КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН У СФЕРІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА СВОБОДУ ВІРОСПОВІДАННЯ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, простежується зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено об'єкт та предмет, формулюються мета і завдання дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача в їх одержання, апробація результатів дисертації, публікації.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади конституційно-правового регулювання відносин у сфері реалізації права на свободу віросповідання в Україні» присвячено загальній характеристиці відносин у сфері реалізації права на свободу віросповідання, аналізу соціальних функції релігії та визначенню понятійного апарату в цій сфері.

У підрозділі 1.1. «Соціальні функції та роль релігії у суспільстві» розкриваються визначення поняття «релігія» та її значення в житті суспільства. Встановлено, що релігія є найбільш сталою формою суспільної свідомості, яка найменше піддається змінам, характерним для суспільного буття. Лише всебічне врахування загальних і специфічних особливостей релігії дає можливість її наукового вивчення, тлумачення та прогнозування можливих процесів її еволюції. Дисертантом робиться висновок, що на сьогоднішній день релігія є потужним фактором відродження духовних цінностей нашої країни. Це підтверджується істотним збільшенням кількості віруючих, підвищенням ролі релігії в ідеологічних та політичних процесах. Тобто, у житті українського суспільства релігійність набула масового характеру й оцінюється громадськістю як основоположний та загальноприйнятий чинник духовної культури, невід’ємна складова особистості.

Доведено, що релігії притаманна функціональна роль, яка реалізується в процесі задоволення духовних та інших потреб віруючих чи їхніх спільнот. При цьому функціональна роль релігії характеризує такий напрям впливу релігії на суспільні відносини, потреба в здійсненні якого зумовлюється історичною необхідністю її існування як соціального явища, уособлює найважливіші, характерні ознаки самої релігії і спрямована на виконання завдань, що стоять перед нею на певній стадії її розвитку; представляє напрям активної дії релігії, яка впорядковує певний вид соціальних відносин; характеризується стабільністю, концептуальністю та структурованістю.

Автором зроблена власна класифікація соціальних функцій релігії на основні релігійні та нерелігійні. До першої групи віднесено регулятивну, світоглядну, компенсаційну, компенсаторно-терапевтичну, інтегративну, легітимуючу, комунікативну, гуманістичну; до другої – політичну, економічну, виховну, культурно-освітню.

У підрозділ 1.2. «Методологічні підходи досліджень релігійних правовідносин» основну увагу приділено методологічним підходам дослідження феномена релігійних правовідносин. Зроблено висновок, що релігійні відносини – це відносини, що складаються в духовній сфері між віруючими людьми, релігійними організаціями, та спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав і свобод. Вони базуються, у першу чергу, на вірі в можливість особливих відносин між Богом і людиною. Релігійні відносини перебувають у постійній динаміці, мають системний характер і взаємодіють з іншими суспільними відносинами.

Доведено, що дослідження релігійних відносин повинно ґрунтуватися на системності даного явища, із використанням значної кількості методологічних підходів. Крім спеціальних методів, що притаманні певним наукам, аналіз релігійних відносин повинен спиратися на загальні методи наукового пізнання, серед яких слід відзначити: 1) методи емпіричного дослідження (спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент); 2) методи, використовувані як на теоретичному, так і на емпіричному рівнях дослідження (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання); 3) методи теоретичного дослідження (сходження від абстрактного до конкретного).

Обґрунтовано, що релігійні відносини формуються на основі таких передумов: по-перше, матеріальних, що являють той чи інший вид релігійних благ та встановлюють взаємозв’язки між суб’єктами релігійних відносин; встановлення доцільності релігійних відносин між суб’єктами через надання їм комплексу релігійних прав, повноважень та покладання на них обов’язків і відповідальності; по-друге, нормативних – здатність регуляції релігійних відносин за допомогою чітко встановлених нормативно-правових актів.

Сформульовано загальні ознаки, які притаманні релігійним відносинам: 1) правовстановлююча участь суб’єктів релігійних відносин; 2) реалізація прав та інтересів релігійного населення; 3) взаємообумовленість прав та обов’язків учасників релігійних відносин; 4) носять індивідуалізований характер, тобто спрямовані на визначених суб’єктів; 5) мають риси системності та динамізму (перебувають в безперервному розвитку); 6) є спеціальним засобом виникнення, функціонування та розвитку суспільних відносин; 7) є усвідомленою та цілеспрямованою поведінкою суб’єктів; 8) засновані на волевиявленні учасників.

