ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ ЛІРИЧНОГО ЦИКЛУ М. ВОЛОШИНА

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, визначено об’єкт і предмет, указано на зв’язок з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету, завдання, наукову новизну, теоретичне й практичне значення, методи дослідження матеріалу, подано відомості про апробацію роботи.

Перший розділ «Інтертекстуальність як лінгвокультурне та лінгвопоетичне явище» містить аналітичне узагальнення матеріалу джерел, пов’язаних з проблемою дослідження та станом її вивченості в сучасній лінгвістиці й насамперед – у лінгвопоетиці. Основну увагу приділено проблемам, що становлять концептуальну базу наукового аналізу: питанням, пов’язаним з феноменом інтертекстуальності; історією та джерелами теорії інтертекстуальності; особливий акцент зроблено на теоретичному осмисленні інтертекстуальності як лінгвокультурного явища.

Поняття «інтертекстуальність» та «інтертекст» увійшли в активний науковий обіг тільки з середини ХХ ст., однак процеси, що лежать в основі цього явища, були предметом вивчення й аналізу багатьох відомих російських та вітчизняних філологів ХІХ і ХХ ст. (О. Веселовський, О. Потебня, Л. Якубинський, Р. Якобсон та ін.), ідеї яких лягли в основу формування сучасної теорії інтертекстуальності. У другій половині ХХ ст. дослідження проблем інтертекстуальності були продовжені західноєвропейськими (Р. Барт, Ж. Дерріда, Ж. Женетт, Ю. Крістєва, М. Ріффатерр та ін.) та російськими лінгвістами й філософами – переважно на матеріалі художнього тексту (І. Арнольд, Б. Гаспаров, М. Гаспаров, О. Жолковський, І. Ільїн, Н. Кузьміна, Ю. Лотман, Д. Лихачов, І. Смирнов, Н. Фатєєва, М. Ямпольський та ін.).

Проблеми, пов’язані з феноменом інтертекстуальності, у наш час переходять у ранг більш широких і навіть глобальних, викликаючи інтерес не тільки у фахівців з лінгвістичної поетики, але й у представників багатьох інших лінгвістичних та загальнофілологічних наук. Різноманіття теоретичних підходів до питання про джерела сучасної теорії інтертекстуальності можна, на наш погляд, упорядкувати, умовно розділивши (слідом за Г. Денисовою) усі моделі інтертекстуальності на такі групи:  діалогічну, в основі якої лежать ідеї М. Бахтіна; еволюційну, що ґрунтується на теоріях Ю. Тинянова, і параграматичну, що сходить до ідей Ф. де Соссюра. У межах нашої роботи найбільш продуктивним є використання діалогічної моделі, що об’єднує дослідження, зв’язані з бахтінською традицією (зокрема, це праці Р. Барта, В. Виноградова, Ю. Лотмана, Р. Якобсона).

У теорії тексту інтертекстуальність розглядається як одна з основних властивостей тексту, насамперед художнього. Інтертекстуальність є відбиттям установки автора тексту на діалогічність, у результаті якої породжується значеннєва поліфонія, що виражається присутністю у «своєму» тексті «чужого слова», яке репрезентується в тексті за допомогою перш за все цитат, ремінісценцій, алюзій. Інтертекстуальність при цьому розуміється як «наявність у певному тексті слідів інших текстів», «у вигляді включеності в його тканину фрагментів або певних елементів інших текстів», а в більш широкому розумінні – «діалогічний зв’язок тексту в семіотичному універсумі з попередніми текстами» (О. Селіванова). Теорія інтертекстуальності тією чи іншою мірою пов’язана з теоріями запозичення, спадковості, пародії, діалогізму, «чужого слова», цитації, інтерпретації тексту, однак не зводиться до них. Феномен інтертекстуальності потребує окремого самостійного усвідомлення з урахуванням функціонування в різних типах текстів.

У різноманітних визначеннях інтертекстуальності, незважаючи на безумовні розходження в підходах до цього явища, можна виділити такі загальні риси: а) феномен інтертекстуальності розуміється як зв’язок, взаємодія, суміжність, переклик, діалог текстів, мережа відношень між текстами; б) результат дії інтертекстуальності виражається в неодмінному прирощуванні смислів у процесі цієї взаємодії, абсорбції й трансформації, поглинанні й перетворенні, трансформації й формуванні змісту; в) інтертекстуальність явно перебуває під впливом культурного середовища як при створенні тексту, так і при його розумінні та інтерпретації.

У просторі художнього тексту інтертекстуальність найчастіше проявляється в мовних одиницях. Інтертекстуальна система, що формується в результаті взаємодії експліцитних та імпліцитних інтертекстуальних засобів (вербалізованих або частково вербалізованих), стає однією з найважливіших характеристик ідіостилю автора. До мовних форм інтертекстуальності в художньому тексті належать цитати (різного ступеня точності й атрибутивності), ремінісценції, алюзії, власні імена (ВІ) (найчастіше пов’язані з прецедентними ситуаціями, текстами, висловлюваннями), а також «запозичення світоглядного способу естетичної фіксації світу, бродячі сюжети, парадигматика асоціацій» (О. Селіванова) тощо.

