Інститут омбудсмана в Україні та Республіці Польща: порівняльне дослідження

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Права людини сьогодні стали однією із ключових наукових проблем, які всебічно досліджуються: з філософсько-гуманістичної точки зору, в аспекті сутності, змісту та механізму реалізації публічної влади, принципів реформування політичної та правової системи, проведення соціально-економічної та культурної політики, боротьби з екологічною загрозою, злочинністю тощо.

Важливість та актуальність даної теми очевидна, оскільки права людини є органічним компонентом демократичного політичного простору, інструментом гуманізації суспільних відносин, формування творчої особистості та становлення постіндустріального суспільства. Права присутні практично в кожній сфері життєдіяльності людини, відображаючи її життя в особливому якісному стані, пов’язаному із утвердженням у громадській свідомості та практиці ідеї свободи особистості.

У зв’язку з цим у демократичній державі повинні створюватись всі умови для покращення стану дотримання прав людини та удосконалення процедур захисту порушених прав, а також максимальне їх спрощення. Втілення у життя цих тез та реальний захист прав людини повинні підкріплюватись наявністю в державі системи відповідних органів, невід’ємною частиною яких є омбудсман (спеціально призначена незалежна посадова особа, яка виступає посередником в адміністративних спорах, контролює дотримання прав людини адміністративними органами та уповноважена з цією метою проводити розслідування, рекомендувати коригуючі дії і доповідати).

Важливим кроком в цьому напрямку стало запровадження в Україні інституту омбудсмана – Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який знаходиться значною мірою в стадії формування. Сьогодні очевидно, що даний інститут потребує удосконалення механізмів реалізації своїх функцій і повноважень, що можливо шляхом детального аналізу позитивних та негативних моментів функціонування відповідного інституту у державах із подібною правовою системою, наприклад, Польщі, де на сьогоднішній день функціонує взірець „сильної” моделі омбудсмана.

Проте у сучасній вітчизняній науці конституційного права відсутні спеціальні дослідження з такої проблематики, які, базуючись на основних принципах порівняльного правознавства, висвітлювали б особливості організації та діяльності омбудсмана в окремих державах. Це і зумовлює актуальність теми цієї роботи.

Актуальність дослідження полягає і в тому, що кожна держава, де діє омбудсман, має свої національні, політичні, історичні та правові особливості і традиції, які впливають на функціонування цього інституту. Тому для ефективного функціонування омбудсмана в Україні необхідно аналізувати та запозичувати певні механізми і процедури у держав із аналогічними правовими системами, подібним політичним, історичним та суспільним розвитком. На наш погляд, що такою державою є Республіка Польща, яка, як і Україна, є постсоціалістичною державою, державою-сусідом із аналогічною правовою системою. Зокрема, в Польщі існує сильний та дієвий інститут омбудсмана. Тому для розвитку інституту омбудсмана в Україні досвід функціонування Речника Громадянських Прав Республіки Польща є унікальним та корисним.

Теоретичну основу дисертації складають праці зарубіжних науковців А.С. Автономова, В.В. Бойцової, Л.В. Бойцової, І.С. Власова, Н.Ю. Хаманєвої, А. Хіль-Роблеса, В.Є. Чиркіна, А. Цоля, Є. Лєнтовської, П. Сарнецького, Є. Свьонткевича та ін.

У роботі використано праці вітчизняних вчених, предметом досліджень яких були питання захисту прав людини і громадянина, статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, зокрема О.В. Батанова, А.З. Георгіци, К.О. Закоморної, Н.І. Карпачової, М.В. Косюти, О.В. Марцеляка, Г.О. Мурашина, В.Ф. Погорілка, А. Теленбаума, Ю.М. Тодики, О.Ф. Фрицького, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка, О.Н. Ярмиша та ін.

