КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ІНТЕГРУВАННЯ СУЧАСНОГО ПРАВОЗНАВСТВА

Краткое содержание

У вступі визначається зміст проблеми розроблення інтегрального підходу до реформування сучасної правової науки, обґрунтовується актуальність теми, розкривається стан та головні напрями її вивчення, формулюється мета, завдання, об’єкт, предмет та методи дисертаційного дослідження, характеризується наукова новизна, практичне значення та апробація одержаних результатів.

Розділ 1 “Теоретико-світоглядні суперечності класичного праворозуміння як чинники актуалізації його перегляду” містить чотири підрозділи.

У підрозділі 1.1 “Поляризація об’єктивістських та суб’єктивістських тлумачень сутності права” аналізується дилема, що зазвичай виникає при  дослідженні питання щодо природи самого феномена права як чинника суспільної організації: чи є принципові підвалини здійснення такої організації (на яких, власне, і ґрунтується правова належність) іманентними, внутрішньо притаманними людській свідомості, або ж вони є трансцендентними, позамежними стосовно до останньої, а тому незалежними від неї?

Якщо правовий об’єктивізм здебільшого ґрунтується на спробах зведення правової нормативності до певних загальноонтологічних принципів, прагнучи побудови “моністичної” картини світу, в якій правова реальність посідала б місце, аналогічне за фундаментальною обґрунтованістю її законів будь-якій із сфер природної реальності, то суб’єктивно-деонтологічні концепції, засновані на принципі моральної відповідальності, проводять досить жорстке розмежування між природними та нормативними законами.

Доведено, що суб’єктивістське праворозуміння, будучи абсолютизованими, призводять до однобічного та суперечливого тлумачення сутнісного змісту права, стикаючись з низкою не вирішуваних (за умов такої абсолютизації) парадоксів. Водночас такий “паралелізм” спричинено насамперед інерційним орієнтуванням на жорстку суб’єкт-об’єктну схему класичної раціональності, згідно з якою пізнавально-практична діяльність є лише “перехідним каналом” між двома доволі автономними світами – “світом речей” та “світом ідей”. Домінуюча ж наразі посткласична раціональність ґрунтується на парадигмі інтерсуб’єктивності, що передбачає гносеологічну єдність буття та свідомості, об’єкта й суб’єкта. Синтезуючим началом тут виступає реальність міжлюдської комунікації, у надрах якої ціннісно-смислові виміри дійсності (і, зокрема, правової) перманентно формуються й модифікуються як “результуючі вектори” спрямування індивідуальних свобод. При цьому правова належність не “виводиться” з правової реальності і не “привноситься” в неї з “апріорної людської суб’єктивності”, а постає як постійно вплетена в комунікативне поле суспільного існування (оскільки ми не можемо знати про буття права, його зміст та форми реалізації цього змісту нічого більшого й інакшого, аніж те, що може бути репрезентованим у способах та механізмах людських взаємовідносин, змінюючи які, ми тим самим змінюємо і сам зміст права). Відповідно, на шляху здійснення такого “синтетичного” підходу до праворозуміння відкриваються істотні можливості для подальшого інтегрування сучасного правознавства.

Підрозділ 1.2 “Негативні тенденції дуалізму позитивного та природного права” присвячено аналізові методологічних колізій, спричинених абсолютизацією юснатуралістичних та позитивістських підходів до пізнання та здійснення права, й обґрунтуванню положення про те, що “справедлива об’єктивність” права має пов’язуватися не стільки з “незалежною від людини” істиною, скільки із сприянням взаємоузгодженню індивідуально-суб’єктивних спрямувань свободи людського буття у природному та суспільному світі. До того ж цю мету не можна бути досягнути виключно засобами реалізації будь-якої однієї із згаданих парадигм праворозуміння: природно-правовий підхід без позитивного втрачає канали індивідуалізації загальної нормативності, унаслідок чого виникають суттєві бар’єри для практичної дієвості останньої; тоді як ігнорування “метаюридичних” підвалин права позбавляє формальні директиви закону будь-яких каналів їх зв’язку із суспільнобуттєвими джерелами правової належності, що, звичайно ж, відкриває досить широкі додаткові можливості для узаконення несправедливості.

Аргументується висновок, згідно з яким, попри неосяжність остаточного вирішення проблеми “справедливості закону” (адже перманентне самостворення людської природи постійно змушує переусвідомлювати й “природно-людські” мірила справедливості), водночас необґрунтованим буде визнання “марності” її постановки та принципової її невирішуваності, бодай для відповідного соціокультурного контексту виявлення універсального людського прагнення пропорційності та оптимального балансу між реальним та бажаним, суб’єктивним та об’єктивним, свободою та відповідальністю, а також між індивідуалістським та комунітарним аспектами уявлень про “благо”.