У підрозділі 1.3. «Свобода совісті та свобода віросповідання: співвідношення правових понять» на основі аналізу філософських, релігієзнавчих та правових досліджень, а також аналізу універсальних і регіональних міжнародно-правових актів розкривається зміст свободи совісті та свободи віросповідання як природних прав людини. У зв'язку з цим розкривається поняття й структура свободи совісті та свободи віросповідання, здійснюється їх порівняння та співвідношення.

На основі дослідження міжнародно-правових актів зроблено висновок, що у релігієзнавчому та правовому розумінні категорії «свобода совісті» й «свобода віросповідання» не є тотожними, вони співвідносяться як загальне й часткове. Свобода совісті є однією із складових людської особистості, її вільною внутрішньою здатністю до осмислення різноманітних світоглядних поглядів, перш за все релігійних, та полягає у здійсненні без примусового вибору щодо них і реалізації їх у власних життєвих поглядах. Водночас, як правова категорія, свобода совісті є сукупністю встановлених, гарантованих та забезпечених державою прав громадян на віросповідання, атеїзм та інші вільні світоглядні погляди. У правовому аспекті свободу совісті не можна ототожнювати лише з самим процесом, оскільки справжнє духовне самовизначення та обрання релігії відбувається лише тоді, коли його не спричинили якісь зовнішні сили або спонукальні чинники. Свобода совісті людини охоплює сфери її духовного життя і включає в себе низку окремих можливостей: свободу вираження думок, переконань, віри, їх реалізації тощо.

Свобода совісті охоплює широке поле свого вияву в контексті духовного буття людини, що включає в себе: свободу самовизначення та самореалізації в системі конкретних культурних світоглядних (у т.ч. й релігійних та атеїстичних) координат; свободу вибору, дотримання будь-яких світоглядних, етичних, релігійних доктрин, політичних, філософських вчень або зміни їх; свободу думки особи у світоглядній площині її вибору. Поняття «свобода віросповідання» входить у структуру категорії «свобода совісті» як важливий її компонент.

Встановлено, що характерними рисами «свободи віросповідання» є: 1) можливість певної поведінки; 2) суб’єктивне право особи, яким вона може розпоряджатися на власний розсуд; 3) включає в себе: право сповідувати віровчення тієї чи іншої релігії, право відправляти релігійний культ та право утворювати релігійну організацію чи входити до утвореної раніше організації; 4) гарантується Конституцією та законодавством України; 5) забезпечується державою шляхом встановлення певної відповідальності за її порушення; 6) існування її внутрішнього та зовнішнього аспектів. Обґрунтовано, що свобода віросповідання включає у себе такі елементи: мати релігію або переконання; право сповідувати віровчення; право на релігійну освіту; право виховувати дітей в дусі віровчення тієї чи іншої релігії; право відправляти релігійний культ; право утворювати релігійну організацію чи входити до утвореної раніше; право бути священнослужителем; право релігійної пропаганди (місіонерство).

На підставі проведеного аналізу співвідношення понять свобода совісті та свобода віросповідання зроблено висновок: по-перше, законодавство у сфері гарантування свободи віросповідання, має бути приведене у відповідність до Конституції України як законодавчого акта, що має вищу юридичну силу (всі законодавчі та інші нормативно-правові акти повинні прийматися відповідно до неї і відповідати її змісту й термінології). В іншому випадку порушується принцип верховенства Конституції і вона просто втрачає цінність свого існування. По-друге, альтернативою зазначеній пропозиції можна визначити внесення змін до ст. 35 Конституції України шляхом закріплення ширшого спектру прав, передбаченого міжнародними актами з прав людини та офіційно визнаних Україною. Тобто, уточнення словосполучення «свобода світогляду і віросповідання» через заміну його правом людини на свободу думки, совісті та релігії.

У підрозділі 1.4. «Загальна характеристика відносин у сфері реалізації права на свободу віросповідання як об’єкта конституційно-правового регулювання» основна увага зосереджується на тому, що конституційно-правове забезпечення реалізації права на свободу віросповідання здійснюється шляхом закріплення його законодавчих гарантій. Адже недостатньо на законодавчому рівні задекларувати існування окремого права. Необхідно встановити ефективні, у тому числі й правові механізми реалізації такого права, а також передбачити кореспондуючі обов’язку конкретних суб’єктів, зобов’язаних сприяти його здійсненню.

