Концепції розвитку та модернізації суспільства: історико-соціологічний аналіз дослідницьких програм

Краткое содержание

У «Вступі» визначається актуальність дисертаційного дослідження, формулюється проблема дослідження та представлено стан її розробки, сформульовано мету і завдання, визначено об’єкт і предмет, наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення дисертації, подається інформація про апробацію і публікації результатів дослідження.

У першому розділі «Концепції розвитку та модернізації суспільства в соціології: теоретико-методологічні засади дослідження»  досліджується історіографія проблем розвитку та модернізації в соціологічній літературі, окреслюється центральний статус соціологічного дискурсу про модерн у теоретизуванні західної академічної спільноти. Відзначається, що концепції модернізації та розвитку завжди були «яблуком розбрату» для академічних спільнот як Заходу, так і  Решти. За переконливий приклад щільного зв’язку поміж «зброєю критики» та «критики зброєю»  у царині дискурсу про модерн може правити  симпозіум із промовистою назвою «Долаючи модерн» (кіндаі но чококу), зорганізований японськими інтелектуалами у 1942 р., тобто в розпал війни на Тихому океані. Один з-поміж речників цього руху Судзукі Сігетака висунув ідею подолання модерну шляхом скасування таких його вимірів, як демократія в політиці, капіталізм в економіці та лібералізм у мисленні. Вислідом такої постави мала стати відмова від диференціації, що є невідокремним супутником модерну, та відновлення міфічної цілісності японської традиції.

Серед східноєвропейських неофітів концепції модернізації поширене спрощене, сповнене ейфорії потрактування змісту цього процесу, потрактування, яке нехтує суттєвим незадоволенням, спричиненим тягарем модернізації. Заперечення реалій модерну інтерпретується суто як вияв глибокого традиціоналізму, натомість модернізація – зокрема навздогінна модернізація – визначається як ключове завдання політичного порядку денного для країн колишнього соціалістичного табору. Водночас популярність концепцій розвитку та модернізації суспільства у дискурсах мас-медіа та політиків штучно перетворює їх на елементи знайомої парадигми, яка в реальності незрідка є ілюзією. Така ситуація вмотивовує некритичне використання понять розвитку та модернізації, використання, якому бракує розуміння їхньої історії, змісту та ідеологічного контексту, певним робом перешкоджаючи коректному визначенню соціальних проблем.

У ракурсі методології дисертаційне дослідження має своїм опертям концепції науки М.Полані та І.Лакатоса. У своєму трактаті «Особове знання» Полані дійшов висновку, що всупереч потвердженням логічних позитивістів та фальсифікаціоністів, емпіричні дані не мали вирішального значення для прогресу науки. Наука не зводиться до простої логіки або алгоритму, спрямованого на зв’язування теорії з емпіричними даними, позаяк ці дані можуть бути або помилковими, або хибно інтерпретуватися. Компонентами наукового пошуку є як безособове, так і особове знання. Останній тип знання передбачає неартикульовані навички й традиції, які передаються у процесі учнівства в системі координат спільноти науковців, яка саморегулюється та протистоїть політичному контролю. І.Лакатос довершив схему Полані концепцією динаміки наукових дослідницьких програм. За Лакатосом, нарощування наукового знання відбувається не шляхом заперечення гіпотез, а шляхом заперечення заперечень, спрямованих проти «жорсткого» теоретичного ядра. Завданням науковця є не нехтування або зменшення кількості аномалій; вчені мають використовувати аномалії заради збільшення пояснювального потенціалу теорії. Аномалії є двигуном розвою науки, позаяк кожна дослідницька програма керується принципами розвитку, які Лакатос іменує евристикою. Негативна евристика забороняє модифікувати жорстке ядро програми, зосереджуючись на вдосконаленні «захисного поясу». Евристика позитивна пропонує допоміжні теорії, узгоджені з положеннями ядра, перетворюючи заперечення теорії на її зміцнення, конструюючи нові концепції та абсорбуючи в такий спосіб найважливіші аномалії. Дослідницька програма розвивається за допомогою процесу конструювання захисного поясу теорій, які мають справу з фактами, що заперечують ядро. Інакше кажучи, позитивна евристика модифікує пояс допоміжних концепцій, які піддаються спростуванню, аби відстояти беззаперечний статус ядра. За такого підходу правомірно вирізнити прогресивні та дегенеративні дослідницькі програми: у межах перших нові шари теорій розширюють емпіричний зміст програми та висувають успішні прогнози, натомість другий тип програм взаємодіє з аномаліями хаотично, розв’язуючи проблему аномалій шляхом зменшення ступеня загальності теорії та втрачаючи здатність до прогнозування.

Методологія дослідницьких програм, захищаючи нормальність процесів міжпарадигматичної конкуренції, необхідність фальсифікації допоміжних концепцій та вдосконалення й ревізії периферії дослідницької програми, так само передбачає діяльність, спрямовану на модифікацію ядра, тобто його реконструкцію. Така постава легітимує пошук шляхів до синтезу, позаяк оновлення теоретико-методологічного знаряддя за одночасного збереження його ідентичності вимагає залучення поглядів конкурентів / опонентів.

Той факт, що модерне суспільство вперше постає на Заході, не означає, що ми можемо пов’язувати його суто із цим географічним регіоном; пильніший погляд на історію інших частин світу засвідчує зародження таких вимірів модерну, як, приміром, публічна сфера у країнах Азії. Водночас безпідставно вважати, що соціальні діячі ХVI століття чи навіть доби Просвітництва були носіями інструментальної раціональності та прагнули зреалізувати проект модерну в усіх його відомих нам вимірах. Тому у дисертації запроваджується поняття формування модерну, яке описує контингентний процес, що набуває рис універсальної еволюції лише з досягненням цим типом соціуму певної зрілості. Всупереч стихійному, надзвичайно контингентному процесу формування модерну, модернізація суспільства є цілеспрямованою радикальною трансформацією суспільства, що розпочинається на мікрорівні – наприклад, змінюючи зразки соціальної дії та її орієнтацій, формуючи нову ідентичність. Утім, ці зміни мають важливі наслідки для макрорівня та трансформації інституційної структури суспільства. Відтак, елементами модернізації суспільства є конструювання публічної сфери, національної спільноти та демократичних інституцій і цінностей, що заохочують участь у політиці та повагу до прав людини. Розвиток суспільства концептуалізується в дисертаційній роботі як взаємодія економічного зростання, консолідації інституцій держави в поєднанні з рівністю можливостей і загальним добробутом та може розумітися і як основа емансипаторських проектів, і як засіб контролю: соціального – всередині кордонів індивідуальних суспільств та політичного – у площині міждержавної системи. Ініціатором розвитку є держава, яка зосереджується на змінах на макрорівні: на економічному зростанні, розбудові / перебудові держави, соціальній політиці. Але всі ці заходи не можуть не позначатися на індивіді, його цінностях та стратегії побудови соціальної дії. Відповідно, розвиток і модернізація суспільства взаємопереплітаються, оскільки нова ідентичність члена національної (уявної) спільноти (мікрорівень) може виникати як вислід упровадження державою відповідної освітньої політики (макрорівень). 

