ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ПРОФІЛАКТИКИ НАРКОТИЗМУ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

У вступі обгрунтовується актуальність теми, висвітлюється ступінь її наукової розробленості, формулюється мета і завдання дослідження, визначаються теоретико-методологічні основи й емпірична база, обгрунтовується наукова новизна отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення та форми апробації.

У першому розділі дисертаційного дослідження “Теоретико-методологічний аналіз процесу інституціоналізації профілактики наркотизму” здійснюється соціологічний аналіз профілактики як соціального інституту, визначаються її функції в суспільстві; робиться грунтовний аналіз видів профілактики  наркотизму, окреслюються її цільові групи та коло суб'єктів.

У першому підрозділі “Аналіз соціальних інститутів та інституціоналізації в соціології” проаналізовано та класифіковано основні соціологічні підходи до вивчення соціальних інститутів та процесів інституціоналізації.

Автор проводить грунтовний аналіз різноманітних теоретичних підходів до визначення поняття “соціальний інститут”. Значну увагу вивченню соціальних інститутів приділяли класики соціології, такі як Г.Спенсер, Е.Дюркгейм, М.Вебер, Т.Парсонс, Дж.Хоманс, П.Блау, сучасні вітчизняні і закордонні соціологи, серед яких варто відмітити П.Бергера, Е.Гідденса, Т.Лукмана, Я.Щепанського, І.Андрєєва, В.Биченкова, С.Войтовича, Т.Заславську, В.Іванову, А.Кабищу, М.Комарова, Н.Лисицю, Р.Ривкіну, М.Саппу, В.Тарасенко, А.Харчева, Л.Хижняк, В.Чорноволенко, В.Ядова й багато інших.

Проте, у конкретних підходах до вивчення соціальних інститутів у вітчизняній соціології не склалося достатньо визначеного тлумачення цих суспільних явищ. Деякі представники суспільних наук розглядають соціальні інститути як сукупність елементів різноманітного рівня і порядку: інститути як суб'єкти діяльності, предмет діяльності або функції. Внаслідок такого тлумачення соціальних інститутів до складу їх зараховується наука, матеріальне виробництво, мистецтво, реклама. У іншому випадку в якості  соціального інституту приймаються будь-які компоненти або істотна властивість, що конституюють певне соціальне явище в соціальний інститут. У рамках такого підходу соціальний інститут визначається як певна форма соціальності, як організована група людей, функціонально єдина система установ, політична організація, стабільне утворення.

Загальним у вивченні соціальних інститутів вважається функціональна спроможність їх налагоджувати громадське життя і підтримувати соціальний порядок шляхом узгодження, об'єднання, організації й інтеграції намірів і поведінки соціальних суб'єктів, структурних і функціональних компонентів суспільної системи.

Для подальшого аналізу автор обирає структурно-функціональне тлумачення поняття “соціальний інститут” запропоноване І.Д.Андреєвим, який розуміє під останнім “спосіб здійснення цілеспрямованої діяльності та суспільних відносин в процесі виконання організаційних, регулятивних та інших соціальних функцій, який включає до себе певну групу людей з їх об’єктивним положенням (статусом), ролі і норми, що формалізують зв’язки між ними”.

На основі аналізу різноманітних визначень поняття “інституціоналізація” автор доходить висновку, що у багатьох соціологічних роботах цей термін розглядається переважно тільки в співвідношенні із соціальними інститутами, тобто як процес їхнього формування. Але існує й інший підхід, коли інституціоналізація розглядається як загальний процес організації і впорядкування соціальних процесів, явищ.

Проте спільним для цих підходів є те, що інституціоналізація трактується як процес упорядкування, закріплення, "застигання”, утворення певних усталених компонентів свідомості або дій. У процесі інституціоналізації впорядковуються і структуруються компоненти свідомості і поведінки, закріплюються певні форми, рамки або норми. Так здійснюється організація людської поведінки і відповідних когнітивних компонентів у певні усталені норми або утворення. В той же час, названі підходи відрізняються тлумаченням природи інституціоналізації, тобто тим, які компоненти складають основу процесу інституціоналізації. Відповідно до цього можна виділити два підходи. В рамках першого підходу основою інституціоналізації є поведінка або окремі дії, другого - норми, цінності, зразки поведінки або їхні комплекси, які вже є продуктом так називаної первинної інституціоналізації, тобто, за словами П.Бергера і Т.Лукмана, "узвичаєння і типізації". Будь-які дії людини, що здійснюються з певною метою і часто повторюються, стають, на думку П.Бергера і Т.Лукмана, зразком поведінки, звичкою. Цей процес є підставою або передумовою процесу інституціоналізації. Остання має місце скрізь, де здійснюється типізація звичайних дій. Подібна інституціоналізація характерна як для генезису соціальних утворень - традицій, цінностей, інститутів, так і для окремих дій, яким властива повторюваність і переростання у звичку. На цю властивість інституціоналізації вказує і Е.Гідденс. Під інституціональними формами поведінки він розуміє форми свідомості і дій, що повторюються або відтворюються суспільством у значній просторово-часовій перспективі.

