ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В.ЛИПИНСЬКОГО В КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

         У вступі  обґрунтовується актуальність теми дослідження, сутність постановки наукової проблеми, стан її дослідження, формулюється мета, завдання, об’єкт, предмет, методологічні засади дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, ступінь та характер апробації.

         У першому розділі – „Теоретико-методологічна генеза проблем державності, політичних еліт, політичної культури та ідеології у світовій та вітчизняній політичній науці” - досліджується держава та форми державного устрою, громадянське суспільство, партії, суспільно-політичні організації та рухи з точки зору політичного управління суспільством та оцінки ролі еліт в політичній думці світу, які були у фокусі уваги Аристотеля, Платона, індо-арійських та давньокитайських мислителів, Г.Гегеля, Т.Гоббса, Ш.Монтеск’є, Ж.Ж.Руссо, А.Токвілля, М.Вебера та ін.

         В наш час згадана проблематика досліджувалася такими зарубіжними та вітчизняними вченими, як Х.Арендт, Р.Арон, В.Бабкін, Т.Боттомор, М.Дюверже, Ж.Блондель, І.Варзар, Є.Вятр, А.Грамши, Р.Давид, Д.Дорошенко, А.Кудряченко, Р.Лащенко, Р.Міхелс, Ч.Міллс, А.Мурадян, С.Рябов, В.Селіванов та ін.  

         Політична наука визначає, що найважливішим компонентом будь-якої політичної системи є держава, під якою розуміють основне знаряддя або спосіб організації публічної політичної влади у суспільстві. Держава, на думку багатьох вчених (Г.Алмонд, С.Верба, В.Андрущенко, В.Бебик, А.Кудряченко, Ж.Бодуен, Т.Парсонс та ін.), є похідною від громадянського суспільства та суспільних відносин, котра має забезпечувати реалізацію законів, гарантувати права і свободи громадян та їх об’єднань. Переважна більшість вчених (Ж.Бодуен, В.Винниченко, Є.Вятр, Р.Давид, В.Даниленко, Ф.Рудич, С.Рябов, М.Крозьє та ін.) переконана, що основними ознаками держави є наявність державного апарату, права, власної території, населення та суверенітету.

         Право часто ототожнюється з нормативно-правовими актами, проте усталеною є думка (Г.Гегель, Б.Ганцаж, В.Андрущенко, В.Бабкін, В.Селіванов, К.Гаджієв та ін.), що останні є лише формою реалізації права за умови існування демократичної, правової держави. Сутність держави розкривається через поняття суверенітету як формально-пра­вової конструкції, залежної від міжнародних договорів та внут­рішніх зв’язків і відносин, що обмежують державну владу (Х.Арендт, Ф.Рудич, С.Рябов, Ю.Шемшученко). 

         Основними формами державного правління є республіка і монархія, найпоширенішими є парламентська та президентська республіки і конституційна монархія. Проте політичні культури парламентської та президентської республіки є генетично спорідненими і демонструють тенденцію до наближення. Парламентська республіка, яка виникла у Фран­ції в 70-ті роки XIX ст., концептуально будується на принципі рівноваги законодавчої, виконавчої та судової гілок влади (Г.Гегель, Т.Гоббс, Ш.Монтеск’є). Головою парламентської республіки є обраний парламентом президент з представницькими функціями. Реальну владу має уряд, котрий формується переважно двопалатним парламентом.

        Президентську республіку очолює президент, обраний на загальних і прямих виборах чи колегією виборців. Уряд може очолювати як президент (США), так і прем’єр-міністр (Франція, Росія). Парламент здійснює законодавчу владу, контрольні функції і не може бути розпущений президентом. Президент може заблокувати прийняття закону через процедуру вето, яке може бути подолане конституційною більшістю.

         Конституційна монархія існує у вигляді переважно парламентської монархії, де влада передається за принципом родинного успадкування. Законодавча влада належить парламенту (переважно двопалатному), а виконавча — уряду, який формується парламентом. Монархічна форма державного правління є досить поширеною і утримується в 34 країнах світу.

         Форма державного устрою визначається адміністративно-територіальним устроєм та політико-правовими механізмами регулювання відносин між рівнями влади. Виокремлюють унітарну, федеративну (найбільш поширена) і конфедеративну (найменш поширена) форми державного устрою.

