КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ГРОМАДЯН НА СВОБОДУ ЗБОРІВ, МІТИНГІВ, ПОХОДІВ І ДЕМОНСТРАЦІЙ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок із науковими планами, програмами та темами, мета й задачі, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дисертації та публікації, структура та обсяг роботи.

Розділ 1 «Конституційно-правові засади права громадян на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій» складається з двох підрозділів, присвячених аналізу історичного розвитку права на свободу мирних зібрань у світі загалом, і на теренах України зокрема, а також дослідженню нормативно-правового закріплення права на свободу мирних зібрань у національному законодавстві та міжнародного досвіду нормативної регламентації цього права.

У підрозділі 1.1. «Історичний генезис, доктринальні дослідження та методологія дослідження права громадян на свободу мирних зборів, мітингів, походів і демонстрацій» дисертантом на основі історичних джерел проаналізовано історичний генезис права на свободу мирних зібрань. Зазначається, що розвиток даного права розпочався ще за часів античності. Саме грецькі держави-поліси і до нині вважаються взірцем безпосередньої демократії. З розвитком людської цивілізації право на свободу мирних зібрань постійно удосконалювалося та набувало все більшого значення. У добу Середньовіччя роль мирних зібрань, як форми безпосередньої демократії, поступово стає другорядною і згодом взагалі втрачається, натомість влада зосереджується в руках королів та імператорів і їхнього оточення. Держави з абсолютною монархією перешкоджали тому, щоб піддані створювали громадські організації або мирно збиралися для обговорення політичних питань. Вперше нормативне закріплення права на свободу мирних зібрань відбувається в період буржуазних революції (Дeклapaція пpaв людини і гpoмадянина 1789 р., «Бiль про пpaва» 1789-1791 рр. США, Кoнститyція Фpaнції від 3 вересня 1791 р.).

На теренах України право на свободу мирних зібрань зустрічається в період Київської Русі, а його удосконалення відбувається під час формування так званої «козацької демократії» у Запорізькій Січі. Після поширення авторитарного режиму спочатку у складі Російської імперії, а потім у складі СРСР на територію України, право на свободу мирних зібрань набуває декларативного характеру і його реалізація ускладнюється.

Автором розглянуто доктринальні дослідження політичних прав людини і права на свободу мирних зібрань, які представлені численними науковими доробками іноземних та вітчизняних вчених. Обсяг наукових робіт, присвячених цій проблематиці, є доволі значним, починаючи від загальнофілософських трактатів, де свобода мирних зібрань розглядається як філософська категорія (І. Кант, Ж.-Ж. Русо, Ш. Л. Монтеск’є та інші) і до сучасних праць вчених-конституціоналістів, які право на свободу мирних зібрань визначають як форму безпосередньої демократії (Ю. С. Шемшученко, В. М. Шаповал, Ю. М. Тодика та інші).

Здобувачем наголошено на питанні розвитку методологічної основи наукових досліджень і, зокрема, дослідження права на свободу мирних зібрань. Відсутність чіткої методологічної бази призводить до наявності несистематизованих робіт, присвячених цій проблематиці. Відповідно методологія дослідження права на свободу мирних зібрань має ґрунтуватися на філософських (загальних методах пізнання), загальнонаукових, спеціальних методах. Застосування різноманітних методів науки конституційного права України уможливлює комплексно аналізувати право на мирні зібрання, виявляти шляхи підвищення ефективності функціонування конституційних норм у цій сфері.

У підрозділі 1.2. «Нормативно-правова регламентація права на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій: міжнародний та національний досвід» визначається, що правову основу права на свободу мирних зібрань становлять міжнародні та національні нормативні акти, серед яких варто зазначити Конституцію України (1996 р.), Загальну декларацію прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.), Європейську Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.), Хартію основних прав Європейського союзу (2000 р.) Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій у СРСР» (1988 р.) та інші.

Дисертантом наголошено на нагальній потребі прийняття профільного законодавчого акта, щодо регулювання права на свободу мирних зібрань, оскільки існуюче національне законодавство є застарілим та не відповідає вимогам сьогодення. Приведення національного законодавства відповідно до вимог міжнародних правових норм є запорукою подальшого розвитку України та перспективи членства в Європейському Союзі.

