КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ПРОСТОРУ У ФРАНЦУЗЬКІЙ МОВІ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної для дослідження теми та аспекту її вивчення, окреслено мету роботи, визначено об’єкт, предмет, завдання та методи дослідження. Сформульовано винесені на захист положення та описано структуру дисертаційного дослідження, подано відомості про апробацію роботи.

У першому розділі “Простір як об’єкт лінгвістичного дослідження” визначено специфіку когнітивного аспекту лінгвістичних досліджень простору. У підрозділі “Значення, поняття, категорія і концепт у трактуванні когнітивної лінгвістики” на матеріалі праць Є. Бартмінського, Ж. Бувереса, К. Бругман, К. Ванделуаза, М. Верспур, К. Годдарда, Р. Гжеґорчикової, М. Девіза, З. Дірвена, Д. Дюбуа, Е. Касада, Ф. Корд’є, Г. Кляйбера, Р. Ланґакера, С. Левінсона та П. Брауна, Ж.М. Мандлера, Дж. Міллера, Е. Світсер, Ж. Фоконьє визначено основні особливості когнітивних досліджень, розглянуто проблему значення слова у розумінні когнітивної лінгвістики та показано наступність у розв’язанні цього питання когнітивістами та їхніми попередниками, представлено погляд когнітивістики на категоризацію та специфіку розуміння метафори як основи пізнавального механізму. Звернено увагу на прийоми когнітивного дослідження: встановлення прототипу як сукупності типових рис об’єктів певного класу, профілювання прототипу, побудови денотаційного сценарію. Розглянуто відношення між поняттями і термінами концепт, значення і поняття у сучасному мовознавстві.

Прийнято теоретичне положення когнітивної семантики, згідно з яким значення – це мисленнєвий образ як сукупність рис референта, який виник у свідомості мовців у результаті перцепційного і культурного досвіду. Серед інших визначень концепту взято до уваги дефініцію А. Бабушкіна, за якою концепт – це будь-яка дискретна змістова одиниця колективної свідомості, яка відображає предмет реального чи ідеального світу, що зберігається в національній пам’яті носіїв мови у вигляді пізнавального субстрату. Концепт має внутрішню організацію, складну структуру.

У підрозділах ”Перцептивний простір у когнітивному та етнолінгвістичному аспектах” і “Дослідження відображення перцептивного простору в мові” вивчено питання про поняття простору фізичного і перцептивного, про специфіку розуміння простору у фізичному, філософському та лінгвістичному аспектах, зокрема в етнолінгвістичному та когнітивному. З’ясовано сутність наукової дискусії про первинність в образі світу концепту “простір” відносно інших концептів, коротко викладено погляди локалістів, напівлокалістів (Дж. Лайонз, Л. Єльмслев, Дж. Андерсон, М. Гальйо) та антилокалістів (Ж.-П. Декле, І. Мельчук, Ж. Дервілез-Бастюжі), які відрізняються розумінням ролі просторових конструкцій у розвитку природної мови. Встановлено, що когнітивна лінгвістика сприйняла переважно погляди локалістів.

Огляд праць провідних когнітивістів (Дж. Лакофф і М. Джонсон, Ж. Маторе) показує, що концептуальна система людини структурована і визначена шляхом метафоризації. Просторова метафора у французькій мові, за спостереженнями Ж. Маторе, переважає над часовою метафорою, хоч причини такої переваги залишаються невивченими.

Когнітивна семантика висуває теоретичне положення, за яким простір визначається тільки через відношення між речами та людьми, які їх сприймають. Істотною засадою мовознавчих досліджень є факт, що людська мова спирається на спільне позамовне знання учасників комунікативного акту, а мовна комунікація є проекцією позамовної реальності у перцепції адресанта комунікації.

Аналіз наукової літератури виявив, що перцептивний і мовний простори формуються у відповідності до антропоцентричного характеру мислення і мови, а протиставлення з погляду мови людини як онтологічної одиниці усім іншим онтологічним одиницям слід віднести до найважливіших мовотвірних чинників, зокрема до чинників формування просторових відношень та їхнього вираження у мові.

Система просторових відношень, яка відображається у мові, має спільні для усіх мов риси, поява яких зумовлюється побудовою концептуального простору за принципом антропоцентризму та антропоморфізму. Специфічні ознаки пояснюються детермінованим культурою специфічним розумінням простору, яке випливає з різних географічних, суспільних, економічних умов існування певної мовної спільноти.