Запропоновано гарантії права на свободу віросповідання поділяти на конституційні та юридичні. Під конституційними гарантіями права на свободу віросповідання слід розуміти регламентовану нормами Конституції та деталізовану нормами чинного законодавства сукупність державно-правових інститутів, процедур та норм, що забезпечують реалізацію, охорону і захист даного права. Конституція України містить як безпосередні гарантії здійснення права громадян на свободу віросповідання, так і загальні гарантії здійснення прав людини, що поширюються на весь перелік прав. До юридичних гарантій, що стосуються реалізації права на свободу віросповідання, закріплених в Конституції України, дисертант відносить: 1) гарантованість конституційних прав і свобод та неможливість їх скасування чи обмеження; 2) гарантії необмеженості конституційних прав і свобод людини і громадянина, крім випадків, передбачених Конституцією України; 3) гарантування відокремленості релігійних організацій в Україні від держави, а школи – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова; 4) гарантування рівності; 5) гарантування судового захисту прав і свобод людини і громадянина, а також права звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; 6) відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної й моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень; 7) гарантування правової допомоги.

Обґрунтовано виділення у правовому регулюванні відносин у сфері реалізації права на свободу віросповідання рівнів та груп (систем) нормативних актів, які регулюють зазначені відносини. У структурі рівнів нормативно-правових актів слід виділяти такі з них: 1) конституційний рівень – норми, які закріплюють та гарантують право на свободу віросповідання в Конституції України; 2) рівень норм, закріплених міжнародними і регіональними угодами з прав людини, якими визначені зобов’язання України щодо свободи совісті та релігії, а також норм, що випливають із членства України у міжнародних організаціях; 3) законодавчий рівень – до нього входять норми законів України, які тією чи іншою мірою регулюють відносини у сфері реалізації права на свободу віросповідання; 4) підзаконний рівень. Щодо групового поділу, то система відповідних законодавчих актів, які регулюють право особи на свободу віросповідання, складається з двох груп: 1) законодавчих актів спеціального характеру; 2) законодавчих актів, що регулюють окремі правовідносини у даній сфері (це, як правило, галузеві законодавчі акти, що регулюють окремі сторони, види суспільних відносин).

У розділі 2 «Історіографія проблематики конституційно-правового регулювання відносин у сфері реалізації права на свободу віросповідання в Україні» охарактеризовано основні історичні етапи формування і розвитку права на свободу віросповідання в Україні, здійснено дослідження законодавства в зазначеній сфері.

Підрозділ 2.1. «Становлення нормативно-правового регулювання релігійних відносин від християнізації Київської Русі до 1914 року» присвячено дослідженню етапу християнізації Київської Русі, основними передумовами якої визначені: 1) необхідність зміцнення і централізації князівської влади, оскільки саме християнство на той час мало великий історичний досвід створення і зміцнення владних ієрархій; 2) об’єднання розрізнених племен на території Русі під егідою великого Київського князя на основі єдиної християнської віри; 3) необхідність участі у вирішенні політичних проблем того часу на міждержавному рівні, бажання зміцнити дипломатичні позиції Русі у стосунках із Візантією та іншими європейськими державами; 4) прагнення більш повно використовувати переваги географічного положення для розвитку торгівлі й транзиту товарів, що мало сприяти економічному розвиткові й усередині країни; 5) можливість прилучення до соціально-культурних цінностей і цивілізації християнських держав; 6) становлення ефективних релігійних відносин, які б виконували роль каталізатора в налагодженні суспільних зв’язків.

Підкреслюється, що запровадження християнства на Русі мало неоднозначні наслідки перш за все для розвитку релігійних відносин, а пізніше і формування національної самосвідомості: а) поліфункціональність світоглядних переконань в поєднанні з домінуванням політики над релігією; б) прийняття необхідних для етносу адміністративно-владних рішень; в) інтенсивний розвиток релігійного законодавства; г) розпад дохристия­нської культури. Сам же процес розвитку релігійних відносин від християнізації Київської Русі до 1914 року запропоновано поділяти на: по-перше, запровадження християнства в Київській Русі як державної релігії; по-друге, поділ Київської митрополії на дві частини – Московську і Київську (1448 р.) й подальші релігійні відносини; по-третє, етап національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького та релігійних відносин у Козацькій державі; по-четверте, період релігійного життя в Україні у складі Російської імперії до реформ Петра І; по-п’яте, з 1721 року – в Російській державі була здійснена загальна кодифікація законодавства, у тому числі в релігійній сфері, а також була проведена реформа церковного управління; по-шосте, 1905 – 1914 рр. – зменшення ролі православної церкви.