У цьому розділі визначено також співвідношення між поняттями інтертекстуальність та інтертекст, які функціонують у науковій літературі. З точки зору лінгвістичної науки, і зокрема функціональної лінгвістики, інтертекст розглядається як комунікативна одиниця, що встановлює зв’язки з попередніми текстами або тими, які існують паралельно; з суспільним та особистим контекстом життя автора; між адресантом та адресатом (автором і читачем). Інтертекстуальність як категорія (властивість) тексту орієнтована на діалогічність у широкому розумінні за рахунок багаторівневих зв’язків з іншими текстами, а також на залучення до процесів інтерпретації культурної компетенції читача, що робить процес розуміння тексту більш глибоким.

Продуктивним є розуміння інтертекстуальності як лінгвокультурологічного феномена, у якому відбито лінгвокультурну свідомість індивідуума (термін Г. Денисової) і який тісно пов’язаний з поняттям прецедентного феномена, тобто  культурно значущого для представників національно-лінгво-культурного співтовариства (термін В. Красних) явища. Прецедентний феномен уводиться в знову створюваний текст – інтертекст – як інтелектуально-лінгвістичне ціле за допомогою системи мовних засобів, що аналогічні формам інтертекстуальності: цитата, ремінісценція, алюзія, ВІ.

Прецедентність як властивість загальнонаціональної мови, безумовно, використовується авторами художніх творів, і М. Волошин належить до числа тих, у кого це явище виражене найбільш яскраво. Поряд з прецедентністю колективно-мовної властивості в системі художньої творчості в окремих інтертекстуальних елементах (ВІ, цитатних і ремінісцентних формах вираження) можуть формуватися «прецедентні прирощування», додаткові, за Б. Ларіним, комбінаторні (або семантико-культурологічні (додано нами. – І. Ш.)) прирощення смислу, які поза естетичною функцією не є такими.

Ліричний цикл являє собою специфічну жанрову форму віршованої єдності, що виникає при об’єднанні відносно самостійних ліричних віршів у цілісність більш високого порядку й характеризується певними ознаками (авторська заданість композиції; самостійність творів, які входять до ліричного циклу; центробіжна композиція; ліричний характер «зціплення» творів; ліричний тип зображення тощо). Ліричний цикл розуміється як зразок особливого жанрового дискурсу, що характеризується певним тематичним змістом, композиційною й метрико-ритмічною структурою, відбором способів присутності різнорівневих мовних одиниць (фонетичних, лексико-семантичних, фразеологічних, граматичних, синтаксичних, стилістичних) і комплексом «інтенціонно-прагматичних особливостей» (О. Селіванова). Жанр ліричного циклу (особливого наскрізного, тематичного, концептуального виду тексту) дозволяє досліджувати актуалізовані інтертекстуальні форми й елементи найбільш продуктивно. У циклічному ліричному тексті інтертекстуальність проявляє себе як постійно присутнє, хоча й у своєму роді «пунктирне» явище, що дозволяє розглядати цю категорію в якості однієї з універсальних циклоутворюючих властивостей.

У роботі прийняте таке розуміння ліричного циклу (і ширше – метациклу та метатексту), що розуміється як інтертекст, тобто динамічна система, яка одночасно характеризується й закритістю (фіксованість тексту), і відкритістю, що припускає неодмінне залучення читача до діалогу в просторі тексту.

Дослідження крізь призму інтертекстуальності сприйняття творчості М. Волошина адресатом-читачем обумовлено в першу чергу тим, що типологія інтертекстуальних елементів структурується саме в процесі функціонування в його ліричних циклах, у результаті чого інтертекстуальна система поряд з функцією конструктивного параметра ідіостилю поета здобуває й функцію втілення особливостей мовної особистості автора.

Розділ другий «Експліцитні форми інтертекстуальності в ліричних циклах М. Волошина» присвячено розгляду експліцитних (вербалізованих) форм та елементів інтертекстуальності, які функціонують у ліричних циклах поета; описано різновиди цитат (марковані/немарковані, точні/перетворені, атрибутовані/неатрибутовані) і система ВІ в поетичному ідіостилі М. Волошина, взаємозв’язок зазначених інтертекстуальних елементів; розглянуто специфіку їхнього відбору, функціонування й семантико-асоціативних прирощувань при використанні в ліричній циклічній структурі та способи презентації вербальних і графічних засобів для виявлення авторського завдання на встановлення зв’язку з адресатом. Цьому сприяє розміщення акцентів, які за допомогою різних маркерів (лапки, курсив, позиції назви, присвяти, епіграфа) стимулюють (актуалізують) читацьке сприйняття на тих або інших ділянках ліричного тексту.