         Однією з найважливіших характеристик політичної системи вважають політичний режим (систему правління),  під яким розуміють сукуп­ність методів діяльності державних органів та рівня політичних прав і свобод громадян, що визначають відносини суспільства, держави та особистості. Виокремлюють демократичний і тоталітарний політичні режими. Демократичний політичний режим реалізується у формі правової держави.

         Основні ідейно-теоретичні засади концепції правової держави  сформулювали: Ш.Монтеск’є (концепція розподілу влади), Ж.Ж.Руссо (ідея народного суверенітету), І.Кант (концепція держави як об’єднання людей, які визнають і  підкоряються правовим законам). Виокремлюють такі принципи правової держави: загальна зверхність правових законів; розподіл влади між її гілками; пріоритет прав і свобод людини; взаємна відповідальність держави та особистості на основі тез: а) громадянин може робити не заборонене законом; б) держава може робити дозволене законом; в) правосуддя ґрунтується на презумпції невинності. Правове соціальне суспільство характеризується утвердженням культури права та значно розширеними правами людини (антропологічний вимір держави і права).        

        Термін громадянського суспільства своєю появою зобов’язаний Аристотелю (polic), Цицерону (societas civilis - громадянське суспільство)  та Г.Гегелю (концепція природного права), які ототожнювали поняття держави і суспільства. Зокрема, Г.Гегель вважав, що ідеальна держава, підтримуючи і контролюючи громадянське суспільство (при забезпеченні його свободи), спрямовує його на побудову високорозвиненого суспільства, яке зорганізоване політично. Розвинене громадянське суспільство вважають таким, в якому активно функціонують суспільні організації: ­по­літичні партії, громадські організації, об’єднання й рухи, конфесії і т. ін., які разом з окремими громадянами становлять струк­туру громадянського суспільства.

         Політична еліта була предметом дослідження провідних мислителів людства: індо-арійські мислителі (ідея варн: брахмани, кшатрії, вайш’ї), Піфагор (ідея порядку), Геракліт (ідея аристократизму), Сократ (принцип справедливості), Платон (ідеальна держава), Р.Бекон (вчені-священики, воїни, землероби та ремісники) тощо.

         Н.Макіавеллі продовжив ідейно-теоретичну лінію Демокрита, Платона і Аристотеля в обґрунтуванні необхідності служіння державі, ролі приватної власності та інтересу в суспільному житті, сформулював необхідність захисту їх з боку держави, виписав механізми дії влади та її еліти, вперше показав, що держава є організаційним стрижнем суспільства. Після нього чимало дослідників вивчали проблеми політичного управління суспільством та функціонування еліт (Т.Гоббс, Ш.Монтеск’є, І.Кант, Г.Гегель, Л.Фейєрбах, М.Вебер, К.Маркс, Ф.Енгельс,  В.Ленін та ін.).

         Еліти, на думку дослідників, мають реалізовувати наступні владні функції: формулювання завдань і спрямованості суспільного розвитку; формування громадської думки у вигляді продукування певних норм  політичної поведінки та діяльності; ухвалення рішень про форми, методи і засоби управління; керування практичною полі­тичною діяльністю. Теорія еліт (К.Прюїт, А.Стоун, В.Паретто, Г.Моска, О.Шпенглер, Ж.Сорель, Ж.Блондель, Т.Дай, Т.Боттомор, К.Мілль, В.Бабкін, В.Селиванов, О.Новакова, А.Пахарєв, Ф.Рудич та ін.) розглядає по­літичну владу як основну частину суспільних відносин.

         Політична еліта розглядається як частина великої суспільної групи, котра усвідомлює свої специфічні інтереси, певним чином організована, диктує внаслідок цього спо­соби та умови реалізації інтересів своєї групи (спільноти), об­межує коло людей, які реалізують функції управління суспільством, розвитком науки, освіти, культури, економіки тощо. Розрізняють політичну й прав­лячу еліту. Остання складається з представників законодавчої, ви­конавчої, судової та медійної влади.

         У другому розділі - „Ідейно-теоретичні та політико-культурні засади творення української державності в працях та державно-політичній діяльності  В.Липинського” - досліджуються  праці засновника консервативної школи в українській політичній науці, політичним ідеалом якого була побудова незалежної України.  Саме тому він негативно ставиться до соціалістичного курсу Центральної Ради та ідеї автономії України в складі федеративної Росії (хоча й демократичної).