Методологія дослідницьких програм у поєднанні з Веберовим ідеальним типізуванням пропонують ефективне знаряддя витворення адекватнішої концептуальної моделі еволюції дослідницьких програм соціологічного дискурсу про модернізацію та розвиток. Кожна дослідницька програма окреслюється як ідеальний тип на основі теоретичних викладів тих її представників, які найповніше втілюють інтенції зазначеної інтелектуальної течії. Теоретизування про розвиток та модернізацію постійно взаємодіє з ідеологічними картинами світу. Відтак, повна деідеологізація соціологічного дискурсу є неможливою в принципі, водночас визначення місця ідеології дозволяє уникнути «розчинення» соціальної теорії в ідеології.  Ідеологія – це феномен, що виконує низку обопільнопов’язаних функцій, найголовнішими з яких є інтеграція, легітимація та викривлення реальності, і кожна дослідницька програма акцентує окремий її вимір: для поміркованого теоретика модернізації К.Гірца первинною є функція інтеграції, відтворення та збереження спільнот, натомість ліворадикальний мислитель А.Г.Франк пристає на дефініцію ідеології як хибної свідомості.

Попри конфліктність, притаманну феномену модерну, модернізація та розвиток суспільства не вичерпали свій емансипаторський потенціал, а відтак, залишаються актуальним завданням для соціумів, що репрезентують усі три світи, позаяк жодне суспільство не є носієм чистого типу модерну і не виконує функцію дороговказа до конкретних вимірів соціального порядку для спільнот, що розвиваються. Навіть західні модерні суспільства доцільно розглядати як фрагменти або уламки уявного, ідеально-типового модерну: кожен такий уламок є носієм того чи того виміру модерності: приміром, США – індивідуалізму, тоді як країни соціал-демократичної традиції у Західній Європі – соціальної справедливості.

Другий розділ «Еволюція дослідницької програми модернізації: від інтелектуальної гегемонії до кризи» визначає інтелектуальний, соціально-політичний та ідеологічний контекст виникнення дослідницької програми модернізації в американському академічному середовищі повоєнного періоду. Впродовж 1930–1940-х рр. спостерігалася міграція ідей соціологічного теоретизування європейських класиків до США з подальшою їхньою інтерналізацією американськими соціологами. Побудова Т.Парсонсом теорії соціальної дії  забезпечила націю без теорії, як висловився на адресу США Дж.Александер, вагомою та всеосяжною аналітичною системою координат. Геополітичний статус надпотуги, який США здобули після 1945 р., та спроба протистояти ленінізму не лише на військово-політичному і економічному фронтах, але й ідеологічно, спричинилися до того, що популярний іще у міжвоєнний період американський ізоляціонізм поступився місцем ідеології активного втручання у світові справи. Президент Г.Трумен, який сформулював ідею «справедливої угоди» (Fair Deal) у своїй інавгураційній промові 20 січня 1949 р. та закликав поширити Новий курс (New Deal) – тобто розбудову держави загального добробуту – на весь світ, сприяв інституціоналізації соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію. Рік по тому конгрес США прийняв Акт про міжнародний розвиток, який надав політиці допомоги слаборозвиненим країнам офіційного статусу. В цьому контексті школа модернізації виконувала не лише дослідницькі функції: її представники формулювали та реалізували урядову політику щодо третього світу.

Для багатьох науковців тієї доби модернізація була процесом, що уможливлював схвальне наставлення суспільства, культури та індивідів до примноження знання та його ролі в повсякденному житті. Вважалося, що саме західноєвропейські та англомовні народи розвинули політичні, економічні та соціальні інституції, які є носіями модерного способу життя, а тому мають універсальну обгрунтованість. Теорія модернізації стала вельми придатним знаряддям до заохочення змін, які б наблизили країни, що розвивалися,  до західних моделей за рівночасного віддалення від радянського зразка.  Імпорт західного способу життя націями третього світу мав супутно засвідчувати його цінність в очах громадян першого світу, долаючи у такий спосіб сумніви, страхи та невизначеність епохи холодної війни, яка заступила добу «гарячої» світової війни. За умов холодної війни практична спрямованість студій школи модернізації стрімко підвищувала шанси її представників отримати фінансування з урядових та неурядових джерел, відтак посилюючи гегемонію цього напряму в західній спільноті суспільствознавців.

У дисертації аргументовано, що дослідницьку програму модернізації із самого початку її існування репрезентували два типи вчених, яким була притаманна оптимістична та песимістична постава щодо перспектив розвитку третього світу. Першій групі науковців був властивий погляд на модернізацію як на процес невпинного прогресу, в якому гармонійно поєднуються сили науки, технології та демократії (спонукою прогресу були активістські цінності та технократично налаштовані еліти), натомість для другої у модернізації крилися загрози порушення рівноваги, зламу соціального порядку та політичного занепаду. Слушно розглядати ці дві течії не лише як окремішні логічні типи теоретизування, але й як історичні стадії розвитку мислення про суспільний розвиток та модернізацію, позаяк саме «оптимісти» задавали тон дебатам про третій світ у 1950-1960-х рр. Хронологічні рамки першої фази дослідницької програми модернізації окреслюються роботами М.Леві (показовим був його трактат «Родинна революція у сучасному Китаї», виданий у 1949 р.), та працями С.Гантінгтона «Політичний розвиток та політичний занепад» (1964 р.) і «Політичний порядок  у суспільствах, що змінюються» (1968 р.), які провістили про другу стадію теоретизування у рамках цієї школи.

