КОНЦЕПТ ТОЛЕРАНТНОСТЬ В СОВРЕМЕННОМ РУССКОМ ПОЛИТИЧЕСКОМ ДИСКУРСЕ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження та її актуальність, сформульовано мету і завдання роботи, вказано об’єкт, предмет і методи дослідження, схарактеризовано аналізований матеріал, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, форми їх апробації, описано структуру дисертації.

У першому розділі дисертації «Політичний дискурс у лінгвістичній традиції», який складається з трьох підрозділів, подано інтерпретацію понять «дискурс», «концепт», «політичний дискурс». У підрозділі 1.1. «Вивчення політичного дискурсу в сучасній лінгвістиці» розглядаються основні підходи до вивчення дискурсу, підкреслюється неоднозначність базових визначень та їх важливість при формуванні поняттєво-термінологічного апарату, обґрунтовується вибір лінгвокогнітивного підходу до опису ключових одиниць політичного дискурсу.

Наукові дослідження дискурсу як самостійного феномену в європейській, російській та українській лінгвістиці тісно пов’язані з питанням  про  співвідношення тексту і дискурсу (Н.Д. Арутюнова, Ф.С. Бацевич, В.З. Дем’янков, В.І. Карасик, В.В. Красних, М.Л. Макаров, О.О. Селіванова, І.І. Степанченко та ін.). В основі розуміння дискурсу лежать зв’язки між текстом і соціальною дійсністю як необхідна умова реалізації комунікативної події. Саме такий підхід до дослідження внутрішньої організації дискурсу визначився в 50-70-х роках минулого століття з появою наукових праць, присвячених функціонуванню складних синтаксичних конструкцій: у теорії синтаксису намітився вихід за межі одного речення, що було обґрунтовано в теорії понадфразових єдностей Т.А. ван Дейка. Головне питання полягає в тому, за яких комунікативних умов текст проявляється в дискурсі і який текст є дискурсом. У дисертаційному дослідженні проаналізовано етапи розвитку та становлення теорії дискурсу, визначено тенденції формування наукових шкіл, розглянуто позиції китайських учених.

Дискурс у нашому розумінні ― це мовлення, яке передає інформацію про ставлення мовця до певного об’єкта або ситуації. Дискурс вказує на мету і певних учасників, зумовлених його конкретним типом (наприклад, метою політичного дискурсу є завоювання й утримання влади; його учасники ― політики і суспільство).

Аналіз дискурсу в комунікативному аспекті передбачає виділення двох його типів: персонального та інституціонального. Під інституціональним спілкуванням розуміємо комунікацію, учасниками якої є представники громадських інститутів (у цьому полягає різниця між інституціональним спілкуванням та особистісно-побутовим).

У лінгвістичній літературі поряд з терміном «політичний дискурс» вживаються і інші, наприклад, «громадсько-політичне мовлення», «агітаційно-політичне мовлення», «мова громадської думки», «політична мова». Узявши за основу загальноприйняте трактування політичної мови як знакової системи, яка реалізує політичну комунікацію, формуємо поняттєво-термінологічний апарат, що використовується в дисертаційному дослідженні.

У підрозділі 1.2. «Функції політичного дискурсу в процесі конструювання політичної картини світу» з’ясовується функціональна специфіка політичного дискурсу з позиції його інтенціонального змісту. У роботі дотримуємося точки зору сучасних дослідників, згідно з якою інтенціональна база політичного дискурсу визначається її основною метою ― завоюванням влади. Політичний дискурс відображає боротьбу різних сил за отримання влади, що дозволяє встановити його основні функції і способи їх реалізації.

Учені виділяють інформаційну, освітню, інтегративну функції, функцію соціалізації, функцію контролю, функцію інтерпретації та ін. Ними сформульовані найважливіші положення, що зберігають актуальність у сучасній лінгвістиці: політичний дискурс слід розглядати з позиції системоцентризму; всі функції ― узгоджений механізм однієї системи; призначення системи ― обслуговувати сферу політичної діяльності. Виходячи з цього, ми пропонуємо три домінуючі функції політичного дискурсу, що логічно пов’язані між собою і розкривають схему політичної  діяльності: 1) комунікативна функція; 2) функція боротьби за владу; 3) функція регулювання відносин між соціальними інститутами.