         В роботі зазначено, що у 1909 році у Києві відбувся таємний з'їзд громади українців польської культури, який ухвалив можливість підтримки україн­ського національного руху і, зокрема, видання книг для українського населення. З метою реалізації цієї стратегії В.Липинський пише книгу "Шляхта на Україні і її участь в житті українського на­роду" (1909), яка стала патріотичним закликом до правобережної спольщеної шляхти відчути своє „елітарне” призначення та історичний обов'язок перед українським народом. За нею В.Липинський видає монументальну працю „З  Історії України" („Z dziejów Ukrainy”, 1912), в якій досліджує Козацьку Україну  за гетьманування Б.Хмельницького і, по суті, започатковує  державницьку школу в українській політичній науці.        

         Подальші праці В.Липинського „Україна на переломі 1657-1659 pp.” та „Релігія й Цер­ква в історії України” стали проло­гом до його фундаментального твору „Листи до братів хлібо­робів”. А розвинені ці ідеї були в працях „Про національну аристократію та про три основні методи її організації: класократію, охлократію і демократію”, „Історичні студії та монографії. Том третій. Україна на переломі 1657 – 1659 „Замітки до історії українського державного будівництва в XVII ст.”

         Ідея побудови Української держави найповніше відображена у книзі "Листи до братів-хліборобів". В цій праці він сформулював свою теорію класократичної трудової монархії, в рамках якої виокремив охлократичну, демократичну та класократичну системи суспільно-державного устрою.

         В охлократичній системі (царська та радянська Росія, султанська Туреччина) активна меншість керує пасивною більшістю, котра ще не спромоглася витво­рити виразно виділених за способом своєї матеріальної продукції класів, міцно зв'язаних між собою в одну суспільну систему. Така на­ція складається з безформної маси-юрби (охлоса) та тих, що править нею силовими методами. Релігія тут використовується (якщо її зовсім не відкидають) тими, хто править, для своїх цілей.

         Демократична система (США) характеризується як безпланово організоване суспільство, в якому функціонують політичні партії, що є конгломератом людей з різним спо­собом життя і політичними прагненнями; рівновага між владою і свободою порушується на користь свободи. Домінують гроші, а тому управляють державою (ніби вибрані) ба­гатії (плутократи). Мамона (гроші) в такій системі – це все: Бог, сила і розум, а релігія – байдужа цій системі. Свобода людини є лише компромісом між свободою та зиском. Для України, на думку В. Липинського, не підходить ні охлократія, ні демократія.

         Класократична система - суспільство організоване в класи у професійному (не марксистському) розумінні (хліборобський клас, клас гірської промисловості, клас транспортників і т. ін.). Інтелігенція має відноситися теж до відповідного фахового класу (агроном - до хліборобського класу, інженер-гірник — до кла­су гірничої промисловості і т.д.). Лікарі, адвокати теж повинні мати свої класові (професійні) органі­зації.  А найчисельніший хліборобський клас має стати ядром української нації.

         Всі класи на підставі загального, рівного, безпосе­реднього, таємного й пропорційного голосування мають обира­ти самоуправну Повітову Раду, Раду Земель і Державну Раду (парламент) на професійних засадах. Цих кращих людей професійних класів (від плуга, стан­ка чи меча) він називає аристократами нації не в родовому значенні, а з точки зору їхніх духових, моральних та державно-творчих здібностей.

         Його пропозиція - гетьманство як спадкова монархія, де вся влада має належати гетьманові, а свобода – народові, а логіка монархічного вибору - у неможливості побудови демократичного суспільства без проходження через етап монархічного правління. Релігія в такому суспільстві (не залежно від обряду) повинна відігравати важливу виховну роль.

         В.Липинський наголошує, що народи, які мають про­відну верству з виплеканим розумінням і прагненням дер­жавності, трапляється, попадають під володіння чужин­ців, але відновлюють свою державність після ослаблення ворожого тиску. І додає, що ніхто в Європі, зокрема сусіди, сильної і великої Української Держави не бажають.

         В роботі підкреслено, що В.Липинський розробляє і надає великого значення ідеї територіального патріотизму, необхідності релігійної єдності, відродженню українського консерватизму, що підтверджено його думкою про те, що  ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути. Критично ставлячись до націоналізму в етнічному розумінні останнього, він виокремлював націоналізм державотворчий (патріотизм) і державоруйнуючий (шовінізм).