Доведено, що розвідки Гантінгтона стали адекватним відгуком на інтелектуальну та соціально-політичну ситуацію 1960-х рр., ситуацію, яка була аномалією для першої стадії дослідницької програми модернізації. Американський науковець викрив обмеженість стилю мислення своїх попередників та колег, чий концептуальний апарат уможливлював фіксацію лише позитивних змін (політичного розвитку, індустріалізації, урбанізації, покращання стандартів освіти населення) та заклав підмурівки конфліктнішого підходу до модернізації, наголосивши на автономії процесів соціально-економічної та політичної модернізації. Модерн породжує стабільність, натомість модернізація – нестабільність. Гантінгтон поставив пріоритетом – з-поміж усіх цілей розвитку – конструювання інституціоналізованого політичного порядку,  який він зводив до підтримки стабільності. Він зрікається тлумачення демократії як еволюційної універсалії, de facto заохочуючи лідерів третього світу використовувати авторитарні – навіть включно з інституціями радянського гатунку – методи накопичення політичної влади. У висновках до розділу підсумовується, що перша фаза теоретизування про модернізацію домоглася фіксації уваги соціологічної спільноти на новому сегменті соціальної реальності – третьому світі – а також спробувала дослідити динаміку «нових держав, старих суспільств» та перспективи їхнього наближення до стандартів Заходу. Впродовж 1950–1960-х рр. наукова продукція першої фази школи модернізації вповні відповідала Лакатосовим вимогам до прогресивної дослідницької програми. Накопичення аномалій і контртеорій актуалізувало потребу в суттєвій ревізії її припущень про чинники, природу та спрямованість соціальних змін Решти. Парадигма модернізації у формулюванні «оптимістичних Кондорсе» виконала головну, за К.Поппером, функцію наукової теорії: первісно вона забезпечила орієнтири дослідникам, детермінувавши спосіб відбору ними емпіричних даних; із плином часу її було сфальсифіковано представниками другої фази дослідницької програми модернізації, що власне і засвідчує науковий статус цього напряму. Гантінгтон та плеяда дослідників, які поділяли його скептичний прагматизм Гоббсового гатунку, на певний час витіснили, як нереалістичну, Локкову ліберальну візію щодо перспектив модернізації, притаманну першій фазі дослідницької програми модернізації.

У третьому розділі дисертації «Дослідницька програма залежності та розвитку недорозвитку А.Г.Франка: ідеологія versus академічний дискурс» експлікуються теоретико-методологічні засади  дослідницької програми А.Г.Франка та досліджується взаємодія ідеології та академічного дискурсу у теоретизуванні цього вченого, який, починаючи з 1960-х рр., розробляє глобальну концептуальну схему для аналізу взаємодії усіх трьох світів у рамках єдиної світової системи.

Як Франк, так і представники дослідницької програми модернізації керувалися імперативами повного заперечення ідей опонента. Це було вислідом перетворення академічного соціологічного дискурсу на ідеологію: ліберальну  у випадку першої фази дослідницької програми модернізації та ліворадикальну (із соціалістичним забарвленням) у випадку Франка. Діалог поміж прихильниками парадигми модернізації та їхніми опонентами з ліворадикального табору (зокрема школою залежності та розвитку недорозвитку) за своєю структурою є тотожним із взаємодією ранньохристиянських мислителів і філософів пізньої античності. Попри обізнаність зі змістом вчення опонентів, жодна із сторін не вважала за доцільне запозичувати та використовувати знахідки й осягнення «конкурента». Висновок християнського мислителя Гермія про відсутність будь-якої інтелектуальної цінності пошуку істини за умови, що цей пошук відбувається під егідою нехристиянських поглядів, править за анотацію критичних висловлювань сучасних теоретиків залежності та модернізації на адресу одне одного. Відтак, для Франка ідеї теоретиків модернізації беззаперечно конституювали дегенеративну дослідницьку програму; «модернізатори» дійшли аналогічного висновку щодо побудувань самого Франка.

Спираючись на факти з історії Латинської Америки, Франк наполягав на тому, що цей регіон потерпав від колоніального недорозвитку, який має своїм вислідом узалежненість – економічну, політичну та культурну – його суспільств від зовнішньої метрополії. Відносини на кшталт «метрополія–сателіти» є всепроникні та структурують економічне, політичне й соціальне життя латиноамериканських колоній та країн. Вислідом такого включення до світового капіталістичного розвитку стає недорозвиток.

Досліджуючи динаміку світової економічної кризи у 1970-х рр., Франк піддав критиці сподівання, що покладалися на імпортзамінну та експорторієнтовану стратегії розвитку, як на механізми ефективного розвитку суспільств третього світу. На тлі бурхливого прогресу економіки пришвидшилися процеси зміщення центрів прийняття економічних рішень із країн, що розвивалися, до осередків міжнародного капіталу. Постійне збільшення потреби в імпортних технологіях та капіталі поглиблювало кризу заборгованості, відтак, економічне зростання, зорієнтоване на потреби заможних, лише посилювало соціальну поляризацію. Франк наголошував, що соціалістичні країни, як інтегральна частина світової капіталістичної системи, так само зазнали кризи. Симптоматично, що цю реальність змушені були визнати як лідер СРСР Л.І.Брежнєв, так і провідник Болгарії Т.Живков. За Франком, соціалістичні економіки посідали проміжне місце у міжнародному поділі праці, виступаючи стосовно третього світу в ролі, еквівалентній функції Заходу щодо другого світу. Криза капіталізму підвищила вартість імпорту для соціалістичних країн та обмежила можливості їхнього експорту. Економічні негаразди соціалізму супроводжувалися політичною та ідеологічною кризами. Франк також передбачив, що націоналістичні, регіональні та релігійні емоції, які стали потужними мотиваторами опозиції ленінським режимам, у перспективі спровокують військові конфлікти як всередині соціалістичних країн, так і поміж ними.

У дисертації концепція залежності Франка переформульовується у термінах, які вможливлюють інкорпорацію та адекватну оцінку ролі культурних чинників у соціальному (а не лише економічному) виробництві залежності. Ситуація залежності суспільства визначається мною як здатність зовнішніх сил (індивідуальних національних держав, їхніх угруповань та глобальних корпоративних діячів) контролювати та визначати напрям його інституціоналізованих економічних та політичних дій; рівночасно зовнішні сили мають статус «референтної групи» або «значущого іншого» стосовно місцевих правлячих верств, а іноді й для суспільства загалом. Така дефініція категорії залежності робить її адекватним аналітичним інструментарієм як для осягнення динаміки третього світу, так і для інтерпретації трансформацій постленінських суспільств.

У четвертому розділі дисертації «Дослідницька програма світ-системного аналізу: І.Валерстайн та його школа» увиразнюються інтелектуальні витоки та методологічна візія світ-системного аналізу. Продемонстровано, що методологічні засади світ-системного аналізу поривають із традиційним вододілом поміж ідеографічним характером історії і номотетичною природою суспільних наук. Валерстайнова методологічна візія заохочує дослідників висувати есенціалістське пояснення соціального світу та визначати панівну логіку соціального розвитку, ігноруючи неадекватність емпіричної бази та «спротив» з боку реальності спробам осягнути її у системних категоріях.