У підрозділі 2.2. «Нормативно-правове регулювання права на свободу віросповідання в Україні (1914 – 1921 рр.)» розкрито регулювання права на свободу віросповідання в Україні в роки Першої світової війни та Української революції 1917 – 1921 рр. Наголошено, що реалізація права на свободу віросповідання в добу Української Народної Республіки супроводжується розробкою і прийняттям конституційних актів як основних законів країни не тільки в матеріальному, але й у формальному їх значенні. Регулювання свободи віросповідання означеного періоду характеризувалося, з одного боку, необхідністю враховувати те, що велика частина населення все ще залишалася віруючою, з іншого – вже враховувалося вороже ставлення радянської влади до релігії. Аналізується вплив Української Центральної Ради на утвердження та розвиток релігійних та світоглядних переконань.

Зазначено, що правові орієнтири Української Народної Республіки у ставленні до свободи віросповідання відповідали прогресивним на той час принципам і здобуткам суспільно-політичної думки в Україні, враховували конкретні соціальні, національні, релігійні особливості суспільства. Українська Народна Республіка розпочала вироблення цілісної системи законодавства про свободу віросповідання та релігійні організації на демократичних, гуманістичних засадах. Крім декларованої свободи віросповідання, відокремлення держави від церкви, передбачалися заходи щодо збереження і розвитку національно-релігійних традицій українців, національних меншин, регламентувалося ставлення релігії до широкого спектра суспільних відносин і традицій (сім'ї, освіти, судочинства та ін.).

Даному історичному періоду були притаманні соціалістичні погляди. Ідеї свободи віросповідання пропагували, обстоювали та розглядали свободу взагалі й свободу релігії зокрема як запоруку розвою людських здібностей, як «ідеал вільномислячої, внутрішньо незалежної, відповідальної людини». Відстоювання права на свободу віросповідання нерозривно супроводжувалося боротьбою проти свавілля монархічних переконань та православної церкви.

Конституції, декрети та інші нормативно-правові акти, що приймалися в період з 1917 до 1921 рр. містили найважливіші конституційні положення щодо прав людини на свободу світогляду і віросповідання та гарантії їх реалізації, які з часом знаходили своє закріплення в радянських конституціях.

У підрозділі 2.3. «Особливості законодавчого регулювання свободи віросповідання в радянський період» здійснено періодизацію процесу реалізації права на свободу віросповідання в радянський період: 1) з 1920 року до прийняття союзної Конституції (1919 – 1924 рр.); 2) з 1924 року до прийняття нової Конституції СРСР (1936 р.) і Конституції УРСР (1937 р.); 3) з 1937 року до початку Великої Вітчизняної війни; 4) період німецького окупаційного режиму, який умовно можна поділити на три етапи: а) початок окупації – початок червня 1942 р. (лояльна політика окупантів у релігійній сфері); б) червень – грудень 1942 р. – активне втручання німецького уряду в діяльність церкви з метою максимального використання її потенціалу у боротьбі з «невірними»; в) від початку 1943 р. і до визволення українських земель радянськими військами – повне підпорядкування церкви німецькими окупантами; 5) повоєнні роки – кінець 50-х років ХХ ст.; 6) від початку 60-х років ХХ ст. – до проголошення незалежності України.

Наголошено, що в радянський період командно-адміністративна система сприяла формуванню викривленого розуміння поняття «свобода віросповідання». Законодавством закріплювалася панівна роль партії, у віданні якої знаходилася і релігійна сфера; законодавство про свободу віросповідання лише декларувало розповсюджені у світовій практиці взаємовідносини церкви та держави; відбулося відокремлення церкви від держави та школи від церкви; широкого розповсюдження набула націоналізація церковної власності. На цьому етапі діяли встановлені раніше Конституцією УСРР та іншими нормативно-правовими актами норми, які регулювали права людини на свободу світогляду і віросповідання. Тривалий час усі ці законодавчі акти залишалися тільки деклараціями. Насправді право на свободу віросповідання всіляко обмежувалося, у тому числі Конституцією СРСР 1936 року. У кінці 30-х років ХХ ст. масового характеру набрало адміністрування щодо релігійних організацій і віруючих, активізувалися процеси форсування ліквідації релігії як суспільного інституту, репресії проти служителів культу, закриття церков. Держава втручалась у внутрішні справи церкви, прагнула витіснити церкву і віруючих громадян на периферію суспільного життя.