          Водночас він пише, що українцям в ті часи необхідно було формувати національну еліту в умовах, коли промисловість перебувала в руках російської, єврейської, французької буржуазії, адміністративні та державні посади, торгівля, земля – в руках поляків. Звідси й висновок, що еліта повинна формуватися на базі хліборобського класу з представників різних класів і прошарків українського суспільства. Оцінюючи українську інтелігенцію, він підкреслював, що вона „індивідуально” не гірша від інших, але явно гіршими є методи і способи її національної організації і боротьби.

        Як справедливо зазначав В.Потульницький, В.Липинський був першим, хто здійснив аналіз поняття політичної культури стосовно українського ґрунту – через дослідження політичної культури нації, класів, особистості, правлячої і підданської верстви.  

        В роботі відзначено, що державницький напрямок, започаткований  В.Липинським та його послідовниками, знайшов свій прояв в працях таких вчених як О.Андрієвський, Ю.Бачинський, І.Белебаха, І.Бичук, Л.Білас, А.Білоус, В.Бурдяк, К.Галушко, М.Горєлов, Б.Ганцаж, С.Грабовський, М.Грушевського, Д.Дорошенко (псевдо - М.Забаревський), А.Жук, Р.Залуцький, А.Іщак, В.Карпенко, М.Козак, М.Кочубей, І.Крип’якевич, І.Куташев, Ф.Медвідь, М.Михальченко, І.Мірчук, А.Монтрезор, О.Назарук, Т.Осташко, А.Пахарєв, О.Пріцак, Ю.Римаренко, М.Розумний, О.Салтовський, В.Старосольський, С.Сторожук, В.Смолій і О.Гуржій, Ю.Терещенко, В.Ткаченко, В.Туренко, В.Цибульській, О.Шморгун  та ін. 

         У даному розділі також досліджено витоки та джерела ідейно-політичної діяльності вченого, який послідовно відстоював ідею української незалежності, відмовляючись бути як австрійським, так і російським емісаром, рішуче виступав проти участі українців у демократичному русі в Росії, оскільки російська революція приносить лише подальшу русифікацію українцям.

          Суспільно-політична діяльність В.Липинського розпочалася  в 1911 р. зі створення (за його ініціативою) Українського інформаційного  комітету, який підготував низку видань про Україну іноземними мовами. Зокрема, В.Липинський пише брошуру „600-літня боротьба українського народу за політичне визволен­ня” та готує проект створення Союзу визволення України, який мав боротися за незалежну українську державу. Протягом 1912-1913 років він та його колеги „молодоукраїнці” проводять активну інформаційно-полі­тичну кампанію, використовуючи львівську газету „Діло” та часопис „Нова Буковина”.

         Світову війну В.Липинський зустрів у лавах російської армії. Після Лютневої революції він брав участь в українізації військових частин на Полтавщині, став одним із засновників і автором програ­ми Української демократично-хліборобської партії (1917р.), в якій наголошувалось на необхідності формування провідної верстви суспільства з державницькою свідомістю, співіснуванні оренд­ної та приватновласницької форм землеволодіння, встановленні держав­ного контролю за національним господарством і т. ін.

         Показово, що УДХП, хоча й не поділяла соціально-політичної програми Центральної Ради, не пішла в опозицію і продовжувала підтримувати перший легітимний український парламент, хоча В.Липинський і констатував, що „весь перший період Центральної Ради у внутрішній полі­тиці пройшов ... під гаслом боротьби з самостійниками взагалі, і з само­стійниками-несоціалістами зокрема”, що звужувало соціальне підґрунтя націо­нально-визвольного руху.

         За доби Гетьманату державницькі позиції В.Липинсько­го отримали широке визнання у тогочасному політикумі, а його кандидатура, як свідчив Д.Дорошенко, постійно розглядалася на пост міністра закор­донних справ. Але він ухилявся від цього, оскільки займався розробкою теоретичних підвалин україн­ського державотворення, створенням концепції класократичної трудової монархії, яка протягом 1920-30-х років набула чимало прибічників серед української еміграції.

         Аналізуючи поразку національно-визвольних змагань, В.Липинський однією з її головних причин вважав відсутність чіткої концепції побудови держави і брак єдності між провідниками. Він не вірив, що українська демократія може зконсоліду­вати націю і побудувати незалежну державу, оскільки народ ніколи не буває розумніший від своїх провідників і він не в силі вирішити того, чого вони самі вирішити не можуть. Державу не можна створити без військової сили, якої теж недостатньо. Потрібен легітимний уряд, визнаний усіма соціальними групами, а інститут монарха має надати будівництву держави і нації легітимності.