Розділ другий “Концепт “простір” та його складові у французькій мові” присвячено розгляду перебігу процесу концептуалізації та семантики складових концепту “простір” у французькій мові.

У підрозділах “Елементи просторових відношень”, “Локалізований предмет як складова концепту “простір” стверджується: щоб говорити про просторові відношення, необхідне існування принаймні двох елементів, які входять до цього відношення: предмета локалізації та місця локалізації. Тут визначено типову реалізацію основних елементів просторових відношень та профілювання просторових предметів у сприйнятті й побудові носіями французької мови типових просторових ситуацій. Аналіз досліджуваного матеріалу показав, що об’єктом, який локалізується, може бути істота з притаманними їй властивостями, що впливають на її просторову поведінку: здатність переміщатися по суші й у воді, мати прогнозоване вертикальне положення та фронтальну орієнтацію. На просторові відношення істоти з іншими просторовими об’єктами впливає також певна закріпленість за місцем проживання (населені пункти, будівлі та ін.) та діяльності (завод, інститут тощо). Внаслідок цього локалізованим предметом виявляється, напр., істота, яка перебуває, виконує певну дію чи отримує ознаку в межах будь-якого простору: Pendant quatre ans, M. Edmond Paindavoine vйcut dans la maison des parents de sa femme, oщ une enfant naquit (Malot). Тут основою просторової характеристики людини виступає притаманна їй ознака мати оселю, бути означеною за місцем народження, проживання тощо.

Семантика найменування людини за професією чи родом занять, за походженням містить ознаки, які можуть прогнозувати місце локалізації особи: Trempй jusqu’aux os, le chasseur de grenouilles йtait blotti dans les roseaux, retenant son souffle (Fetjaine).

Локалізований у просторі об’єкт у мовній просторовій конструкції може позначатися як особа діюча, що знаходить певне місце чи активно набуває певної ознаки у просторі, здатна змінювати свою локалізацію протягом однієї просторової картини: Et elle se prйcipita dans la chambre de le baronne. Mais au bout de trois minutes, elle sortit, en courant, de la chambre de sa mиre... (Maupassant).

Особа також піддається локалізації як пасивний об’єкт, виявляючи при цьому загальні ознаки просторового предмета: Mon pиre m’avait prйsentй chez une de mes tantes qui demeurait dans l’оle Saint-Louis, oщ je dus aller dоner ... conduit par Mme ou par M. Lepоtre... (Balzac).

Семантика найменувань тварин як об’єктів локалізації прогнозує місце їхнього перебування, конфігурації частини простору, яку вони займають: Le vieux dormait dans son fauteuil, les mouches au plafond, les canaris dans leur cage... (Daudet). Типовим просторовим орієнтиром для локалізації тварин слугують географічні об’єкти, приміщення, природне середовище: Semblables aux arbres, aux pierres ou aux йcureuils qui nichent dans les bois... (Fetjaine).

Неістотам як предметам локалізації притаманна просторова характеристика, яка відповідає принципу канонічної орієнтації у просторі (К. Ванделуаз, А. Борільо, А. Пайк, Л. Тельми), зумовлена їхньою природою або звичним використанням. Наш матеріал дає змогу встановити, що серед неістот об’єктом локалізації найчастіше виступають конкретні дискретні предмети, розташовані в якомусь місці, які займають певну ділянку простору, виявляються суб’єктом дії чи носієм стану або ознаки в межах якого-небудь простору: La grande ferme paraissait attendre lа-bas, au bout de la voыte des pommiers (Maupassant). Специфікою розташування множини предметів є те, що її елементи одержують спільну просторову характеристику: Leurs maisons de paille, savamment espacйes sur des planches, ouvraient au soleil leurs portes... (Maupassant).

Специфіка географічних об’єктів як локалізованих предметів полягає в тому, що їхня форма і розміри можуть бути відомими концептуалізанту, але сприймаються ним частково, лише до тієї межі, якої сягають органи чуття людини: Devant nous, la Mйditerranйe n’avait pas un frisson sur toute sa surface... (Maupassant). Місце розташування явищ природи є прогнозованим: Lorsque les vagues arrivent vers le rivage, elles se brisent... (La mer).