Здобувачем розглянуто, з використанням методу компаративістики, досвід зарубіжних держав у сфері законодавчого закріплення права на свободу мирних зібрань. Зокрема, більшість країн СНД (Росія, Білорусь, Узбекистан, Грузія та ін.) закріпили дане право на законодавчому рівні, що звісно позитивно впливає на механізм його реалізації. Європейські країни, серед яких варто відзначити Францію, Німеччину, Польщу, мають багатовікові традиції щодо регулювання права на свободу мирних зібрань, саме тому їх законодавство вважається найбільш ліберальним та досконалим щодо регламентації та реалізації цього права. Запозичення іноземного досвіду є корисним та необхідним для вдосконалення національної правової основи у цій сфері.

Розділ 2 «Теоретичні та практичні аспекти реалізації права на свободу мирних зібрань в Україні» складається з трьох підрозділів, в яких автор розкриває теоретичне підґрунтя права на свободу мирних зібрань, нормативно-процесуальний порядок його реалізації, а також зосереджує увагу на гарантіях реалізації цього права в умовах громадянського суспільства. 

У підрозділі 2.1. «Теоретичне підґрунтя реалізації конституційного права на свободу мирних зібрань» дисертантом зазначається, що теоретичним базисом права на свободу мирних зібрань є численні доробки вітчизняних та іноземних вчених-правознавців. Визначенню понятійного апарату, а також основних засад досліджуваного права присвячені праці Ю. І. Скуратова, С. А. Авак’яна, А. Ю. Олійника, А. М. Колодія, О. С. Пушкіної, Ю. С. Шемшученка та ін.

Автором у цьому розділі проведено аналіз існуючих наукових розробок та запропоновано власні визначення понять та класифікацію права на свободу мирних зібрань. Спираючись на теоретичні розробки та емпіричний матеріал розглянуто нормативно-процесуальний порядок реалізації права на свободу мирних зібрань.

Мирне зібрання – це колективний або індивідуальний, мирний, доступний кожному публічний захід за участі громадян України, іноземців, осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, що проводиться з метою формування та (або) висловлення позиції щодо різноманітних питань суспільного життя, привернення уваги громадськості, підтримки, захисту або висловлення протесту щодо будь-яких рішень державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій всіх форм власності, що проводиться у передбачених законодавством України формах з використанням (або без) різноманітних засобів наглядної агітації, а також гучномовних технічних засобів.

Збори – це мирне зібрання у спеціальному приміщенні, або в іншому пристосованому для цього місці у визначений час, для спільного обговорення та прийняття колективного рішення щодо різноманітних питань суспільного життя.

Мітинг – це мирне зібрання, що проводиться у визначеному місці просто неба з метою формування та (або) висловлення громадської думки, підтримки, солідарності, протесту, винесення резолюцій щодо різноманітних питань суспільного життя, діяльності органів влади чи органів місцевого самоврядування, з використанням (або без) засобів наглядної агітації, а також гучномовних технічних засобів.

Демонстрація – це мирне зібрання, що передбачає пересування по завчасно визначеному маршруту з метою формування та (або) висловлення громадської думки, а також привернення уваги громадськості до різних питань суспільного життя з використанням (або без) засобів наглядної агітації, а також гучномовних технічних засобів.

Похід – це мирне зібрання (всеукраїнське, міжрегіональне, регіональне), у вигляді організованого довготривалого проходження по завчасно визначеному маршруту шляхами загального користування з метою привернення уваги органів влади, органів місцевого самоврядування та громадськості до нагальних проблем загальнодержавного, регіонального чи місцевого значення.

Пікетування – форма мирного зібрання, що має індивідуальний чи колективний характер, відбувається біля адміністративних будівель органів держаного влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та з метою вирішення різних питань суспільного життя, висловлення підтримки, протесту чи солідарності, з використанням (або без) засобів наглядної агітації, а також гучномовних технічних засобів.