           У роботі відзначено, що праця у державному апараті Гетьманату фактично поставила В.Липинського та Д.Дорошенка в опозицію до своїх партій (Української партії соціалістів-федералістів та Української демократично-хліборобської партії), які вважали Українську Державу витвором реакційних і проросійських кіл, а власне В.Липинського та Д.Дорошенка звинувачували в антиукраїнстві.  Зокрема, газета „Нова Рада” переконувала читачів, що послами Української Держави, окрім О.Шульгина, при­значено не українців, а газета „Відроджен­ня” й поготів назвала працівників українського посоль­ства в Австро-Угорщині зрадниками.  Це було обурливо, але попри все, українське посольство у Відні розгорнуло активну дипломатичну діяльність, а сам В.Липинський проявив себе як професійний дипломат і політик, займаючи принципові позиції у вирішенні ключових питань зовнішньої політики України. Одним з та­ких важливих питань була проблема Холмщини, яка за Берестейським договором мала бути передана Україні. Але Австро-Угорщина, війська якої контролювали ці землі, відкрито дозво­ляла полякам нищити тут українське національне життя.  Після антигетьманського повстання Директорії, яке В.Липинський вважав трагічною помилкою, він продовжував зали­шатися дипломатичним представником УНР в Австрії, доклавши чимало зусиль для міжнародного визнання нової української влади. Однак його опоненти, використовуючи інформацію про начебто пропольську політику В.Липинського та тенденційне інформування ним Антанти, зініціювали рішення департаменту чужоземних зносин МЗС УНР про звільнення всього складу посольства.

         Він повертається до розробки теоретичних підвалин україн­ського державотворення і саме в цей час створює концепцію класократичної трудової монархії, яка знаходить практичне втілення в українському гетьманському русі, ідеологом, творцем і ліде­ром якого упродовж 1920-х pоків виступав В. Липинський.

         У розділі визначено, що монархічний рух пережив складний еволюційний процес. Спроби В.Липинського створити організацію ,,орденського типу”, яка контролювала б дії гетьмана, керувала його кроками та скріплювала його морально-політичний авторитет, призвели до зіткнення між двома версіями монархізму — конституційною та авторитарною. Ці супе­речності вилилися, зрештою, у конфлікт між В.Липинським та гетьманом П.Скоропадським. П.Скоропадський, який у 1918 р. не був обмежений у владі персонально і встиг протягом 1920-х років здобути популярність в українських еміграційних колах, прагнув відігравати роль прак­тичного керівника, що в підсумку призвело до необачних політичних кроків, з якими не міг примиритися В.Липинський, який вбачав у діях П.Скоропадського відхід від ідейних та організаційних засад українського монархічного руху.

         Хоча гетьманський монархічний рух був у міжвоєнний період XX ст. чи не найбільшою політичною організацією української еміграції, після Другої світової війни він практично згас. В самій Україні він особливої підтримки не мав.  Натомість ідейно-теоретична спадщина В.Липинського, на відміну від його практичної діяльності, і досі є в центрі уваги інтелектуалів України.

          У третьому розділі – „Ідейно-теоретична, політико-культурологічна та соціально-практична діяльність В.Липинського в контексті формування української   політичної еліти”- досліджено зв’язок  праць В.Липинського з доісторичною та античною політичною думкою, проведено паралель між чотирма фазами розвитку суспільства, дослідженими В.Липинським, які співзвучні з давньогрецькими та давньоіндійськими поглядами: Класократія -  Сатья-юга („Золотий вік”); Демократія -  Трета-юга („Срібний вік”); Охлократія - Дванара-юга („Мідний/бронзовий вік”); Перехідний період -  Калі-юга („Залізний вік”).

В роботі зазначено, що стратегія  державотворення повинна включати  до себе не лише процеси інновації та модернізації, але й механізми збереження традиційних цінностей (притаманних консерватизму). В розумінні В.Липинського, консерватизм - це утвердження в середині суспільства організованих сил, авторитету, ідейної, моральної чистоти, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної влади. На думку вченого, обов'язковою передумовою успіху у справі побудови незалежної української держави мав бути поворот до українства традиційних консервативних соціальних шарів, які до 1917 р. стояли на ґрунті російської або польської національно-культурної політично-державної свідомості. Шлях до створення української нації пролягає через відродження українського консерватизму у монархічній формі. І особлива роль має належати релігії та церкві. А сучасне українське право розглядає з точки зору його розвитку на основі давніх традицій, звичаєвого права та досвіду державотворення ХХ ст.