У роботі критично оцінюється Валерстайнів підхід до капіталізму (проблема його походження в масштабі світ-економіки є центральною для світ-системного аналізу), який засадничо відрізняється від класичних поглядів А.Сміта, К.Маркса та М.Вебера. Світ-системна дефініція капіталізму розглядає цей феномен як виробництво задля продажу на ринку, метою якого є максимальне примноження прибутку. За такої системи виробництво постійно розширюється доти, доки воно є прибутковим, а індивіди постійно винаходять нові засоби виробництва речей, аби збільшити рівень прибутку. Валерстайн наголошує, що капіталізм конституюється способом виробництва, налаштованим на прибуток, тобто існування капіталізму не залежить від того, чи є цей  спосіб виробництва індустріальним: Європейська світ-економіка формується саме на основі капіталістичного сільського господарства. Капіталістична світ-економіка з самого початку поділяється на ядро, напівпериферію та периферію. Використання рабської праці або узалежненого селянства не суперечить принципам капіталізму за умови, що економічна система орієнтується на світовий ринок (у цьому і є відмінність між капіталізмом і феодалізмом – у випадку останнього така орієнтація не існувала). Капіталізм є системою, що конфліктує із вільним ринком; відтак, за умов капіталізму політичні утворення – держави – постійно беруть економічні втрати на себе, натомість економічні здобутки розподіляються з-поміж приватних діячів. Така концептуалізація капіталізму сумісна з Веберовим ідеальним типом політичного капіталізму, і попри Валерстайнове переконання, що капіталізм є універсальним феноменом, якому притаманна не множинність, а єдність, його послідовники (зокрема Дж.Аррігі) досліджують регіональні / цивілізаційні варіанти історичного капіталізму.

У дисертації вперше доведено, що Веберова дефініція капіталізму як самодостатнього космосу суголосна з Валерстайновим баченням модерної світ-системи, домінантною ознакою якої є невпинне, вільне від будь-яких обмежень накопичення капіталу. Але зі схожих засновків ці вчені роблять позірно протилежні висновки. Для Вебера таке визначення капіталізму було лише спонукою до подальшого дослідження – симптоматично, що пасаж про капіталістичний космос з’явився на останніх сторінках «Протестантської етики», символізуючи довершеність студій однієї епохи в історії капіталізму та обгрунтування необхідності вивчення його подальших трансформацій. Натомість для Валерстайна положення про невпинну акумуляцію капіталу є альфою і омегою його дискурсу.

У розділі експліковано аргументацію світ-системного аналізу, який заперечує можливість розвитку індивідуальних суспільств у межах модерної світ-системи та відкидає притаманне багатьом теоретикам модернізації ототожнення розвитку та індустріалізації. Розбудова промислової потуги мало що змінює у балансі сил – тобто розподілі багатства, добробуту та влади – між ядром і периферією / напівпериферією. Дистинкція між ядром та периферією не закорінена в якомусь конкретному наборі видів економічної діяльності; джерелом такої поляризації є перманентна боротьба за привласнення переваг поділу праці. Для обгрунтування своєї позиції світ-системні теоретики застосовують концепції олігархічного та демократичного багатства. Демократичне багатство – це такий тип розпорядження ресурсами, який, у принципі, є доступним будь-кому (індивіду або країні) та є прямо пропорційним інтенсивності й ефективності їхніх зусиль. Натомість олігархічне багатство не є дотичним до інтенсивності та ефективності зусиль свого власника – воно недоступне для усіх, незалежно від інтенсивності намагань індивіда / держави отримати цей тип багатства. Така ситуація є вислідом, по-перше, неможливості для всіх разом заволодіти ресурсами, які втілюють працю більш як однієї людини; по-друге, численні види ресурсів абсолютно та відносно обмежені – отже, використання цих ресурсів одними передбачає виключення інших. Олігархічне багатство обмежується зоною ядра, демократичне – напівпериферією, а злидні – периферією.

У розділі демонструється, що «за дужками» світ-системної візії залишається такий культурний механізм легітимації та регулювання нових форм економічної дії у Західній Європі, як протестантизм. Саме аскетичний протестантизм виконував засадничу роль у поширенні вірусу епідемії капіталізму, створивши тип особистості, здатної, з одного боку, до методичного, раціонального вивільнення від пут традиціоналізму в спосіб, який спирався на універсальну етику безособових норм, та до етичної регуляції соціального порядку – з іншого. Акцент на безособових нормах та етичній регуляції соціального порядку не суперечить фактам існування жорсткої конкуренції, експлуатації та важливості політичного втручання для отримання прибутку на мікро- та макрорівні західного суспільства на шляху до модерну. Функціоналістське зведення світ-системними теоретиками картин світу до надбудови, яка постає у відповідь на імпульси з боку економічних структур, унеможливлює розуміння ролі ідей, що зумовили якісні, а не лише кількісні відмінності поміж суспільствами. Зворотний бік подібної постави – це політизований волюнтаризм моралізаторського штибу.

У висновках до четвертого розділу формулюється положення про те, що на Заході стався своєрідний «поділ праці» між породженою аскетичним протестантизмом етикою самообмеження та самоконтролю й інституційними новаціями «авантюристичного» капіталізму. Таке взаємопроникнення дало підстави для об’єднання Броделевих дихотомічних «ринку» і «капіталізму» (політичного і раціонального капіталізмів, Веберовою концептуальною мовою), породивши, з одного боку, масову соціальну базу для них і створивши певні етичні стандарти, що обмежували агресію «чистого» капіталізму – з іншого. Такий процес сприяв як зовнішній експансії комбінації цих вимірів, так і легітимації стилю життя, викликаного ними, що й спричинилося до піднесення Заходу. Своєю авторитарною регламентацією повсякденного життя та наголосом на необхідності продуктивної діяльності етика аскетичного протестантизму зумовила поширення капіталізму не лише вшир, але й углиб, уможливлюючи його соціальну закоріненість, а відтак, не лише виживання у довгостроковій перспективі, але й розширене відтворення. Відтоді, як капіталізм стає самодостатнім космосом, наявність етичного підгрунтя втрачає свою важливість для його відтворення.

У п’ятому розділі «Ленінські режими: інституційна структура та історична динаміка», вдаючись до використання ідей М.Вебера, Т.Парсонса, І.Валерстайна та К.Джавіта, я досліджую феномен ленінізму в його ідеологічних та інституційних вимірах. Лише ленінські та ліберальні режими спромоглися виробити безособову систему координат соціальної дії та інституційної структури, яка протистояла орієнтації дії у традиціоналістських суспільствах. Специфікою ленінізму, ключовою для інтелектуального осягнення чинників як поширення у світовому масштабі пов’язаних із ним інституційних зразків та орієнтацій дії, так і його несподіваного зникнення, було витворення режимами такого гатунку безособової харизматичної орієнтації. У межах ленінізму відбулося поєднання харизматичної орієнтації (виходу поза повсякденний час) із створенням харизматичних бюрократичних та соціально-економічних інституцій.