У підрозділі 1.3 “Протистояння онтологічних та деонтологічних спрямувань правоосмислення” досліджуються основи опозиціонування підходів до вивчення права в площинах “сущого” та “належного”. Відстоюється думка про те, що за своєю природою право не є суто онтологічним феноменом (у тому розумінні, що його смислові орієнтири не є детермінованими виключно “зовнішнім” відносно до людини буттям). Його не можна також віднести до “чистої” деонтологічної сфери, оскільки “протоправова” нормативність, що передує законодавчому волевиявленню, формується як буттєвий продукт міжлюдської комунікації. А тому правова належність визначається не стільки певною константною “метанормативністю”, скільки конституюється залежно від “параметральних” умов упорядкування буття суспільства. Так само, наприклад, як не може бути єдино можливого агрегатного стану для будь-якої речовини (адже цей стан змінюється згідно з такими його “буттєвими” характеристиками, як температура, тиск, густина тощо), аналогічним чином, можна розглядати релевантність уявлень про правову справедливість та похідну від неї нормативну належність з погляду конкретної форми соціокультурної організації. Правда, на відміну від природних систем з притаманними їм каузальними зв’язками, ми навряд чи можемо констатувати певні “жорсткі” та взаємооднозначні залежності між специфікою упорядкування суспільного буття, з одного боку, та відповідними їм формами й орієнтирами нормативності права – з іншого (уже хоча б через те, що як формування цих орієнтирів, так і їх реалізація у вигляді того чи іншого правопорядку опосередковані суб’єктивним фактором людської правосвідомості). Однак здебільшого цілком можливим є відшукання способів визначення того, чи сприятиме реалізація певної норми врівноваженню деякої площини людських стосунків за розглядуваних умов, і водночас стабілізації правопорядку в суспільстві в цілому, чи ні.

Наведені міркування свідчать про необхідність та можливість розроблення інтегрального праворозуміння, у контексті якого право постає як опосередковуюча ланка між буттям та належністю.

Підрозділ 1.4 “Персоналістські та соціатарні виміри права: дивергенція та проблемність взаємоузгодження” містить аналіз тих аспектів своєрідної “подвійності” буття права, що спричинюють дискусії стосовно індивідуально-суб’єктивної чи соціальної домінанти в генеруванні смислових орієнтирів останнього. При цьому досліджуються як здобутки, так і вади досить чітко сформованих у сучасному правознавстві альтернативних правових шкіл, що ґрунтуються, відповідно, на засадах персоналізму та соціатаризму в тлумаченні сутності правових феноменів. Зазначені дослідження схиляють до висновку: яким би не було бажання після тривалого тоталітарного минулого з його насильницьким “усуспільненням” та “одержавленням” права, поринути в іншу крайність – абсолютну персоналізацію прав, усе ж таки доводиться констатувати необхідність урахування не тільки індивідуально-особистісного аспекту праворозуміння, а й форм даності через цей аспект тих ціннісних мірил належності, що дають змогу розглядати не лише право того чи іншого окремого індивіда, а й право людського суспільства.

Обґрунтовується актуальність та окреслюються принципові шляхи інтегрування сучасного права як на рівні загальнотеоретичного праворозуміння (у напрямі узгодження ідивідуально-особистісних та суспільних його субстанційних основ), так і в аспекті досягнення логіко-функціональної єдності альтернативних модусів його матеріалізації в законі, уособлених, відповідно, у приватному та публічному праві. Адже, розглядаючи пізнання, творення чи застосування права як на професійно-юридичному, науково-теоретичному чи повсякденно-практичному рівні, так і у формі “стихійних” суспільно-комунікативних чи офіційно-законодавчих норм, необхідно осмислювати його зміст з позиції того цільового балансу індивідуального та суспільного його моментів, що є головним чинником забезпечуваної правом соціальної стабільності.

Розділ 2 “Методологічні колізії правової науки в контексті формування концепції цілісності права” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “ “Конкурування” дедуктивізму та інтуїтивізму як основна методологічна дилема в юриспруденції” розглядаються причини та наслідки поляризації методологічних підвалин сучасного правознавства, у межах якого спостерігається дистанціювання підходів, заснованих на домінанті раціонально-логічного аспекту організації застосовуваних методів, та підходів, що ґрунтуються переважно на “позараціональних факторах” (інтуїції, психологічних установках суб’єкта, ціннісних преференціях тощо). Проблема вибору між такими підходами вважається наразі “основною дилемою”, оскільки, незалежно від світоглядних, політичних, релігійних, моральних чи інших орієнтирів дослідника, вона так чи інакше постає перед ним при визначенні власної методологічної позиції.

Водночас протиборство та взаємоневизнання згаданих двох підходів дедалі більше відзначається не стільки креативним характером (адже, безперечно, розроблення з удосконалення кожної з цих альтернативних орієнтацій правової методології певною мірою стимулюються успіхами опонентів), скільки породжує та підсилює недовіру до самої науки як нездатної вирішити власні теоретико-методологічні суперечності. До того ж, зважаючи на практичну значущість обох цих підходів та неспроможність спроб поглинання чи витіснення одного з них іншим, обґрунтовується потреба в переосмисленні концептуальних засад праворозуміння в напрямі створення можливості подолання все ще існуючої “логіко-психологічної” поляризації правових шкіл та їх інтегрування як підсистем цілісної структури правознавства, синтезованої на основі згаданих засад. Метою такого синтезу є не лише строге окреслення меж релевантності логіко-дедуктивних та інтуїтивно-психологічних підходів до права з тим, щоб забезпечити їх “нормальне співіснування” за принципом “додатковості”, а й передбачається спрямованість до узгодженості між забезпечуваними логікою засобами пізнання й здійснення права та психологічною мотивацією ціннісно-цільових орієнтирів правосвідомості; тобто між об’єктивною раціональністю, до якої прагне логіка, та суб’єктивною доцільністю, що резонує з емоційно-психологічним відчуттям справедливого.