Локалізуються також недискретні предмети: Presque aussitфt, il y eut un bruit de pas dans le couloir (Fetjaine). Засобами вираження таких об’єктів локалізації виступають найменування емоцій та почуттів людини, результатів її мисленнєвої діяльності.

Типовими є висловлювання, у яких предметом локалізації виявляється ситуація, де комунікативно важливими є усі її елементи, напр.: ...dans notre chapelle le rйvйrend pиre Leclerc donna la bйnйdiction nuptiale а M. Edmond Paindavoine et а Mlle Marie Doressany... (Malot). Місце розташування ситуації може бути прогнозованим. Найчастіше це частина простору як така, виражена загальною назвою місця, приміщення, географічний об’єкт.

Виконаний аналіз типових реалізацій предмета локалізації показав, що просторові відношення залежать від прототипових характеристик предмета, який локалізується, від його категоризації мовцями як елемента живої чи неживої природи, від наявності у семантиці прототипу значення канонічної орієнтації чи закріпленості його за певними елементами простору.

У підрозділі “Просторовий орієнтир як складова концепту “простір” та елемент просторових відношень” зазначено, що у мові місце не може бути визначене саме через себе, а повинне бути визначене за відношенням до певного об’єкта (Х.Л. Сіфуентес Онрубія). Типовим орієнтиром виступають: місце взагалі; істота, людина та частини її тіла; конкретний предмет, зокрема, предмет-вмістилище; приміщення, будівля; географічний об’єкт. Просторовий орієнтир може бути неозначеним. Інколи для позначення локалізації предмета достатнім є означення його відстані від просторового орієнтира.

Характер локалізації залежить не тільки від властивостей предмета, який локалізується, але й від ознак місця локалізації. Для характеру локалізації важливими є такі ознаки просторового орієнтира, як його протяжність по горизонталі: ...parmi les arbres, au long de l’allйe, jaillissait la lumiиre du phare qui ressemblait а l’oeil du diable... (Rolin); протяжність по вертикалі, що дозволяє локалізувати об’єкт біля його нижнього кінця: J’aurais voulu me jeter aux pieds de Madame pour la supplier... (Rolin); наявність поверхні, на якій може бути щось розташоване: ...nous nous apprкtions а monter lorsque nous avons vu Madame apparaоtre sur la terrasse (Rolin). Часто місцем розташування є предмет, що сприймається як такий, що має внутрішній об’єм, який може наповнюватися: Mathilde a rallumй le feu йteint dans la salle а manger... (Rolin). Отже, просторовим орієнтиром можуть виступати різноманітні реалії об’єктивної дійсності, а також абстрактні предмети і явища, поняття про які профілюються залежно від того, до якої просторової ситуації вони входять.

У третьому розділі “Фонові та периферійні складові концепту “простір” розглянуто такі концептуальні елементи простору, як область взаємодії між просторовими предметами, відстань, сцена та перспектива, а також звернено увагу на їхню участь у передачі означеності й неозначеності локалізації предмета у французькій мові. Зроблено спробу окреслення просторової ситуації в цілому за допомогою системи огляду.

Підрозділ “Відстань як концептуальний елемент простору” виявляє, що у сприйнятті й концептуалізації простору важливу роль відіграє антропоцентричний чинник. Відстань починає свій відлік від людини, яка перебуває в центрі картини світу, що дає змогу виділити три просторові сектори (за Р. Пшибильською): найближчу до концептуалізанта зону, яка становить вмістилище, менше за розміром, ніж людське тіло; сектор навколо концептуалізанта, який можна сприйняти органами зору; сектор, протяжність якого настільки велика, що концептуалізант не здатен її сприйняти і визначити межі цього сектора. Наведено характеристику кожної із виділених зон із визначенням семантики найменувань притаманних їм просторових предметів. Так, за нашими спостереженнями, зону мінімальної відстані від спостерігача у локативних ситуаціях утворюють найменування людини та частин тіла людини, які можуть виступати як в ролі локалізанта, об’єкта локалізації, так і локалізованого предмета: ...Raoul tomba а genoux et donna libre cours а son exaltation amoureuse (Leblanc). До цієї ж зони входять найменування субстанцій, пов’язаних із функціонуванням людського організму, зі змінами його у результаті старіння, хвороби тощо: Il sentit le sang brыler dans ses paupiиres, dans ses joues salйes par les pleurs, et dans ses oreilles (Adam); найменування одягу, взуття, прикрас, матеріалів, якими можна прикрити тіло людини чи його частини: ...un cocher а barbe grisonnante, dont le dos trиs voыtй bombait sous une blouse bleue... (Leblanc); назви явищ природи, проявів природного середовища: Sans catastrophe, l’enfant et sa bonne atterrirent parmi les chaises des йlйgants tassйes а l’ombre des marronniers (Adam); найменування почуттів, емоцій, процесів мислення, результатів мовлення, сприйняття органами чуття та под.: La douleur grandit vite en lui, l’йtrangla. Elle s’enfuit de sa gorge en sanglots prйcipitйs (Adam). Кожен розряд просторових предметів виконує як загальну функцію просторового предмета, так і специфічну для його сутності функцію, мотивовану прототиповими ознаками.