Однією із важливих функцій є функція регулювання відносин між соціальними і політичними інститутами. Політична боротьба завжди є полярною. Це означає, що перед кожною політичною силою стоять певні завдання: по-перше, створити власний образ і посилити вплив на суспільство; по-друге, конкурувати з іншими суб’єктами політики і послаблювати чужі політичні впливи; по-третє, інтегрувати групових агентів політики з метою пошуку компромісу.

Політичний дискурс ― особлива знакова система, призначена для досягнення консенсусу політичних рішень, прийняття й обґрунтування різних позицій і думок в умовах гострих соціально-політичних ситуацій, за яких кожна людина є суб’єктом політичної дії, а не об'єктом ідеологічного впливу і маніпулювання. Побудова конструктивного діалогу ― одна із стратегій при досягненні основної мети політичного дискурсу.

У підрозділі 1.3. «Концепт як базова лінгвокогнітивна категорія політичного дискурсу» викладено розуміння концепту як компонента концептуальної системи і мовної картини світу, оперативної одиниці мислення, пам’яті та духовної сфери людини, що об’єктивується в мові лексемами, вільними та стійкими словосполученнями.

У дисертаційному дослідженні розглядається декілька основних концептологічних напрямків, які відрізняються різними підходами до визначення поняття «концепт». Найбільш значущими є філософський (Ф. Гваттарі, Ж. Делез),  лінгвокультурологічний (Н.Д. Арутюнова, Г.Ю. Богданович, С.Г. Воркачов, В.А. Маслова, Д.С. Лихачов, Г.Г. Слишкін, Ю.С. Степанов, Т.А. Ященко), психолінгвістичний (О.О. Залевська, О.С. Кубрякова) і семантико-когнітивний (М.Ф. Алефіренко, Л.Ю. Бєссонова, Л.О. Петрова, З.Д. Попова, Й.А. Стернін) напрямки. Саме в межах цих наукових шкіл концепт досліджується найбільш повно і глибоко, залишаючись при цьому об'єктом суперечок і дискусій.

Значення зв’язку концепту з вербальними засобами вираження, виявлене в ході проведеного концептуального аналізу, відзначається в багатьох лінгвістичних інтерпретаціях терміна «концепт», проте єдності в думках стосовно конкретних одиниць мови, з якими співвідносимо концепт, у дослідників немає. Вербалізація ― це вираження концепту або окремих його ознак засобами мови. Терміни «вербалізація», «репрезентація», «об’єктивація», «актуалізація», «омовлення» концепту використовуються в лінгвістиці як синоніми, оскільки означають процес переходу від абстрактної ментальної одиниці концептосфери до конкретного уявлення суб’єкта-мовця, яке матеріалізувалося в мові.

Мовна одиниця, яка репрезентує концепт, є матеріальною базою самого концепту і відображає лише його частину. У роботі підкреслюється думка про те, що концепт може не виражатися в мові повністю, оскільки він є результатом індивідуального пізнання, а індивідуальне потребує комплексу засобів для свого повного втілення.

Другий розділ «Семантична природа концепту толерантність у сучасному політичному дискурсі» присвячено аналізу ключового слова, що об’єктивує знання про толерантність на мовному рівні. Розділ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Історія вивчення концепту толерантність у сучасній лінгвістиці» розкривається теза про те, що концепт толерантність не належить до числа центральних у російській мовній свідомості, проте інтерес до нього пояснюється як універсальністю його комунікативно-психологічного змісту, так і важливістю опису семантичної структури.

Плюралізм цінностей, соціальні суперечності, різниця норм у сучасній культурі визначили необхідність розробки поняття толерантність у лінгвокультурологічному аспекті. Лінгвісти відзначають, що толерантність ― категорія, насамперед, міжособистісної поведінки, яка діє на рівні відносин людей і лише через відносини людей стає суспільним явищем. Толерантність ― позитивна, моральна якість людини, що полягає у ціннісній ментальній настанові на терпимість до поглядів, переконань і форм поведінки іншої людини. Ціннісна характеристика є важливою складовою толерантності як соціально-культурного гештальту, що визначає конструктивний вектор у комунікативному поліетнічному просторі (О.О. Михайлова). Комунікативний аспект дослідження толерантності пов’язаний з питанням про мовленнєву поведінку особистості, з комунікативними стратегіями і практиками, що встановлюють конкретну парадигму мовленнєвої і немовленнєвої діяльності комунікантів (В.О. Гольдін, Й.А. Стернін). Аналізуючи проблему толерантності, лінгвісти виявляють індикатори толерантності та інтолерантності в наявній мовній свідомості та міру сприйняття цих понять носіями російської мови (Л.М. Синельникова, Н.І. Формановська). Соціально активні настанови наукового пошуку дають можливість дослідникам розширити межі зазначеної проблеми і визначити структуру концепту толерантність та специфіку його актуалізації у політичній комунікації. Опис семантико-асоціативного поля толерантність дозволяє зробити висновок про невисоку комунікативну закріпленість смислового змісту концептуальної одиниці: концепт лише формується в російській мовній свідомості, не має окресленої структури, проте російська концептосфера готова його сприйняти.