Голодування – це різновид мирного зібрання, що передбачає добровільну тимчасову відмову від споживання їжі однією або кількома особами з метою привернення уваги з боку посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, підприємств, установ організацій усіх форм власності до нагальних соціальних, економічних, політичних або особистих проблем учасників голодування, інших осіб або суспільства, з можливим використанням транспарантів, плакатів, портретів.

Наметове містечко – це різновид мирного зібрання у вигляді колективного перебування осіб в наметі або кількох наметах, встановлених на визначеній території поблизу адміністративних будівель органів державної влади, місцевого самоврядування та інших підприємств установ та організацій незалежно від форми власності, з метою проведення у них чи біля них мирних зібрань із можливістю використання плакатів, транспарантів, прапорів, національної та іншої не забороненої законом символіки.

Крім того наголошується на неузгодженостях в нормативному регулюванні мирних зібрань Конституцією України та Цивільним кодексом України. Тому запропоновано визначити на законодавчому рівні поняття «масових публічних заходів» як різновиду мирних зібрань неполітичного характеру, а також перелік їх організаторів та учасників. Обґрунтовується нагальна потреба законодавчого закріплення порядку організації і проведення всіх різновидів мирних зібрань, з метою повноцінної реалізації права на свободу мирних зібрань. Отже, масовий публічний захід – різновид мирних зібрань, що має неполітичний характер, проводиться особами, комерційними, релігійними або іншими громадськими організаціями, а також державними органами у вигляді концертів, змагань, конкурсів, панахид, хресних ходів та в інших, не заборонених законом формах, спираючись на загальні положення про мирні зібрання.

У підрозділі 2.2. «Нормативно-процесуальний порядок реалізації права на свободу мирних зібрань» розглядається порядок реалізації права на свободу мирних зібрань. У процесі реалізації права, що досліджується, автор виділяє три головні стадії.

Перша стадія – підготовча, до якої входить: визначення цілей, завдань та форми проведення мирних зібрань, попередня агітація, виготовлення та розповсюдження засобів наочної агітації; оповіщення можливих учасників мирних зібрань; надсилання повідомлення про проведення мирних зібрань у відповідний орган виконавчої влади або місцевого самоврядування; інші дії, що не порушують законодавства України та здійснюються з метою підготовки та проведення мирних зібрань.

Друга стадія – безпосереднє проведення мирних зібрань. Дана стадія передбачає фактичну реалізацію права на свободу мирних зібрань, у вигляді передбачених законом форм з використанням засобів наочної агітації, гучномовних та інших технічних пристроїв. На цій стадії відбувається зовнішнє вираження  цілей та завдань мирних зібрань шляхом проголошення промов, скандування лозунгів. Особливо важливою на цьому етапі є поведінка організаторів та учасників мирних зібрань, яка не повинна виходити за межі чинних правових норм та моральних засад суспільства.

Третя стадія – заключна, передбачає можливість досягнення цілей та завдань проведення мирних зібрань, що були визначені організаторами та учасниками на першій та другій стадіях, (наприклад, подання резолюцій, пропозицій, вимог до органів державної влади та місцевого самоврядування та їх безпосереднє виконання).

В процесі реалізації права на свободу мирних зібрань всі спори між організаторами мирних зібрань та органами державної влади і місцевого самоврядування вирішуються в судовому порядку. В Кодексі адміністративного судочинства України передбачено особливості провадження у справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання та у справах за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання (статті 182, 183).

Дисертантом акцентовано увагу на тому, що проведений аналіз зазначених норм вказує на їх суперечливість та нелогічність, що суттєво ускладнює розгляд спірних питань і порушує конституційні права громадян. Відсутність чіткого законодавчого регулювання права на свободу мирних зібрань є підґрунтям численних зловживань як з боку суддів, посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, так і з боку організаторів і учасників мирних зібрань.

