченіше населення, тим потрібніша йому школа з енергійними й переконаними діячами). Узагальнюючи сказане, підкреслимо, що провідні ідеї розвитку соціальної активності учнівської молоді, що стали надбанням педагогічної теорії та практики першої половини ХХ ст., набули подальшого розвитку у вітчизняній педагогічній думці. Зокрема, вже у 1950-1960 рр. з’являються методичні керівництва; друкуються спеціальні журнали для учнів; об’єктивізується потреба підготовки активних педагогів та вожатих, організаторів культурно-масової роботи тощо; розбудовується мережа дитячих та молодіжних об’єднань, основною метою яких є залучення учасників до колективної праці на благо суспільству; з’являються дослідження, в яких подано історичні матеріали щодо активності партійних працівників у владі, щодо проявів героїзму працівників у тяжкі для країни часи тощо. Використання теоретичних надбань вітчизняних педагогів, екстраполяція їх ідей на сучасну практику роботи з учнівською молоддю щодо розвитку соціальної активності, дає змогу розробити соціально-педагогічні технології, покликані ефективно вирішувати це питання. Прикладом практичного застосування в навчально-виховному процесі загальноосвітньої школи є розроблений автором спецкурс “Потенціал педагогічних ідей та досвіду вітчизняних педагогів першої половини ХХ ст. щодо розвитку соціальної активності учнівської молоді”. Програма спецкурсу спрямована на підвищення якості знань майбутніх педагогів щодо розвитку соціальної активності учнівської молоді в загальноосвітній школі. Метою реалізації програми спецкурсу є підвищення рівня підготовки нового покоління педагогів у системі вищої педагогічної освіти крізь призму поглядів вітчизняних педагогів. У процесі вивчення спецкурсу студенти опановують знаннями мети, завдань, сутності, принципів та закономірностей у розвитку соціальної активності учнів; набувають умінь планування й проектування суспільно-громадських справ у школі, отримують інформацію щодо характеристик рівня соціальної активності учнівської молоді, мотивації школярів на здійснення суспільно корисних учинків тощо. З метою практичного застосування провідних ідей вітчизняних педагогів першої половини ХХ ст. щодо розвитку соціальної активності учнівської молоді у навчально-виховному процесі загальноосвітньої школи сучасними педагогами розробляються і впроваджуються у практику виховання і розвитку учнів соціально-педагогічні технології, що дають змогу запровадити механізми спільних дій педагогів, соціально-психологічних служб із методичними об’єднаннями вчителів стосовно розвитку соціальної активності учнів. Так, розроблена нами педагогічна технологія спільної роботи учителів, адміністраціії школи та представників соціально-психологічної служби – “Знаходження напрямів спільної роботи школи із територіальною громадою” актуалізує педагогічні ідеї та досвід педагогів першої половини ХХ ст. з метою створення умов для розвитку соціальної активності та подолання соціальної інертності учнівської молоді. Аналіз педагогічних ідей та досвіду вітчизняних учених першої половини ХХ ст. щодо розвитку соціальної активності особистості переконав нас у тому, що вони містять значний педагогічний потенціал, уміле використання якого уможливлює вже сьогодні ефективне вирішення проблеми соціальної активності учнівської молоді. Обгрунтовано доцільність впровадження ідей вітчизняних педагогів першої половини ХХ ст. щодо розвитку соціальної активності учнівської молоді у практику роботи загальноосвітніх шкіл, позашкільних закладів освіти, дитячих та молодіжних організацій, діяльності центрів та гуртків для дітей та юнацтва тощо.
|