КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ УСТАНОВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі дисертації обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мета і задачі дослідження, його об’єкт і предмет, розкриваються методи дослідження, характеризується наукова новизна одержаних результатів і практичне значення роботи, наводяться відомості про апробацію результатів дисертації, її структуру i обсяг.

Розділ 1 «Установча влада як вид публічної влади», що складається з двох підрозділів, присвячений аналізу процесу становлення та розвитку теорії установчої влади і визначенню теоретико-методологічних підходів до формування поняття установчої влади.

У підрозділі 1.1 «Теорія установчої влади: розвиток і проблемні питання» охарактеризовано витоки формування вчення про установчу владу та положення класичної теорії установчої влади, а також розглядаються сучасні підходи до вивчення феномена установчої влади.

Відзначено, що зародження вчення про установчу владу пов’язують з поширенням в Америці ідей політичного та релігійного конгрегаціоналізму, які знайшли своє відображення в колоніальному договорі (11 листопада 1620 р.), та з утворенням у 1629 році поблизу бухти Массачузетс першого політичного суспільства з демократичною структурою на території Нової Англії, а також із протестантськими принципами, що стали основою для розвитку політичної доктрини, яка пізніше отримала назву «демократична».

Ідеї демократії активно розвивалися в працях теоретиків XVIII ст. і представлені у трьох основних формах демократії: швейцарській, що отримала назву «безпосередня» і була репрезентована насамперед у працях Ж.-Ж. Руссо; американській – це так звана «демократія з поділом влади» (її ідея була висловлена у XVIII ст. англійським філософом Дж. Локком, а пізніше обґрунтована французьким просвітителем Ш. Монтеск’є); французькій – парламентарна демократія (або представницьке правління), що була представлена у працях мислителів кінця XVIII – початку XIX ст., зокрема Л. Прево-Парадоля. Представники кожної з названих теорій демократії намагалися довести, що народ є першоосновою формування будь-якої влади в суспільстві, тому саме йому належить право встановлювати будь-які правила організації та управління суспільством – первісна установча влада народу.

Як зазначають науковці, протягом ХІХ ст. еволюція як теоретичних уявлень, так і практики конституційної нормотворчості в питаннях стосовно природи установчої влади відбувалася в одному напрямі – розвитку поняття конституції у формальному розумінні. Вчення Е. Ж. Сьєйєса, в якому було концептуально сформульовано теорію установчої влади і вперше введено цей термін, стали сприймати як постулат, згідно з яким будь-яка держава повинна мати свою писану конституцію. Якщо при зародженні установча влада ґрунтувалася на загальній згоді всіх людей, які створювали державу, тобто на «народному договорі», а її завданням була охорона свободи особистості від державної влади, то в процесі розвитку установча влада підпала під дію норм права, стала владою, яка діє у формах, передбачених конституцією, подібно до того, як влада, що видає закони, – законодавча влада – діє у формах, що встановлені не лише конституцією, а й виданими нею законами. Підкоривши себе праву, ставши в цьому сенсі поряд із владою законодавчою, установча влада в багатьох державах стала зближатися і навіть зливатися з останньою у формах свого здійснення.

Аналіз сучасних підходів до вивчення феномена установчої влади, ключових понять класичної теорії установчої влади та її сучасних модифікацій дає підстави для висновку, що за термінами «установча влада», «влада народу», або «народовладдя», фактично стоїть один і той самий предмет, що термін «установча влада» не позначає одне певне поняття, а тому не є достатньо переконливою й теорія установчої влади. Адже дана теорія навіть не вказує на найближче родове поняття, відносно якого «установча влада» є видовим поняттям. А без такого визначення залишається невідомою природа цієї влади, її власний зміст, відмінний від змісту інших видів влади. Через це у різних дослідників має місце неоднакове розуміння співвідношення установчої та законодавчої влади, різні підходи до поділу установчої влади на види тощо. Це неминуче веде до змішування уявлень про установчу та законодавчу влади, що негативно позначається на практиці.

Більшість учених, відзначено в роботі, дотримується єдиної позиції стосовно поділу установчої влади на первісну та установлену, однак зміст і спосіб реалізації вказаних різновидів установчої влади залишаються проблемним питанням юридичної науки.

Ще одна принципова проблема сучасного розуміння поняття установчої влади, зазначається в дисертації, полягає у визначенні дійсного суб’єкта установчої влади, насамперед, в аспекті поняття «демократії», за відсутності певного розуміння поняття народу як суб’єкта влади.

Традиційне розуміння установчої влади як влади, що приймає або змінює конституцію, залишає поза увагою такі форми прояву влади, як загальнодержавні та місцеві вибори і референдуми, інші форми прямого волевиявлення громадян, здійснення низки установчих повноважень главою держави, парламентом та органами місцевого самоврядування. Таким чином, зміст загального поняття установчої влади фактично відривається від форм її реалізації.