На основі проведеного аналізу автор зупиняється на визначенні “інституціоналізації”, яке було запропоноване С.С.Фроловим. Останній розуміє під інституціоналізацію “процес визначення і закріплення соціальних норм, правил, статусів та ролей, приведення їх у систему, яка здатна діяти у напрямку задоволення істотної суспільної потреби”, тобто процес формування соціального інституту. Цей процес містить кілька послідовний етапів: виникнення значущої суспільної потреби, задоволення якої потребує спільних організаційних дій; поява соціальних норм та правил у ході стихійної соціальної взаємодії; встановлення системи санкцій для підтримки норм і правил; створення системи статусів та ролей, які охоплюють усіх членів соціального інституту.

У другому підрозділі “Наркотизм як соціальне явище: сутність та види профілактики” розглянуто основні медичні, юридичні та соціологічні підходи до розгляду поняття “наркотизм”. Автор дає власну інтерпретацію наркотизму як різновиду девіантної поведінки, яка виявляється у немедичному вживанні наркотичних речовин, що спричиняє розвиток таких захворювань як наркоманія і токсикоманія, а також у цілому спектрі діянь, пов'язаних із незаконним обігом наркотичних речовин (придбання, продаж, виробництво наркотиків і т.д.).

Аналіз літератури з питань профілактики свідчить про те, що цей термін переважно розглядався  в рамках юридичних (кримінальне право та кримінологія) та медичних наук. Але, на думку автора, термін “профілактика” має виражений соціологічний зміст. Профілактика, у соціологічному розумінні, - це діяльність, спрямована на зміцнення та зберігання стабільного функціонування соціальної системи, яка здійснюється шляхом виявлення, усунення або нейтралізації причин і умов, що викликають різноманітні девіації. Отже, профілактика наркотизму є окремим випадком загальнопрофілактичної діяльності суспільства, і являє собою діяльність, спрямовану на ослаблення негативного впливу наркотизму на суспільство як соціальну систему, яка здійснюється шляхом виявлення, усунення або нейтралізації причин і умов наркотизму.

Таким чином, інституціоналізація профілактики наркотизму являє собою процес, який полягає у визначенні і закріпленні соціальних норм, правил, статусів і ролей, приведенні їх у систему, здатну діяти в напрямку послаблення негативного впливу наркотизму на суспільство, шляхом виявлення, усунення і нейтралізації причин і умов наркотизму. Результатом цього процесу є створення соціального інституту профілактики наркотизму.

У медичних науках профілактику поділяють на три види:

-      первинну - соціально-економічні заходи держави по оздоровленню способу життя, навколишнього середовища, вихованню й ін.;

-      вторинну - комплекс заходів щодо усунення виражених чинників ризику, які за певних умов  можуть призвести до виникнення, загострення або рецидиву захворювання;

-      третинну - це комплекс заходів щодо реабілітації хворих, які втратили можливість повноцінної життєдіяльності.

В юридичних науках, зокрема  в кримінології, виділяють два види профілактики:

-      моральна профілактика - формування в членів суспільства моральної здатності до саморегуляції, правильного засвоєння узвичаєних у суспільстві норм моралі, неухильної відповідності цим нормам у своїх вчинках і діях;

-      правова профілактика - недопущення різноманітних правопорушень, виявлення причин і умов, що їх породжують.

Враховуючи подвійну природу наркотизму, який, з одного боку, являє собою немедичне вживання наркотичних речовин, що спричиняє розвиток наркоманії та токсикоманії - тобто захворювання, а з іншого - злочинність, пов'язану із незаконним обігом наркотиків, автор поєднує дві вищенаведені класифікації видів профілактики. Але для подальшого аналізу, було запропоновано використовувати замість поняття «моральна профілактика», поняття «соціальна профілактика», що, на погляд автора, більш точно відбиває зміст даного виду діяльності. Соціальна профілактика наркотизму - це діяльність, спрямована на формування в суспільстві ціннісних установок на неприйняття наркотиків і орієнтації на здоровий спосіб життя.