У системі політичних концептів спостерігається складне співвідношення між поняттями терпіння, терпимість і толерантність, які є різними концептами, а не іменами різної етимології того ж концепту. У підрозділі аналізується специфіка семантики, контекстуальних характеристик та асоціативних відношень, зумовлених емоційно-психологічною домінантою:

1.      Терпіння проявляється через терпеливість, внутрішню силу та стійкість, терпимість ― це соціально-психологічне вираження поваги і доброзичливості до переконань іншого і стримання несприйняття незвичайного в чужому; толерантність ― фізіологічна, а внаслідок цього і психологічна здатність реагувати на будь-який несприятливий чинник.

2.      Поняття терпимість розкривається через поняття прощати, вміти забувати погане. Лінгвісти відзначають, що толерантність не передбачає прощення, оскільки орієнтована на настанову свідомості та відсутність ворожості до «іншого», «не свого». У понятті терпимість завжди міститься вказівка на певну межу дії, що виконується.

Репрезентація концепту толерантність здійснюється в результаті актуалізації семної структури лексеми толерантність. Для визначення інтегральних і диференційних ознак необхідний аналіз лексикографічної інтерпретації і контекстуального оточення.

У підрозділі 2.2. «Лексикографічна інтерпретація концепту толерантність» проаналізовано семантичну еволюцію імені концепту толерантність, його асоціативний потенціал, пов’язаний з психологічно релевантними особливостями концептуалізації цього явища. Етимологічна реконструкція лексеми толерантність (лат. tolerantia ― терпеливість), яка репрезентує ядро концепту, показала, що семантична еволюція слова починається в першій половині ХХ століття з термінологічного значення «терпимість імунної системи організму». Проведений аналіз тлумачень слова в лексикографічній практиці дозволяє зробити висновок про обмежений семантичний обсяг слова, що пов’язано з вузьким колом політичних проблем радянського суспільства.

В останні десятиліття структура словникової дефініції лексеми толерантность зазнала модифікації: соціальний компонент ‘ставлення’ набуває семантичного акценту і стає вершинним в ієрархії значень, зберігаючи при цьому відношення семантичної похідності. Співвідносні з ним іменники думка, вірування, погляд, позиція, поведінка, характер, звичаї, відповідальність, пропозиція, співпраця, світогляд тощо розвивають і соціально закріплюють це поняття. У семній структурі лексеми виявляються денотативні ознаки ‘відсутність реакції’, ‘послаблення реакції’, ‘несприятливий фактор’, що свідчить про зміщення акценту з особистісного компонента на соціальний. Поняттєва складова в концепті толерантність співвідноситься з образністю і ціннісними нормами. На наш погляд, у семантиці досліджуваної політичної лексики відбувається актуалізація ціннісного компонента, оскільки саме він відбиває активну життєву позицію особистості, яка з повагою ставиться до інтересів людей іншого культурного, національного, релігійного або соціального середовища. Концепт толерантність завжди передбачає конструктивний діалог, тому близький за семантикою концепт терпимість, пов’язаний з поняттями ‘прощати’, ‘залежати’, лише співвідноситься або перетинається з ним.

З метою з’ясування цінності концепту толерантність, встановлення культурних конотацій, що співвідносяться зі змістом мовних знаків різних типів у свідомості носіїв російської мови, було проведено асоціативний експеримент (АЕ). У роботі подано обґрунтування методики експерименту, етапи проведення й узагальнення його результатів, що дозволило зробити такі висновки:

1.      Аналізоване поняття на сучасному етапі розвивається достатньо швидко, збільшується набір диференційних ознак, що передбачає розширення семної структури імені концепту толерантність: семи ‘терпимість’, ‘розуміння’, ‘повага’ є експліцитними, а ‘взаєморозуміння’, ‘ставлення’ ― імпліцитними.

