КЛІНІКО-ІМУНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПЕРЕБІГУ ГНІЙНОГО ВЕРХНЬОЩЕЛЕПНОГО СИНУСИТУ У ХВОРИХ НА ІНСУЛІНЗАЛЕЖНИЙ ЦУКРОВИЙ ДІАБЕТ

Краткое содержание

Матеріали і методи дослідження. Особливості клінічного перебігу вперше маніфестованого ГВС досліджено у 110 хворих з супутнім ІЗСД – 1 група. Серед них 89 жінок (81%) та 21 чоловік (19%). Вік хворих становив від 18 до 50 років. Групу порівняння склали 150 хворих без супутнього ІЗЦД: 120 хворих на хронічний гнійний верхньощелепний синусит (ХГВС) – 2 група та 30 хворих на гострий гнійний верхньощелепний синусит (ГГВС) – 3 група. У пацієнтів інша супутня патологія була в стадії ремісії. Контрольну групу склали 30 практично здорових осіб.

Основні клінічні показники хворих основної і порівняльної групи враховують вік, стать, анамнез, об’єктивні дані, що свідчить про репрезентативність груп і проведених досліджень. При постановці діагнозу ГВС використовували загальноклінічні (збір скарг, анамнезу, огляд ЛОР-органів, клінічні аналізи крові та сечі, біохімічне дослідження крові) та інструментальні методи дослідження (ендоскопічне, променеве).

Мікробіологічні дослідження вмісту верхньощелепних пазух проводили загальноприйнятими методами. Ідентифікацію ізолятів проводили у відповідності з положенням Наказу МЗ СРСР № 535 (1985) та відповідно таксономічних тестів визначення бактерій Берджі (Дж. Хоулт и др., 1997). Методи досліджень описані в роботах О. І. Поздеева (2001).

Імунологічне обстеження проведено у 62 хворих із вперше маніфестованим ГВС з супутнім ІЗЦД – 1 група, 30 хворих ХГВС без супутнього ІЗЦД – 2 група, 30 хворих ГГВС – 3 група та 30 практично здорових осіб. Вік хворих становив від 18 до 50 років.

Програма імунологічних досліджень включала оцінку загального імунітету з зосередженням на фагоцитарній та гуморальній ланках. Мононуклеарні лейкоцити з крові отримували на градієнті густини фікола-верографіна 1,077, нейтрофіли – на градієнті подвійної густини 1,093:1,077. Фагоцитарну активність нейтрофілів та моноцитів оцінювали по здатності клітин поглинати S. aureus (штам 209) (Е. У. Пастер и др., 1989). Визначали фагоцитарне число (ФЧ) та фагоцитарний індекс (ФІ). Ефективність внутріклітинного кілінгу (ВК) оцінювали за методом S. Nielsen (1995). Кисеньзалежну метаболічну активність фагоцитів вивчали у спонтанному та індукованому суспензією зимозану НСТ-тесті (Е. У. Пастер и др., 1989).

Анаеробний гліколіз в клітинах оцінювали фотометрично, використовуючи ензиматичний метод (В. С. Аситиани, 1969). Активність сукцинатдегидрогенази (СДГ) визначали в кріолізаті нейтрофілів фотометрично (В. С. Аситиани, 1969). Активність міелопероксидази (МПО) в клітинах визначали спектрофотометрично (М. З. Саидов, Л. Д. Пинегин, 1991). Вміст катіонних білків у нейтрофілах визначали за допомогою лізосомально-катіонного тесту (ЛКТ) (В. Е. Пигаревський, 1988). Активність лізоцима в клітинах визначали турбодиметричним методом (И. В. Бухарин и Н. В. Васильев, 1974).

Титр антитіл до умовнопатогенних мікроорганізмів та загальної антигенної детермінанти (ЗАД) бактерій визначали за допомогою імуноферментного аналізу (ІФА) (С. В. Филатова, 2001).

Стан білкових і ліпідних компонентів мембран лімфоцитів досліджували методом спектрофлюорометрії з використанням флуоресцентних зондів АНС (анілінафталінсульфокислота), МНКС (2-метіл-5-нітроізокарбостріл) та ГГБАК (7-гідрокси-6гексил-3(2-бензімідазолін)-амінокумарин) (Ю. А. Владимиров и др., 1979). Фосфоліпідний склад мембран нейтрофілів вивчали хроматографічно. Екстракцію ліпідів проводили за методом Folch et al (1972). Активність рецепторного апарату нейтрофілів (C3b и FcIgG рецептори) оцінювали за морфофункціональним показником афінності (МПА) рецепторів (В. Н. Шаблин и др., 1990).

Цитокінпродукуючу здатність мононуклеарів та нейтрофілів крові вивчали в культурі клітин in vitro (А. П. Лыков, 1998). Вивчали спонтанну та ФГА-індуковану продукцію мононуклеарами ІЛ-1β, ФНПβ, ГМ-КСФ, та нейтрофілами – Г-КСФ і М-КСФ. Концентрацію в середовищі цих факторів визначали ІФА. Вплив ГМ-КСФ на фагоцитарну активність та активність рецепторного апарату нейтрофілів вивчали in vitro.

