КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГАРМОНІЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ІЗ ЗАКОНОДАВСТВОМ ЄС: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної тематики дослідження, її наукова новизна, проводиться огляд наукового опрацювання та напрямків паралельних досліджень, визначаються його мета та завдання, об’єкт і предмет, нормативне та емпіричне забезпечення, практичне значення отриманих результатів, зв’язок з науковими програмами, а також надаються відомості про апробацію результатів дослідження, структура і обсяг дисертації.

Розділ 1 «Глобалізація та правові системи сучасності в контексті конституційного розвитку держав» присвячено виявленню факторів та способів впливу глобалізації на процеси в праві, зокрема на взаємодію правових систем.

У підрозділі 1 «Вплив глобалізації на розвиток конституційного права в контексті взаємодії правових систем» аналізуються та розкриваються деякі наслідки глобалізації в правовій сфері, зокрема процеси гармонізації права.

Глобалізація розглядається автором як складне багатоманітне явище, яке має характер тенденції, що завдає впливу на різні сторони людської діяльності. Розпочавшись в економічній сфері, глобалізація далася взнаки і в сфері права, поступово розширюючи свою дію з приватноправової сфери на публічно-правову.

Додатковим поштовхом, який до певної міри підсилив ефект глобалізації, особливо в публічно-правовій сфері, стало заснування глобальних та локальних міжнародних організацій, та поява стандартів у праві – спочатку на рівні принципів, а потім і окремих норм, та подальший процес їх імплементації в конституційне право держав.

Поява норм, що регулюють суспільні відносини однаковим чином, з одного боку є наслідком глобалізації, а з іншого – універсальним характером права, та виявом його раціональності. Таким чином глобалізація є формою в якій відбуваються процеси уніфікації та гармонізації конституційно-правових норм.

Автор розглядає ефект глобалізації в контексті правових систем. Під останніми розуміються автономні масиви, що об’єднують правові явища різного роду, об’єднані в одному часовому та просторовому вимірі.

Казус ЄС в локальному масштабі показав специфіку та особливості глобалізації загалом в праві – будь-яка економічна співпраця вимагає спочатку стандартизації норм виробництва, потім – норм пов’язаних з власністю, послугами та фінансами, загалом виробництвом. Нарешті актуальним стає питання стандартизації публічно-правової сфери (права людини, стандарти врядування, тощо), що є предметом конституційно-правового регулювання.

У підрозділі 2 «Рівні сучасного права та їх співвідношення» розглядається доктринальний аспект та особливості взаємодії різних рівнів сучасного права. З позиції тенденції глобалізації аналізуються системні взаємозв’язки національного, конституційного, наднаціонального та міжнародного права, способи та форми їх взаємодії.

Під рівнем національного конституційного права, автор розуміє певну сферу його дії, що обумовлена спільністю конституційних принципів, відповідною системою, особливостями організаційної структури, системою джерел тощо.

Відзначається революційна зміна рівнів сучасного права обумовлена появою наднаціонального права – певного феномену, що став наслідком функціонування правової системи ЄС та подальшою її конституціоналізацією. Таким чином, на сьогодні вона включає в себе три рівні, кожен з яких має спільні родові ознаки характерні для розуміння рівня права, та специфічні особливості.

Функціональною характеристикою співвідношення рівнів сучасного права є їх взаємодія, тобто система інформаційних потоків, організаційних та правових чинників, що обумовлюють можливість взаємодії різних рівнів права.

Між існуючими рівнями права існують певні взаємозв’язки обумовлені необхідністю співпраці суверенних держав. Характер, ступінь взаємодії та якісні параметри таких взаємозв’язків є наслідком мети та цілей, які переслідують суверенні держави.

Необхідність взаємодії між різними правовими рівнями обумовлює пошук необхідних інструментів, способів для забезпечення такої взаємодії. Серед останніх виділяється гармонізація правових норм як один із способів адаптації правової системи, для її взаємодії з іншою.

Розділ 2 «Взаємодії правових систем в доктрині конституційного права» детально розглядає конституційні доктринально-теоретичні сторони взаємодії правових систем в умовах їх конвергенції.