У розділі Джавітова триелементна типологія стадій ленінських режимів – трансформація, консолідація та включення – переформульовується, а її ендогенний та політико-детерміністський характер долається шляхом застосування здобутків дослідницьких програм залежності та розвитку недорозвитку і світ-системного аналізу. Хронологічно остання стадія розвитку ленінських систем  концептуалізується не в термінах включення, а як  інтеграція.

Основним завданням трансформаційного режиму була спроба повністю усунути або радикально змінити цінності, структури та поведінку еліт, які мисляться ленінською партією як такі, що створювали – реально або потенційно – альтернативні центри політичної влади. Нестабільність соціального оточення режиму за умов трансформації зумовила доконечність примирення централізму з автономією партійних діячів на місцях всередині самої партії. Режим не лише бере суспільство під свій насильницький контроль, він так само потребує соціально-політичної підтримки з боку соціуму. Така констеляція факторів зміцнює організаційний вплив індивідуальних кадрів – харизматиків – та спонукає до пошуку альянсів із соціальними верствами, які є стратегічно важливими для перемоги над класовим ворогом.

У перебігу другої стадії розвитку ленінських режимів – консолідації – витворювалися політична спільнота та інституції політичної системи нового режиму. Політична спільнота (зведена до партійних кадрів) мала ізолювати себе від іще нереконструйованого суспільства, аби унеможливити вплив ворожих суспільних сил на інститути, цінності та практики, які захищаються режимом. 

Відбудовування ленінської світ-імперії у формі соціалістичного табору, поширення радянської моделі з-поміж країн третього світу та успіх програми розвитку суспільства, суть якої була в розвої інфраструктурних аспектів модерну (індустріалізації, урбанізації, масових комунікацій) коштом вимірів інституційних, ускладнили структуру як блоку загалом, так і соціальну структуру окремих ленінських соціумів. Ці трансформації спонукали еліти ленінських режимів до зміни орієнтирів своїх дій та вироблення політики, що стало підгрунтям для третьої, інтеграційної, фази розвитку цих режимів. Режим на цьому звої має за мету почасти замінити механічну солідарність, притаманну консолідаційному періоду, органічною. Завдання реконструкції суспільства вважається вирішеним, і соціум більше не розглядається як загрозливо забруднений. Існування соціально-диференційованого суспільства зробило пріоритетною ціллю інтеграцію нових соціальних груп із властивими їм окремішними ціннісними орієнтаціями. Хоча ленінські режими зберігали свою ідентичність, засновану на харизматичній безособовості та орієнтації на мобілізацію і бойові завдання, соціальна епістемологія та онтологія режиму зазнали змін: томістський «плюралізм» заступив Августинів дуалізм. Місце класової боротьби займає «соціалістична модернізація» (Ден Сяо Пін) та зречення перманентного терору як механізму ротації і контролю над політико-адміністративним персоналом режиму. На стадії інтеграції сталінський султанізм трансформувався в олігархічні форми правління, які уможливлювали колективне, а не виключно одноособове лідерство партійного керівництва. Подібні зміни не означали, що відбувався лінійний перехід ленінських режимів до модерних соціумів ліберального гатунку: партія залишалась осередком політичної активності та носієм харизми, тому розширення її соціальної бази не дорівнювало демократизації. Ленінські режими на стадії інтеграції зіткнулися з проблемою примирення своїх мобілізаційних інтенцій та претензій на політичну ексклюзивність, з одного боку, та завдань соціального включення – з іншого. Намагання зміцнити легітимність режиму, закорінену в командній поставі щодо суспільства, створивши квазіпублічну сферу, у рамках якої монологічне проголошення авторитетної позиції  мало в ідеалі доповнюватися аргументами на її користь, стало одним із факторів, що уможливив постання національного класу громадян (М.Вебер), – верстви, чиї цінності були антитетичними мобілізаційній орієнтації ленінського режиму та його самосприйняттю як колективного героя.

Нездатність партійної еліти визначити мобілізаційне завдання – за рівночасного небажання відмовитися від претензії на володіння властивостями, що є сумісні з харизматичною бойовитістю – означала механічну ритуалізацію харизматичних якостей партії. Упродовж стадії інтеграції ленінські режими, які, за Е.Геллнером, були моральним порядком, під впливом рутинізації харизми десакралізуються. Водночас вислідом десакралізації стала не модерна секулярна орієнтація, а профанізація соціальних практик. Криза ідентичності ленінських режимів посилилася під впливом економічних негараздів 1970–1980-х рр., які, охопивши капіталістичну світ-економіку, також промовисто засвідчили залежність другого світу від першого. Зусилля з ревіталізації харизми режиму та її поширення на підсистему культури у формі Горбачовської перебудови мали своїм незумисним вислідом релятивізацію статусу інституції партії щодо «мирської» спільноти громадян, які ідеалізовано розглядалися як повністю індоктриновані / інкорпоровані до ленінського морального порядку. Релятивізація абсолюту, яким була партія, послабила легітимність контролю центру над агентами режиму, що надало їм можливість включитися до таких попередньо табуйованих форм соціальної дії, як нагромадження приватного капіталу та націоналізм. Сукупна дія цих ендогенних та екзогенних факторів спричинилася до падіння та зникнення ленінізму як самостійної альтернативи ліберальним режимам.

У шостому розділі дисертації «Пошук шляхів із периферії та напівпериферії: рецепти дослідницької програми держави, що сприяє розвитку» визначаються джерела та умови формування зазначеної інтелектуальної традиції. У розділі аргументується, що досвід країн третього світу релевантний потребам трансформації постленінських суспільств: в обох випадках державам необхідно подолати аналогічні – але не тотожні – проблеми та перешкоди, як-от економічний розвиток, реструктурація держави, розбудова демократичних інституцій та творення національної спільноти. Домінантною темою дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, є два ключових, за Вебером, індикатори модерну: раціональний капіталізм та раціональна бюрократія. Теоретизування представників дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, передусім відбувається в рамках Веберової системи координат, яка інтерпретується у структуралістському дусі, натомість переважно легковажиться ідеативний вимір його дискурсу. На мислителів, які належать до цієї дослідницької програми, також вплинули роботи Ф.Ліста, О.Гінце, А.Гершенкрона та Б.Мура. Найпослідовніше розрив із соціологічним нормативізмом на користь послідовно структурного ухилу віддзеркалився у  програмовій праці Т.Скочпол «Держави та соціальні революції» (1979 р.). Такі соціологи, як Ч.Джонсон (автор поняття «держава, що сприяє розвитку», вперше застосованого ним у 1982 р. у його трактаті, присвяченого ролі міністерства зовнішньої торгівлі та промисловості у творенні японського дива), Т.Скочпол, П.Еванс, Д.Рюшемейер, Ч.Тіллі та А.Амсден, відкинули Парсонсовий синтез та зосередились на формулюванні теорій середнього рівня, акцентуючи центральність держави у започаткуванні процесів розвитку суспільства.

