ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ЕКОЛОГІЧНИХ ІНТЕРЕСІВ У СУСПІЛЬСТВІ СОЦІОГЕННИХ РИЗИКІВ

Краткое содержание

У вступі міститься виклад актуальності теми дисертаційної роботи, сформульовано наукову проблему та головні завдання дослідження, визначено його наукову новизну.

У першому розділі “Соціологічний підхід у вивченні екологічної проблематики" розглядаються проблеми генезису екосоціологічної теорії, насамперед на етапі висвітлення взаємовідносин людини та суспільства з навколишнім природним середовищем в рамках традиційної соціологічної теорії, аналізуються роботи Р.Данлепа й У.Кеттона, а також А.Шнайберга, з якими пов’язане створення парадигми екологічної соцоілогії. 

Аналіз ставлення визнаних класиків соціології до співвідношення соціального й біологічного свідчить, що розвиток соціальної теорії від Маркса до Дюркгейма і Вебера позначив поступове дистанціювання соціальної структури і соціального прогресу від біологічних аналогій. В дисертації зазначається, що спадком для соціальної теорії стало те, про що так журяться представники екологічної соціології — соціальна теорія намагалась звільнитися від зважання на біологічні або екологічні змінні, і саме в цьому полягає головна причина негласного табу проти біологічних аргументів.

       Хоча погляди визнаних класиків соціології і мають певне антропологічне забарвлення й характеризуються проявами скептичного ставлення до біології, їхній реальний внесок у розвиток соціологічного підходу у вивченні екологічних проблем вимагає розгляду їхньої теоретичної спадщини в історичному контексті. Саме врахування тих реальних умов, за яких творили класики соціологічної науки, дає підстави вважати їхні погляди прогресивними в тому сенсі, що вони спростовували надто спрощені погляди на відносини суспільства з навколишнім середовищем і заклали підгрунтя детальнішого аналізу цих відносин. Тому вивчення явних і неявних екосоціологічних фрагментів у творчій спадщині названих класиків соціології може сприяти розумінню дуалізму людського буття, взятого на озброєння сучасною екологічною соціологією і обговорюваного в дебатах щодо правомірності використання класичних традицій для її розвитку.       

Враховуючи важливість внеску у розвиток екосоціологічної теорії окремо розглядається соціально-екологічна концепція Р.Парка та теорія "екологічного комплексу", розроблена О.  Данкеном і Л.Шноре.

Оскільки передумови становлення екологічної соціології на (пост)радянському просторі якісно відрізняються від соціального контексту її розвитку в індустріально розвинених країнах Заходу в даному розділі виокремлюються основні відмінності  цього процесу.

Розглядаються також суперечливості у тлумаченні предмету екологічної соціології та соціальної екології. На підставі аналізу пострадянських соціологічних довідкових видань фіксується невиправдане змішування понять соціальної екології і екологічної соціології.

Предметом соціальної екології є соціоекологічні закони і тому ця наука намагається подолали принципи соціологічного конструктивізму, спираючись на досвід власне екології і об’єктивні закони і реалії навколишнього середовища. Для  екологічної соціології в якості предмета виступають соціальні процеси в ході соціалізації природи. У другому випадку мова іде про соціальну взаємодію та соціальні відносини, опосередковані екологічними проблемами: людина/суспільство – природне довкілля – людина/суспільство. Зміни в навколишньому природному середовищі продукують зміни в певних компонентах суспільства, які, в свою чергу, знов-таки обумовлюють зміни в природному довкіллі. Внаслідок цього можна спостерігати причини і в часовому континуумі.

Подається порівняльний аналіз антропоцентричної й екологічної парадигм суспільного розвитку. Зазначається, що ці парадигми не обмежуються проблематикою взаємовідносин у системі “суспільство — природа” й виходять за межі екологічного підходу до вивчення екологічних проблем. Ідеться про соціальну інтерпретацію екологічних знань, виявлення й оцінку соціально важливих змін у навколишньому середовищі (як природному, так і антропогенному) і визначення на цій основі шляхів удосконалення теорії та практики взаємодії суспільства і природи. 

Проведений аналіз соціологічного підходу у вивченні екологічних проблем дозволяє окреслити базові принципи та наукові пріоритети екологічної соціології:

1. Суспільство є не тільки соціальною системою, а й  складовою більш глобальної соціоекосистеми, стабільність якої зрештою визначається станом біосфери. Оскільки біофізичне середовище може безпосередньо впливати на суспільство, соціології потрібна методологія дослідження такого впливу.

2. Основними агентами впливу на соціоекосистему є населення, його соціальні організації, виробничі й урбанізовані системи. З метою реагування на зміни соціоекосистеми суспільство створює нові або трансформує існуючі соціальні інститути.

3. Функціонування суспільства як соціальної системи супроводжується споживанням природних ресурсів і нагромадженням відходів своєї діяльності. Це зумовлює поступову зміну середовища існування. Сучасне суспільство є суспільством ризику, який виробляється новітніми технологіями, ідеологією певних політичних режимів. Виробництво ризику поступово нівелює здобутки модернізації, загрожуючи фізичному існуванню людської спільноти.