Теорія установчої влади нерозривно пов’язана з визначенням такої ознаки як суверенність установчої влади, з проблемою її юридичної необмеженості чи обмеженості. Проте дискусійність поняття суверенітету, на думку дисертанта, ставить під сумнів принципові положення класичної теорії установчої влади, переконливість методологічних засад цієї теорії, та зобов’язує визначитися в методологічних підходах до вивчення феномена установчої влади.

У підрозділі 1.2 «Теоретико-методологічні основи визначення поняття установчої влади» зазначено, що формування поняття установчої влади базувалося на понятті влади взагалі, оскільки установча влада уявляється як більш конкретне (вузьке) поняття щодо влади як такої. Зауважено, що через різні філософсько-методологічні підходи до розуміння влади у політико-юридичній літературі відсутнє єдине наукове її поняття. Узагальнюючи різні підходи до розуміння влади, можна відмітити, що для них спільним є погляд на владу як спосіб панування однієї сили над іншою (влада природи над людиною, влада людини над природою, влада людини над людиною). Якщо йдеться про владу в суспільстві, то вона є способом підкорення поведінки людини або силам природи, або іншим людям.

Конкретизуючи загальне поняття влади, дисертант відзначає, що коли поведінка людини підкоряється силам природи, ця влада виступає як природна влада, а коли її поведінка підкоряється іншим людям, то влада виступає як соціальна влада. Через це, розглядаючи поняття влади, потрібно зазначати, про яку саме владу йде мова – природну чи соціальну, оскільки дію природних сил вивчають природничі науки, а дію соціальних сил – суспільні науки.

Ґрунтуючись на положеннях про зміст поняття влади і форми прояву влади в суспільстві, в дисертації відзначено, що владний вплив на поведінку людей у суспільстві відбувається або об’єктивно, незалежно від свідомого впливу на поведінку конкретної особи з боку інших людей чи організацій, або суб’єктивно, тобто як свідомий цілеспрямований вплив на поведінку людини в суспільстві. Зважаючи на це, та на підставі системного підходу, виділено дві форми прояву суспільної влади: 1) стихійна влада в суспільстві, що діє незалежно від суспільного усвідомлення і 2) свідома влада, яку визначають встановлені суспільством закони і яка реалізується за допомогою різноманітних видів керуючого впливу. Остання форма прояву влади, як свідомо здійснювана влада, в літературі визначається, на відміну від стихійної суспільної влади, як публічна влада, що діє на поведінку членів суспільства через здійснення соціального управління. Вказана владна дія відбувається шляхом підкорення методами соціального управління волі членів суспільства встановленим цією владою вимогам.

Публічна влада поділяється на різні види і форми, однак їх об’єднує те, що реалізація будь-якої публічної влади здійснюється через соціальне управління. Зазначено, що не тільки державне управління, а й соціальне управління взагалі не може здійснюватися без нормативного регулювання поведінки людей, воно також ґрунтується на певних суспільних законах, спрямоване на встановлення певного суспільного порядку. Соціальне управління від самого початку здійснювалося в правовій формі і було спрямоване на встановлення та підтримання певного правового порядку в суспільстві.

Виходячи з такого розуміння поняття влади та публічної влади як безпосередньої основи соціального управління, запропоновано розглядати публічну владу як суспільне відношення панування-підкорення між суб’єктами, що реалізується в процесі соціального управління у формах самоуправління та владарювання.

З огляду на результати зіставлення основних положень класичної теорії установчої влади з пропонованим розумінням влади, соціальної влади та публічної влади, стверджується, що поняття «установча влада» найбільше корелює з поняттям публічної влади, яке слід розглядати як вихідне поняття для формування поняття установчої влади. А оскільки публічну владу визначено як найближче родове поняття щодо установчої влади, то останню слід вважати одним із видів публічної влади.

Наголошено, що основним методологічним засобом для визначення специфіки установчої влади як виду публічної влади має бути пошук критерію класифікації, або ознаки, за якою установча влада відрізняється від інших видів публічної влади. З’ясовано, що тим критерієм, за яким визначається установча влада як вид публічної влади, є організаційно-правова форма здійснення публічної влади.

Розділ 2 «Поняття, види i форми реалізації установчої влади» складається з двох підрозділів, в яких автором на основі аналізу аспекту «установлення» в процесі здійснення публічної влади визначається зміст поняття установчої влади, а також специфіка установчої влади з точки зору її форми, на підставі чого формулюється загальне поняття установчої влади; розкриваються специфічні ознаки установчої влади; аналізуються теоретичні уявлення щодо поділу установчої влади на види, пропонується авторська класифікація видів установчої влади; визначаються форми реалізації установчої влади.