Основними засобами презентації експліцитних маркованих форм інтертекстуальності є цитата (різного ступеня точності) і ВІ.

Цитата в ліричній творчості М. Волошина представляє основний інтертекстуальний знак (факт, уривок з передтексту), що вводиться в новий текст на різних рівнях мови різними способами; у свою чергу цитування розуміється як процес, спосіб введення «чужого слова» в тканину нового тексту.

Найпоширенішими мовними маркерами елементів експліцитної інтертекстуальності в ліричних структурах М. Волошина є: лапки й курсив (для цитат) і прийом «великої літери» (традиційний для ВІ), а також розміщення цитат і ВІ в сильних позиціях назви, присвяти й епіграфа.

Для творчої манери М. Волошина, за нашими спостереженнями, точне цитування (особливо цитування з використанням маркерів і вказівкою автора або джерела цитації) не є характерним прийомом. Для ідіостилю поета найбільш поширеними прийомами введення цитати є: використання її як назви тексту (окремого вірша, наприклад, «In mezza di cammin», або метациклу – «Selva oscura»), як епіграфа (Див кличет по древию, велит послушати Волзе, Поморью, Посулью, Сурожу) або брати в лапки (И записал в журнале: «Четыр-надца-того и-юля. Ни-чего»).

Практично всі відзначені нами марковані цитати в поетичних творах М. Волошина характеризуються двома особливостями: по-перше, більшість використаних автором цитат, незважаючи на своє маркування (графічне або композиційне виділення), є неточними або трансформованими, здебільшого на семантичному й синтаксичному рівні (виняток становлять поодинокі випадки; нами таких знайдено два). По-друге, у цитати часто відсутня атрибуція, тобто не вказується ні автор, ні твір, з якого взято цитату. Так, наприклад, назва останнього вірша циклу «Amori amara sacrum» «In mezza di cammin» є неточною цитатою початку першого вірша першої пісні «Ада» («Божественна комедія» Данте); дослівно: nel mezzo del cammin – на половині шляху (італ.). Як назва метациклу «Selva oscura» використане словосполучення з другого рядка поеми Данте: selva oscura — «темний ліс» (італ.), частина вислову з «Божественної комедії» «Mi ritrovai per una selva oscura» (у перекладі М. Лозинського «Я очутился в сумрачном лесу»).

З передтекстами співвідносяться й назви інших ліричних творів М. Волошина: «Демоны глухонемые» сходять до вірша Ф. Тютчева «Ночное небо так угрюмо...»; «Трихины» – це образ з епілогу роману Ф. Достоєвського «Злочин і покарання»; «Родина» асоціюється з однойменним віршем М. Лермонтова; «Видение Иезекииля» – з «Книгой пророка Иезекииля».

Епіграфи подані 16 віршам, без точної атрибуції виявлено три: до циклу «Годы странствий», твору «Гроза» і до поеми «Святой Серафим». Цитата, використана в епіграфі до вірша «Гроза», є неточною й неповною; пор.: «…збися дивъ – кличєтъ връху дрєва, вєлитъ послушати – зємли нєзнаєм, Вллъз, и Поморию, и Посулию, и Сурожу, и Корсуню, и тєб, Тьмутороканьскый блъванъ!» (у «Слові о полку Ігоревім») – «Див кличет по древию, велит послушати Волзе, Поморью, Посулью, Сурожу» (у М. Волошина). Далі в самому тексті цього твору автор «доповнює» неповну цитату епіграфа, включаючи безпосередньо в ліричний текст не використані ним вислови й ВІ зі «Слова...»: «земля незнаема», «Корсунь», розширюючи систему топонімів за рахунок ВІ: Ардавда (Ардабда), індивідуально-авторського топоніма Посурожье, створеного за тією ж моделлю, що й Поморье, Посулье. Відсутність в епіграфі посилання на джерело цитати можна розцінити як упевненість автора в знанні читачем тексту, що є для носіїв слов’янської культури прецедентним, або як акцент на анонімності авторства «Слова...».

Як епіграфи М. Волошин використовує й тексти (як правило, без трансформацій) мовами першоджерел: французькою (наприклад, до віршів «Рейнская Богоматерь», «Lutetia Parisiorum», «Взятие Бастилии» й «Взятие Тюильри») і латинською («Преосуществление»). Інтертекстуальний прийом включення текстів, словосполучень, слів мовою оригіналу можна віднести до числа індивідуально-авторських. Цей інтертекстуальний прийом був особливо характерний для першого етапу творчості М. Волошина, коли його реалізовано в назвах окремих текстів («Via Mala», «Mare Inte um», «KбнфйчпЯ», «Голова madam de Lamballe», «Lutetia Parisiorum», «Dmetrius-Imperator»), підциклів («Corona astralis», «Lunaria»), метациклів («Selva oscura»), а також безпосередньо в текстах (Vitreaus – камней прозрачный слиток; А на реке, на месте Notre-Dame / Священник пел заутрени Изиды; Это больного Поэта-Пьеро / Жуткие salto-mortale) або в епіграфах («Fluctuat nec mergitur»).

