Корягіна А. М. Вплив взаємовідносин жертви та злочинця на виникнення, розвиток та наслідки злочину

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі висвітлено актуальність теми дослідження, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, емпіричну базу дослідження, сформульовано наукову новизну, розкрито теоретичне та практичне значення отриманих результатів, указано на їх апробацію.

Розділ 1 «Взаємовідносини жертви та злочинця як об’єкт кримінологічного пізнання» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Визначення взаємовідносин жертви та злочинця» проведено аналіз наукових концепцій щодо визначення міжособистісних взаємовідносин та їхньої структури й встановлено, що в психології домінуючими є дві основні теорії відносин – психічна та психологічна, центральними компонентами яких є, відповідно, психічні та психологічні відносини. Під психічними відносинами розуміють переживання суб’єктом приємного або неприємного відчуття й викликані цим переживанням відповідні йому афективні реакції. У свою чергу, психологічні відносини – це цілісна система індивідуальних, диференційованих, свідомих зв’язків особи з різними сторонами об’єктивної дійсності. До їх складу входять воля, увага, мотив, потреби, почуття, інтереси, переконання, що характеризують суб’єктивну активність людини в різних життєвих обставинах.

Окрім суб’єктивної активності людина проявляє ще й об’єктивну активність, яка виражається в її поведінці та вчинках, скоюваних під впливом соціальних установок. Таким чином, психологічні відносини перетворюються в соціально-психологічні, одним з видів яких є міжособові відносини, що мають двосторонній характер, тобто є взаємовідносинами. На підставі узагальнення ознак, притаманних всім видам взаємовідносин, автор доводить, що відмінною рисою взаємовідносин жертви та злочинця є їхня девіантність. Запропоновано авторське визначення взаємовідносин жертви та злочинця, під якими слід розуміти стійкий соціальний зв’язок між фізичними особами, що утворився певним чином, полягає в різних формах взаємодії з приводу конкретного предмету та характеризується девіантним емоційним ставленням суб’єктів один до одного.

Підрозділ 1.2 «Взаємовідносини жертви та злочинця як детермінанти злочинної поведінки» присвячено дослідженню механізму індивідуальної злочинної поведінки, основними елементами якого є мотивація, планування, виконання, результат та посткримінальна поведінка. Аргументується положення, що взаємовідносини жертви та злочинця, як складова зовнішнього середовища й конкретної життєвої ситуації, впливають на всі елементи механізму злочинної поведінки – як на формування злочинної мотивації, прийняття суб’єктом рішення про вчинення злочину, так і на наслідки злочину й посткримінальну поведінку. Автор дійшов висновку, що у механізмі імпульсивних злочинів, особливо вчинюваних у стані афекту, взаємовідносини між жертвою та злочинцем можуть мати вирішальну, провідну роль; в механізмі умисної злочинної поведінки взаємовідносини жертви та злочинця відіграють роль суттєвої умови, яка сприяє, або, навпаки, ускладнює вчинення протиправних дій.

На цій підставі запропоновано визначення «злочинів взаємовідносин», під якими слід розуміти такі злочини, вчинення котрих було детерміновано взаємовідносинами жертви та злочинця. Мотивами злочинів взаємовідносин будуть усі ті мотиви, які сформувались у процесі розвитку цих взаємовідносин, тобто потреби й інтереси, що сприяли формуванню даного мотиву в потенційного злочинця, мають бути пов’язані з особою, з якою він перебуває в стосунках. За даними, отриманими дисертантом, до найбільш розповсюджених мотивів «злочинів взаємовідносин» відносяться: особиста неприязнь (24%), злість (23%), корисливість (18%), ревнощі (12%), помста (15 %), сексуальні мотиви (8%).

У підрозділі 1.3 «Кримінологічна характеристика та визначення понять «жертва злочину взаємовідносин» і «особа злочинця», на підставі основних позицій щодо визначення понять жертви злочину та особи злочинця, автор пропонує власні визначення цих категорій у «злочинах взаємовідносин». Визначальною ознакою жертви та злочинця у «злочинах взаємовідносин» є існування між ними саме таких взаємовідносин, які призвели до віктимізації одного суб’єкта та криміналізації іншого.