Посилення конкуренції на світовому рівні, загострення боротьби за інвестиції, тиск мобільного транснаціонального капіталу на національні держави з вимогами дерегулювати їхні економіки, знизити податки та надавати пільги корпоративним діячам стали об’єктивними чинниками нарощування впливу ідеології неолібералізму наприкінці 1970-х рр. Суть неолібералізму є у наданні переваги ринковим імперативам над суспільними; як  вислід, формується більш атомізована та приватизована система. Доконечно необхідним компонентом такої системи є перехід від держави загального добробуту до режиму загальної праці. Неолібералізм відродив Смітові ідеї саморегульованого ринку, корелятом якого є держава-«нічний вартовий», та конкуренції, як панівного принципу організації суспільства. Держава у площині неоліберального мислення дискредитується та сприймається не як засіб розв’язання проблем, що постають у перебігу розвитку, а як складова цих проблем. Сьогодні державоцентристська школа є основним опонентом неолібералізму: вона інкорпорує неоліберальну критику неефективної бюрократії та антикапіталізму ліворадикальних концепцій, водночас уникаючи ринкового екстремізму цієї ідеології.

Аналіз  досвіду піднесення Японії та «азійських тигрів» (Південної Кореї, Тайваню, Гонконгу та Сінгапуру) переконливо засвідчив, що формула успіху цих країн, успіху, який потверджується прогресом їхніх соціально-економічних показників, грунтувалась як на використанні сил вільного ринку, так і на цілеспрямованому втручанні держави до сфери розвитку суспільства за рецептами, які більше відповідали візії Ф.Ліста, аніж А.Сміта. Досвід цих країн, які на початковій стадії розвитку можна було зарахувати до напівпериферії (у випадку Японії) та периферії (у випадку «тигрів»), піддав сумніву жорстко-детерміновану бінарну диференціацію світу, що висувалася теоретиками залежності та розвитку недорозвитку, а також став викликом світ-системному аналізу з його постулатом, що розвиток – це лише гра з нульовою сумою.

Держава, що стимулює розвиток, є носієм специфічних характеристик. Апарат такої держави повинен не лише незалежно і безсторонньо формулювати свої цілі (тобто мати автономію стосовно суспільства), але й володіти ресурсами, необхідними для їхнього втілення, попри опір захисників впливових інтересів партикуляристського гатунку. Автономія держави має доповнюватися тісним зв’язком між державними менеджерами та діловою елітою. Це поєднання незалежності й кооперації – або «закорінена автономія держави» (П.Еванс) – забезпечує державі надходження необхідної інформації та гарантує співпрацю обох сторін. За таких умов значною мірою посилюється спромога держави трансформувати соціально-економічні відносини. Водночас зменшення ступеня автономії клептократичної держави позитивно позначається на соціально-економічному розвої. Автономія держави справджується як у виборі нею певних стратегій накопичення капіталу, так і в проведенні політики розподілу та перерозподілу економічних ресурсів у суспільстві.

Суттєвим ганджем дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, стало перетворення досвіду «азійських тигрів» на універсальну норму. Зважаючи на авторитарну традицію імперської Японії, зруйновану американською окупацією після поразки країни вранішнього сонця у Другій світовій війні, та авторитарність політичних режимів більшості  «тигрів», які почали демократизуватися лише наприкінці 1980-х рр., творцям державоцентристської парадигми видавалося за доцільне розглядати авторитаризм як єдино можливу політичну оболонку держави, що сприяє розвитку. Так, у випадку Південної Кореї військові тривалий час домінували у політиці: як вислід, політичне суспільство потерпало від суворих обмежень у своїй діяльності, а правлячий режим нехтував опозицією та придушував організований робітничий рух.

У розділі розроблено типологію держав, що сприяють розвитку. До традиційної авторитарної держави, що сприяє розвитку, емпіричним референтом якої є країни Східної Азії, прилучається демократична держава, що сприяє розвитку. Така держава відзначається гнучкістю свого бюрократичного апарату та спроможна скористатися переходом від фордизму до постфордизму. Демократична держава, що сприяє розвитку, зорієнтована на високоосвічених професіоналів, як на свою соціальну базу, а її методом акумуляції є залучення транснаціонального капіталу. Це відрізняє її від авторитарної держави, що сприяє розвитку, яка зазвичай закорінена у місцевому капіталі та тяжіє до протекціонізму й субсидіювання місцевої промисловості. Демократична держава, що сприяє розвитку, йде далі за Евансову концепцію «закоріненої автономії» – вона передбачає кооперацію держави не лише з капіталістичним класом, позаяк співпрацює з інституціями громадянського суспільства, що оперують у системі координат публічної сфери. Принциповою відмінністю поміж авторитарною та демократичною державами, що сприяють розвитку, є різний ступінь використання двох протилежних типів влади, виокремлених М.Манном: деспотичної та інфраструктурної відповідно.

Центральна Європа торує шлях до розбудови капіталістичних інституцій за відсутності місцевих капіталістів – роль останніх виконують транснаціональні корпорації – що відкриває можливості для залежного розвитку, натомість соціальні зміни в Україні – так само, як і в Росії – мали своїм вислідом постання потужного класу капіталістів, етос якого спонукає до дій, що підважують інституції раціонального капіталізму та скеровують ці країни дорогою розвитку недорозвитку. Патримоніалізація держави, яка може набирати олігархічно-суперпрезиденталістських або олігархічно-парламентських форм із акцентацією на клієнталізмі, уможливлює поступ політичного капіталізму (відомо, що останній може заохочувати бурхливе економічне зростання коштом розвитку суспільства), відтак притлумлюючи  капіталізм раціональний.