Помічено, що під час сприйняття чи створення просторової ситуації відстань як величина просторового відрізка, який відділяє один просторовий об’єкт від іншого, обов’язково піддається оцінці з боку концептуалізанта.

Суб’єктивність оцінки відстані концептуалізантом залежить від різних чинників: ця суб’єктивність детермінується не фізичною, а психічною близькістю, включенням предмета до того самого ментального простору, у якому перебуває мовець / спостерігач; пояснюється сприйняттям мовцем фізичної або ментальної досяжності співрозмовника залежно від ситуації; мотивується досвідом учасників комунікації та бажанням концептуалізанта окреслити місце локалізації об’єктивно. У підрозділі “Означена та неозначена локалізація предмета” проаналізовано засоби вираження означеної та неозначеної локалізації, з’ясовано комунікативні й когнітивні причини їхньої появи у французьких текстах.

Підрозділ “Будова сцени і перспектива” присвячено спробі застосувати поняття системи огляду до опису конкретних просторових ситуацій. Тут подано характеристику таких елементів системи огляду: перспектива, поле огляду і фокус зору, ментальне сканування. Зроблено висновок щодо важливості для концептуалізації конкретної просторової ситуації не лише симетрії / асиметрії просторових відношень предмета локалізації та місця його розташування, але й інших, релевантних для мовця ознак просторових предметів, напр., чи становлять вони перешкоду, чи створюють захист для людини у просторі тощо.

Аналіз просторових ситуацій у французькій мові показав, що обсяг вираження пов’язаний з деталізацією сцени, а також із виразністю зображення просторових елементів.

У четвертому розділі “Засоби вираження елементів просторових відношень” зосереджено увагу на складі та ролі маркерів просторових відношень (Б. Бжозовська-Збужинська) чи просторових локативів (Х.Л. Сіфуентес Онрубія), виразників семантики просторовості (А. Борільо). Зазначено, що сукупність уявлень про простір відображається у мові у вигляді лексико-семантичної системи загальних найменувань простору (місця), до якої в сучасній французькій мові належать такі лексеми: lieu, place, espace, endroi, environnement, localisation, position, milieu, situation, emplacement, orientation, site та ін. Аналіз лексичних значень цих найменувань дає можливість встановити, що до їхньої семантичної амплітуди входить як загальне, абстрактне розуміння “місця як частини простору”, так і конкретне розуміння місця як “вмістилища, частини простору, яку займає певний об’єкт (предмет, дія, подія, ознака)”, “конкретного окресленого певними межами елемента простору”, “частини чогось”, “відношення між елементами в певному просторовому чи часовому ряду”.

У підрозділі “Приміщення як просторовий орієнтир та його найменування у локативних конструкціях” встановлено, що у французькій мові найменування природних споруд, приміщень, будівель корелюють з назвами географічних об’єктів за ознаками ‘відкритий / закритий простір’, ‘природний / антропогенний об’єкт’, при цьому деякі лексеми за першою ознакою долучаються до найменувань приміщень, а за другою – до назв географічних об’єктів, напр., cave e “натуральне вмістилище, вирите в скелі”: L’attrait qu’ont toujours eu pour lui les trous dans les montaignes, les entrйes de cave es, les cratиres (Goncourt). Наявність у семантиці назв природних споруд сем ‘закритий’, ‘дикий’ зумовлює виникнення метафоричних значень (напр., antre “тривожне і таємниче місце”), із якими ці найменування також входять до локативних конструкцій: Une вme perdue dans les antres de la cabale (Hugo).