4. Залучення соціоекосистеми до об’єкта соціології вимагає подолання редукціонізму і визнання за фізичним простором функції незалежної соціальної перемінної. Внаслідок розширення об’єкта досліджень перед соціологією стоїть завдання теоретичної інтерпретації цілої низки нових понять. Будь–які соціальні процеси і структури доцільно аналізувати у «двомірному просторі» (за висловом О. Яніцького) — систем більш або менш високого рівня організації і просторового масштабу.

            Другий розділ “Інституціоналізація екологічних інтересів як предмет соціологічного дослідження” присвячено розгляду наукового опрацювання проблеми – від узагальнюючих робіт до вивчення власне предмету дисертаційного дослідження; інтерпретації головних понять та методологічним підвалинам дослідження.

            На підставі аналізу наукового опрацювання проблеми дослідження зазначається, що соціально-економічна своєрідність і соціальна динамічність періоду трансформації пострадянського суспільства внеможливлює безпосереднє використання теоретичних здобутків західних соціологів, оскільки в західній екологічній соціології інституціоналізацію екологічних інтересів розглядають в якісно відмінному соціальному контексті, а саме — в економічно і соціально стабільному суспільстві з достатнім досвідом результативної участі населення у громадянських ініціативах та рухах, включно з екологічними.

Якщо західні соціологи відзначають особливу роль ініціативних груп територіальної спільноти в ініціюванні інституціоналізації екологічних інтересів, то в українському суспільстві таку функцію фактично виконує лише екологічний рух через мережу найбільш потужних екоНУО.

Аналіз доступної вітчизняної та пострадянської соціологічної літератури виявив факт існування робіт лише по окремим суб’єктам інституціоналізації  екологічних інтересів, їх якісним характеристикам безвідносно до цілісного дослідження самого механізму даного соціального процесу.

Навіть у тих дослідженнях західних і пострадянських соціологів, де розглядаються різні аспекти екологізації суспільства, більшість авторів акцентує увагу саме на суспільній рефлексії екологічної проблематики. Ця рефлексія набуває економіко-технологічного забарвлення, тоді як інституціоналізація екологічних інтересів, за переконанням дисертанта, дає змогу простежити також зворотню трансформацію самого суспільства через необхідність розв’язання екологічних проблем. Саме з цієї точки зору викликає інтерес дослідження тих фундаментальних повсякденних практик, в яких може формуватися нове ставлення суб’єктів екологічних інтересів до навколишнього природного середовища.                 

Відсутність таких досліджень та загальна малочисельність робіт з екологічної проблематики пояснюється, з точки зору здобувача, домінуванням напряму, який недооцінює екосистемні аспекти суспільного життя. Вони затіняються соціальними та політичними аспектами екологічних проблем і необхідністю реалізації в Україні більш справедливої системи розподілення. Така стратегія враховує тільки шкоду, яку можна підрахувати, але питання екологічного ризику залишається без відповіді

            В даному розділі обгрунтовується доцільність комплексного розгляду екологічних інтересів, який виходить за межі традиційного підходу до вивчення соціальних спільнот. Стає необхідним одночасно враховувати соціальне і біологічне в особистості, розглядати всю сукупність політико-економічних, соціально-психологічних, культурологічних та інших чинників формування вказаних інтересів.

Головна методологічна складність полягає в необхідності врахування співвідношення біологічного і соціального в людині, тобто в феномені “біосоціального паралелізму” (за висловом І.Сосунової). Ігнорування даного феномену в сучасних умовах просто неможливе, оскільки існування людини гарантоване лише в досить обмежених межах допустимих коливань стандартних якісних характеристик природного середовища. Вихід за вказані межі здатний викликати сучасний вплив ангропогенних чинників на природу.

Робиться висновок, що екологічні інтереси з соціологічної точки зору правомірно розглядати як видове поняття, окремий випадок родового поняття «соціальний інтерес». Носіями даних інтересів можуть виступати різні соціальні суб’єкти, від окремого індивіда до міжнародного співтовариства. Специфіка змісту екологічних інтересів визначається двокомпонентною природою їх об’єкта, а саме, окрім соціальних інститутів та соціальних груп, які можуть впливати на вирішення екологічних проблем (соціальний об’єкт екологічних інтересів), в якості такого виступають також і власне конкретні екологічні характеристики навколишнього природного середовища окремої території (фізичний об’єкт екологічних інтерсів). Якщо соціальний об’єкт екологічних інтересів визначає можливу модель соціальної взаємодії між різними суб’єктами екологічних інтересів, то фізичний об’єкт наповнює їх екологічним змістом, дозволяє виокремити екологічну проблему та конкретизувати її постановку.

З огляду на заявлений предмет дослідження, екологічні інтереси інтерпретуються в термінах соціологічної теорії як спрямованість територіально окреслених соціальних суб’єктів на значимі для них об’єкти соціальних відносин та як реальна причина їх діяльності, пов’язаної із задоволенням актуальних екологічних потреб, обумовлених об’єктивним положеннням цих суб’єктів в системі соціально-екологічних відносин.  