Німецька окупаційна політика в релігійному питанні була спрямована на розкол української релігійної свідомості. Проголошуючи свободу релігійних переконань та заявляючи, що виключно справа населення творити форми церковно-релігійного життя, влада намагалася поставити процеси, що відбувалися в релігійному житті, під свій контроль та керувати ними. Як тільки після відступу більшовиків церковне життя в Україні почало відроджуватися, німці без будь-яких причин розпустили церковні ради, що почали виникати з метою упорядкування церковного життя. Причиною їх розпуску було те, що німецька влада боялася будь-яких форм українського організованого життя. У роки окупації було прийнято ряд важливих документів, що стосувалися релігійної свободи, серед яких слід відзначити: 1) рання церковна директива щодо церков і релігійних груп; 2) акт поєднання Автокефальної та автономної церков; 3) меморандум єпископів Автономної православної церкви; 4) меморандум про переслідування православного духовенства на Холмщині та Підляшші тощо.

Підкреслюється, що упродовж наступних періодів простежується антирелігійний характер радянського законодавства про свободу віросповідання та підтверджуються висновки вчених про те, що переслідування віруючих у СРСР було державною політикою. Україна майже повністю була позбавлена права проводити власну політику у сфері релігійно-просвітницького життя. Амплітуда радянської релігійної політики коливалася в діапазоні між ідеологічними надзавданнями та прагматичними міркуваннями, між спробами тотального знищення інституційованої релігійності і заміщення релігії новою догматикою, есхатологією та культовою практикою до намагань абсорбувати релігійні інститути в структуру масової індокринації та імплементації зовнішньополітичних проектів.

У підрозділі 2.4. «Загальна характеристика сучасного періоду конституційно-правового регулювання права на свободу віросповідання» розкривається сутність та значення права на свободу віросповідання з моменту проголошення незалежності України до сьогодення. З’ясовано, що особливостями розвитку права на свободу віросповідання в Україні є: по-перше, зорієнтованість внутрішнього законодавства на стандарти міжнародної практики у сфері релігійних відносин з метою якнайповнішого забезпечення прав та інтересів віруючих; по-друге, стабілізація відносин держави й релігійних організацій щодо питань свободи віросповідання, а також зменшення монополізму держави в зазначеній сфері; по-третє, актуалізація правового регулювання найважливіших питань у сфері свободи віросповідання, вирішення яких є нагальною потребою; по-четверте, блокування законодавчих ініціатив, що погіршують чи порушують права кожного на свободу віросповідання; по-п’яте, вилучення з чинного Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» положень, які не відповідають сьогоднішнім реаліям ставлення держави до права на свободу віросповідання; по-шосте, демократизація розробки законопроектів щодо свободи віросповідання.

Право на свободу віросповідання гарантується державою всім особам, які перебувають на території України, і вбирає у себе як право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, так і право безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Така інтерпретація ст. 35 Конституції України спрямована на утвердження демократизації суспільних відносин, на усунення міжконфесійних суперечок і поділу суспільства на віруючих / атеїстів, на надання кожному, незважаючи на його ставлення до релігії, рівних прав та можливостей, на прищеплення суспільству віротерпимості, а загалом – на забезпечення взаєморозуміння, спокою та злагоди серед усього населення.

У розділі 3 «Правовідносини у сфері реалізації права на свободу віросповідання в Україні» визначаються суб’єкти релігійних правовідносин, здійснюється їх загальна характеристика. Проводиться аналіз юридичного змісту правовідносин у сфері реалізації права на свободу віросповідання.

У підрозділі 3.1. «Проблеми взаємовідносин держави і церкви: концептуальні засади» сформульоване визначення державно-церковних відносин. Ці відносини розглядаються як один із видів суспільних відносин, що характеризується рівнем взаємозв'язків церкви, об’єднань, рухів та інших релігійних організацій із державою, ступенем їхнього взаємозв’язку, а також загальнолюдськими моральними принципами. Аналізуючи думки різних вчених, підсумовується, що основними завданнями державно-церковних відносин є: повна реституція церковного майна, націоналізованого в минулому; зміна ставлення держави до викладання релігії у школах; покладення нагляду за дотриманням законодавства України про свободу світогляду, віросповідання і релігійних організацій на прокуратуру України; законодавче закріплення положення щодо розпорядження майном релігійних організацій, які припинили своє існування; забезпечення спрощеної системи реєстрації релігійних організацій; необхідність надання церквам статусу юридичної особи; невтручання держави у внутрішні справи церкви (наприклад, канонічні) і навпаки.