         У роботі підкреслено, що досліджуючи ідейно-теоретичну та політико-культурулогічну спадщину В.Липинського з точки зору використання її результатів у сучасній державотворчій практиці, найбільшу увагу варто приділити його концепції української державності та фундаментальних політологічних категорій: державна самостійність, політична нація, національна ідея, територіальний патріотизм. Зокрема, самостійність він розглядав як перманентну та абсолютну вартість, а побудову української держави - як центральну політичну проблему, стверджував, що можна мати прекрасну територію, але ніколи не збудувати своєї держави, ніколи не стати нацією, доки в її мешканців не виникне жагучого свідомого бажання мати державу і бути нацією.

         Відзначено, що ідеї української державності В.Липинського, певною мірою, були відображені в працях таких дослідників як В.Андрущенко, Б.Андрусишин, В.Антонович, В.Бебик, В.Безрідний, І.Белебеха, Л.Білас, А.Білоус, В.Бурдяк, В.Бушанський, К.Галушко, М.Горєлов, Ф.Медвідь, М.Михальченко, М.Міхновський, Т.Осташко, А.Пахарєв, Ю.Римаренко, В.Рєзнік, М.Розумний, М.Степико, Ю.Терещенко, В.Ткаченко, В.Туренко, О.Шморгун та  ін.           

         Досліджуючи ідейно-теоретичну спадщину В.Липинського в контексті сучасного державного будівництва в Україні, було проведено загальнонаціональне опитування з метою вивчення структури політичної культури та суспільної свідомості та їх можливої відповідності традиційним консервативним цінностям, які пропагував політолог. Було отримано своєрідний рейтинг ідеологій, які, на думку опитаних, мають лежати в основі сучасного державотворення:    єврорегіоналізм (формування європейської держави та громадянського суспільства) - 36.5 %; соціальна демократія (реформування капіталізму із забезпеченням прав, свобод, соціальної справедливості, перерозподілу світового багатства) - 20.7%; лібералізм (забезпечення прав і свобод людини, парламентаризму, вільного підприємництва, обмеження прав держави) - 17.6 %; консерватизм (збереження існуючої влади, традиційних національних, соціальних, релігійних, сімейних цінностей) - 9.9 %;  комунізм (повна заборона приватної власності, диктатура пролетаріату, класова боротьба) - 4.1 %;  соціалізм (заборона приватної власності, політичної та духовної опозиції – під гаслами „справедливого” розподілу благ і духовних цінностей) - 3.8%;  глобалізм (формування глобальної держави і глобального громадянського суспільства) - 2.4 %.

         Констатовано, що переважна більшість опитаних  - 77.0% - вважають себе громадянами України, 12.1% - мешканцями малої батьківщини („свого краю”), 5.0% - громадянами Європи, 3.7% - громадянами глобального світу, 2.2% - громадянами неіснуючого нині СРСР. Визначено, що національність респондентів суттєво впливала на їхню самоідентифікацію. Зокрема, серед етнічних українців: громадянами України вважають себе - 83.7%, мешканцями свого краю – 8.9%, громадянами Європи – 2.8%, громадянами глобального світу – 2.6%, іншими – 2.0%; серед етнічних росіян: громадянами України вважають себе лише 48.0%, мешканцями свого краю – 27.3%, громадянами Європи – 15.7%, громадянами глобального світу – 6.1%, громадянами іншої держави – 3.0%; серед представників інших національностей: громадянами України вважають себе - 67.6%, громадянами глобального світу – 20.6%, мешканцями свого краю – 8.8%, громадянами іншої держави – 2.9% .

         Зазначено, що нині ми маємо відчутну кількість етнічних українців та представників етнічних меншин, які ідентифікують себе більшою мірою за регіональним місцем проживання (приблизно 9%). Варто також врахувати, що 52% етнічних росіян - громадян України не ідентифікують себе як громадян України. Водночас вони більшою мірою прив’язані на рівні суспільної свідомості до рідного краю (27.3%), спільного європейського дому (15.7%) та глобального простору (6.1%), ніж до Росії (3.0%). Досліджені були також й інші аспекти сучасного державотворення, які є цікавими з точки зору психології українства та конкретних форм і методів державного будівництва.