Дослідження здійснено із використанням наукових праць фахівців з порівняльного правознавства, а саме: М.М. Марченка, Х. Саїдова, А.А. Тілле, Г.В. Швекова, Ю.О. Тихомирова, Л.В. Тихомирової та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилось як складова частина тематики досліджень відділу конституційного права і місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України з науково-дослідної теми „Система органів державної влади в Україні” (номер державної реєстрації 0101U001009). Також, ця робота входить до комплексної наукової теми „Конституційний і адміністративно-правовий аспекти українського державотворення в умовах формування правової держави як складової частини Європейської співдружності” кафедри конституційного та адміністративного права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету (номер державної реєстрації 0102U007220).

Мета та основні завдання дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є компаративний аналіз особливостей конституційно-правового статусу омбудсмана в Україні і Польщі.

Для досягнення поставленої мети дисертантом були поставлені такі завдання:

здійснити порівняльний аналіз особливостей конституційно-правового статусу омбудсмана у зарубіжних країнах;

проаналізувати процес становлення інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та інституту Речника Громадянських Прав Республіки Польща;

визначити місце та роль українського і польського омбудсманів у системі правозахисних органів України та Республіки Польща;

порівняти важелі впливу українського та польського омбудсманів на стан захисту прав людини в державі;

визначити основні принципи діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Речника Громадянських Прав Республіки Польща;

порівняти систему функцій українського та польського омбудсманів;

проаналізувати структуру, основні форми діяльності та нормативне забезпечення служб омбудсманів України та Республіки Польща;

визначити рівень і форми співпраці омбудсманів України й Республіки Польща та їх служб із громадськими правозахисними організаціями;

визначити основні тенденції розвитку інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини із врахуванням досвіду функціонування Речника Громадянських Прав Республіки Польща.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають в процесі захисту прав людини в Україні та Республіці Польща.

Предметом дослідження є інститут омбудсмана в Україні та Республіці Польща.

Методи дослідження. З метою одержання найбільш достовірних наукових результатів дослідження застосовувалися філософські, загальнонаукові і спеціальні методи, що забезпечують єдність гносеологічного, соціально-філософського та правового аналізу конституційно-правового механізму захисту прав людини і громадянина сучасної держави та місця у цьому механізмі омбудсмана.

Також методологічну основу складають такі загальнонаукові методи, як аналіз і синтез, узагальнення, моделювання й ін. Так, використання методів аналізу і синтезу дало можливість проаналізувати не тільки систему функцій Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Речника Громадянських Прав Республіки Польща, основні напрямки і види їх діяльності у сфері захисту прав людини, а й виявити загальні і відмінні риси окремих функцій цих суб’єктів. Соціологічний метод знайшов своє застосування в ході аналізу внутрішніх і зовнішніх чинників і суспільних процесів, що обумовили виникнення, еволюцію та відносно самостійний конституційно-правовий статус омбудсмана в конституційному механізмі захисту прав людини сучасної демократичної держави, а також при аналізі механізму здійснення його функцій і повноважень; формально-логічний метод застосовувався для визначення основних понять юридичних конструкцій, правових основ вирішення юридичних колізій конституційного та законодавчого регулювання суспільних відносин у сфері захисту прав людини; системно-функціональний – для здійснення класифікації функцій омбудсманів. Важливим було використання у роботі статистичного методу, за допомогою якого виявилось можливим порівняння ефективності діяльності та впливу омбудсмана на захист прав людини в Україні і Республіці Польща.

Слід зазначити, що мета та завдання дослідження спричинили, головним чином, застосування методів порівняльного правознавства. Зокрема у роботі використано такі види порівняльно-правового аналізу, як порівняльний аналіз правових систем та їх окремих галузей, порівняльний аналіз окремих інститутів права. Порівняльний аналіз правових систем та їх окремих галузей застосовано при аналізі різних правових систем зарубіжних країн, механізмів і процедур захисту прав людини в країнах із однотипними правовими системами. Порівняльний аналіз окремих інститутів права використаний при видовій характеристиці моделей інституту омбудсмана у зарубіжних країнах із різними та подібними правовими системами, для порівняння польського та українського інституту омбудсмана, визначення основних шляхів удосконалення моделі омбудсмана в Україні. Системне дослідження проблем становлення та розвитку інституту омбудсмана в Україні і Польщі, а також формулювання пропозицій щодо удосконалення вітчизняного законодавства в сфері захисту прав людини стало можливим із використанням методів описового та прикладного порівняння. Важливе значення в процесі отримання результатів відіграло використання методу синхронного порівняння, тобто порівняльного аналізу політичних і правових систем „споріднених націй” і народів, які проживають у державах із подібними історичними, політичними, економічними, культурними, географічними та іншими умовами, якими і є Республіка Польща й Україна.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є одним із перших досліджень монографічного характеру в Україні, які присвячені порівняльному аналізу інститутів Речника Громадянських Прав Республіки Польща та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Наукову новизну дослідження відображають наступні висновки, положення, рекомендації:

визначено, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та Речник Громадянських Прав Республіки Польща – це самостійні органи державної влади, які за своєю правовою природою входять до системи контрольно-наглядових органів влади цих держав, статус яких встановлюється конституцією та законом і які очолює незалежна публічна посадова особа високого рангу, яка підзвітна парламентові, отримує скарги від потерпілих осіб на органи державної влади та місцевого самоврядування, службовців або діє на власний розсуд та уповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригувальні дії, представляти звіти й доповіді щодо стану дотримання прав людини у державі.

визначено особливу роль Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Речника Громадянських Прав Республіки Польща як суб’єктів, які мають ознаки як органів державної влади (їх статус встановлено конституцією і законами, вони очолюються незалежною посадовою особою високого рангу, діють за дорученням держави, презентують державу всередині країни і за її межами, функціонують за принципом “дозволено лише те, що передбачено законом” тощо), так і суб’єктів громадянського суспільства (неформальність, персоніфікованість, деполітизованість, відсутність адміністративно-владних повноважень, можливість внесення подань (пропозицій), рекомендацій, вираження думки щодо посадових осіб і державних органів тощо).

запропоновано авторську класифікацію принципів діяльності омбудсманів України і Республіки Польща, зокрема поділ на загальні принципи (гуманізму, законності, незалежності, демократизму, рівності) та спеціальні принципи (самостійності, виборності, недоторканності, деполітизованості, несумісності посад, субсидіарності, об’єктивності і неупередженості, обов’язковості співпраці, відкритості і гласності, конфіденційності відомостей щодо особи у справі, професіоналізму).

сформульовано авторську концепцію системи функцій омбудсманів в Україні і Республіці Польщі та здійснено їх класифікацію за наступними критеріями: за об’єктами (політична; громадсько-правова; соціально-економічна; культурно-виховна; економічна; зовнішня), за суб’єктами (функції, які реалізуються безпосередньо омбудсманом; функції служби омбудсмана; функції, які здійснюються спільно з іншими органами державної влади; функції, які здійснюються спільно із громадськими організаціями), за способами і засобами (контрольно-наглядова; правозахисна; функція дослідження усіх обставин справи щодо порушення прав людини; функція співпраці з органами влади, установами, організаціями; правовідновлювальна; арбітражна (третейська); функція попередження порушень прав людини; консультативна; інформаційна; аналітична; функція ініціювання реформ у галузі забезпечення прав людини (реформаторська); організаційно-управлінська функція).

доведено необхідність законодавчого визначення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як самостійного органу контрольно-наглядової влади та, у зв’язку з цим, його функціонального виведення із системи парламентського контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина, оскільки Верховна Рада України здійснює такий контроль безпосередньо на пленарних засіданнях і за допомогою спеціального комітету.

запропоновано доповнити Конституцію України розділом “Уповноважений з прав людини”, в якому буде визначено основи його правового статусу як органу контрольно-наглядової влади, враховуючи досвід конституційної регламентації статусу Речника Громадянських Прав Республіки Польща.

запропоновано замінити термін „доповідь” у ст. 18 Закону „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” терміном „інформування”, а також розширити коло суб’єктів, яких може інформувати омбудсман про стан дотримання прав і свобод людини в Україні, зокрема, окрім Верховної Ради України, Уповноважений надаватиме інформацію Президентові України, Кабінету Міністрів України, Конституційному Суду України, Верховному Суду України, з метою підкреслення самостійності та незалежності Уповноваженого від парламенту.