У підрозділі 2.1 «Поняття та специфічні ознаки установчої влади» з’ясовується сутність i зміст установчої влади, сукупність її кваліфікуючих ознак, суб’єктів та об’єктів, що дають уявлення про її природу та призначення, її місце в системі публічної влади, виходячи з чого запропоновано загальне поняття установчої влади.

Зазначено, що в установчо-законодавчій формі здійснення публічної влади установлення виступає як змістовна складова, а узаконення встановленого – як формальна складова. Установлення у здійсненні публічної влади означає запровадження, узаконення чи утвердження певного стану або порядку. Саме таким уявляється зміст установчої влади, як способу впливу на поведінку людей через запровадження, установлення, узаконення, утвердження певного суспільного стану або порядку речей, у тому числі правового порядку в суспільстві.

Виходячи з цього, здійснення установчої влади відбувається через утворення інститутів суспільства та основних правил (норм) їх функціонування і взаємодії. При цьому наголошено, що утворення нових інститутів відбувається не лише на підставі існуючих норм права та моралі, а й шляхом революцій, переворотів, збройної боротьби тощо, тобто у неправовий (позаправовий) спосіб.

На основі аналізу уявлень про співвідношення юридичної й фактичної конституції з’ясовано зміст i специфіку неправового способу здійснення установчої влади. Зазначено, що установча влада, яка здійснюється не на правовій, а на силовій основі, зокрема, революційним способом, спрямовується на створення нового типу держави й суспільства, завоювання для цього політичної влади та прихильності більшості населення й організацію нового управління. Здійснення установчої влади неправовим способом на першому етапі передбачає проголошення певного політичного рішення, що спирається не на право, а на силу, легітимацію встановленого вказаним рішенням режиму і, як завершальний етап, – закріплення проголошеного режиму в конституційно-правових актах, тобто легалізацію установчої влади, набуття нею юридичної форми.

В дисертації підкреслюється, що правова форма не завжди є передумовою здійснення установчої влади, однак вона завжди є умовою її тривалого стійкого існування як виду публічної влади. У цьому полягає специфіка установчої влади, оскільки для публічної влади взагалі її здійснення в правовій формі є суттєвою ознакою. Усі інші, крім установчої, види публічної влади (законодавча, виконавча (урядова), судова тощо) передбачають їх здійснення від самого початку виключно на правовій основі.

Позаправові форми створення органів влади та визначення різних інститутів суспільства (шляхом революцій, переворотів тощо) є поширеною практикою в розвитку суспільства, реформуванні основних політичних інститутів. Разом з тим, вони потребують надалі переведення реально існуючих відносин і співвідношення політичних сил у юридичні норми, узаконення цих відносин та співвідношення політичних сил, тобто переходу від фактичної до юридичної конституції.

Поняття установчої влади автор розуміє в її функціональному аспекті та відрізняє від такого її розуміння, коли термін «установча влада» використовується в значенні суб’єкта, що здійснює цей вид публічної влади (влада «народу», «нації» тощо). Суб’єктами здійснення установчої влади в Україні є народ, територіальні громади, органи державної влади, органи місцевого самоврядування. В різних країнах перелік суб’єктів може бути різним і визначається в основному законі країни. За умов реалізації установчої влади не на правовій основі суб’єктами її здійснення можуть виявитися як існуючі органи чи структури державної влади (наприклад, армія) чи окремі посадові особи держави, так і тимчасовий уряд, революційний комітет, окремі політичні партії, громадські рухи, озброєні групи повстанців і навіть інші держави.

У даному підрозділі розкрито суттєві ознаки, притаманні всім дійсним суб’єктам установчої влади, та наголошено, що суб’єктами є не будь-які групи осіб чи їх організації, а політично домінуючі в суспільстві суб’єкти, які приймають відповідні рішення щодо зміни існуючої системи публічної влади та/або її суб’єктів. Як правило, суб’єктом установчої влади виступають народ, вищі органи державної влади, інші суб’єкти, визначені в конституції держави, або політичні партії, громадські рухи, революційні комітети, суспільні класи, озброєні групи населення тощо, за умови, що вони політично домінують у суспільстві, а також реально здатні, хоча б на певний час, підкорити суспільство своїм владним рішенням і контролювати та забезпечувати їх виконання.

