Капустіна Н.Б. Класичний і некласичний підходи у філософсько-правовому дослідженні феномену влади

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюються мета і завдання, методологічна основа, наукова новизна, відображена у висновках, які виносяться на захист, і практичне значення отриманих результатів. Наводяться дані про апробацію результатів роботи, структуру та обсяг дисертації, публікації дисертантки.

Перший розділ присвячений становленню й еволюції класичного філософсько-правового розуміння категорії влади. Аналіз починається з поглядів Платона, який звертався до проблеми влади у зв’язку з проблемою держави і вважав, що навіть духовне життя й інтимні відносини повинні регулюватись державною владою, котрій приписував божественне походження; він обстоював верховенство закону. Аристотель загалом підтримував Платона, але писав, що у державі потрібна гармонія, а не унісон. Він поставив питання про розподіл влад. Філософи та юристи Стародавнього Риму дотримувались близьких поглядів.

Для теоцентричного християнського світогляду влада є божественним установленням, заснованим на біблійних заповідях.

У Стародавньому Китаї мислителі також досліджували феномен влади. Конфуцій, зокрема, наголошував на божественному характері її походження, трактуючи її патріархально-патерналістськи. Мо-Цзи став чи не найпершим, хто у найзагальнішому вигляді проголосив ідею “суспільного договору”.

Якщо докласичний світогляд характеризувався домінуванням принципу “волі до віри”, то основною рисою класичного світогляду, безперечно, стає “воля до влади”. Новий підхід зароджується у філософії права і політиці доби Відродження та Нового часу. Макіавеллі виступив з ідеєю сильної централізованої влади, для якої вважав дозволеними будь-які методи. Розум людини він розглядав як важливий засіб у цій боротьбі, а вірі, християнській моралі відводив вельми незначну роль. Його теорія показала, на що здатний розум, який керується самим лише прагматичним ставленням до влади.

Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.-Л.Монтеск’є, Ж-Ж.Руссо та інші мислителі розробляють принципи демократії, суспільного договору, поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, а також формують інструментально-силову концепцію влади. Їх погляди багато в чому поділяв Г.Гегель. Разом з тим він критикував протиставлення різних гілок влади, вбачаючи сутність внутрішнього суверенітету держави у залежності і підпорядкованості всіх гілок влади державній єдності.

Класична філософія віддавала перевагу загальному над одиничним, цілому над окремим; не лише знання вважалося системним, сама природа і суспільство розглядалися як системи, а особистість поставала елементом суспільно-державної тотальності. Класичній концепції влади притаманні раціоналізм, гносеологізм, логоцентризм, методологізм.

У другому розділі об’єктом аналізу є перехід до некласичного філософсько-правового трактування влади. Некласичну філософію можна визначити як підхід до людини, орієнтований на домінування особливого над загальним, а проблем людського існування – над теоретико-пізнавальними проблемами. Тому вона змогла подолати логоцентризм, гносеологізм і методологізм класичної концепції влади, дослідити владу в ширших контекстах, причому з прагматичним ухилом.

В рамках нового світобачення сформувалося біологічне трактування влади, для представників якого влада є механізмом приборкання людської агресивності, закладеної в інстинктах людини як біологічної істоти. Виходячи з таких міркувань, Ф.Ніцше тлумачив владу як волю і спроможність до самоствердження. К.Маркс, Ф.Енгельс, В.І.Ленін та їхні послідовники розглядали владу з позицій соціальної конфліктології – як відношення панування і покори між класами. Біхевіористи прирівняли поняття влади до “політичного відношення” загалом.

У теорії З.Фройда проблема влади – це проблема панування несвідомого над людською свідомістю і поведінкою та проблема примирення чи боротьби з цією владою. Представниця неофройдизму К.Хорні визначальним мотивом політичної поведінки вважала страх, породжуваний ворожим людині соціальним середовищем, і трактувала прагнення людини до влади як засіб його подолання. Е.Фромм розглядав психологічні риси носіїв влади і тих, хто їй підкоряється, і підкреслював здатність останніх і необхідність для них обстоювати свої права.