У підрозділі 1 «Взаємодія правових систем: гносеологічний аналіз» проаналізовано з загальнотеоретичних позицій особливості взаємодії правових систем сучасності.

Автором досліджується взаємодія правових систем в контексті конституціоналізації відповідних відносин. При цьому розрізняється конституціоналізація в широкому та вузькому сенсі, де предметом класифікації виступає відображення конституціоналізації в конституції, або в усьому масиві конституційного права. В цілому під конституціоналізацією автор розуміє процес відображення в актах конституційного значення певних суспільних відносин, що не є характерними для конституційного регулювання. Відносини між рівнями сучасного права, які почали обмежено, на рівні принципів, відображатись після ІІ Світової війни, відносяться саме до цієї групи. Однак на сьогодні вони є або мінімальним стандартом регулювання, що дозволяє державі здійснювати інтеграційні проекти (держави ЄС) або стандартом цивілізованих міждержавних відносин (пріоритет міжнародного права над внутрішньодержавним).

Під взаємодією правових систем розуміється комплекс зв’язків між рівнями сучасного права, в єдиній системі глобального права. Рівні права виступають елементами такої системи. Саме з позицій наявності такого роду зв’язків можна вести мову про систему глобального права.

Характер взаємодії правових систем обумовлює кількісні та якісні параметри такого зв’язку. Він же визначає форми та способи забезпечення такої взаємодії. Серед останніх виділяються уніфікація та гармонізація. В більш широкому сенсі мова йде про процес адаптації правових систем для забезпечення можливості належної та ефективної їх взаємодії, тобто взаємного функціонування.

Взаємодія правових систем розглядається автором як основа сучасного глобального правопорядку, та окремих локальних систем (ЄС). В цьому контексті взаємодія є одночасно феноменом, цінністю та функціональним інструментом. За своїм змістом та формою взаємодія правових систем виступає одним із прикладів тенденцій сучасного конституційного права держав-учасниць інтеграційних процесів.

 Автором розглядається функціонально-ціннісний аспект взаємодії правових систем, який полягає в можливості сприйняття та обміну правовими системами стандартів права, в яких в т.ч. відображені найбільш оптимальні засоби регулювання суспільних відносин.

 Конституційно-правовий механізм взаємодії правових систем включає в себе комплекс організаційних, нормативних, інституційних елементів за допомогою яких забезпечується міжсистемне функціонування. До них відноситься належне нормативне забезпечення, наявність вузькоспеціалізованих органів, що сприяють процесу взаємодії правових систем, вибір та адекватне застосування відповідних засобів (інструментів) такої взаємодії.

Крім цього, в межах обраного дискурсу дослідження розкриваються особливості впливу права Європейського Союзу на національні правові системи держав-членів та держав, що співпрацюють з ЄС. Досліджуються природа, характер та напрямки взаємодії національної та наднаціональної правової систем в сучасних умовах євроінтеграції.

У підрозділі 2 «Рецепція у конституційному праві як форма взаємодії національних правових систем» присвячено дослідженню рецепції як основі механізму взаємодії правових систем.

Рецепція розглядається автором як форма взаємодії правових систем одного або/та різних рівнів, наслідок глобалізаційних процесів у праві. В ході такої взаємодії відбувається добровільне сприйняття правових моделей, стандартів, норм однієї правової системи іншою.

Рецепція досліджується в контексті категорії гармонізації. Зв'язок між цими явищами має характер форми та змісту, де формою виступає гармонізація а змістом – рецепція. З точки зору автора, в ході гармонізації слід розрізняти дві сторони – технічну і сутнісну. В ході технічної гармонізації відбувається прилаштування норм правових систем для забезпечення їх взаємодії. Суть суспільних відносин, що регулюються цими нормами, при цьому не змінюється. Сутнісна гармонізація полягає в рецепції правових норм (інститутів) до правової системи, приведення її, таким чином, до певного стандарту, з метою забезпечення взаємодії з іншою правовою системою або системами.

Таким чином, комплексне дослідження гармонізації неможливе без аналізу основних параметрів рецепції.