Цитати, узяті в лапки, зустрічаються в ліричних циклах М. Волошина досить рідко: у чотирьох розглянутих метациклах нами було виявлено близько 30 випадків. Зокрема, цитата в лапках «О, боль, когда бы ни пришла, / Всегда приходит слишком рано» зустрічається в останній строфі ліричного твору «Я ждал страданья столько лет…»; це неточна цитата з вірша К. Бальмонта № 7 циклу «Вода» (зб. «Литургия красоты», 1905). Крім лапок, М. Волошин використовує прийом виділення цитати курсивом (іноді як доповнення до прямої мови, іноді як самостійний маркер «чужого слова»): «Некий встал с востока / В хитоне бледно-золотом, / И чашу с пурпурным вином / Он поднял в небе одиноко. / Земли пустые страшны очи. / Он встретил их и ослепил, / Он в мире чью-то кровь пролил / И затопил ей бездну ночи» (неточна цитата з вірша М. Сабашникової, записаного Волошиним у щоденник 21 (8) червня 1904 р.; перший рядок «И вот другой встает с Востока...»).

Присутність у поетичних ліричних циклах М. Волошина маркованих цитат, на нашу думку, можна вважати сигналом свідомого й підкресленого включення «чужого слова» у знову створюваний текст. Різні види маркування (графічне, композиційне) є сигналами присутності інтертекстуального відсилання до іншого тексту, іншої свідомості, чинник навмисної установки на діалог усередині тексту.

Інтертекстуальні зв’язки досить легко виявляються в алюзіях, ремінісценціях, перифрастичних евфемізмах, натяках і відсиланнях, які виникають при описі певних реалій, у прикметах того або іншого бродячого сюжету тощо, однак «упізнавання», «відкриття» їх ґрунтується на володінні адресатом певним запасом інформації – знань загальнокультурної властивості й особистісного контексту життя автора.

Так, перифрастичний евфемізм божественный гонец («Здесь был священный лес…») служить імпліцитною формою найменування бога Гермеса через назву однієї з його функцій – вісника богів. У вірші «Призыв» виникає мотив міфу про Персефону, дочку Деметри, богиню родючості, яка була викрадена Аїдом: топонім-міфонім Лета підтримується образами палкого лугу («осмугленный знойный луг») і гранатових зерен («Ты гранатовые зерна / Тихой вечности вкусил»). Доповненнями до характеристики ліричного суб’єкта, які ще більше розширюють і поглиблюють образно-змістовне наповнення образу бога Аполлона (вірші «КбнфйчпЯ (Призывы)», «Дэлос», «Дельфы»), служать згадування про атрибути, традиційно пов’язані з ним (лира золотая, золотые стрелы); тварин (дельфийский волк, стаи белых лебедей); рослин, що одержали свої назви від імен улюбленців бога – прекрасної дівчини Дафни та юнака Гіакінфа – і стали його символами (священный лавр, влажный стебель гиацинта).

Як особливу форму алюзії – розгорнутої – можна сприймати й поетичні переспіви творів давньоруської літератури, особливо характерні для другого періоду творчості М. Волошина: «Написание о царях московских», «Протопоп Аввакум», «Сказание об иноке Епифании», у яких автором практично збережений лексичний рівень першоджерела.

ВІ – ще одна група експліцитних вербальних інтертекстуальних елементів, що входить в індивідуально-авторську інтертекстуальну систему М. Волошина. У кількісному відношенні в ліричних циклах поета переважають: ВІ-міфоніми (Аполлон, Деметра, Океан, Зевс, Гера, Гея, Земля-Праматерь, Орфей, Эвридика. Психея); топоніми (реальні й міфологічні) (Россия, Русь, Киммерия, Коктебель, Кара-Даг, Москва, Петроград, Кронштадт, Сибирь, Сиваш, Париж, Монмартр, Рим, Аид, Лета); астроніми, часто пов’язані з міфологічними сюжетами й наділені конотативним змістом (Гиады, Персей, Андромеда, Орион); ВІ реальних людей (історичних осіб і сучасників М. Волошина) (Таиах, Цицерон, Бонапарт, Пушкин, Меншиков, Елисавета, М. Сабашникова, В. Брюсов, М. Цветаева, Р. Хин, Л. Петрова). Особливу групу творять власне «волошинські» ВІ, які створені поетом за допомогою прийому «великої літери» (День, Пустыня, Лик, Гнев, Смерть, Рожденье, Тайна, Террор, Священный путь, Вестник).