У підрозділі 2.3. «Гарантії реалізації права на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій» розглядаються різні підходи до системи гарантій реалізації права на свободу мирних зібрань, що пропонуються відомими вченими-конституціоналістами (Є. Н. Хазовим, Л. Д. Воєводіним, В. Ф. Погорілком, С. А. Авак’яном, С. Ю. Кашкіним, Н. Г. Шукліною, А. М. Колодієм, А. Ю. Олійником, В. П. Колісником, П. М. Рабиновичем, М. І. Хавронюком та іншими). Аргументується використання найбільш розповсюдженої в юридичній літературі системи гарантій прав і свобод, акцентуючи увагу саме на свободі мирних зібрань. Відповідно пропонується система гарантій прав і свобод людини та громадянина, яка включає політичні, економічні, соціальні, ідеологічні, правові (юридичні) гарантії.

Акцентується увага на підсиленні ролі правових (юридичних) гарантій реалізації права на свободу мирних зібрань. Визначається, що правові гарантії права на свободу мирних зібрань – це сукупність правових засобів, що забезпечують його реалізацію й охорону (захист) від можливих порушень. Юридичні гарантії безпосередньо забезпечують процес реалізації права, що досліджується.

Наголошується, що гарантією додержання будь-якої правової норми є встановлення юридичної відповідальності за її порушення. Відповідно до рівня суспільної небезпеки правопорушення та наслідків його вчинення відповідальність організаторів та учасників мирних зібрань, а також посадових осіб є здебільшого адміністративною, проте існує і кримінальна. Акцентується увага щодо врегулювання притягнення до адміністративної та кримінальної відповідальності організаторів та учасників мирних зібрань у разі порушення законодавства України. Окремо приділено увагу відповідальності посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування за зловживання владою та перешкоджання реалізації права людини і громадянина на свободу мирних зібрань.

Розділ 3 «Право на свободу мирних зібрань як умова ефективного формування громадянського суспільства» включає в себе два підрозділи, в яких розкрито вплив права на свободу мирних зібрань на формування громадянського суспільства в Україні, та визначено шляхи удосконалення правового регулювання права на свободу мирних зібрань в сучасних умовах.

У підрозділі 3.1. «Вплив права на свободу мирних зібрань на процес формування громадянського суспільства в Україні» зазначено, що громадянське суспільство як наукову категорію аналізували Г. Гроцій, Т. Гобс, Дж. Локк, Ж. Ж. Русо, Ш. Л. Монтеск’є та інші, в працях яких громадянське суспільство всебічно розглядається на філософсько-теоретичному рівні.

Розуміння та визначення громадянського суспільства на різних етапах його історичного розвитку постійно змінювалося та удосконалювалося. Так,   мислителями XIX ст. громадянське суспільство характеризувалося, насамперед, з огляду забезпечення та реалізації громадянами своїх економічних прав, і, насамперед – права власності. Проте з розвитком правової науки все більш важливу роль у процесі формування та функціонування громадянського суспільства стали відігравати саме політичні права людини і громадянина. Громадянське суспільство починають розглядати як невід’ємну частину формування правової, демократичної держави.

Існує чимало визначень поняття громадянського суспільства, однак найширшим та узагальнюючим можна вважати таке: «Громадянське суспільство – це сукупність структур, за допомогою яких будь-яка людина розпочинає суспільно значимі дії без участі держави».

Дотримання політичних прав людини виступає не тільки головним принципом взаємовідносин між суспільством і державою. Широта і реальність цих прав, власне кажучи, і піднімає той або інший соціум до оцінки, що дозволяє розглядати суспільство як громадянське, а державу як правову.

У свою чергу, політичні права, до яких входить і право громадян на мирні зібрання, є неодмінною умовою здійснення усіх інших видів прав. Саме вони становлять органічну основу системи демократії і виступають як засіб контролю за владою, що є умовою належного формування та функціонування громадянського суспільства.

Відповідно можна стверджувати, що право на свободу мирних зібрань є одним із ефективних засобів формування громадянського суспільства і між ним існує діалектичний взаємозв’язок.

У підрозділі 3.2. «Шляхи удосконалення правового регулювання свободи мирних зібрань в сучасних умовах» обґрунтовується положення про недосконалість та протиріччя існуючої вітчизняної нормативно-правової бази, що регулює конституційне право на свободу мирних зібрань. Автор акцентує увагу на відсутність профільного закону у цій сфері.