Подається соціологічне тлумачення понять “ризик” та “ризик-рефлексія”. Зокрема, ризик класифікується як систематична і неминуча взаємодія людських спільнот із загрозами і небезпеками, які породжує і розповсюджує процес модернізації. Ризик розглядається як сукупний “продукт” індустріалізації, ризики накопичуюються, модифікуються і охоплюють все людське життя. В свою чергу, під ризик-рефлексією розуміється оціночне ставлення соціального суб’єкта до ризику. Виокремлюється адекватна і неадекватна ризик-рефлексія. Зазначається, що характер ризик-рефлексії дозволяє  також визначити ступінь соціально прийнятного екологічного ризику для кожного із носіїв екологічних інтересів.

Поняття ризику та ризик-рефлексії пов’язуються у дослідженні з поняттям “екологічна безпека”, під якою розуміється процес забезпечення захищеності життєво важливих інтересів окремого індивіда, соціальних спільнот різного рівня та суспільства загалом від реальних або потенційних загроз, зумовлюваних антропогенними чинниками.          

Конкретне тлумачення категорії “інституціоналізація” вирішальним чином залежить від теоретичної орієнтації дослідника й завдань, які він висуває для розв’язання під час свого дослідження. Відтак теоретична інтерпретація інституціоналізації екологічних інтересів неодмінно передбачає пояснення авторського розуміння інституціоналізації та визначення особливостей цього процесу в суспільстві соціогенних ризиків.       

Інституціоналізація може бути досліджена як історичний процес зародження і становлення нових соціальних інститутів, що дає змогу висвітлити причини й умови їх виникнення, або як функціонування певних соціальних інститутів у межах соціальної системи у зв’язку з процесом адаптації соціальних суб’єктів до її нормативних вимог, під час якого формуються соціально-психологічні механізми забезпечення стабільності й усталеності суспільної організації.    

В даному дослідженні інституціоналізація розглядається, по-перше, як сукупність стабільних прикладів соціальної взаємодії, що можуть набувати відповідного правового і/або організаційного оформлення; по-друге, як правове й організаційне закріплення форм поведінки і відносин, що склалися в суспільстві; і, по-третє, як процес відображення існуючих соціально-екологічних норм, вимог і правил у масовій екологічній свідомості.

У дослідженні інституціоналізації екологічних інтересів здобувач виходить з того, що будь-яка соціальна взаємодія виникає між соціальними суб’єктами внаслідок взаємних експектацій щодо спільної соціальної дії, яка б відповідала певному соціальному інтересу кожного із учасників цієї взаємодії.

Особливість інституціоналізації екологічних інтересів полягає у тому, що цей процес охоплює не тільки трансформацію старих та утворення нових соціальних інститутів в екологічній сфері (відповідних державних інституцій, регламентуючої законодавчої бази), але і інституціоналізацію неінституційного соціального простору у вигляді національної мережі неурядових екологічних організацій та екологічного руху як різновиду нових соціальних рухів, а також поширеність (масовість) екологічних паттернів (зразків) повсякденної соціальної практики.          

Таким чином, інституціоналізація екологічних інтересів розглядається як процес стабільної соціальної взаємодії, у ході якої екологічні інтереси втілюються у відповідні політичні і економічні рішення та закони, в освітні і науково-дослідницькі інституції, окремі організаційні утворення, а також дістає відображення у відповідних паттернах повсякденної поведінки. Таке тлумачення дає підстави говорити, що інституціоналізація екологічних інтересів є, по суті, процесом екологізації суспільства і конкретним проявом поступового усвідомлення екологічних проблем в інституціональній практиці.

Як базові інституціональні атрибути, що дозволяють судити про міру успішності інституціоналізації екологічних інтересів в сучасному українському суспільстві, розглядаються рівень легальності, легітимності та розвиненість організаційної інфраструктури.  

Для перевірки наявності кожного з перерахованих інституціональних атрибутів інституту екологічної безпеки в дисертації пропонуються такі критерії.

Достатність (розвиненість) організаційної інфраструктури інституту екологічної безпеки аналізується на підставі слідуючих критеріїв:

–             відповідність існуючих державних природоохоронних інституцій характеру та масштабу екологічних проблем, що потребують вирішення (наявність відповідних міністерств, комітетів, державних комісій тощо; ступінь координації діяльності державних інституцій в екологічній сфері; оцінка ефективності/успішності діяльності державних органів в екологічній сфері)

–             відповідність існуючої системи санкцій характеру екологічних правопорушень (судова система; діяльність Національного екологічного фонду)  

Рівень легальності інституту екологічної безпеки визначається такими критеріями як:

–             відповідність державного бюджетного фінансування характеру невідкладних екологічних проблем (кількісні показники за роки незалежності; питомага вага статті екологічних витрат до загального держбюджету; наявність окремих статей витрат в екологічній сфері; показник нецільового використання екологічних коштів)