Прихильник міфологічного підходу до влади Л.Дюгі дійшов висновку, що влада пов'язана з фізичними, моральними, релігійними, інтелектуальними та економічними перевагами одних людей над іншими. Для надання легітимності своїм владним домаганням “сильні” використовували міфи про божественний характер влади тощо.

Такий корифей соціології, як М.Вебер дав класичне визначення поняття влади як усякої можливості проводити свою волю в межах певного соціального відношення, у тому числі всупереч опорові. Він дослідив чисті типи легітимного панування: легальне, традиційне та харизматичне.

У рамках структурно-функціонального аналізу (зокрема, Т.Парсонсом) була розроблена системна концепція влади як функції соціальних систем. Представник інтеракціоністської теорії Д.Ронг з’ясував, що владні відносини можуть набувати форми асиметричної взаємодії зі зміною ролей чинників при поділі зон впливу.

Виходячи з моделі комунікативної дії, Х.Арендт підкреслювала, що влада – це багатостороннє інституціональне спілкування. Ю.Габермас виділяє два типи поведінки: комунікативний і стратегічний. Стратегічна поведінка має на меті не досягнення порозуміння, а задоволення певного інтересу і веде до свідомого чи несвідомого обману партнера. Наслідки і того, й іншого для суспільства, культури й особистості можуть стати фатальними. У випадку ж комунікативної поведінки складаються впорядковане середовище, стійкі легітимовані міжособистісні стосунки тощо. Такий підхід, вважає вчений, дає можливість діагностувати головні соціокультурні проблеми сучасності, а також виявити приховане насильство системи. Вирішення даної проблеми він бачить у взаємодії влади та права і в участі права у відправленні влади.

Отже, названі нами представники некласичної філософії, досліджуючи феномен влади, поступово зміщують центр уваги з зовнішніх сил на внутрішнє поле сил в області несвідомого. Останні змагаються за панування над тілом і розумом суб’єкта і проявляються як у приватному житті людини, так і в масштабах суспільства у формі державних інститутів і соціальних гегемоній. Ці зміни у розумінні влади розвинув постструктуралізм.

Його трактуванню влади присвячено третій розділ. Постструктуралізм виник у 60-х роках ХХ ст. як спроба пояснення методологічних засад структуралізму. Його відзначає програмне визнання кризи цінностей попередньої епохи, що зумовила відхід від тотального всезагального і повернення до самоцінності індивідуального досвіду на мікрорівні, плюралізм, толерантність. Ці риси об’єднують його з постмодернізмом, а також з постнекласичною філософією. Однак у розумінні влади постструктуралізм розвиває притаманне некласичній філософії прагматичне тлумачення принципу „волі до влади”.

Основний представник цієї течії М.Фуко розумів владу як ірраціональний першодвигун історії, як розмаїття відносин сил, що заповнюють і організують певну сферу. Можливість влади він бачить не у споконвічному існуванні державного насильства чи державного суверенітету, від якого були б похідними нижчі форми влади, але в “цоколі співвідношень сил”, що постійно породжують ситуації влади і завжди мають нестабільний та локальний характер. Фуко робить акцент на праві особистості виявляти власну волю до влади, тобто на її правах і свободах.

Р.Барт розглядає владу в рамках “політичної семіології” й розуміє її як мовну діяльність. Ж.Бодріяр виходить з того, що ми живемо в еру тотальної симуляції, яка має своїм результатом так звані “симулякри”, тобто образи, за якими врешті-решт може нічого не стояти; влада у просторі симуляції дезорганізується і стає симуляцією влади. Автори теорії “шизоаналізу” Ж.Дельоз та Ф.Гваттарі розуміють шизофренію як основний засіб особистості в її протистоянні “хворій цивілізації” капіталістичного суспільства. Шизоаналіз спрямований на заперечення широкомасштабних структур у суспільстві й у психіці, які контролюють життєдіяльність індивідів. Соціологічна програма П.Бурдьє має на меті ствердження республіканських цінностей. Він розуміє інтелектуала не як одинака, що протистоїть світу і владі, а як господаря, підкреслює гідність особистості.