Окреслюючи межі взаємовідносин держави і церкви, дисертант робить висновок, що держава не повинна визначати спрямованість і загальну регламентацію діяльності церкви, її відносну самостійність розвитку. Але не варто цілком заперечувати велику роль держави у функціонуванні церкви. Держава, проводячи політику в інтересах людини, економічно підтримує церкву і захищає її. Захист церкви не означає завуальовану державну регламентацію і регулювання. Він обмежується лише створенням демократичних умов розвитку всіх духовних надбань народу шляхом забезпечення прав і свобод людини. Держава і церква використовують різний інструментарій у поглядах на світ і мають, відповідно, різні завдання. Фактично вони діють паралельно і за ідеальних умов не заважають одне одному, а, навіть, допомагають одне одному. Така ситуація залишається до того часу, доки держава не створює власної обов’язкової ідеології чи прагне замістити церкву у виконанні її завдань.

Пропонується в Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» внести зміни, визначивши церкву як самостійне централізоване та ієрархічне об’єднання віруючих із відповідним апаратом управління, створене на основі єдиного віровчення чи культу. Це та інші поняття, які стосуються релігійних відносин, необхідно закріпити в окремій статті «Визначення основних термінів і понять». Основними ознаками церкви, як суб’єкта релігійних відносин, є: по-перше, самостійність та структурованість; по-друге, ієрархічний характер та централізація управління; по-третє, поділ віруючих на служителів культу та мирян; по-четверте, наявність догматичної та культової діяльності.

У підрозділі 3.2. «Релігійні організації як суб’єкт права на свободу віросповідання в Україні» наголошено, що суспільно-політичне та правове становище релігійних організацій є розумінням відображення організацій вищого рівня узагальнення. Відповідно, їх місце в цій категоріальній системі відображає сутнісні ознаки на спеціальному рівні як самодіяльного об’єднання виключно фізичних осіб для забезпечення потреби віросповідання в певній організованій системі світобачення або, точніше кажучи, атрибутивного сприйняття духовного світу. Релігійна організація є значнішою та впливовішою формою самоорганізації прихильників певної релігійної течії. Саме релігійна організація як громадське об’єднання, що має на меті задоволення релігійних потреб громадян, є організаційною ланкою, що виступає суб’єктом правовідносин, і в такому статусі взаємодіє з іншими фізичними чи юридичними особами (суб’єктами правовідносин) та, зокрема, з державою. Таким чином, релігійні організації є складовою сфери регулювання національного законодавства, де найчастіше і наводиться їх законодавче визначення, яке залежить від волевиявлення законодавця, а отже, є специфічним для кожної національної правової системи. Звідси автором пропонується ст. 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» доповнити нормою такого змісту: релігійні організації – це система організаційно оформлених добровільних релігійних об’єднань, які утворені з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати будь-яку віру та діють відповідно до своєї ієрархічної й інституційної структури. Основними рисами релігійних організацій є те, що вони: по-перше, діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури; по-друге, мають на меті задоволення релігійних потреб громадян шляхом сповідування та поширення віри; по-третє, забезпечують процедуру і механізм юридично законної поведінки своїх членів внутрішніми засобами переважно морального характеру.

Аналізуючи положення Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», запропоновано внести доповнення, зокрема до ст. 14 «Реєстрація статутів (положень) релігійних організацій»: обов’язковість процедури реєстрації статуту (положення), що здійснюється з метою більш повного врахування інтересів віруючих.

У підрозділі 3.3. «Юридичний зміст правовідносин у сфері реалізації права на свободу віросповідання в Україні» акцентовано увагу на тому, що у зміст ст. 35 Конституції України закладено гарантію мати, приймати і змінювати релігію або переконання на власний вибір, право віруючих відкрито поширювати свої релігійні переконання та право тих, хто не сповідує жодної релігії, на поширення атеїстичних переконань. Така редакція статті Основного Закону спрямована на консолідацію українського народу, на усунення міжконфесійних суперечок і поділу суспільства на віруючих / атеїстів, на надання кожному, незважаючи на його ставлення до релігії, рівних прав та можливостей, на прищеплення суспільству віротерпимості, а загалом – на забезпечення взаєморозуміння, спокою та злагоди серед усього населення.

Зроблено висновок, що в Конституції Україні й Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» право на свободу віросповідання трактується по-різному: 1) Закон дає більш розширене тлумачення права на свободу віросповідання; 2) конституційні формулювання, значною мірою, носять розпливчатий характер, ще абстрактніший, ніж відповідні норми національного законодавства, не повністю враховують сутність права на свободу віросповідання, і, як наслідок, ставлять його реалізацію в залежність від політики у сфері релігії та державно-конфесійних відносин; 3) у чинному законодавстві є неточності при визначенні структурних елементів права на свободу віросповідання, які потребують доопрацювання і доповнення.