ВІ реальних людей, здебільшого сучасників М. Волошина, найбільш активно представлені в позиціях присвяти, за винятком циклу «Облики» і творів другого періоду творчості (метацикл «Неопалимая Купина» і цикл «Произведения 1925–1929 годов»), де вони можуть зустрічатися як у позиціях назви-присвяти або власне присвяти, так і безпосередньо в тексті: «Р. М. Хин», «Напутствие Бальмонту», «М. С. Цетлин»; Памяти А. Блока и Н. Гумилева, Посв. Т. Цемах, Сергею Эфрону, В. А. Рогозинскому, Андрею Белому; При Керенском, как прочий флот, / Он был правительсву оплот, / И Баткин был его оратор, / Его герой – Колчак («Матрос»).

Основними засобами присутності в ліричному тексті немаркованої цитати є алюзія, ремінісценція, перифрастичне словосполучення. Відсутність маркерів, доповнена деяким перефразовуванням текстів-джерел, дозволяє припустити «ненавмисність» природи включення в текст «чужого слова», «сплавлення» чужої свідомості з авторською, іноді об’єднання й поєднання в одному контексті цілої низки цитат («уламки цитат»). Майже точний перифраз з неоплатоників є присутнім у вірші «Призывы»: «Я солью в сосуде медном / Жизни желчь и смерти мед, / И тебя по рекам бледным / К солнцу горечь повлечет» («желчь жизни и мед смерти»); у вірші «Трихины» – цитати з романів Ф. Достоєвського «Ідіот» і «Брати Карамазови»: «Ты говорил, томимый нашей жаждой, / Что мир спасется красотой, что каждый / За всех пред всеми виноват» («…мир спасется красотой» (перифраз слів Аделаїди: «С этакой красотой можно мир перевернуть!») і «…каждый / За всех во всем пред всеми виноват» (слова старця Зосими)).

Експліцитні інтертекстуальні елементи є найбільш частотними способами введення в текст ліричних циклічних творів різних культурних шарів. «Культурологічні» переваги М. Волошина можна охарактеризувати з урахуванням умовного розподілу його творчості на два періоди: у першому вони переважно пов’язані з культурою й історією античного світу й Франції, у другому – з культурою й історією Росії, починаючи з Давньої Русі й закінчуючи сучасними поетові подіями.

Своєрідність індивідуально-авторської манери М. Волошина, яка виражалася в підвищеній увазі до інтертекстуальної наповненості власних ліричних творів, можна простежити й за кількісними показниками: наприклад, використання ВІ у ліричному циклі «Алтари в пустыне» (усього 9 віршів) складає 71 уживання. Уся ономастична система в ідіостилі поета володіє інтертекстуальним потенціалом у результаті актуалізованих усередині її перекликів. Однак у ній, звичайно ж, можна виділити найбільш інтертекстуально й естетично значущі компоненти – це ВІ-міфоніми. Саме вони становлять у творчості Волошина ядро ономастичної інтертекстуальної системи, хоча ефективність функціонування цієї системи забезпечується всіма вхідними в неї членами, жоден з яких не може бути вилучений без шкоди для загального смислонародження та смислорозуміння тексту (і ліричного циклу, і метатексту в цілому).

До числа ВІ, яким віддає перевагу М. Волошин, входять ВІ-антропоніми реальних людей, які становили коло близьких поетові друзів та однодумців (основна функція таких ВІ – актуалізація синхронних авторові часових зв’язків), а також топоніми, астроніми (насамперед наділені конотативним змістом). У зв’язку з розширенням індивідуально-ономастичної інтертекстуальної системи за рахунок ономастичних груп останніх (топонімів й астронімів) вважаємо за доцільне вказати на синкретичний характер окремих ВІ в ідіостилі М. Волошина, що також актуалізує їх інтертекстуальну функцію: практично всі ВІ-астроніми пов’язані з грецькою міфологією (Персей, Андромеда), топоніми, як правило, особистісно значущі для автора (Киммерия, Париж, Коктебель; расплавленный Петроград, за визначенням М. Волошина – пруклятый город).

У висновках до цього розділу визначено, що основною особливістю прояву інтертекстуальності в ліричному циклі (ширше – усієї творчості) на експліцитному рівні є «сплавлення» всіх інтертекстуальних форм та елементів (з неодмінним включенням імпліцитних форм), що дозволяє вводити в структуру знову створюваного тексту значну за обсягом інформацію про поетичну й культурну пам’ять, які наділяються смислоутворюючою функцією.

У третьому розділі «Імпліцитні форми втілення інтертекстуальності в ліричних циклах М. Волошина» феномен інтертекстульності розглянуто на концептуально-підтекстовому (частково вербалізованому), композиційному й метрико-ритмічному рівнях.

У поетичній творчості М. Волошина за допомогою інтертекстуальних форм і елементів та їхньої взаємодії формується специфічна («своя») концептуальна система, що відбиває особливості світосприймання й світогляду поета, будучи однією з характерних рис його ідіостилю.