Рецепція, що відбувається в ході процесу гармонізації, може відбуватись в принципово різних формах. Гармонізація може сприяти засвоєнню певних ідей, концепцій, які в зміненому вигляді знаходять своє місце в правовій системі. З іншого боку, можлива безпосередня рецепція відповідних норм та принципів. Таким чином, можлива рецепція цінностей, ідей, принципів, норм та механізмів правового регулювання.

Стверджується що рецепція як наслідок гармонізації, можлива лише у випадку, якщо правові системи знаходяться в одній системі правових цінностей, які знаходять своє вираження у відповідних принципах. В цьому контексті гармонізація законодавства України та ЄС вказує на спільність правових цінностей цих правових систем. З іншого боку, вона виступає додатковим засобом інтеграції України до ЄС, шляхом сприйняття відповідних стандартів.

Практика демократичної трансформації України, та її співпраці з ЄС показує, що рецепція виступає одним із основних засобів модернізації правової системи. Особлива її цінність проявляється в можливості запозичення не лише окремих норм, але і практики їх реалізації. Як показує досвід України, нерідко, формальне запровадження відповідної норми без належної її реалізації не призводить до відповідного ефекту та належних результатів.

У підрозділі 3 «Конституційно-доктринальні засади гармонізації правових систем» з позицій загальної теорії конституційного права розглядаються гармонізація як інструмент зближення національних правових систем. Аналізуються причини та наслідки процесів, пов’язаних з гармонізацією права. Досліджуються критерії ефективності цих процесів.

Автор розглядає гармонізацію, насамперед, як інструмент зближення правових систем, тобто засіб, за допомогою якого відбувається налагодження взаємодії між різними правовими системами одного рівня або між різними рівнями сучасного права. Таким чином, в гармонізації виділяється очевидно процесуальна природа.

В функціональному плані гармонізація є засобом усунення колізій між правовими нормами та інститутами різних правових систем. Таким чином, гармонізація вирішує проблему конфліктів між різними правовими системами одного або різних рівнів. В ході гармонізації відбувається процес відбудови функціонального балансу, в регулюванні суспільних відносин між різними правовими системами. Мета такого балансу полягає в забезпеченні ефективності взаємодії правових систем.

Потреба у гармонізації правових систем виникає по-перше, в системі правого регулювання суспільних відносин, і по-друге, в системі відносин між правовими системами та управління цією системою.

Гармонізація містить у собі два взаємопов’язані процеси. Насамперед, мова йде про засвоєння відповідних норм, механізмів врегулювання суспільних відносин тощо. Проте, такого роду засвоєння неможливе в функціональному плані без належної адаптації (пристосування) відповідних змін та новацій.

Гармонізація правових систем відбувається за допомогою конкретних засобів, які можуть застосовуватись як окремо, так і в певній комбінації, в залежності від цілей гармонізації, її кількісних та якісних параметрів. До такого роду засобів відносяться: відміна дії актів та окремих норм, створення нових актів і норм, модифікація існуючих актів та норм.

Автор проводить принципову різницю між уніфікацією та гармонізацією, як засобів забезпечення взаємодії правових систем, на противагу позиції деяких дослідників міжнародного права. З позицій взаємодії правових систем, з огляду на практику взаємодії рівнів права в ЄС, зважаючи на особливості національного конституційного права – суть гармонізації полягає в усуненні перешкод у взаємодії правових систем або в забезпеченні регулювання суспільних відносин аналогічним чином, тоді як уніфікація полягає в створенні єдиної норми або єдиного режиму.

У Розділі 3 «Особливості гармонізації законодавства України та ЄС: конституційно-правовий аспект» докладно розглядаються особливості процесу гармонізації законодавства України та ЄС з позицій теорії взаємодії правових систем.

У підрозділі 1 «Конституційно-нормативні основи взаємодії правової системи України та ЄС (рівні гармонізації)» присвячено розгляду та аналізу історії взаємовідносин України та ЄС в контексті інституціоналізації взаємовідносин між правовими системами аналізуються особливості нормативно-правового забезпечення взаємодії правових систем України та ЄС.

Підкреслюється, що Україна була однією з перших держав пост-радянського простору, яка врегулювала відносини з ЄС, підписавши Угоду про партнерство та співробітництво 1994 року.