–             відповідність наявної законодавчої бази існуючим потребам законодавчого регулювання соціальних відносин в екологічній сфері, зокрема щодо дотримання екологічної безпеки (кількість законів по рокам; їхній “якісний” склад; період проходження від обговорення законопроекту до прийняття закону)

–             ступінь екологізації державної системи виховання, освіти та просвіти (наявність відповідних навчальних програм та безперервної екологічної освіти від дошкільних до вищих навчальних закладів)

–             представництво у гілках законодавчої влади різного рівня депутатів від “зелених” (чисельний склад в місцевих Радах; наявність фракції “зелених” в парламенті)                 

Рівень легітимності інституту екологічної безпеки вимірюється за наступними критеріями:

–             наявність достатніх інституціональних ресурсів екологічного руху як різновиду нових масових соціальних рухів (загальна кількість екоНУО, чисельний та якісний склад їх; географічний ареал діяльності; наявність окремих мереж певного профілю в рамках екологічного руху; час виникнення та тривалість існування; фінансове становище; форма членства та внутрішньоорганізаційні відносини; рівень співробітництва між екоНУО; ступінь впливовості екологічного руху на державну екологічну політику)

–             наявність організацій місцевого самоврядування екологічної спрямованості (чисельність; характер соціальних відносин з державними природоохоронними та громадськими екологічними організаціями; рівень впливовості на вирішення проблем екологічної безпеки)  

–             відповідність програм політичних партій парламентського типу вимогам екологічно збалансованого суспільного розвитку та забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності українських громадян (наявність відповідних розділів або пунктів в програмах)

–             відповідність потужності освітлення екологічної проблематкии в медійному просторі характеру актуальності екологічної безпеки (частота освітлення екологічних проблем; тематика та предмет повідомлень; типи подачі матеріалу з екологічної проблематики)

–             відповідність стану масової екологічної свідомості (рівень артикульованості актуальності екологічної небезпеки; рівень компетентності громадської думки з екологічної безпеки; місце екологічних цінностей в ієрархії соціальних цінностей; усвідомлення вагомості впливу екологічного чинника на здоров’я людини; визначення соціального суб’єкту відповідальності за існуючу екологічну небезпеку; участь в соціальних акціях екологічної спрямованості; хабітуалізація екофільних паттернів повсякденної поведінки) процесу інституціоналізації екологічних інтересів

–             відповідність характеру типізації соціальних відносин між суб’єктами екологічних інтересів існуючому рівню екологічної небезпеки життєдіяльності сучасного українського суспільства (рівень інформованості населення про існуючі місцеві екоНУО; наявність та характер перешкод на шляху співробітництва між екоНУО та населенням; характер та динаміка відносин між державними структурами та екоНУО; оцінка відносин з екоНУО з боку службовців державних органів; оцінка відносин з державними органами з боку представників екоНУО).          

Соціологічний підхід до вивчення процесу інституціоналізації екологічних інтересів грунтується на тому твердженні, що причини виникнення екологічних проблем, результати їх впливу на людське співтовариство, як і способи їх можливого розв’язання, невіддільно пов’язані із процесами соціальної регуляції. Сутність подібної регуляції визначається механізмом формування сталих форм соціальних відносин між суб’єктами екологічних інтересів щодо ризик-рефлексії, адекватної до характеру та гостроти екологічних проблем.    

Тому методологічна складність даного дослідження полягає у небезпеці зведення аналізу процесу інституціоналізації екологічних інтересів до розгляду власне екологічної свідомості як певної ціннісно-нормативної системи і, відповідно, недооцінкою суспільної ризик-рефлексії соціально-екологічних небезпек.                           

            Типізація соціальної взаємодії в процесі інституціоналізації екологічних інтересів передбачає виявлення як самого факту існування соціальних відносин між суб’єктами (носіями та виразниками) екологічних інтересів (відсутність таких відносин є ознакою соціального дистанціювання), так і їхній характер. Варіації сценарію відносин можуть бути доволі різними: від взаємодії (співробітництва) до протидії (конкуренції). Для цього аналізується сприймання кожним з носіїв екологічних інтересів інших соціальних суб’єктів в ході інституціоналізації даних інтересів.

Конкуренція може бути в самому середовищі суб’єкта взаємодії: наприклад, серед населення (окремі соціальні групи, регіональні спільноти), в зеленому русі (боротьба екоНУО за фінансові ресурси) або між державними інститутами (боротьба природоохоронних відомств з іншими держструктурами, які добувать природні ресурси або взагалі з іншими відомствами за кошти держбюджету). Загострення відносин всередені останніх двох суб’єктів є похідною фінансово-економічної кризи та нестабільності перехідного суспільства.       

            Поміж перерахованих критеріїв в якості базових моніторингових, які дозволяють простежити динаміку інституціоналізації екологічних інтересів протягом всього періоду державної незалежності України, обрано: наявність державної системи органів екологічної політики та розмір витрат в державному бюджеті на вирішення екологічних проблем; відповідність екологічного законодавства регулюванню існуючих екологічних проблем; інституційні ресурси екологічних неурядових організацій та екологічного руху, а також відповідність стану масової екологічної свідомості умовам, які сприяють  інституціоналізації екологічних інтересів.   