Проведене емпіричне дослідження обумовило такі результати: більшість і жертв, і злочинців «злочинів взаємовідносин» складають чоловіки. Так, у злочинах насильницької спрямованості вони становили 62 % та 73 % відповідно; у корисливих злочинах – 56 % і 64 %. Якщо найбільшу вікову групу серед злочинців становлять особи 18–29 років (32 % серед насильницьких та 45 % серед корисливих злочинців), то стосовно потерпілих за віковим критерієм існують розбіжності – потерпілі від корисливих злочинів характеризуються більш старшим віком (30–39 років) аніж потерпілі від насильницьких злочинів (18-29 років). За освітнім рівнем особливих розбіжностей між жертвами «злочинів взаємовідносин» та особами, які їх скоїли, також немає: близько 70 % з них мали повну середню освіту.

Крім того, встановлено, що суттєвий вплив на поведінку жертви здійснюють акцентуйовані риси її характеру. Так, близько третини потерпілих можна віднести до групи осіб з агресивним типом акцентуацій, до якого належать застрягаючі, демонстративні та збуджувані особи. Їх особливістю є те, що в конкретній ситуації вони, як правило, поводяться агресивно, активно захищаються від нападу, або навіть можуть самі провокувати конфлікт. Натомість 2/3 складають потерпілі з пасивними типами акцентуацій, які під час вчинення стосовно них протиправних дій не пручаються, довго вагаються перш ніж щось зробити, не наважуються вдатися до активних дій.

На основі проведеного дослідження автор пропонує класифікацію жертв злочинів за характером взаємовідносин жертви та злочинця, що складається із ситуаційних, імовірнісних та заздалегідь визначених жертв, доповнити таким видом, як умовно-визначені (з якими злочинець навмисне познайомився, щоб створити сприятливі умови для вчинення злочину). За видом зв’язку пропонується наступна класифікація: сімейно-побутові (мають сімейний, родинний, любовний, дружній, сусідський зв’язок зі злочинцем); корпоративні жертви  (стали такими на ґрунті службових, бізнесових, комерційних та інших конфліктів); нормативні жертви (зв’язок зі злочинцем урегульований певним документом, наприклад, внаслідок встановлення опіки над суб’єктом).  

У підрозділі 1.4 «Взаємовідносини жертви та злочинця у кримінальному праві» автор аналізує чинний КК України через призму закріплення в ньому ознак взаємовідносин жертви та злочинця. Більш ніж у п’ятдесяти статтях Особливої частини КК України (переважно у розділі ІІ «Злочини проти життя та здоров’я особи», ІV «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи», V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав та свобод людини і громадянина») законодавець, описуючи ознаки злочинів, акцентує увагу на потерпілому та наявності соціального або емоційного зв’язку між ним та суб’єктом злочину. Наявність взаємовідносин у цих складах: 1) виступає конструктивною ознакою складу злочину; 2) відноситься до категорії кваліфікуючих або особливо кваліфікуючих ознак; 3) виступають обставинами, що пом’якшують відповідальність.

Звертається увага, що в Загальній частині КК України взаємовідносини суб’єкта злочину й потерпілого знайшли своє відображення: 1) у нормах про обставини, що виключають злочинність діяння (розділ VIII), насамперед це стосується необхідної оборони, уявної оборони, затримання особи, що вчинила злочин, фізичного або психічного примусу; 2) у нормах про звільнення від кримінальної відповідальності (розділ ІХ) – інститути дійового каяття, примирення винного з потерпілим; 3) у нормах про призначення покарання (розділ ХІ) – обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Розділ 2 «Динаміка взаємовідносин жертви та злочинця в механізмі злочинної поведінки» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Докримінальні взаємовідносини жертви та злочинця» підкреслюється, що взаємовідносини потерпілого з винним до вчинення злочину мають кримінально-правове, кримінально-процесуальне й кримінологічне значення та є самостійним компонентом криміногенної та кримінальної ситуації. З урахуванням динаміки докримінальних взаємовідносин виділяються такі її етапи: утворення, розвиток та фіксація.

На основі проведеного дослідження автором запропоновано наступну класифікацію форм утворення взаємовідносин: 1) за способом – взаємовідносини, які виникли випадково; взаємовідносини, створені нормативно; взаємовідносини, що утворилися природним шляхом; 2) за суб’єктом ініціювання: ініційовані потенційним злочинцем; ініційовані потенційним потерпілим; ініційовані третіми особами.

З’ясовано, що розвиток взаємовідносин – це етап, який характеризується об’єктивними й суб’єктивними чинниками та відіграє суттєву роль у формуванні злочинної мотивації. Так, за отриманими дисертантом даними, у 60 % осіб, притягнутих до відповідальності за вчинення «злочинів взаємовідносин», на прийняття рішення про вчинення злочину вплинуло погіршення стосунків із жертвою, ще 34 % скористалися існуючими взаємовідносинами для вчинення злочину й лише 6 % опитаних зазначили, що для них взаємовідносини з жертвою не мали жодного значення.