Автором виділяються два етапи, пов’язані з гармонізацією законодавства України та ЄС. Перший обумовлений дією Угоди 1994 року, і другий, що стане наслідком підписання і ратифікації Угоди про асоціацію. Таким чином, принципова різниця етапів гармонізації законодавства України та ЄС полягає в відмінностях характеру договірних відносин між цими правовими системами, що є наслідком відмінностей сфери та об’єму регулювання відносин у вказаних актах.

Доктринальний підхід до даної проблематики в ЄС полягає в тому, що гармонізація розглядається як спосіб досягнення певного рівня єдності законодавства. За допомогою гармонізації усуваються розбіжності між нормами національного права. Гармонізація як інтеграційний метод знайшла своє закріплення в римських (1957) та Маастрихтському (1992) договорах. Гармонізація, таким чином, стала основою функціонування правової системи ЄС, та співробітництва ЄС з третіми державами. Саме така позиція ЄС визначає дискурс та основи його співробітництва з Україною.

Аналіз вектору гармонізації законодавства України та ЄС дозволяє стверджувати, що вона має одно направлений напрямок і полягає в адаптації української національної правової системи до вимог права ЄС з огляду на особливості співпраці України та ЄС, визначених в відповідних угодах, що інституціоналізують ці відносини. Таким чином, рецепція і узгодження правових норм відбуваються лише в правовій системі України.

Аналіз нормативного забезпечення першого етапу гармонізації законодавства України та ЄС дозволяє стверджувати про неналежну динаміку врегулювання відносин у цій сфері. Угода про партнерство і співробітництво була підписана у 1994 році, вступила в дію у 1998, проте акт вищої юридичної сили – Закон України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» було прийнято лише у 2004 році.

Іншою тенденцією процесу гармонізації законодавства України та ЄС було його врегулювання підзаконними актами загального характеру, зокрема Указом Президента України від 11 червня 1998 року. «Стратегія інтеграції України в ЄС» та «Про програму інтеграції України в Європейський Союз» від 14 вересня 2000 року.

Особливість процесу гармонізації законодавства полягає також в тому, що її нормативному забезпеченню була присвячена значна кількість підзаконних актів спеціального характеру, зокрема постанова Кабінету Міністрів України від 12 липня 1998 року «Про установу механізму адаптації законодавства України до законодавства ЄС», у результаті чого була створена Національна рада з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС і Міжвідомча координаційна рада з адаптації законодавства. Серед інших нормативно-правових актів у цій області необхідно виділити: Положення про Міжвідомчу координаційну раду з адаптації законодавства України до законодавства ЄС, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1998 року; Постанова Кабінету Міністрів України «Про концепцію адаптації законодавства України до законодавства ЄС» від 16 серпня 1999 року; Указ Президента України «Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади» від 9 лютого 1999 року; Указ Президента України «Про національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС» від 30 вересня 2000 р.

Зрештою, організаційне оформлення механізму адаптації законодавства, знайшло своє логічне завершення в Законі України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства ЄС» від 18 березня 2004 р. У даному акті знайшли своє відбиття етапи адаптації, інституційний механізм, засоби забезпечення програми.

Таким чином, можна зробити висновок про поступовість врегулювання цієї сфери відносин українським законодавцем, відповідно до обраної моделі співпраці.

У підрозділі 2 «Удосконалення правової системи України в контексті гармонізації із законодавством ЄС та сучасної конституційної реформи» на основі проведеного в дисертаційному дослідженні аналізу запропоновано удосконалення доктринального забезпечення процесу гармонізації, а також практичні удосконалення у цій сфері.

Зокрема, удосконалення нормативної сфери повинні включати в себе Конституцію України, норми якої в ході конституційної реформи повинні бути максимально адаптовані до тісної співпраці з ЄС. В цьому плані цілком позитивним є досвід конституційних реформ нових держав членів ЄС (Польщі, Болгарії, Румунії, та інші).

Необхідна зміна ідеології Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства ЄС», зважаючи на можливий принципово новий рівень співпраці України та ЄС – асоціацію. Доцільним було б прийняття принципово нового акту.

Автор обстоює також позицію створення спеціальної організаційної системи, яка б займалась виключно питанням гармонізації законодавства України та ЄС.