обґрунтовано висновок про доцільність наділення омбудсмана в Україні правом законодавчої ініціативи з питань прав людини шляхом надання йому можливості впливати на законотворчість у державі: ініціювати певні реформи в галузі прав людини, впливати на удосконалення законодавства України відповідно до міжнародних стандартів прав людини.

доведено необхідність запровадження посади заступника Уповноваженого з прав людини, який виконував би обов’язки омбудсмана на час його відсутності, а також запровадити посади спеціалізованих омбудсманів: Уповноваженого з прав дитини, місцевих уповноважених з прав людини, Уповноваженого з прав військовослужбовців тощо, з метою забезпечення ефективної та безперервної діяльності омбудсмана в Україні.

запропоновано в діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини налагодити співпрацю з вітчизняними юридичними клініками, а також вищими юридичними навчальними закладами, що значно спростить його роботу, підвищить її ефективність та результативність, зробить її більш прозорою, допоможе у поширенні інформації про діяльність та значно розширить його можливості щодо отримання достовірної інформації про стан дотримання прав і свобод людини та громадянина в Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що дослідження спрямоване на розвиток української науки, а також удосконалення інституту омбудсмана в Україні та механізму захисту прав і свобод людини та громадянина в Україні.

Висновки і пропозиції, сформульовані у роботі, можуть бути використані: для наукових розробок; при підготовці навчально-методичних матеріалів для студентів юридичних вузів; при розробленні навчальних посібників та підручників із юридичних дисциплін; при розробленні пропозицій щодо внесення змін до чинного законодавства, що встановлює статус омбудсмана в Україні; для покращення правозахисної діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та його Секретаріату.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного дослідження на засіданнях відділу конституційного права та місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, а також на кафедрі конституційного, адміністративного і міжнародного права юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету та на кафедрі конституційного права юридичного факультету Яґеллонського університету (м. Краків).

Результати дослідження оприлюднені у доповідях на міжнародних, всеукраїнських та регіональних наукових і науково-практичних конференціях, читаннях, семінарах, зокрема: на Міжнародній науковій конференції „Забезпечення застави” (червень 2003 р., м. Краків, Польща); регіональній міжвузівській науковій конференції молодих вчених та аспірантів „Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні” (квітень 2003 р., м. Івано-Франківськ; тези опубліковано); X та XII регіональних науково-практичних конференціях (лютий 2004 р., лютий 2006 р., м. Львів; тези опубліковано); Міжнародній науковій конференції молодих вчених „Треті осінні юридичні читання” (листопад 2004 р., м. Хмельницький; тези опубліковано); II Всеукраїнській науковій конференції молодих науковців, аспірантів і студентів „Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави” (грудень 2004 р., м. Одеса; тези опубліковано); V, VI, VII всеукраїнських науково-практичних конференціях „Формування правової держави в Україні: проблеми й перспективи” (лютий 2003 р., лютий 2004 р., квітень 2005 р., м. Тернопіль; тези опубліковано); науково-практичному семінарі „Порівняльне правознавство на пострадянському просторі: сучасний стан і перспективи розвитку” (квітень 2006 р., м. Сімферополь; тези опубліковано).

Основні положення дослідження пройшли апробацію у розроблених здобувачем навчально-методичних матеріалах та навчальних програмах із дисципліни „Конституційне право зарубіжних країн”, а також під час читання лекцій студентам юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету.

Публікації. Результати дослідження знайшли своє відображення в семи статтях у фахових виданнях та дев’яти тезах доповідей у наукових збірниках.

Структура та обсяг дисертаційної роботи визначається метою, предметом та завданнями дослідження. Вона складається із вступу, двох розділів, які об’єднують сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 216 сторінка, в т. ч. список використаних джерел – 24 сторінки (всього 263 найменування).