До найменувань споруд та приміщень, які корелюють за диференційною ознакою ‘природний’ / ‘штучний’, належать назви споруд, які виникли внаслідок життєдіяльності тварин (aire, antre, bauge, gоte, nid, ressui, repaire, retraite, taniиre, terrier та ін.). Ці лексеми входять до локативних конструкцій як у своєму прямому значенні ”місце, що служить притулком диких тварин”, так і в переносному значенні “місце перебування людини, переховування від небезпеки”: Ils nichent dans une termitiиre dont ils ont creusй la dure paroi (La vie de bкtes); Ils se retirent la nuit dans des taniиres oщ ils vivent de pain noir (La Bruyиre).

Репрезентанти семи “тимчасова, примітивна споруда” (baraquement, cabane, hutte, tente) у складі локативних конструкцій зіставляються з найменуваннями постійних антропогенних споруд, з якими виявляють у тексті відношення взаємозамінності щодо передачі місця, де щось / хтось знаходиться постійно чи тимчасово. Під час аналізу семантики найменувань приміщень виявилося, що семи ‘тимчасовий / постійний’, ‘примітивний / надійний’ є додатковими у передачі локалізації; і можуть виражатися експліцитно, за допомогою додаткових лексичних засобів (Sur leur limite se dressait une petite cabane en branchages dans laquelle le paysan avait passй les nuit...) або актуалізуватися у певному контексті: La cabane craqua du haut en bas, mais elle ne s’effondra pas. Puisque la hutte а rйsistй а ces deux assauts furieux, elle supporterait bien les autres (Malot).

Приміщення та споруди сприймаються мовцями як місця із прогнозованою просторовою характеристикою: це предмети, які мають внутрішній вільний простір, у якому може розташуватися істота чи сукупність істот для перебування там певний період часу або для виконання певної дії.

У підрозділі “Людина та частини її тіла як просторовий орієнтир у просторових конструкціях” з’ясовано, що орієнтир такого роду з’являється в описі просторової ситуації завдяки тому, що істота сприймається концептуалізантом та адресатом мовлення як будь-який просторовий об’єкт, зокрема такий, що може мати фіксовану орієнтацію за горизонтальною / вертикальною віссю.

Серед засобів вираження просторових орієнтирів знаходимо таку лексику: найменування людей (un homme, une femme, un enfant, un professeur, une nourrice, une mиre, une fille etc.); найменування частин фізичного тіла людини (une tкte, une main, un oeil, un visage etc.); найменування духовних субстанцій, які метонімічно сприймаються як людина (une вme, un esprit etc.). Засобами вираження зовнішньої локалізації (контактної і дистантної) слугують найменування людей за статтю, за віком, за спорідненістю і свояцтвом, за родом діяльності та професією.

У значній кількості випадків локативні конструкції виявляють семантичний синкретизм: зі значенням локативності поєднуються значення посесивності, директивності та інші, як, напр., у конструкції а+subst, де субстантив належить до найменувань осіб, із загальним значенням “в оселі, в родині, яка належить певній людині”: Mis en nourrice а la campagne, oubliй par ma famille pendant trois ans ... j’y comptai pour si peu de chose... (Balzac).

У своєму прямому значенні найменування осіб не входять до складу локатива, який передає внутрішню локалізацію об’єкта, однак у проаналізованих текстах спостерігається функціонування локативних словосполучень як засобів вираження внутрішньої контактної локалізації, побудованих на основі переносного значення, коли найменування особи називає фізичну або ментальну частину тіла людини (душу, світогляд тощо): ...la courtisanerie, en germe chez les enfants... (Balzac).

Усі локативні конструкції, до яких входять назви частин тіла людини, можна поділити на дві групи: конструкції, де ці найменування виступають назвами фізичних частин тіла; конструкції, де ці найменування мають значення ментальної частини тіла, почуттів тощо. До першої групи входять усі найменування частин тіла людини. Об’єктом локалізації тут найчастіше виступають фізичні відчуття, рідше – фізичний об’єкт чи інша частина тіла: ...posant son front dans ses mains, elle sentit ses yeux pleins de larmes (Maupassant). Другу групу формують найменування cњur, вme, йspit, tкte, вжиті у переносному значенні: Si vous avez bien compris ma vie antйrieure, vous devinerez les sentiments qui sourdirent en mon cњur (Balzac). Об’єктом, який локалізується, в аналізованих конструкціях виступає почуття або результат розумової та емоційної діяльності.