Сформульовано поняття «колективних чи індивідуальних прав кожного на свободу віросповідання» як можливості використання індивідуальними чи колективними суб’єктами права на свободу віросповідання, що реально гарантується свободою світоглядного вибору та мірою поведінки. Право на свободу віросповідання включає: право на прийняття релігії або інших переконань – можливість кожної особи приймати рішення про те, чи керуватися їй в оцінці своїх вчинків і думок повчаннями релігії або відмовлятися від них; по-друге, право діяти відповідно до релігійних та інших переконань – можливість кожного вільно обирати спосіб життя, зокрема характер роботи, поведінки в сім'ї, у громадських місцях і так далі відповідно до своїх переконань за неодмінної умови, що ці дії не порушуватимуть чинного законодавства; по-третє, право на зміну релігії та інших переконань – за власним вибором кожен має право змінити або відмовитися від тієї чи іншої релігії; по-четверте, право сповідувати будь-яку релігію – кожен громадянин самостійно визначає своє ставлення до релігії, має право одноосібно або спільно з іншими сповідувати будь-яку релігію, виражати і поширювати переконання, пов'язані із ставленням до релігії; по-п’яте, право не сповідувати жодної релігії – передбачена чинним законодавством можливість висловлювати атеїстичні переконання та заборона примусу до сповідування тієї чи іншої релігії; по-шосте, право отримувати релігійну освіту на власний розсуд – визначення допустимої межі впливу релігійної освіти на загальноосвітній процес у державних освітніх закладах; по-сьоме, право не виконувати обов’язків, що суперечать релігійним або іншим переконанням людини.

У підрозділі 3.4. «Проблеми здійснення захисту та запобігання порушень права на свободу віросповідання в Україні» обґрунтовано, що правовий захист є показником ефективної реалізації та забезпечення прав людини, що, у свою чергу, являється показником демократичної та правової держави, а, отже, і соціальної ефективності юридичних інститутів. Характерною рисою особистісного права на свободу віросповідання є те, що людина, як суб’єкт правовідносин, не може відмовитися від реалізації цього права. Кожному притаманні певні світоглядні переконання, у тому числі релігійного характеру – від глибокої віри у надприродні сили до переконаного їх заперечення. Реалізація людиною права, що розглядається, не залежить від такої умови, як володіння особою дієздатності. Таким чином, наша держава покликана забезпечувати захист права на свободу.

Встановлено, що право на свободу віросповідання гарантується не лише на національному рівні, а й міжнародному: Загальна декларація прав людини, Конвенція про захист прав людини та основних свобод, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії або переконань. На основі аналізу вітчизняного та зарубіжного законодавства автор виводить поняття «захист права на свободу віросповідання», яке доцільно розглядати як передбачені або санкціоновані заходи, за допомогою яких спеціально уповноважені органи забезпечують реалізацію законних прав та інтересів віруючих, перешкоджають вчиненню правопорушень у сфері свободи віросповідання або вживають заходів щодо їх усунення.

Розділ 4 «Регулювання відносин у сфері реалізації права на свободу віросповідання на міжнародному рівні» присвячено загальній характеристиці міжнародного законодавства та стандартів щодо забезпечення права на свободу совісті і віросповідання. Пропонуються шляхи вдосконалення національного законодавства в зазначеній сфері, враховуючи міжнародний досвід.

У підрозділі 4.1 «Міжнародно-правові стандарти забезпечення права на свободу совісті та віросповідання» акцентується увага на тенденції до поширення рівня свободи совісті і віросповідання, їх гарантованості у правовому забезпеченні, а також поширенні простору свободи совісті як у зв’язку із фактичним юридичним ототожненням її зі свободою віросповідання, так і прийняттям міжнародними співтовариствами законодавчих актів, що забезпечують свободу совісті і віросповідання.