2.      Асоціативне поле концепту толерантність характеризується лексичним різноманіттям як в ядерній (терпимість, повага, розуміння, взаєморозуміння, взаємовідносини тощо), так і в периферійній зонах (лояльність, вихованість, гуманність, доброта), що свідчить про комунікативну значущість цього концепту в російській мовній свідомості.

3.      Аналіз результатів АЕ допомагає виявити психологічно релевантні особливості концептуалізації розглядуваного явища та специфічні риси відповідних концептуальних структур у свідомості носіїв російської мови, для яких толерантність виступає цінною людською якістю, вмінням знайти важливі етичні, соціальні, політичні основи для вирішення і/або попередження конфліктів.

4.      На концептуальну компетенцію носія мови впливає його мовна компетенція (володіння значенням вербалізаторів концепту), а також обізнаність із позамовними корелятами концепту. Оперування концептом толерантність ілюструє те, як мовці використовують і поєднують інформацію, отриману двома каналами: через досвід і через мову.

У підрозділі 2.3. «Мовні засоби репрезентації концепту толерантність у політичних текстах» розглянуто композиційні особливості медіатексту та прагматичний потенціал мовних засобів у реалізації концепту толерантність у сучасному політичному дискурсі.

В останнє десятиліття слово толерантність активно функціонує в текстах політичної спрямованості, насамперед, у виступах політиків. Аналіз матеріалу підтвердив, що лексема толерантність дедалі частіше фіксується в політичних документах, причому жанри цих документів досить різноманітні: укази Президента, декларації, постанови, оголошення органів влади тощо. Активне вживання лексеми толерантність у політичних документах заклало підвалини для визначення цінності цього концепту в політичній свідомості.

Дослідження структури концепту проводилося за допомогою польової методики, що дає можливість відобразити концептуальне поле толерантність у його лексичному втіленні з виокремленням ядерної та периферійної зон. Семантичні ознаки лексеми толерантність, зафіксовані словниками, визначають зміст одиниць з архісемою терпимість, які складають ядро концептуального поля толерантність: терпимість, взаємоповага, повага, розуміння, згода: Задача наших политиков – строить нормальное гражданское общество, где присутствуют толерантность, взаимная терпимость, взаимное уважение друг к другу (АиФ, № 32, 09.08.2006); Толерантность является обязательным условием мира, демократии, согласия  и постоянного развития (2000, № 47, 19.11.2004). Лексичні одиниці периферійної зони містять смислові компоненти, що мають політичну специфіку, не відображену в тлумачних словниках: терпіння, діалог, відповідальність, взаємодія, витримка, плюралізм, поведінка, думка, розважливість, довіра, крок, спокій, пропозиція, рішення, права людини, відносини, інакомислення: Залог стабильности – толерантность и вытекающие из нее принципы взаимного уважения (НГ, № 133, 06.07.2007); Лидеры государства должны договориться о шагах навстречу, которые должны обеспечить политическую толерантность, должностное и человеческое доверие друг к другу, и категорически отказаться от принципов взаимной борьбы, должностных амбиций» (КП-У, № 57, 02.04.2007). Основні концептуальні ознаки ядерної зони ‘терпеливі відносини між політичним суб’єктом і об’єктом’ детермінують появу в периферійній зоні концептуальних ознак ‘політична цінність’ і ‘політична культура’: В Украине необходим поиск путей взаимопонимания и компромиссных решений на основе общего политического и идеологического плюрализма, гражданского согласия, толерантности, социального диалога и партнерства, что является залогом осуществления реформ во всех сферах общественной жизни (АиФ-У, № 13, 29.03.2007). Польова стратифікація досліджуваного концепту підтверджує системний характер ознак, представлених у семантиці його вербалізаторів, чим зумовлюється цілісність концепту.

У третьому розділі «Лінгвістичне моделювання концептуального поля толерантність» досліджено концептуальне поле толерантність, представлено взаємозв’язок концептів консенсус і компроміс як базових одиниць політичного дискурсу, розглянуті їхні дискурсивні функції. Розділ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Концепт консенсус як складова концептуального поля толерантність» запропоновано методику, яка передбачає виявлення повного складу мовних засобів, що вербалізують досліджуваний концепт. Аналіз лексикографічних інтерпретацій лексеми консенсус (лат. consensus ― згода, одностайність) показав, що в сучасному суспільстві поняття консенсус розвивається у двох напрямках: 1) спосіб прийняття різних політичних рішень, при якому чітко виражена політична воля більшості учасників урівноважується відсутністю заперечень з боку хоча б одного з них;  2) широка громадянська згода, яка існує або формується в суспільстві.