Художніми концептами, що включають у себе значний індивідуально-авторський компонент, серед інших, є «Лик» і концептуальний комплекс «Рідна земля/Батьківщина», що поєднує концепти «Кіммерія» й «Русь/Росія». Ці концепти створюються в результаті повторів ключових слів, підтримані загальним (як вузьким – на рівні окремого вірша, так і широким – у всій творчості поета) контекстом. У формуванні концепту «Кіммерія» активну участь бере весь комплекс інтертекстуальних форм та елементів (як експліцитних, так й імпліцитних), що взаємно доповнюють один одного. Топоніми Кіммерія, Коктебель і Кара-Даг поєднуються у своєрідну семантичну «волошинську тріаду», навколо якої й організовується вся система інтертекстуальних елементів. У цій тріаді ВІ Коктебель і Кара-Даг займають «підпорядковану» позицію, входячи в більш широке поняття – концепт «Кіммерія», що реалізується через систему ВІ реальних топонімів, географічних «прикмет» Східного Криму: «Коктебель», «Карадаг», «Сурож» (давня назва Судака), «Посурожье», «Поморье» (узбережжя Азовського й Чорного морів), «Эвксинский понт», «Понт», «Киик-Атлама» (гористий мис у Чорному морі біля Коктебеля), «Каллиера» (венеціанська гавань у Східному Криму, середньовічне місто, залишки якого були знайдені під час розкопок недалеко від Коктебеля). Експліцитна система інтертекстуальних елементів «занурена» у свою чергу в імпліцитний контекст, що реалізується через систему позначень: колірної гами кіммерійського пейзажу (рыжий, бурый, горелый, золотой, лиловый, огненно-красный, рдяный, медный, ржавый); лінгвістичного (у т.ч.  і метафоричного) втілення особливих «кіммерійських» запахів (полыни, чобра, мяты; расплавленного зноя); історичних подій (прецедентних для автора), що відбувалися в цій частині Криму (вірші циклу «Усобица»), тощо.

Слово – поняття – концепт «Лик» відрізняється концептуальною значущістю протягом усієї творчості М. Волошина. Це поняття поет співвідносив не тільки із зовнішністю, рисами людини (пор. розуміння, зафіксоване в сучасній мові): для поета й художника були важливі лик душі, лик міста, лик землі, лик суспільної події. Слово лик є одним з ключових і найбільш частотних слів (як на рівні циклу, так і метатексту), що підтверджується й постійним використанням прийому паронімічної атракції. (Пор.: лик – ликованье – огнеликий – ликодатель – Ликей у циклі «Алтари в пустыни», де «лик» стає семантичним центром; на рівні метатексту цей ряд доповнюють облик – личини – сердолик). Це слово неодноразово вжите у творчості М. Волошина в якості ВІ – Лик, що також підкреслює його особливу концептуальну значущість.

У ліричних циклах М. Волошина інтертекстуальність досить активно проявляється й на метрико-ритмічному та композиційному рівнях тексту. Метрико-ритмічна пам’ять характеризується багатою асоціативністю, дозволяючи підключати глибинні, невербалізовані рівні поетичного твору, оскільки сама циклічна природа поезії пов’язана з метричною й ритмічною побудовою та римо-зворотним очікуванням. Обидва відзначені рівні, тісно пов’язані з процесами підсвідомості, знаходять вираження в особливого роду цитатах – метрико-ритмічних і композиційних.

Прикладами метрико-ритмічних «цитат» можна вважати в поетичній творчості М. Волошина використання античного розміру галіямбу («Я иду дорогой скорбной в мой безрадостный Коктебель…») і верлібру (цикл «Путями Каина. Трагедия материальной культуры»), заснованого на інтонаційно-синтаксичній однорідності та домірності рядків і вільного від їхньої внутрішньої симетричності, що активно використовувався поетом у другому періоді творчості.

Композиційні «цитати» знайшли вираження в прихильності М. Волошина до використання античних типів строф (архілохова строфа («Темны лики земли. Замулились влагой долины...»), сапфічна («Вещий крик осеннего ветра в поле…»), алкеєва («Сизым и низким облаком дол повит…»)) і сонета, визнаним майстром якого він був. На нашу думку, саме ця форма входить до числа найбільш частотних композиційних способів організації ліричних творів. Особливістю волошинських сонетів є виражене злиття в них властиво ліричного й філософського початків, що знайшло яскраве втілення у двох вінках сонетів – «Corona astralis» й «Lunaria» (на думку багатьох, вінок сонетів є найбільш важкою формою циклічної організації віршів).

У висновках узагальнено основні результати проведеного дослідження переважно з урахуванням функціонального навантаження форм та елементів інтертекстуальності в просторі а) ліричного циклу й б) метатексту М. Волошина:

1. Установка на інтертекстуальність є у творчості М. Волошина одним з основних засобів організації поетичного простору не тільки в межах окремого ліричного тексту, але й у структурі ліричного циклу, що поєднує низку текстів, і ширше – усієї творчості, яка розуміється нами як метатекст. Основне призначення цього принципу, що закономірно припускає широке й різнопланове залучення різних інтертекстуальних елементів у межах окремого твору й/або циклу, – сприяти виявленню, концентрації та нарощуванню провідних наскрізних мотивів і концептуально значущих для поета художніх смислів.