Зроблено висновок, що заключний етап докримінальних взаємовідносин – їхня фіксація – характеризується утворенням стійкого соціального або емоційного зв’язку між суб’єктами.

Обґрунтовується авторське визначення докримінальних взаємовідносин як взаємовідносин потенційної жертви (потерпілого) та злочинця, що внаслідок свого розвитку спричинили виникнення злочинного мотиву та прийняття рішення про вчинення злочину або створили умови для його вчинення.

У підрозділі 2.2 «Кримінальні взаємовідносини жертви та злочинця» з’ясовується ставлення злочинця й жертви, обставини, які впливають на їх поведінку під час вчинення злочину, з урахуванням чого пропонується визначення кримінальних взаємовідносин жертви (потерпілого) та злочинця як поведінки та ставлення суб’єктів один до одного а також корегування злочинцем своїх дій під час вчинення злочину під впливом взаємовідносин з потерпілим.

За результатами проведеного дисертантом опитування осіб, засуджених до позбавлення волі за вчинення «злочинів взаємовідносин», які відбувають покарання в пенітенціарних закладах Луганської області, встановлено, що навіть позитивні докримінальні стосунки під час вчинення злочину мають здатність до зниження позитивного емоційного забарвлення (46% злочинців байдуже ставились до потерпілого, 29% відчували ненависть, 8% – страх; 17% осіб, котрі відчували жалість до жертви пояснили, що їх дії носили вимушений характер). Тобто, взаємовідносини жертви та злочинця, котрі попередньо носили негативний, позитивний або нейтральний характер, під час вчинення злочину можуть змінюватися, а також своєрідно впливати на злочинні дії.

Акцентується увага на тому, що на корегування дій злочинцем та прогнозування майбутніх подій і їхніх наслідків впливає термін його знайомства з жертвою. Доведено, що чим більший термін знайомства між суб’єктами, тим більшою є вірогідність співпадання прогнозів злочинця щодо поведінки потерпілого. З’ясовано, що поведінка потерпілого в момент скоєння злочину залежить від: 1) докримінальних взаємовідносин зі злочинцем, ступеня довіри потерпілого до злочинця; 2) впливу зовнішнього середовища; 3) індивідуальних особливостей особи. Поведінка злочинця в «злочинах взаємовідносин» має схожі з поведінкою жертви залежності.

Дисертантом доведено, що домінуючою при вчиненні «злочинів взаємовідносин» є така суб’єктивна складова як емоція. При вчиненні злочину суб’єктом, в якого відсутні сильні емоції до потерпілого, мета злочину не полягає у завданні йому страждань і може співпадати з бажаними наслідками. Відсутність наслідку може вплинути на мотивацію посткримінальної поведінки.

Зроблено загальний висновок, що при вчиненні «злочину взаємовідносин» домінуючу роль відіграє мета злочинного посягання, а не його наслідки.

У підрозділі 2.3 «Посткримінальні взаємовідносин жертви та злочинця» запропоновано визначення посткримінальних взаємовідносин жертви та злочинця як їхнього емоційного ставлення одне до одного та поведінки після закінчення злочину.

Визначено, що посткримінальна поведінка як злочинця, так і жертви за оціночним критерієм поділяється на позитивну, негативну та нейтральну, а за юридичним критерієм – на правомірну та протиправну.

Доведено, що обрання певного виду поведінки злочинцем після вчинення «злочину взаємовідносин» залежить від злочинного результату, від того, чи вдалося злочинцю задовольнити свою найбільш актуальну потребу, яка пов’язана з особою потерпілого, та досягти поставленої мети, чи відповідають наслідки, що настали, тим, які злочинець планував.

З’ясовано, що посткримінальна поведінка потерпілого має схожі риси з посткримінальною поведінкою злочинця. Вона формується залежно від виду зв’язку зі злочинцем та ставлення до нього, під впливом вчиненого злочину.

Особливого значення набуває такий вид посткримінальної поведінки потерпілого від «злочину взаємовідносин», як небажання звертатися до правоохоронних органів, що сприяє росту латентності цієї категорії злочинних посягань.

Розділ 3 «Запобігання злочинам, які є наслідком взаємовідносин жертви та злочинця» містить три підрозділи.