Встановлено, що об’єктом установчої влади є населення території держави або її частини, на яку поширюється влада вказаного суб’єкта. У цьому сенсі суб’єкт виступає як суверенний щодо цього населення, він має верховенство, реально панує на цій території, спираючись на відповідну силу (економічну, воєнну, політичну тощо). Суверенність суб’єкта полягає в тому, що для нього не передбачена певна обмежена компетенція; він встановлює норми та має повноваження змінювати й можливість порушувати їх. Фактичний суверенітет у цьому випадку означає претензію владарюючого суб’єкта на незалежність, самостійність у зовнішніх і внутрішніх справах і територіальне верховенство, яку визнають інші суб’єкти з такими самими претензіями, та наявність влади, яку підтримує населення, яка контролює заявлену територію й ефективно управляє нею.

Зауважено, що саме через відносини панування-підкорення суб’єкт установчої влади запроваджує, установлює та утверджує необхідні для його панування владні інститути, а також норми функціонування цих інститутів, тобто установлює фактичну конституцію. Разом з тим, установча влада неможлива як дійсна публічна влада без згоди населення слугувати об’єктом у цих відносинах панування-підкорення, без правового визнання й вираження політичного суверенітету суб’єкта влади як юридичного суверенітету, тобто як зафіксованої в законі вищої влади органів держави, врегульованої правом, що владарює у правовій формі. Це означає легітимацію цих відносин, а отже, узаконення нового суспільного порядку.

Установча влада призначена для створення необхідних організаційних і конституційно-правових передумов функціонування публічної влади в суспільстві. На підставі актів установчої влади створюються так звані установлені влади й нормативно регулюється порядок їх функціонування. Проте не завжди наявність актів установчої влади (рішення референдуму, конституції держави) є достатньою правовою передумовою для здійснення установчої влади на певній території та подальшого утворення й належного функціонування на ній публічної влади. Суб’єкт, який здійснює фактичну, а не «умовну» установчу владу, має бути достатньо впливовим і політично домінуючим на відповідній території.

Таким чином, суттєвими ознаками установчої влади визначено: 1) наявність специфічного суб’єкта, а саме політично домінуючого суб’єкта на території держави або її частини; 2) соціальний статус цього суб’єкта як суверена щодо населення певної території; 3) інтерес цього суб’єкта змінити фактичну та юридичну конституцію та встановити інший суспільний порядок; 4) обов’язкова легітимація рішень суб’єкта установчої влади; 5) ухвалення або зміни тих юридичних актів, які є основою (організаційними та конституційно-правовими передумовами) для функціонування публічної влади на відповідній території.

Виходячи з визначених у дослідженні сутності установчої влади та її суттєвих ознак запропоновано її наукове поняття (див. с. 5 автореферату).

У підрозділі 2.2 «Види і форми реалізації установчої влади» аналізуються наукові підходи до визначення критеріїв та способів класифікації установчої влади.

Встановлено, що визначальним критерієм для поділу установчої влади на її види слід вважати спосіб здійснення установчої влади. За цим критерієм установчу владу пропонується поділити на три види: 1) революційна установча влада; 2) реформаційна установча влада; 3) функціональна установча влада. Кожний із цих видів реалізації установчої влади відрізняється від інших за специфікою суб’єкта, способами й формами, в яких здійснюється влада, а також за формою та характером актів цієї влади.

Революційна установча влада здійснюється не на правовій, а на силовій основі. Революційна установча влада є дійсно первинною установчою владою, тому її можна вважати визначальним видом установчої влади. Легітимація такої влади, як правило, триває значний час. Її суб’єктом виступають опозиційно налаштовані політичні сили, народні маси, громадські рухи, озброєні повстанці, органи чи структури державної влади (армія, уряд), а інколи навіть інші держави. Засоби здійснення даного виду установчої влади – це збройні конфлікти, революції, перевороти.

Реформаційна установча влада може здійснюватися як на неправовій, так і на правовій основі. Суб’єктом реформаційної установчої влади як правило виступають органи чи структури державної влади. Здійснення цього різновиду установчої влади також може супроводжуватися державним переворотом, мирними революціями (так званими «помаранчевими», «оксамитовими» тощо), або на основі договору між чинними суб’єктами влади, або у ході реформ чи контрреформ.

Функціональна установча влада завжди здійснюється на правовій основі. Зміст функціональної установчої влади визначається компетенцією та встановленими повноваженнями її суб’єктів. Власне, тут можна говорити про делегований характер установчої влади від суверена тим суб’єктам публічної влади, які визначені юридичною конституцією держави. Суб’єктом цього виду установчої влади виступають установлені влади (глава держави, парламент, уряд, інші органи влади), які завжди діють у рамках, визначених установчою владою. Проявляється функціональна установча влада в реалізації установленими владами своїх установчих повноважень (внесення змін до конституції, формування органів влади, призначення посадових осіб, припинення повноважень органів влади або посадових осіб тощо).