Запропоновано систему міжнародних норм, які регулюють право на свободу совісті і віросповідання, поділити на три відокремлені групи: 1) універсальні міжнародні акти, яким притаманні такі риси: а) розгляд права на свободу совісті та віросповідання відбувається не відокремлено, а в контексті складних конструкцій суб'єктивних прав; б) розмежування свободи совісті та віросповідання з правом на свободу переконань та на вільне їх вираження, а також свободи совісті та права на свободу висловлювати своєї думки; в) розуміння під терміном віри в змісті свободи совісті та віросповідання не стільки релігійного віровчення, скільки набору світоглядних переконань особи; 2) європейські акти: найскладнішою проблемою в плані подальшого розвитку інституту свободи совісті та віросповідання є необхідність вироблення гнучких механізмів обліку цивілізаційних особливостей відповідних національних правових інститутів; європейські держави взяли на себе зобов’язання щодо забезпечення прав і основних свобод людини, зокрема права на свободу думки, совісті та віросповідання; загальновизнані принципи і норми європейського права можуть мати договірно-правову форму, існувати у вигляді міжнародного звичаю або мати змішаний характер; 3) інші міжнародні акти: угоди в рамках Співдружності Незалежних Держав двосторонні договори України про дружбу, взаємодопомогу та співробітництво тощо.

Визначено, що міжнародно-правові стандарти забезпечення права на свободу совісті та віросповідання мають свою специфіку і ґрунтуються на таких керівних засадах: по-перше, гарантованість, непорушність та невід’ємність цього права; по-друге, заборона дискримінації на основі релігійних та світоглядних переконань; по-третє, одноособовість чи колегіальність при сповідуванні будь-якої релігії або переконань; по-четверте, вільність у прийнятті, сповідуванні чи зміні релігійних переконань.

У підрозділі 4.2 «Роль міжнародних міжурядових (міждержавних) організацій» сформульовано поняття «міжнародної міжурядової організації у сфері забезпечення та реалізації релігійних прав та свобод», під яким розуміється добровільне об’єднання суверенних держав або міжнародних організацій, що створене на основі міждержавного договору або резолюції міжнародної організації загальної компетенції для регулювання діяльності держав у сфері релігійних свобод та переконань, має власну організаційну структуру органів, які наділені автономією волі. Визначено, що основними ознаками міжнародних міжурядових організацій є: 1) договірна основа, 2) наявність міжнародної правосуб’єктності; 3) автономія волі; 4) постійна дія; 5) суверенна рівність учасників.

Зроблено висновок, що найвпливовішою міжнародною міжурядовою організацією у сфері забезпечення та реалізації релігійних прав та свобод є Організація Об’єднаних Націй, яка приймає як першочергові, так і другорядні міжнародно-правові акти в зазначеній сфері: 1) першочергові – Загальна декларація прав людини (1948 року), Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставах релігії або переконань (1981 року), Пакт про громадянські та політичні права (1993 року); другорядні – Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948 року), Женевські конвенції (1949 року), Конвенція про статус біженців (1951 року), Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (1960 року), Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 року), Пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 року), Декларація про права людини щодо осіб які не є громадянами країни, в якій вони проживають (1985 року), Конвенція про права дитини (1989 року), Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1992 року).

У підрозділі 4.3 «Неурядові міжнародні організації та їх вплив на забезпечення свободи віросповідання» досліджено моделі, що коректно описують систему неурядових міжнародних організацій у сфері забезпечення свободи віросповідання. Сформульовано поняття «міжнародна неурядова організація» як самоорганізоване добровільне об’єднання представників громадськості різних держав, що засноване у відповідності з національним законодавством держави, де вона зареєстрована, для досягнення цілей і завдань розвитку громадянського суспільства та міжнародних відносин, що діє у відповідності з загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права на території декількох держав. Визначено, що основними ознаками, які характеризують міжнародні неурядові організації у сфері реалізації свободи віросповідання, є: по-перше, некомерційний характер; по-друге, організація не повинна бути заснована урядом держав на основі угод між державами; по-третє, організація не повинна використовувати чи пропагувати насильницькі методи; по-четверте, організація не повинна брати участь у політичній діяльності з метою досягнення влади; по-п’яте, самоорганізація.

Висловлюється думка, що найґрунтовніше можна систематизувати міжнародні неурядові організації у сфері забезпечення свободи віросповідання за напрямом діяльності або за назвою організації. Аналіз діяльності міжнародних неурядових організацій у сфері забезпечення свободи віросповідання показав, що діяльність деяких з них у сфері забезпечення свободи віросповідання відбувається одночасно за кількома напрямами (наприклад, надання правової допомоги, захист соціальних прав тощо). На нашу думку, доцільно здійснювати систематизацію міжнародних неурядових організацій у сфері забезпечення свободи віросповідання за назвою організації в алфавітному порядку, а саме: 1) альянси; 2) асоціації; 3) братства; 4) громади; 5) місії; 6) організації; 5) ради; 6) служби; 7) товариства; 8) федерації; 9) фонди; 10) фундації; 11) центри тощо.