У підрозділі 3.1 «Запобігання «злочинам взаємовідносин» в системі запобігання злочинності»  автор підтримує позицію вчених, які щодо протидії злочинам використовують термін «запобігання» і вважають, що воно має здійснюватися заходами загальносоціального та спеціально-кримінологічного характеру.

Обґрунтовується, що протидія «злочинам взаємовідносин» має об’єднувати різні запобіжні заходи та здійснюватися на трьох рівнях: загальносоціальному, спеціально-кримінологічному та індивідуальному. Оскільки запобіжні заходи проявляються в певних формах, то в запобіганні «злочинам взаємовідносин» значення мають такі форми діяльності суб’єктів, які спрямовані на виявлення та нейтралізацію їхніх детермінантів, а саме зниження міжособистісної конфліктності й створення умов для нормального розвитку, співіснування та взаємодії в певній мікрогрупі.

Найбільш ефективними на загальносоціальному рівні щодо запобігання «злочинам взаємовідносин», на думку автора, є заходи соціально-економічного та культурно-виховного спрямування. Соціально-економічні заходи профілактики мають сприяти позитивному розвитку таких соціальних інститутів, як сім’я, трудовий колектив і всіх тих, в яких формуються та набувають подальшого розвитку взаємовідносини людей.

У підрозділі 3.2 «Спеціально-кримінологічне запобігання «злочинам взаємовідносин» державними установами та громадськими організаціями» обґрунтовується, що спеціально-кримінологічне запобігання «злочинів взаємовідносин» доцільно здійснювати на груповому та індивідуальному рівні.

Досліджується вітчизняне законодавство, яке регулює підтримку та захист громадян, що в цілому має сприяти зниженню як віктимності, так і кількості «злочинів взаємовідносин».

Автором запропоновано окремі заходи щодо реалізації спеціально-кримінологічного запобігання «злочинів взаємовідносин». До заходів соціально-економічного характеру належать: посилення контролю за здійсненням заходів, направлених на підвищення матеріального забезпечення та матеріальної підтримки соціально незахищених верств населення; посилення заходів, спрямованих на соціальну підтримку молодих сімей. Заходами культурно-виховного характеру є: забезпечення належного рівня здійснення виховання в навчальних закладах та інших освітньо-виховних установах; навчання способам уникнення або незлочинного розв’язання конфліктних ситуацій; створення умов для набуття громадянами правових знань та підвищення рівня правової освіти.

Оскільки «злочини взаємовідносин» здебільшого мають суб’єктивне підґрунтя, пріоритетне значення отримують соціально-психологічні профілактичні заходи.

У підрозділі 3.3 «Індивідуальне запобігання «злочинам взаємовідносин» органами внутрішніх справ» аналізується законодавче й нормативне регулювання запобіжної діяльності органів внутрішніх справ, досліджується досвід їхньої практичної реалізації. З’ясовано, що найбільші можливості для запобігання «злочинам взаємовідносин» зосереджені в повноваженнях міліції громадської безпеки, а саме дільничних інспекторів міліції.

Підтримується висвітлена в науковій літературі позиція щодо необхідності розширення об’єктів обліку та статистичної звітності органами внутрішніх справ, на підставі чого пропонується доповнити їх статистичною карткою з віктимологічними показниками Ф1-В, а саме: характеристикою особи потерпілого, його поведінки у взаємодії зі злочинцем до, під час та після вчинення злочину.

Зазначається, що профілактиці «злочинів взаємовідносин» сприятиме вдосконалення нормативно-правового запобігання. У зв’язку з чим підтримуються пропозиції про необхідність ухвалення Закону України «Про профілактику правопорушень» та Комплексної програми профілактики правопорушень.

Особливої профілактичної уваги з боку правоохоронних органів, на думку дисертанта, потребують взаємовідносини вже реальних жертви та злочинця після вчинення злочину. Найбільш ефективним запобіганням повторному вчиненню злочину стосовно тієї ж самої особи буде примирення жертви та злочинця. У зв’язку із чим підтримується пропозиція щодо ухвалення Закону України «Про медіацію (посередництво) у кримінальних справах» і запропоновано доповнити законопроект статтею «Завдання процедури медіації у кримінальних справах» та викласти її в наступній редакції:

«Стаття 3. Завданнями процедури медіації в кримінальних справах є:

1) запобігання злочинам;

2) усунення завданої потерпілому моральної, матеріальної, фізичної шкоди;

3) соціальна реінтеграція правопорушника;

4) гуманізація кримінально-правової репресії;

5) забезпечення права на доступ до правосуддя;

6) спрощення кримінального процесу».