            Аргументація обраних критеріїв полягає насамперед в наявності доступних емпіричних даних протягом досліджуваного періоду (першого десятиліття державної незалежності України) та можливість за допомогою цих критеріїв охопити всі три головні інституціональні атрибути інституту екологічної безпеки. 

            З метою максимального залучення доступного емпіричного матеріалу для аналізу додатково використовувались критерії, які базуються на фрагментарних даних.

У третьому розділі “Базові атрибути інституту екологічної безпеки” аналізуються три основні атрибути інституту екологічної безпеки – розвиненість організаційної інфраструктури, рівень легальності та легітимності даного інституту.  

          Розвиненість організаційної інфраструктури розглядається на прикладі побудови системи державних інститутів дотримання екологічної безпеки протягом першого десятиліття державної незалежності України. В розділі розглядається динаміка створення подібної системи на протязі 1991 – 2001 років. Аналізується рівень відповідності державної системи екологічної політики існуючим проблемам дотримання екологічної безпеки. В якості показників пропонується наявність профільних організаційних утворень (міністерств, відомств, комітетів), рівень узгодженості їхньої діяльності, відповідність державного фінансування вимогам дотримання екологічної безпеки та оцінка громадською думкою рівня успішності діяльності керівництва України в екологічній сфері.         

          За перші десять років національної незалежності система державного регулювання екологічних проблем не зазнала радикальних змін у порівнянні з радянським періодом, залишаючись насамперед багатогалузевим явищем. Про це свідчить лише перелік чисельних міністерств і відомств України у галузі охорони і раціонального використання навколишнього природного середовища.

          Суб’єктами формування екологічної політики виступають різні державні організації та установи, легальною формою цієї політики є різні законодавчі та нормативні документи, а інструментом реалізації – знов-таки спеціальна “вертикаль”, починаючи від Міністерства охорони навколишнього природного середовища (Мінприроди України) до обласних і місцевих органів законодавчої та виконавчої гілок державної влади.

Як безумовний негатив визнається той факт, що наявні в доходній частині держбюджету України “екологічні” кошти, отримані від відрахувань підприємств – порушників екологічного законодавства витрачаються за нецільовим призначенням, оскільки місцеві ради мають пріоритетне право на використання цих коштів і виплачують з них зарплату, пенсії та покривають інші витрати.

Наведені в розділі результати масових опитувань свідчать, що респонденти в цілому негативно оцінюють зусилля української держави щодо вирішення існуючих в країні екологічних проблем.

Рівень легальності інституту екологічної безпеки аналізується в розділі на підставі правового регулювання екологічної безпеки, функціонування системи екологічного виховання та освіти, а також представництва екологічних інтересів в діяльності політичних партій.

Суттєвим недоліком українського екологічного законодавства за перше десятиліття національної незалежності є його розбудова за поресурсною ознакою: диференційованому регулюванню піддавалися різні природоохоронні відносини. Методологія такого законодавства, як правило, базувалась на однофакторному підході й не забезпечувала комплексності, цілісності й гармонійності в регулюванні відносин щодо довкілля як єдиного “живого організму”. В результаті, законодавчо-нормативна база природокористування і захисту довкілля розроблялась у вигляді відносно самостійних галузей права (великого масиву підзаконних актів), які концептуально не узгоджувались між собою у правовому регулюванні екологічних проблем.

На підставі аналізу емпіричних даних робиться висновок про основні недоліки системи екологічної освіти в України, серед яких називаються: нестача висококваліфікованих викладачів екології; недостатня фінансова підтримка системи освіти в цілому; нерозробленість програм викладання екології, а також недостатнє освітлення проблем екологічної освіти засобами масової інформації.

Для процесу інституціоналізації екологічних інтересів в сучасному українському суспільстві важливим є той факт, що екологічна проблематика розглядається в програмах більшості партій та блоків як невід’ємний фрагмент соціальної або гуманітарної сфери. Тим самим визнається вітальна сутність екологічних проблем, їхній вплив на якість життя людини та дотримання безпеки її життєдіяльності.

Дослідження рівня легітимності інституту екологічної безпеки базується на аналізі особливостей історико-культурного контексту становлення даного інституту в сучасній Україні; масовості виявлення екологічних інтересів, артикуляції екологічної проблематики в медійному просторі та інституціоналізації неінституційного соціального простору.

Соціальний контекст інституціоналізації екологічних інтересів включає в себе з одного боку, рівень усвідомлення екологічних інтересів, що проявляється відповідним чином у ставленні до самої природи (через раціональні принципи природокористування і природоохоронної діяльності), а з другого боку, соціальну взаємодію між суб’єктами щодо реалізації екологічних інтересів.  