У локативних конструкціях назви частин тіла виявляють узвичаєні прототипові просторові ознаки: у типових випадках голова (tкte) як частина тіла людини, яка має фіксовану природну орієнтацію (верхня частина тіла), у ролі місця розташування предмета сприймається як така, що має верхівку, поверхню, на якій можна щось розмістити: ...ma mиre apparut tenant а deux mains sur la tкte ... des rubans et de plumes… (Fou ier), а прогнозованим об’єктом локалізації виступає головний убір, елемент зачіски, частина одягу тощо: ...des garзons meuniers, le bonnet sur l’oreille, occupйs а charger leurs mulets... (Balzac). Обличчя та його частини (visage, front, pommettes, menton, nez, yeux etc.) виявляють такі просторові характеристики, як наявність поверхні та фронтальної орієнтації, а їхні назви є носіями прототипової ознаки частини тіла, яка відбиває внутрішній світ людини: Le pourpre de la pudeur offensйe йtincela sur son visage que dйsarmait dйjа le pardon de la femme... (Balzac).

Встановлено також роль назв частин тіла у формуванні опису просторової орієнтації. Визначено, що частини тулуба (corps, poitrine, ventre, dos, йpaule etc.) часто вступають у просторові відношення з іншими предметами як елементи тіла, що створюють його конфігурацію, визначають позу людини, зокрема відносно вертикальної та горизонтальної осей просторової орієнтації: Lorsqu’elle йtait loin du rivage, elle se mettait sur le dos, les bras croisйs sur sa poitrine, les yeux perdus dans l’azur profond du ciel... (Maupassant). Ці частини тіла також пов’язані з фронтальною віссю орієнтації, визначають передню і задню частину поверхні людського тіла: Son mari se pencha vers elle, et posa doucement, dans ses mains croisйes sur l’ampleur de son ventre, un petit portefeuille en cuir (Maupassant).

Просторові відношення кінцівок тіла визначаються передусім їхньою природною функцією: брати участь в конфігурації частини простору, яку займає людське тіло, формуючи позу людини, а також слугувати опорою чи інструментом переміщення невеликих предметів: La femme а la capote, qui gardait, entre ses genoux, un parapluie et un sac de cuir, avait commencй а s’expliquer… (Fou ier).

Отже, прототиповими ознаками частин тіла людини, які формують їхні просторові відношення з об’єктами локалізації є: “предмет, що має поверхню” (при цьому інші виміри можуть ігноруватися) – усі частини тіла; “предмет, який є верхівкою людини – об’єкта природної вертикальної орієнтації” – tкte; “вмістилище відчуттів, почуттів та місце їх відображення” – насамперед visage, front, pommettes, menton, nez, yeux; “засіб формування конфігурації простору, займаного людиною” – genoux, jambes, pieds; “показник орієнтації тіла відносно фронтальної осі”: poitrinе, ventre, visage, dos.

У підрозділі “Функції географічної лексики у складі локативних конструкцій” констатовано, що географічні об’єкти належать до предметів, яким роль місця забезпечена їхньою природою. Це назви ділянок простору, яким притаманні такі просторові характеристики, як одно-, дво- чи тривимірність (протяжність, площинність, висота / глибина), однак концептуалізант може ігнорувати третій вимір: Le disque solaire touche l’horizon. Une brise lйgиre soulevait la surface du lac (Leblanc).

У типових випадках таким об’єктам притаманна відсутність фронтальності, яка компенсується фронтальністю іншого просторового предмета, напр., людини: ...il jouait а l’entrйe de la forкt (Leblanc).