При інтерпретації значень лексем, які об’єктивують концепт, важливим, на наш погляд, є виявлення їх валентнісного потенціалу та встановлення моделей сполучуваності на різних мовних рівнях, що дозволяє описати концепт як цілісну ментальну одиницю. Валентний аналіз лексем виявив вузьке коло моделей, які легко класифікуються за частотністю і мірою усталеності лексичного значення. Цей аналіз дозволяє розглянути слово на стику лексикології, словотвору і синтаксису, надаючи найбільш повну інформацію про лексичну одиницю, що реалізує семантико-когнітивні можливості ключового слова в політичному дискурсі. На основі аналізу побудовано класифікацію внутрішньої та зовнішньої валентності лексем консенсус і компроміс, в якій враховано частоту їх фіксацій у Національному корпусі російської мови.

Валентний аналіз дозволив установити, що для лексеми консенсус найчастотнішою є роль залежного компонента. З урахуванням цієї позиції виділяються моделі дієслівного і субстантивного типу: а) Verb + <Adj> + консенсус -а <Prep+Subst / Pronomen>, б) Prep + Subst (на / по пути, в результате, на основе, при условии) + <Adj> + консенсус -а + <Prep+Subst / Pronomen>, а також деякі факультативні конструкції. Найчастотнішою є модель, де позицію актанта займає лексема консенсус у формі акузатива і родового безприйменникового відмінка при дієслові достигать: Главное, чтобы политическая элита достигла консенсуса (Д, № 96, 15.06.2006); Все три политические силы нашли консенсус в формулировке всех принципов сотрудничества Украины с ЕС (2000, № 23, 09.06.2006).

На семантичному зрізі актуальними є семи ‘згода’, ‘взаєморозуміння’, ‘взаємодія’. Сполучення иметь консенсус, найти консенсус, принять консенсус, на пути консенсуса, достигнуть консенсуса (ср. достигнуть финиша, конца пути) вербалізують спільну згоду як результат, до якого можна «дійти» або «не дійти» і реалізують метафоричну номінацію: Главное сегодня ― найти политический и социальный консенсус, иметь общее виденье, ― сказал Ющенко (ЗН, № 31, 24.08.2007); В рабочей группе представлены силы, которые исповедуют разные взгляды, достаточно сложно найти консенсус, ― отметил Азаров (2000, № 20, 18.05.2007); Не раскалывать, не создавать конфликтов внутренних, а идти по пути максимального консенсуса, ― добавил Марков (Нг, № 53, 16.07.2007).

Дериваційний аналіз показав, що твірна основа консенсус активно вступає у словотворчі зв’язки із запозиченими префіксами і префіксоїдами, менш активно ― з питомими: псевдоконсенсус, макроконсенсус, миниконсенсус, суперконсенсус, мегаконсенсус, антиконсенсус, лжеконсенсус, недоконсенсус, полуконсенсус тощо. Це свідчить про те, що етап освоєння слова не завершений, але у поняття консенсус є потенції стати не лише базовою одиницею політичної сфери, а й головною моральною цінністю російськомовної спільноти. Показником того, що концепт успішно входить до наївної картини світу носіїв російської мови, є той факт, що похідні слова здатні розвивати кілька значень, які, по-перше, обслуговують різні стилі мовлення, по-друге, мігрують з політичної сфери у побутову.

У підрозділі 3.2. «Концепт компроміс як складова концептуального поля толерантність» описуються структурно-семантичні особливості досліджуваної одиниці з позиції внутрішніх і зовнішніх валентних зв’язків.

Лексема компроміс (лат. compromissum ― угода, досягнена шляхом взаємних поступок) має спільне з лексемою консенсус лексичне оточення: На пути к досрочным выборам мы достигли важных компромиссов (Нг, № 51, 09.07.2007); Поиск компромисса ― это экзамен для политических сил, некоторые из них ставят целью национальные, а другие ― конъюнктурные интересы (2000, № 21, 25.05.2008). Ідіоматичним можна вважати сполучення дієслова идти з прийменником: идти на <Adj> компромисс. Лексема компроміс, як і лексема консенсус, часто містить семи ‘згода’, ‘єдність думок і дій’.