Модель такого контексту має відображати історичний та культурний досвід України, відповідати вже накопиченому соціологічному матеріалу щодо взаємовідносин суб’єктів екологічних інтересів і соціоетального контексту, а також слугувати підгрунтям для побудови схеми розміщення соціальних сил в процесі екологізації життєдіяльності суспільства.

Громадське суспільство, як формується в Україні, не можна назвати проекологічним. Переважна більшість нових підприємців і державних інституцій, як і само ядро післяперебудовної політичної культури, побудовані на домінуючій соціальній парадигмі, яка базується на необмеженому економічному зростанні і є похідною класичного антропоцентричного світогляду: люди якісно відрізняються від усіх інших живих істот, а культура і технологія є головними детермінантами прогресу і визначають розвиток цивілізації. В рамцях даної парадигми біологічному та фізичному середовищу відводиться роль лише як ресурса і сфери реалізації цього прогресу.

Значною перешкодою на шляху інституціоналізації екологічних інтересів населення України є тіньовий соціальний порядок, який не тільки не гарантує захист громадян від різних ризиків, включно із соціально–екологічними, а й зумовлює загальну невизначеність та незахищеність. Замість притаманного демократичному суспільству поділу гілок влади, за умов тіньового соціального порядку захист безпеки та загроза безпеці можуть бути пов’язані й реально пов’язуються з діяльністю тих самих суб’єктів. Дана обставина пояснює, чому державні природоохоронні органи України можуть бути як виразниками екологічних інтересів окремих соціальних спільнот, так і об’єктом даних інтересів.   

Зазначена тінізація поєднується з нездатністю існуючої соціально-політичної системи адекватно реагувати, коли йдеться про існуючі та потенційні наслідки її функціонування. В екологічній сфері така ризикогенність держави виявляється в тому, що панівним чинником екологічної політики української держави є перманентна ліквідація наслідків екологічних катастроф, а не запобігання причинам їх виникнення.

Джерелом ризикогенності пострадянського суспільства є також конфлікти, які виникають внаслідок погіршення матеріального становища значної частини  працевлаштованого населення в результаті економічної і соціальної політики держави, в особливості хронічної заборгованості по зарплатам і соціальним виплатам. При цьому, особливу ризикогенність для навколишнього природного середовища мають трудові конфлікти на екологічно небезпечних виробництвах.

За умов соціальної безнормності відбувається інституціоналізація соціогенного ризику в повсякденній соціальній практиці значної частини населення України. Потреба пошуку коштів поза легальним робочим місцем (нерідко внаслідок несвоєчасної й мізерної оплати праці) штовхає людину на правопорушення і створення аварійних ситуацій з можливми негативними наслідками як для навколишнього природного середовища, так і для здоров’я і життя самих людей.

Соціологічне вимірювання масовості виявлення екологічних інтересів здійснюється на підставі аналізу масової екологічної свідомості в термінах аттитюдів. Емпіричними показниками когнитивного компоненту виступають: рівень інформованості респондентів про екологічні умови проживання; суб’єктивна оцінка співвідношення пріоритетів економічного зростання та захисту довкілля; місце вирішення екологічних проблем в ієрархії пріоритетів національних проблем України. Афективний компонент представлений такими показниками як: уявлення (асоціації) щодо поняття “екологічна безпека”; місце екологічної безпеки серед різноманітних джерел страху (на прикладі Чорнобильської катастрофи); місце стану навколишнього природного середовища в ієрархії проблем, які викликають стурбованість; рівень достатності екологічної безпеки; суб’єктивна оцінка характеру змін в екологічній ситуації за місцем свого проживання.

            В свою чергу, показниками поведінкового компоненту є такі екоатрибутивні паттерни поведінки та діяльності: рівень членства в громадських екологічних організаціях, участь в екологічному русі; артикуляція готовності до дій та практична діяльність з поліпшення стану навколишнього середовища; безпосереднє контактування з природним довкіллям; електоральна підтримка екологічного напряму в політичних течіях.     

            Наведений, доволі широкий емпіричний матеріал показує, що в Україні ціннісні орієнтації населення, що дістають вираження й у ставленні до екологічних цінностей, однобічно фокусуються на соціальному питанні. Буденне сприйняття, оцінка та побудова українськими громадянами свого суспільства відбуваються на тлі соціальної кризи.

Аналіз даних масових опитувань свідчить, що громадська думка однозначно негативно оцінює стан екологічної ситуації за місцем свого постійного проживання. Хоча частка тих, хто вказав на погіршення екологічних умов проживання за період з 1994-го до 2001 роки, поступово скорочується, проте переважна більшість наших громадян і далі вказує на погіршення стану навколишнього природного середовища.

Екологічна безпека має вітальний характер, а тому її відсутність розглядається як  існування загрози життю людини. Отже, у масовій свідомості виникає негативний асоціативний ряд, пов’язаний саме з небезпекою відсутності екологічної безпеки. Наведені в розділі емпіричні дані дозволяють говорити про екопсихологічну незахищеність пересічних громадян України. Цей феномен полягає в емоційному переживанні вітальної загрози наслідків екологічної небезпеки, у стані очікування несприятливих результатів, яким людина нездатна запобігти.