У «Висновках» підведено підсумки дослідження. Зазначено, що фіксується така проблема, як наявність розриву поміж досвідом конфліктного соціологічного теоретизування про розвиток та модернізацію суспільства, з одного боку, і риторичним декларуванням необхідності синтезу, яке є популярним у середовищі науковців, залучених до соціологічної рефлексії на рівні загального дискурсу – з іншого. Здійснена реконструкція дослідницьких програм соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію уможливлює теоретизування під кутом зору принципів багатовимірності та синтезу, у просторі якого концепції розвитку, модернізації, розвитку недорозвитку, залежності, периферії та напівпериферії стають сумісними, позаяк усі вони осягаються як опис різних аспектів соціальної реальності, тобто є інтелектуальними феноменами, що доповнюють одне одного.

Моделлю динаміки соціологічного знання у сфері розвитку та модернізації є еволюція, оскільки цей процес характеризується не стільки Куновою революційністю, скільки поступовістю та співіснуванням різних дослідницьких програм. Рівночасно мультипарадигматичність не означає легітимації «фатальної самовпевненості» (Ф.Гаєк) окремих дослідницьких програм, які претендують на вичерпний опис соціального світу й відкидають альтернативні погляди. Кожна з цих дослідницьких програм є в центрі не лише наукових, але й політико-ідеологічних дебатів відносно категорій і методології оцінки феноменів розвитку й модернізації та предмета оцінки загалом. Зміни гегемоністичних дослідницьких програм у такій суспільно «чутливій» сфері, як розвиток та модернізація, вочевидь трапляються як під впливом суто внутрішньої логіки наукових програм, так і внаслідок зміни балансу глобальних / національних владних відносин і соціальної позиції та інтересів творців цих ідей. Акцентація переважної більшості мислителів, зосереджених на проблемах розвитку та модернізації суспільства як на завданні осягнення світу, так і його перетворення, зумовлює щільний зв’язок поміж ідеями та інтересами, а відтак – проникнення ідеології до сфери теоретизування.

Окреслений підхід дозволив зробити ряд висновків теоретичного, методологічного та історико-соціологічного характеру:

1. Застосування методології ідеальних типів та дослідницьких програм уможливлює фіксацію етапів розгортання соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію. Кожна дослідницька програма є типом теоретизування, притаманним певному етапу еволюції соціологічного знання. Водночас модифікуються Лакатосові критерії оцінки релевантності дослідницьких програм: у світлі положень про мультипарадигматичність соціологічної теорії та центральність класиків стає недоцільною однозначна класифікація теорій як прогресивних або як дегенеративних. 

2. Продемонстровано, що вкрай неправомірно концептуалізувати тривалі відтинки історії, застосовуючи поняття модернізації a priori, позаяк подібне слововживання позбавляє цю категорію будь-якого змісту, перетворюючи її з ідеального типу на еквівалент «закону» радянського істмату, що оперує безвідносно до емпіричних даних. Модернізація передбачає наявність інтенціональної складової з розбудови інституцій модерного суспільства. Означувати монархів XVII-XVIII століть як модернізаторів є нічим іншим, як «модернізацією» реальності, що приписує соціальним діячам минулого візію, базовий кістяк якої простежується лише на зламі XVIII-ХІХ століть. Як альтернатива, пропонується концепція формування модерну – остання фіксує контингентність та непередбачуваність процесу постання модерного суспільства, процесу глобального масштабу, та не може зводитися лише до своєї західної (європейської) складової.

3. Показано, що ідея модерну може використовуватися і як інструмент емансипації (за переконливі приклади правлять Габермасові розмисли та постава сучасних китайських дисидентів, які наголошують на демократії як на необхідному вимірі модерну), і як знаряддя панування та легітимації нерівності. Проекти модернізації та розвитку суспільства – це, беззаперечно, реальність, воднораз вони є недовершеними і співіснують із тенденціями недорозвитку та занепаду.

4. У дослідженні продемонстровано хибність інтерпретації модерну як набору жорстко зафіксованих властивостей. Одним із основних принципів модерну є плюралізм, який унеможливлює витворення апріорної формули цього феномена, формули, яка б підкорялася дії єдиного системного принципу. Режими радянського гатунку, здатні конкурувати зі своїми ліберальними опонентами на коротких історичних дистанціях з огляду на реалізацію окремих вимірів розвитку та модерну (як-от залучення жінок до виробничої сфери, дослідження у галузі природознавства тощо), програвали стратегічно, позаяк були неспроможні використати творчий потенціал соціальної дії.

5. Доведено, що Парсонс, який є інтелектуальним предтечею інституціоналізованого соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію, ніколи не був життєрадісним «Демокрітом-реготуном» соціологічної теорії, концептуальні окуляри якого фіксували лише суспільну рівновагу, підтримувану цінностями, тобто ідеальними вимірами соціуму. Всупереч конвенційним інтерпретаціям свого доробку – рівною мірою і прибічниками, і опонентами – Парсонс не притлумлював суперечностей модерну, вочевидь усвідомлюючи пов’язані з ним виклики диференціації та складність збереження стану персональної автономії за умови втрати відчуття безпеки, що давали релігійна віра і приналежність до спільноти.

6. Соціологічний дискурс про розвиток та модернізацію, як самостійна галузь соціологічного пізнання, виникає у США, які перебрали на себе функцію глобального гегемона повоєнного світу. Ефективна взаємодія із суспільствами Решти, що швидкими темпами деколонізувалися та постали на міжнародній арені як самостійні держави, вимагала адекватного концептуального апарату, формулювання якого власне й започаткувала дослідницька програма модернізації. Дослідницька програма модернізації оперувала в контексті місіонізму, властивого американській політико-ідеологічній та інтелектуальній традиції, пропагуючи монологічну, «законодавчу» версію модерну, яка спиралася не стільки на ідеали публічної сфери, скільки на традицію просвітницького деспотизму.

7. У дослідницькій програмі модернізації я увиразнюю дві стадії, кожній з яких був притаманний власний стиль теоретизування. Ознакою першої фази цієї дослідницької програми став метафізичний оптимізм щодо перспектив вестернізації Решти, оптимізм, який контрастував із безсумнівною спромогою вчених, які приставали на принципи парадигми модернізації, генерувати нове адекватне знання про емпіричні виміри подій реального світу. У 1960-х роках через зміну як інтелектуального клімату в західній соціологічній спільноті, так і тодішньої політичної ситуації, викшталтовується друга стадія дослідницької фази модернізації. Оптимістичну риторику політичного розвитку заступає песимістичний словник зламів модернізації, політичного занепаду та соціальних конфліктів. Зрушення в рамках дослідницької програми модернізації досягають такого масштабу, що ми фіксуємо всі підставові ознаки початку діяльності, спрямованої не просто на удосконалення та ревізію периферійних побудувань дискурсу про модернізацію, але й на реконструкцію його ядра. Саме С.Гантінгтон переконливо заперечив Панглосову благодушність своїх попередників і виопуклив превалювання конфліктів у процесі модернізації за одночасної пріоритезації мети розбудови політичного порядку. Центральним завданням модернізації стає накопичення та концентрація політичної влади.