2. Категорія інтертекстуальності в різних її проявах активно представлена у творах Максиміліана Волошина як на експліцитному (вербалізованому), так і на імпліцитному рівнях. Особливістю, що характеризує функціонування інтертекстуальності в ідіостилі М. Волошина, можна назвати відсутність у «чистому вигляді» умовно виділених нами форм інтертекстуальності.

3. У результаті виражених авторських установок на діалогізм і поліфонію ліричних текстів інтертекстуальність стає в структурі знову створюваного тексту смислоутворюючим елементом значного простору поетичної й культурної пам’яті. Для творчої манери М. Волошина особливо характерна тенденція до оригінальної асиміляції («сплавлення») у ліричних творах інтертекстуальних форм та елементів, що репрезентують різні текстові рівні ліричних структур. Елементами експліцитної (вербалізованої) форми інтертекстуальності виступають: точна й перетворена цитата, маркована й немаркована; ВІ, алюзія, ремінісценція, перифраз тощо; представлена в більш прихованих формах імпліцитна інтертекстуальність (частково вербалізована) знаходить своє вираження в концептуально-підтекстовій інформації, а також у композиційних і метрико-ритмічних цитатах, що «працюють» в основному на асоціативно неусвідомлюваному рівні сприйняття.

4. Про своєрідність індивідуально-авторської манери М. Волошина, що виражена в його підвищеній увазі до інтертекстуальної наповненості власних ліричних творів, свідчать і статистичні показники. У кількісному відношенні серед основних способів і прийомів експліцитної форми інтертекстуальності, як і можна було припустити, у ліричних циклах М. Волошина переважають різноманітні власні імена. Серед ВІ, що наділяються поетом інтертекстуальною значущістю, найбільш частотні, як показали наші спостереження, ВІ-міфоніми; а також топоніми, астроніми (насамперед наділені конотативним змістом), ВІ-антропоніми реальних людей, які становили коло близьких поетові друзів та однодумців. Значний за обсягом шар інтертекстуальних форм становлять у творчості М. Волошина цитати з різним ступенем атрибутивності та алюзії, що являють собою своєрідні «уламки» цитат, як правило, без атрибуцій.

5. При виявленні основних експліцитних інтертекстуальних форм та елементів, у цілому властивих творчій манері М. Волошина, виявляються певні закономірності: за нашими спостереженнями, ВІ реальних людей найбільш активно представлені в ліриці поета в позиціях епіграфа й присвяти. ВІ інших груп, як правило, функціонують безпосередньо в тексті творів.

6. У розглянутих ліричних текстах найчастіше спостерігається співіснування в єдиному текстовому просторі ВІ як інтертекстуальних сигналів різних культур та історичних періодів, що розрізняються лише кількістю вживань.

7. Цитати, атрибутовані й графічно зазначені, є для ідіостилю М. Волошина, порівняно з ВІ, не настільки частотними експліцитними інтертекстуальними елементами. Як показало проведене дослідження, найчастіше ці інтертекстуальні елементи використовуються для реалізації важливих авторських установок: присутність у поетичних текстах М. Волошина цитат у лапках, використання їх у позиціях назви або епіграфа звичайно відбиває свідомий і підкреслений намір автора ввести «чуже слово» у створюваний текст. Алюзії й ремінісценції виступають у системі ідіостилю поета як знаки творчого «присвоєння», осмислення й переосмислення «чужого слова», підключення свідомості своєї особистості до особистості іншого, їхнє зіткнення й взаємодія.

8. У результаті поліфункціональності інтертекстуальних форм та елементів у ліричних текстах М. Волошина асоціації, що виникають у кожної інтертекстуальної одиниці, формують додаткові прирощування смислів, що базуються на культурній пам’яті й особливостях особистості поета, до яких у процесі сприйняття неодмінно підключається й культурна пам’ять читача.

9. У метатексті в результаті взаємодії всіх інтертекстуальних систем, які формуються в просторі ліричного циклу, відбувається їхнє сполучення, накладання, що дозволяє, на нашу думку, говорити про створення власної художньої картини світу поета, яка відрізняється явною індивідуальною своєрідністю.

10. У творчості Максиміліана Волошина нами відзначено низку інтертекстуальних елементів – ВІ і ключових слів, культурологічний обсяг яких значно ширше їхнього традиційного змісту. Вони формують наскрізні образи в результаті використання різних типів повторів (лексичних, морфологічних і композиційних). Використані в текстах одного циклу або у творах різних періодів творчості інтертекстуальні сигнали стають елементами, що втілюють автоінтертекстуальність, здобуваючи концептуальну значущість, перетворюючись при цьому в категорії, що потребують не тільки лінгвоестетичного, але й концептуального аналізу. Це, зокрема, концепт Лик і концептуальний комплекс, умовно названий нами Рідна земля/Батьківщина, у який входять концепти Земля, Кіммерія й Русь/Росія.