Зафіксована в ході дослідження певна другорядність захисту навколишнього природного середовища порівняно із забезпеченням економічної стабільності та добробуту зовсім не означає, що громадська думка не відчуває дефіциту екологічної безпеки. В суспільстві доби соціальної трансформації існує дефіцит як матеріальних, так і постматеріальних цінностей. Такий феномен, на думку здобувача, пояснується насамперед малоефективною діяльністю державних структур влади у більшості сфер суспільного життя.

Таким чином, гіпотеза Інглехарта щодо зростання потреб залежно від успіхів у соціально-економічній сфері спрацьовує в сучасному українському суспільстві лише частково. Справді, нерозв’язаність проблем першого рівня істотно гальмує поширення постматеріальних цінностей, включно з проекологічними цінностями. Однак унаслідок малоефективної, а нерідко і ризикогенної діяльності держави у масовій свідомості актуалізуються також соціальні блага, які не мають безпосереднього стосунку  до матеріальної сфери.

Якщо говорити про безпосередню поведінку пересічного українця щодо захисту довкілля, то тут можна виокремити насамперед купівельні орієнтації щодо екологічно безпечних товарів та ресурсоощадну поведінку. В обох випадках прояви екофільної поведінки радше продиктовані побоюваннями за своє здоров’я та необхідністю економії сімейного бюджету, ніж є наслідком визнання екологічних цінностей.

Отримані дані демонструють, що екологічна ідеологія має найбільше прихильників серед молоді віком до 35 років, дипломованих фахівців з вищою освітою, міського населення а також респондентів на Сході і Півдні країни, які відчувають на своєму досвіді особливе техногенне навантаження на природне середовище існування людини.

Важливим для прогнозних оцінок поширеності підтримки захисту довкілля як політичної течії є той факт, що кількість прихильників цієї течії по різним макрорегіонам України була достатньою для подолання 4 відсоткового бар’єру і проходження “зелених” до парламенту зразка 2002 року.

Провал ПЗУ на останніх парламентських виборах пояснюється передусім неспроможністю партії стати виразником екологічних інтересів своїх виборців, нездатністю її керівництва використати соціальний капітал неінституційного соціального простору для екологізації життєдіяльності українського суспільства та зміцнення власних креативних ресурсів.

Починаючи з другої половини 90-х років, в медійному просторі все більше уваги приділяється екологічній проблематиці. Зокрема, значна кількість республіканських газет, включаючи друковий орган українського уряду, впроваджують на шпальтах своїх видань постійні екологічні рубрики. Поруч з цим, результати включеного спостереження свідчать, що представники екологічної журналістики в Україні при виконанні своїх службових обов’язків стикаються з такими проблемами як: неоперативне отримання інформації від офіційних установ та громадських екологічних організацій, недостатнє усвідомлення завдань і значення журналістської роботи з боку службовців державних екологічних установ; брак інформації, адаптованої для масової аудиторії; низький рівень захищенності журналістів, в особливості тих, хто займається освітленням питань екологічної та ядерної безпеки.        

       Зміцненню неінституційного соціального простору та активізації інституціоналізації екологічних інтересів в суспільстві соціогенних ризиків об’єктивно сприяє поступове зростання загальної чисельності екоНУО протягом першого десятиліття державної незалежності України.

       Динаміка тематичного профілю діяльності екоНУО протягом 1996–2001 років засвідчує, що основним продуктом соціально-екологічної діяльності українських “зелених” залишались передусім їхні екологічні знання та переконання, які вони намагаються поширити в сучасному суспільстві через участь у процесі екологічного виховання, просвіти та пропаганди.

Визнаючи важливість поширення серед населення екологічної інформації та знань, слід відмітити, що протягом зазначеного часу доволі незначна частка екоНУО надавала пріоритет вирішенню проблем, які безпосередньо торкаються екологічної безпеки життєдіяльності (утилізація відходів, екологічно чистий транспорт, медична екологія). Недостатня увага саме до цих проблем звужує масовість соціальної підтримки громадських екологічних органзацій, зменшує рівень легітимності їхньої діяльності.  

            Для перспектив зміцнення інституціональних ресурсів екоНУО та їхньої соціальної вагомості, як виразника екологічних інтересів населення України, створення національних “парасолькових” організацій є позитивом. Місцеві екоНУО, часто малочисельні і маловпливові, фактично не мають реальних шансів “бути почутими” без входження до складу зазначених організацій. Причому, вступ в “парасолькові” організації на правах колективних асоційованих членів зберігають за місцевими організаціями достатній рівень автономності.

            Відсутність необхідного фінансування в межах України пояснює факт зростання протягом 1995–2001 років зв’язків вітчизняних “зелених” з міжнародними та зарубіжними спорідненими організаціями. Поширення психології реципієнтів, проявів соціальної мімікрії та певної залежності від профілю діяльності донорів є негативною стороною подібних зв’язків. З іншого боку, відсутність реальної альтернативи інших джерел стабільного фінансування, перетворює західну фінансову допомогу в необхідний атрибут дієздатності більшості нинішніх українських екоНУО. Як позитив можна визнати і той факт, що зарубіжні контакти не обмежуються лише фінансовою допомогою, але і дозволяють українським “зеленим” приймати посильну участь в екологічних програмах міжнародних громадських організацій.         