Аналіз дериваційних зв’язків лексеми компроміс виявив наступний ряд словотворчих формантів: іншомовні ― псевдо-, макро-, микро-, мини-, полит-, евро-, анти-, супер-; питомі ― лже-, сверх-, недо-, полу-. Консенсус і компроміс показали однакові дериваційні можливості, в окремих випадках фіксуються синонімічні деривати: псевдоконсенсус, псевдокомпромисс, лжекомпромисс, полуконсенсус. Це показник того, що в сучасній мовній свідомості консенсус і компроміс є спорідненими поняттями, а словотвірна активність розглядуваних лексем є одним з показників їх адаптації у російській мові.

Підрозділ 3.3. «Лінгвокогнітивні параметри концептуальної моделі поля толерантність» присвячено структуризації концептуальних полів толерантність, консенсус, компроміс, виявленню тих когнітивних механізмів їх об’єктивації, які дозволяють побудувати модель фрагмента російської мовної картини світу.

Ядерну зону концепту консенсус становлять мовні одиниці згода, єдність та взаєморозуміння. Концептуальні ознаки вищезгаданих лексем зближують його з концептами компроміс і толерантність. Периферійна зона концептуального поля консенсус неоднорідна і має ближню периферію, виражену лексемами діалог, позиція, договір, співпраця, взаємодія, та дальню периферію, де знаходяться одиниці рішення, дискусія, пропозиція. В концептуальному полі компроміс фіксується концептуальна ознака ‘взаємодія’, але відсутня концептуальна ознака ‘взаєморозуміння’. Це свідчить про те, що для досягнення компромісу не обов’язково розуміти і приймати точку зору іншого. Ця теза є ключовою і в організації концептуального поля толерантність: у концептуальному полі толерантність поєднані дві характеристики, які взаємно виключають одна одну – протистояння і згода. Проведений аналіз дозволив установити, що переважна частина ядерних зон лексем консенсус і компроміс збігаються, що пояснюється екстралінгвальними чинниками: компроміс – це крок до консенсусу, консенсус – мета компромісу. Таким чином, консенсус не можливий без компромісу, проте компроміс можливий без консенсусу.

У Висновках узагальнено результати роботи, основними з яких є такі:

1. У сучасній лінгвістиці наукові розробки про дискурс як самостійне явище тісно пов’язані з питанням про співвідношення тексту, ситуації, дискурсу. У дисертації розкривається положення щодо правомірності розгляду дискурсу як мовленнєвої діяльності в конкретному соціальному просторі зі своєю мовною специфікою; обґрунтовується власне розуміння дискурсу як мовлення, що передає інформацію про ставлення мовця до об’єкта чи ситуації.

2. Функціональна специфіка політичного дискурсу визначається його інтенціональним змістом. Політичний дискурс відображає боротьбу різних сил за отримання влади, що дозволяє встановити його основні функції і способи їх реалізації: однією із значущих функцій є функція регулювання відносин між соціальними інститутами. В основі регулювання лежить стратегія побудови толерантного конструктивного діалогу при досягненні основної мети політичного дискурсу, яка успішно реалізується шляхом компромісу і/або консенсусу.

3. Антропоцентрична парадигма сучасної лінгвістики визначає концепт як базову категорію при конструюванні політичного світу. Плюралізм цінностей, соціальні суперечності, різниця норм у сучасній культурі зумовили необхідність розробки концепту толерантність у лінгвокультурологічному аспекті.

4. Аналізоване поняття на сучасному етапі розвивається достатньо швидко, збільшується набір диференційних ознак, що передбачає розширення семної структури імені концепту толерантність: семи ‘терпимість’, ‘розуміння’, ‘повага’ є експліцитними, а ‘взаєморозуміння’, ‘ставлення’ ― імпліцитними. Поняттєва складова в концепті толерантність співвідноситься з образністю і ціннісними нормами. В останні десятиліття у семантиці політичної лексики відбувається актуалізація ціннісного компонента, оскільки саме він відображає активну життєву позицію особистості.

5. Дослідження концептуальних полів толерантність, консенсус, компроміс засвідчує їх перетин на рівні ядерної та периферійної зон. Це свідчить про те, що, бувши складниками одної концептуальної системи, вони репрезентують знання людини про світ: толерантність ― поняття, що характеризує поведінку суспільства, основними орієнтирами якого для забезпечення громадянської злагоди є консенсус і компроміс.