Вміст сироваткових Ig G, А, М і sIg А у ротоглотковому секреті визначали спектрофотометрично (В. В. Чиркин и др., 1990). Концентрацію циркулюючих імунних комплексів у крові та їхні розміри визначали методом селективної преципітації з ПЕГ-6000 (В. М. Фролов и др., 1991). Автоантитіла до еластину та колагену визначали за допомогою ІФА. Афінність антитіл (IgG) до загальної антигенної детермінанти в сироватці крові оцінювали за допомогою відносної величини за методом R. Luxton, Е. Tompson (1990) та визначали ступінь глікозилювання антитіл, що продукуються.

Ефективність застосування хлорофіліпту у хворих на ГВС з ІЗЦД було вивчено на 32 пацієнтах (основна група – ОГ), які сумісно з традиційною терапією отримували внутрішньовенно 0,25 % розчин хлорофіліпту по 2 мл 2 рази на добу протягом 7 діб. Враховуючи, що зміни фагоцитарної активності клітин асоційовані зі структурними перебудовами в їх мембранах та змінами в їх фосфоліпідному складі, а також розладами в метаболізмі клітин, хворим на ГВС з ІЗЦД були рекомендовані: ессенціале по 2 капсули 3 рази на добу впродовж 30 діб, нестероїдний анаболічний препарат калія оротат по 0,5 г 3 рази на добу курсом 30 діб, полівітаміни.

Групу порівняння – (ГП) – склали 30 пацієнтів, які отримували аналогічну терапію за виключенням хлорофіліпту. Клінічне обстеження та імунологічні дослідження пацієнтів виконувались на 3, 7, 12 добу від початку лікування, спостереження пацієнтами проводилось впродовж 1 року.

У роботах автора за темою дисертації використані методи математичної статистики для аналізу отриманих даних. Зокрема, методи оцінки, за допомогою яких з певною імовірністю зроблені висновки відповідно параметрів розподілу, визначені розбіжності між середніми значеннями. Перевірка знайдених розбіжностей проводилась на рівні значущості р<0,05. Крім того статистична обробка результатів дослідження була здійснена за допомогою Microsoft Exel та програми «MedStat» (серійний № МS000055) ДНПП ТОВ «Альфа», м. Донецьк, згідно рекомендацій до статистичної обробки медико-біологічних даних (Лакин Г. Ф., 1990, Гланц С., 1999;).

Дослідження проводилися на базі клінічної лікарні № 30 та поліклініки № 6 міста Харкова, ДУ «Інститут мікробіології та імунології імені І. І. Мечникова АМН України», кафедри загальної та клінічної імунології та алергології медичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Результати досліджень та їх обговорення. Анамнестично вперше маніфестований верхньощелепний синусит у хворих на ІЗЦД клінічно проявляється симптомами хронічного процесу. Перебіг захворювання характеризується тривалим, млявим плином, відсутністю гострого періоду, розвитком астеновегетативного синдрому. Для цієї категорії хворих притаманною є перевага загальних симптомів захворювання над місцевими. 89,1% хворих відмічали слабкість, 86,4% – підвищену стомлюваність, 65,4% – розлитий головний біль, підвищення температури тіла до 37,3±0,2^◦С. Значна носова обструкція та відсутність позитивного ефекту від застосування судинозвужувальних препаратів спостерігалась у 89% пацієнтів, виділення з носу слизово-гнійного характеру – у 64,2% хворих.

Особливостями ГВС у хворих на ІЗЦД є також часта запальна реакція з боку 5-ї пари черепно-мозкових нервів (50,9%), підвищена больова чутливість (46,4%) та гіперсекреція слизової оболонки носу (55,4%) при її подразненні. При передній риноскопії у обстежених спостерігається застійна гіперемія слизової оболонки носу (51,8 %), синюшний або білястий її колір, набряк носових раковин (переважно середньої) – 71,0 %.

Рентгенологічно у хворих на ГВС з ІЗЦД виявляється зниження прозорості верхньощелепних пазух, потовщення слизової оболонки синусів (50,0 %), зниження прозорості гратчастого лабіринту (87,3 %), зниження прозорості фронтальних пазух (39,1 %). У більшості пацієнтів (92%) спостерігається двобічне ураження синусів, у хворих, які не страждають ІЗЦД, відношення одно: двобічне ураження було рівним. У 52% хворих відзначається залучення у запальний процес ґратчастого лабіринту та фронтальних пазух, що діагностується як гнійний полісинусит.

Мікробіологічне дослідження показало, що мікрофлора верхньощелепних пазух у хворих на ГВС при супутньому ІЗЦД представлена більш великою кількістю патогенних та умовнопатогенних бактерій, які належать до різних таксонів, ніж у хворих на ГГВС та ХГВС. Мікрофлора частіше представлена бактеріальними та мікобактеріальними асоціаціями – у 83% випадків (при ХГВС – 75%, ГГВС – 28%), у складі яких гриби роду Candida висівались у 31,4% пацієнтів (ХГВС – 10%), а мікробна колонізація верхньощелепних пазух була дещо вищою, ніж у хворих на ХГВС та ГГВС (ГВС при ІЗЦД – 3,3×10⁶КУО/л; ХГВС – 3,1×10⁵КУО/мл; ГГВС – 3,9×10⁴ КУО/мл).