8. Дослідницька програма залежності та розвитку недорозвитку А.Г.Франка мала за мету спростування положень теорії модернізації та вироблення ефективної стратегії подолання нерівності, зумовленої капіталістичною світовою системою, вдаючись до революційного від’єднання від цієї системи. Франк збагатив категоріальний апарат соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію, доповнивши його поняттям розвитку недорозвитку, зрікаючись тим самим телеологічного оптимізму як методологічного принципу тлумачення соціальних змін. Розбудувавши цілком одновимірну, витриману в дусі економізму парадигму, яка незрідка підміняє академічний дискурс емоційно забарвленою ідеологією, Франк не спромігся концептуалізувати комплексну взаємодію та взаємопроникнення форм культурної, політичної та економічної залежності, які кшталтують соціальні зміни у країнах третього світу. Тим не менш, концепція розвитку недорозвитку – за умови використання її як ідеального типу – є релевантним інструментарієм соціологічного аналізу суспільств, що зазнають трансформації, зокрема постленінську трансформацію.  

9. Дослідницька програма світ-системного аналізу пропонує інтелектуальний та організаційний формат для розмислів, які є симетричною альтернативою дискурсу модернізації. Технократичному елітизму дослідницької програми модернізації, елітизму, який обмежує масову участь у політиці, світ-системний аналіз протиставляє ідеалізацію аутопойетичної та незмінно креативної ролі мас в історії. Вислідом апріоризму світ-системного аналізу є редукціоністська інтерпретація політичних та культурних феноменів, а відтак, нездатність запропонувати багатовимірну теорію, спроможну послідовно інкорпорувати досягнення не лише дослідників лівої орієнтації (приміром, теоретиків залежності), але й дослідницької програми модернізації.  

10. Здійснена мною під кутом зору Веберових поглядів реконструкція світ-системної концептуалізації капіталізму дозволяє досягти теоретичного синтезу, який долає антиномічність формули «політичний / авантюристичний капіталізм – раціональний капіталізм» німецького соціолога та назагал суто негативістське Валерстайнове наставлення щодо капіталізму. Авантюристичний і раціональний капіталізми є симбіонтами – вони обидва необхідні для поширення цього компонента модерну не лише вшир, але й углиб. Сфокусованість адептів світ-системного аналізу на об’єктивних, структурних вимірах динаміки капіталізму позбавляє їх можливості теоретичного узагальнення власних інтуїтивних та емпіричних знахідок.

11. Я доповнюю Джавітову концептуалізацію ленінського режиму як інституції, що є носієм безособової харизми, світ-системною візією: ленінізм витлумачується як феномен, що постає як відповідь  напівпериферійного суспільства на виклик залежності. Ленінізм керується консенсусною ідеологією (тобто ідеологією, яка, вимагаючи повної згоди з ключових питань, девальвує цінність компромісу) та витворює цілісну програму революційного прориву з метою зміни організаційного формату підвладного йому суспільства й подолання нерівноправної взаємодії з ядром світ-системи. Ці завдання розв’язуються за допомогою форсованої індустріалізації, колективізації, масової освіти та запровадження безособових норм, що регулюють соціальну дію, за рівночасної акцентації на поставі партії як колективного героя – спільноти харизматиків-віртуозів. 

12. Продемонстровано, що ленінські режими виразно засвідчили високу здатність до стандартизації соціальних та політичних відносин у підконтрольних їм суспільствах. Ідеально-типовими стадіями розвитку ленінських режимів є трансформація, консолідація та інтеграція. На стадії трансформації режим руйнує альтернативні центри організації політичної влади. Нестабільні умови реалізації цього завдання зумовлюють гнучкіший профіль режиму, який змушений шукати альянсів із соціально-політичними силами, які мають окремішну ідентичність. Стадії консолідації властива сконцентрованість режиму на розбудові політичної спільноти, підмурівок якої становлять професійні партійні кадри. Стадія інтеграції є відповіддю режиму на ускладнення структури суспільства внаслідок реалізації ленінського проекту розвитку. Впродовж цієї стадії режим домагається розширення соціального базису своєї політичної спільноти, залучивши до нього освічені, артикульовані, міські верстви. Вислідом рутинізації харизми стає неотрадиціоналізація, в результаті якої режим не просто соціально закорінюється у своєму оточенні, він розчиняється у ньому. Партія виявляється здатною лише ритуально проголошувати власну бойовитість та перетворюється з «ненажерливої інституції» (Л.Козер), яка попервах претендує й, врешті-решт, здобуває абсолютну лояльність, на «лінивого монополіста» (А.Гіршман). Спроба ревіталізації харизми ленінського режиму та пошук цивільної політичної (а не військової бонапартистської) відповіді на постання феномена громадянства породжує політику перебудови, поразка якої спричиняється до зникнення ленінізму як окремішного, альтернативного ліберальним режимам типу інституції.  

13. Виходячи з Веберової дефініції держави як інституції, що володіє монопольним правом на застосування насилля в межах певних територіальних кордонів, та інкорпорувавши осягнення марксизму стосовно ролі класів у визначенні тих чи тих напрямів соціальних змін, творці дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, піддали нищівній критиці (нео)ліберальний постулат про всесильну магію ринку, корелятом якого є невидима, «струнка» та дешева держава, головна функція якої – це бути «нічним вартовим». Японія (починаючи, фактично, від часів Медзі-ісин), Південна Корея, Тайвань (у повоєнну епоху) та континентальний Китай (з кінця 1970-х рр.) діяли, виходячи з протилежних припущень про роль та функції держави, припущень, які потвердили свою дієвість із перспективи забезпечення економічного розвитку та відносної соціальної рівності. Аби належним чином виконувати функцію локомотиву якісних суспільних змін (як-от економічний розвій та соціальна справедливість), держава, що сприяє розвитку, має поєднувати такі характеристики, як автономія щодо суспільства за рівночасної взаємодії із ним, тобто з доконечною необхідністю бути воднораз і автономною, і закоріненою в соціальному середовищі. Усупереч усталеним поглядам на державу, що сприяє розвитку, як на корелят головно авторитарних політичних систем, можливий демократичний різновид такої держави. Функціонуючи в конкурентному політичному середовищі, демократична держава, що сприяє розвитку, змушена спиратися не лише на капіталістичний клас, але й на ширші суспільні верстви, відтак формуючи політику розвитку, яка  уникає протекціонізму та зв’язує локальний і глобальний рівні економіки.