ІНСТИТУТ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН У ЦИВІЛЬНОМУ ЗВИЧАЄВОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ В Х - СЕРЕДИНІ ХІХ СТ. (ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ)

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема походження й розвитку земельної власності та її правове регулювання надзвичайно складна й багатогранна, адже земля завжди була й буде головним джерелом існування людей, основою їхньої господарської діяльності, яка визначає сенс і характер сучасних економічних процесів.

Досвід проведення земельних реформ і у нашій країні,  і за кордоном свідчить про неприйнятність імпровізаційних рішень і необхідність розробки чітких концепцій з урахуванням специфіки країни, оскільки земельна власність, будучи первісним джерелом багатства, є найважливішим об’єктом правового регулювання.

Система правових уявлень, притаманних селянству й відбитих у звичаєвому праві, традиційно зберігалася й досі побутує у селянських родинно-майнових відносинах, тому  норми звичаєвого права, що регулюють ці відносини, не лише можуть, а й повинні бути використані у процесі розробки законодавчих актів.

З прийняттям Конституції України (1996) та Земельного Кодексу України (2001) сталися чималі зміни у сфері відносин із земельною власністю, відродився ряд понять та інститутів приватного цивільного права, таких як право приватної власності, сервітутне право, право загальної спільної власності, давність володіння та ін. Вони вимагають від правознавців певних зусиль щодо узагальнення й аналізу накопиченого масиву правових норм, й насамперед норм цивільного звичаєвого права, які мають власну внутрішню логіку, що ґрунтується на здоровому глузді.

У досліджуваний в дисертаційній роботі період земельні відносини відбивали розвиток різних форм власності на землю, які визначалися конкретними історичними та соціально-економічними умовами. Сучасна правова наука при визначенні можливості, а часом навіть необхідності збереження або ліквідації тієї чи іншої форми власності на землю, за умов переходу до ринкових відносин насамперед має спиратися на правовий досвід регулювання земельних відносин на теренах України.

Для історії права українського народу звичаєве право мало набагато більше значення, ніж для інших народів, які своє національне право розвивали поступово.

Сьогодні ми нерідко зустрічаємося з тим, що закони, які регулюють земельні відносини, не відповідають реальним потребам безпосереднього виробника - селянина, оскільки в них немає органічної залежності права від сутності й характеру народу.

Довговічність існування норм звичаєвого права ґрунтується на відсутності протиріч між запитами того чи іншого соціуму та існуючими соціальними нормами.

Пошук шляхів подолання подібних протиріч, які можуть призвести до  виникнення у суспільстві аномії, неминуче спричиняє до необхідність більш глибокого вивчення звичаєвого права України.

Дослідження виникнення й розвитку норм цивільного звичаєвого права України, що регулює земельні відносини, дає можливість їх часткового запозичення для вдосконалення чинного законодавства,  змогу простежити процес виникнення земельної власності та її подальший розвиток за умов становлення української державності.

Аналіз історико-правової літератури ХІХ-ХХ ст., тобто від часу появи наукових публікацій з теми дослідження й до наших днів, свідчить про наявність низки фундаментальних робіт з окремих проблем еволюції норм цивільного звичаєвого права України. Однак практично немає робіт, що ґрунтувалися б на комплексному підході до вивчення правового регулювання земельних відносин нормами звичаєвого права в окреслених темою дисертаційного дослідження хронологічних рамках.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дослідження виконане в межах наукової програми "Державотворчі, правові та соціально-політичні процеси в Україні" економіко-правового факультету Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова Міністерства освіти й науки України, затвердженої рішенням Вченої ради ЕПФ (протокол № 3 від 28 грудня 1998 р.).