Оскільки право на свободу мирних зібрань гарантується Конституцією України, то основним призначенням спеціального закону має бути чітке окреслення порядку (процедури) проведення мирних зібрань, а також підстави обмеження цього права. Автор наголошує і на обов’язковість імплементації існуючих міжнародним норм в національне законодавство.

Враховуючи наявну прогалину в законодавчому забезпеченні права на свободу мирних зібрань, аналізуючи чинні нормативні акти, що регулюють дані суспільні відносини, спираючись на наукові розробки вітчизняних та закордонних вчених-правознавців, а також на міжнародний досвід, запропоновані рекомендації щодо удосконалення законодавчого регулювання права на свободу мирних зібрань:

По-перше, Конституційному Суду України потрібно здійснити офіційне тлумачення ст. 39 Конституції України на предмет того, кому вона надає право на мирні зібрання – виключно громадянам України чи іноземцям та особам без громадянства також. Відповідно, будь-які подальші законодавчі ініціативи стосовно свободи мирних зібрань повинні ґрунтуватися на рішенні Конституційного Суду України. Також, у разі визнання за іноземцями та особами без громадянства права на свободу мирних зібрань, нагальним стане питання про внесення змін до Конституції України. На думку автора, доцільно викласти ч. 1 ст. 39 у такій редакції: «Громадяни, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах мають право збиратися мирно, без зброї і проводити будь-які мирні зібрання, різновиди та порядок проведення яких встановлюються законом…».

По-друге, у контексті реалізації права на свободу мирних зібрань щодо проведення контрдемонстрацій варто звернути увагу на світову практику. В Україні для вирішення цього питання частіше обиралася негативна концепція: держава забороняла як демонстрацію, так і контрдемонстрацію. При цьому це викликало численне незадоволення з боку організаторів та учасників таких заходів, спричиняло довготривалі судові розгляди скарг на дії органів державної влади та загострювало ідеологічне протистояння між деякими групами суспільства. Отже розв’язання питання про проведення контрдемонтрації потребує нагального законодавчого регулювання.

По-третє, важливою проблемою є визначення суб’єктів, відповідальних щодо забезпечення громадського порядку й безпеки людей під час проведення мирних зібрань. Також законодавчо потрібно закріпити, що відповідальність за порушення громадського порядку та відшкодовування завданих збитків покладається на осіб, винних у цих порушеннях.

По-четверте, важливим кроком на шляху законодавчого регулювання свободи мирних зібрань має стати узагальнення Верховним Судом України рішень судів у справах про обмеження права на мирні збори та демонстрації, що є нормальною практикою для багатьох європейських держав. На цьому неодноразово наголошували представники правозахисних організацій України.

По-п’яте, доцільно закріпити в законі порядок проведення мирних зібрань як політичного, так і неполітичного характеру. Адже прийнявши закон, який поширюється тільки на збори, мітинги, походи, демонстрації та інші різновиди мирних зібрань, що гарантуються ст. 39 Конституції України, парламентарі можуть залишити поза законодавчим полем особисте немайнове право на мирні зібрання, передбачене ст. 315 Цивільного кодексу України. У реальному житті політичне та особисте немайнове право на мирні зібрання тісно переплітаються, порядок організації та проведення мають схожий характер, можуть здійснюватися одночасно. Тому для недопущення прогалин в законодавстві потрібно закріпити на законодавчому рівні  порядок їх організації та проведення. Раціональним є прийняття єдиного закону про мирні зібрання, який би, з одного боку, чітко розмежовував та визначав вказані різновиди права на мирні зібрання, а з іншого – акцентував увагу на їх спільні риси та порядок проведення.

По-шосте, слід звернути увагу, що в Конституції України йдеться про те, що організатори мирного зібрання повинні заздалегідь повідомляти органи державної влади чи місцевого самоврядування про його проведення. Це положення викликає найбільші проблемні питання між організаторами мирних зібрань та органами державної влади чи місцевого самоврядування, адже відсутність чітко визначених термінів призводить до непорозуміння між ними, а відтак може призвести до порушення законодавства України.