У заключному четвертому розділі “Типізація соціальної взаємодії між суб’єктами екологічних інтересів” дисертант робить висновок, що в сучасному українському суспільстві є нагальним встановлення принципово нових комунікаційних схем взаємодії між владними структурами, які знаходяться на стадії трансформації, та екологічним рухом і екоНУО. Встановлення партнерських стосунків вимагає оволодіння обома сторонами вмінням співпрацювати з партнером нового громадянського середовища.

            Державні органи мають усвідомити, що: базовим мотивом активності екоНУО є забезпечення екологічної безпеки повсякденних умов проживання людини; рівень компетенції окремих громадян та їхніх організацій щодо можливостей вирішення екологічних проблем є доволі різним, але це не повинно впливати на рівень уваги державних структур до запиту або вимог цих громадян і їхніх організацій; кожний громадянин має право не тільки отримувати екологічну інформацію, а й бути учасником процесу формування та прийняття рішень для вирішення екологічних проблем.

            В свою чергу, від активістів екоНУО вимагається: вміння чітко формувати мету, яка може бути реалізована лише за умови володіння достатньо повною та достовірною інформацією; досконале знання екологічної політики відповідного державного органу (об’єкта екологічних інтересів), уміння її оцінювати, знайти організаційно-адміністративні та економічні механізми державного регулювання екологічної безпеки та додержання вимог чинного природоохоронного законодавства; усвідомлення процесів та процедур здійснення екологічної політики, зокрема зв’язку актуальних екологічних проблем з політикою конкретних суб’єктів господарювання або державного управління.

Отже, стає зрозумілою потреба в дієвій участі найпотужніших та професійно підготовлених екоНУО в процесах вироблення державних рішень у сфері екологічної безпеки та їх імплементації. Зважуючи на існування мережі недержавних аналітичних центрів в Україні та створення веб-порталу українських “мозкових центрів” в Інтернеті є доцільним залучення екологічних громадських організацій до відповідних проектів означених центрів.

            Така взаємодія дає змогу “зеленим” поширити практику соціального обгрунтування урядових рішень в екологічній сфері, організовувати тимчасові робочі групи із залученням представників “мозкових центрів” та соціологічних служб для розробки рекомендацій і розв’язання складних соціально-екологічних проблем.

            Проведене дослідження свідчить, що, незважаючи на загальну малопотужність і помітну відокремленість значної кількості організацій “зелених” від соціально-політичного життя країни, екоНУО можуть бути активними та зацікавленими посередниками між державними владними структурами та громадськістю. Спільнота екоНУО доповнює державу в системі суспільної комунікації, вироблення нових форм діяльності, прийняття рішень. ЕкоНУО створюють прецеденти нетрадиційних підходів, демонструють потенціал громадськості щодо соціально-екологічних акцій, переконуюють пересічних громадян у важливості їхньої безпосередньої участі у розв’язанні екологічних проблем.

Тим самим екоНУО можуть і мають виконувати функцію екологічної просвіти широких верств населення, включно з поясненням основних принципів державної екологічної політики та місця в ній громадськості. А в зворотньому напряму, від пересічних громадян до органів державної влади, екоНУО можуть виконувати роль соціального замовника від локальних до загальнонаціональних державних заходів щодо реалізації екологічних інтересів різних верств населення та соціальних груп, мають стати партнером в розробці цих заходів і політики, одночасно перейнявши на себе обов’язки громадського контролера за їх здійсненням.

            Таким чином, як державним структурам, так і активістам екоНУО, необхідно опанувати принципово нові у суспільному плані технології комунікаці у розв’язанні актуальних екологічних проблем, передусім проблем екологічної безпеки проживання людини. Подібні соціальні технології мають включати такі складові, як цільова орієнтація, навчання, інформовування, громадянські відносини та менеджмент.                       

У висновках підбиті головні підсумки дослідження особливостей соціально-історичного контексту інституціоналізації екологічних інтересів в суспільстві соціогенних ризиків, аналізу чинників, які сприяли становленню інституту екологічної безпеки та чинників, які, навпаки, гальмували цей процес протягом першого десятиліття державної незалежності України.

Відзначається, що серед базових атрибутів інституту екологічної безпеки насамперед недостатній рівень легітимності екологічних цінностей та норм істотнім чином перешкоджає успішному завершенню інституціоналізації екологічних інтересів в сучасному українському суспільстві. Дана обставина потребує не тільки покращення загальної соціально-економічної ситуації в країні, але і вимагає від державних органів влади неухильного дотримання діючого екологічного законодавства та створення умов для реальної співучасті громадськості у вирішенні проблем екологічної безпеки повсякденного проживання населення України.