Значні розміри типових географічних об’єктів, їхня фіксована позиція та орієнтація в просторі обмежують можливість виконання ними ролі об’єкта локалізації. Вживання відповідних найменувань у такій функції створює комізм висловлювання, використовується для створення гри слів: – Savez-vous ce qu’elle m’a offert? Une forкt vierge. – Oщ va-t-on la mettre ? – Vous vous trouvez drфle, hein ? (З фільму). Характер загального просторового значення назв географічних об’єктів дає значні можливості щодо їхньої метафоризації: et combien sa prйsence eыt йtй utile sur le champ de bataille! (Leblanc).

Найменування просторових предметів виступають маркерами просторових відношень, а їхня семантика передає специфіку сприйняття названих ними просторових об’єктів носіями мови.

ВИСНОВКИ

Відповідно до поставлених у роботі завдань, у результаті аналізу відображеного у текстах французької мови розуміння її носіями перцептивного простору з’ясовано, що:

1. Концептуалізація простору відбувається на основі повсякденного сприйняття просторових ситуацій. Концепт “простір” формується як результат відображення у природній мові перцептивного простору, що є суб’єктивно-людським бачення світу в просторових категоріях, та зберігається у свідомості носіїв мови у вигляді узвичаєних типових просторових ситуацій.

2. Суб’єкт концептуалізації встановлює просторові відношення між не менше, ніж двома просторовими предметами: об’єктом локалізації та місцем чи просторовим орієнтиром.

3. Типовими об’єктами локалізації виступають: істота, яка має закріплену просторову орієнтацію та прогнозовану локалізацію, а також виявляє себе у просторових відношеннях як фасадний предмет; частина тіла людини чи тварини, яка надає істоті додаткової просторової характеристики, уточнюючи її положення в просторі, розмір, конфігурацію; тварина як об’єкт локалізації, що відзначається прогнозованістю місця перебування (географічні об’єкти, найменування приміщень, природне середовище); неістоти як предмет локалізації, які можуть мати узвичаєну орієнтацію в просторі, зумовлену їхньою природою або звичним використанням; ситуація як багатоелементна просторова конструкція на фоні просторового об’єкта.

4. Типовими просторовими орієнтирами є: місце взагалі; істота та частини її тіла; конкретний предмет; предмет-вмістилище; приміщення (природні й артефакти); географічний об’єкт; місце як середовище, – найменування яких входять до опису просторової ситуації як назви прототипів просторових об’єктів з узвичаєною для носіїв мови просторовою характеристикою.

5. Характер локалізації залежить не тільки від властивостей предмета, але й від просторових ознак місця його локалізації, тобто від наявності в нього протяжності по горизонталі чи вертикалі, поверхні чи внутрішнього об’єму.

6. Засоби вираження просторових предметів відображають такі рівні прогнозованості їхньої локалізації: нульовий характер прогнозованості, притаманний займенникам, іменникам – власним назвам, найменуванням людей за статтю; низький рівень прогнозування локалізації виявляють назви побутових предметів, найменування людей за спорідненістю, місцем проживання, релігійною та етнічною належністю, назви міфічних істот; високий рівень прогнозованості притаманний просторовим предметам, вираженим назвами людей за родом заняття, найменуванням тварин, географічних об’єктів, явищ природи.

7. Суб’єктивність оцінки відстані концептуалізантом детермінується не фізичною близькістю, а інклюзією до того самого ментального простору, в якому перебуває мовець; залежить від сприйняття мовцем фізичної або ментальної досяжності співрозмовника; пояснюється етнопсихологічними чинниками.

8. Систему огляду просторової ситуації складають: концептуалізант; елементи перспективи – пункт бачення, вид ментального сканування, обсяг вираження; сектор досяжності або огляду; предмет і місце локалізації на сцені з різним ступенем деталізації та обсягом.

9. Значну роль у побудові просторової ситуації відіграє фасадність / нефасадність просторового орієнтира. Для концептуалізації конкретної просторової ситуації важливою є не лише симетрія / асиметрія просторових відношень предмета локалізації та місця його розташування, але й інші, релевантні для мовця ознаки просторових предметів, зокрема їх замкненість / відкритість, призначення, активна / пасивна участь у створенні просторових відношень тощо.

10. Обсяг вираження просторових ситуацій пов’язаний з деталізацією сцени, а також із виразністю зображення просторових елементів, яка залежить від співвідношення поля зору і фокуса.

11. Мовець передає, а адресат мовлення сприймає невідомі йому просторові відношення через знану в результаті когнітивного і мовного досвіду просторову ситуацію.