11. Проведене дослідження підтвердило принципову значущість для інтелектуальної поезії, яскравим представником якої є М. Волошин, особливого структурування ліричного тексту, при якому мовні форми, що втілюють найбільш важливі для автора змісти, містяться в сильні позиції: назва, епіграф, початок і кінець тексту або формально виділені частини (глави, строфи й т. п.).

12. Особливої значущості інтертекстуальні прийоми набувають в умовах циклічних ліричних структур М. Волошина (а також метатексту в цілому), де сама композиційна побудова стає додатковим способом актуалізації позицій «висування» на всьому текстовому просторі. Циклічна структура вже своєю формою забезпечує когнітивно-філософське осмислення тексту, на яке, як ми можемо стверджувати, при створенні своїх творів розраховував автор.

13. Інтертекстуальні елементи тексту, за допомогою яких здійснюється загальна інтертекстуальна стратегія автора, у процесі реалізації своїх функцій у творчості М. Волошина трансформують свій семантичний обсяг. Однак ця трансформація виражається, як правило, не в явному переосмисленні значення (це нерідко спостерігається в сучасних поетів), а, скоріше, у своєрідному співвіднесенні, проекції («примірюванні») великого за обсягом символічного змісту інтертекстуальних елементів (різноманітних за формами представленості) з різними культурними контекстами, традиціями й звичаями різних (іноді дуже несхожих) культур.

14. Для поета надзвичайно важливим завданням було встановлення контакту з читачем, що знаходить прояв у розміщенні акцентів, який стимулюють сприйняття адресата за допомогою актуалізації певних ділянок читацького тезауруса. За допомогою всіх форм й елементів інтертекстуальності успішно досягається «втягування» читача в ліричні розмірковування, що виражається в реалізації багаторівневого «дізнавання» і сприйняття інтертекстуальних знаків, утілюючи діалогічний принцип сполучення культурної пам’яті автора й читача. Це, безумовно, надає процесу сприйняття словесної художньої творчості більшу багатомірність та естетичну значущість.

Основні положення й висновки дослідження викладені в таких публікаціях:

1. О поэтике миницикла Максимилиана Волошина «Два демона» // Вісн. Луган. держ. пед. ун-ту імені Тараса Шевченка: Філол. науки. – 2003. – № 2 (58). – С. 107–114.

2. Взаимодействие интертекстуальных приемов в художественной структуре метацикла Максимилиана Волошина// Східнослов’янська філологія: Зб. наук. пр. – Вип. 4. – Горлівка: Вид-во ГДПІІМ, 2004. – С. 94–108.

3. Посвящение в системе интертекстуальных приемов Максимилиана Волошина // Наук. зап. Луган. нац. пед. ун-ту імені Тараса Шевченка: Зб. наук. пр. Сер. «Філол. науки». – Вип. 5. – Т. 2. – Луганськ: Альма-матер, 2004. – С. 248–257.

4. Интертекстуальное воплощение языковой личности автора в лирическом цикле // Вісн. Луган. нац. пед. ун-ту імені Тараса Шевченка: Філол. науки. – 2004. – № 12 (80). – С. 160–168.

5. Человек и машина: осмысление проблемы в лирическом цикле Максимилиана Волошина // Вісн. Луган. нац. пед. ун-ту імені Тараса Шевченка: Філол. науки. – 2005. – № 2 (82). – С. 162–171.

6. К вопросу о языковой личности переводчика (на материале переводов с французского М. Волошина) // Вісн. Луган. нац. пед. ун-ту імені Тараса Шевченка: Філол. науки. – 2005. – № 15 (95). – С. 163–170.

7. Топоним Кара-Даг в системе поэтического мировосприятия Максимилиана Волошина (опыть анализа элемента в структуре лирического миницикла) // Вісн. Луган. нац. пед. ун-ту імені Тараса Шевченка: Філол. науки. – 2006. – № 5 (100). – С. 106–115.

8. Славянская мифология в индивидуально-культурной модели мировосприятия Максимилиана Волошина // Вісн. Луган. нац. пед. ун-ту імені Тараса Шевченка: Філол. науки. – 2006. – № 11 (106). – С. 197–202.

9. Концептуализация понятий как интертекстуальный прием в лирике М. Волошина // Проблеми загальної, германської, романської та слов’янської стилістики: Матеріали ІІ міжнарод. наук.-практ. конф.: У 2 т. – Горлівка: Вид-во ГДПІІМ, 2005. – Т. 2. – С. 270–273.

10. Об одной особенности поэтического мировосприятия Максимилиана Волошина // Науковий пошук майбутніх дослідників: Зб. наук. пр. студентів. – Луганськ: Альма-матер, 2001. – С. 190–195.