Таким чином, концепції моралі та права, розроблені в руслі постструктуралізму, визнають вичерпаною онтологію, в межах якої реальність могла піддаватися примусовому перетворенню, і відмовляються служити обґрунтуванню державної влади, акцентують увагу на правах і свободах людини.

Узагальнюючи розглянуті трактування влади, можна сказати, що прагнення до влади є проявом прагнення до існування; для суспільства в цілому влада набирає форми здатності до саморегулювання; для окремої людини як суб’єкта влади це можливість визначати діяльність об’єкта; соціальна цінність влади залежить від того, якою мірою вона сприяє олюдненню людини.

Четвертий розділ присвячений значенню конституційного досвіду Франції для дискурсу про владу в українській філософсько-правовій науці, для прискорення процесу реформування політично-правової системи України. Він дозволяє сформулювати такі пропозиції.

1. Враховуючи посилення останнім часом у нашому суспільстві міжконфесійних, міжетнічних і міжнаціональних конфліктів, слід зробити доповнення до ст. 1 Конституції нашої держави і ввести до числа загальних засад України як держави світськість.

2. Слід на національному конституційному рівні запровадити інститут, подібний до Державної ради Франції як вищого органу адміністративної юстиції й консультативного органу уряду, що має оцінювати ті акти, які йдуть від виконавчої влади, робити попередні висновки по її законопроектах, здійснювати контроль за діяльністю адміністративних органів.

3. Ст. 101 Конституції України варто було б розширити за рахунок нормативних приписів (які містяться у французькій конституції) про можливість українського омбудсмена звертатися з приводу порушення прав і свобод людини і громадянина до відповідних міжнародних організацій.

4. Зважаючи на характер і тенденції розвитку та конституційний досвід Французької Республіки, особливо слід підкреслити значення для України поділу у французькій конституції нормативних актів, зокрема, на “органічні закони”, “звичайні закони”, “референдні закони”, які відповідно мають відображати цільову та функціональну правову політику. Упровадження подібних правових норм у національну правову систему (систему законодавчих актів) утворило б “перехідний місток” між сферами державного правотворення та реалізації народом його суверенної волі.

У п’ятому розділі розглядається значення Конституцій Росії та США для розвитку Конституції України. Вивчення Основного Закону США є корисним насамперед у плані налагодження конструктивних взаємовідносин між громадянським суспільством та правовою державою, а також поліпшення механізму реалізації прав і свобод людини і громадянина. Важлива роль тут належить органам місцевого самоврядування. Трактування влади як здатності до саморегулювання можна застосувати і до місцевих громад. Дослідження Конституції РФ дозволила нам сформулювати такі пропозиції.

1. Основний Закон РФ (ст. 10-11) закріплює принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, при цьому одночасно встановлює коло органів, котрі здійснюють державну владу. В Конституції України таке коло органів не конкретизоване і деталізоване. На нашу думку, слід розширити відповідним чином розділ „Загальні засади”.

2. Доречним видається конституційне положення РФ про те, що Президент Росії безпосередньо не належить до жодної з трьох гілок влади. Ми пропонуємо деталізувати ст. 102 Конституції України положенням „Президент не належить до жодної з гілок влади”, що дозволило б точніше визначити місце Президента в системі органів державної влади.

3. У Конституції РФ чітко встановлено, що органи місцевого самоврядування не входять до системи державних органів. У чинній Конституції України таке чітке положення відсутнє. Тому слід удосконалити розділ ХІ національного Основного Закону аналогічними нормами.