Кравченко А.П. Антропологічний принцип у філософії права

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, дається загальна характеристика проблеми, стан її розробки, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, його методологічні основи, зв’язок із науковими програмами та темами; розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення дослідження, форми апробації його результатів.

Перший розділ дисертації «Методологічні основи дослідження антропологічного принципу в структурі світоглядних засад філософії права» присвячений аналізу філософських поглядів на антропологічний принцип у філософії права, обґрунтуванню вибору методології дослідження та з’ясуванню сутності цього принципу.

У підрозділі 1.1 «Розвиток теоретичних поглядів на антропологічний принцип у філософії права: історико-методологічний аспект» на підставі філософсько-правового аналізу праць мислителів античності, середньовіччя, Нового часу, класичної німецької, української та російської філософсько-правової думки зроблено висновок про те, що неявне використання антропологічного принципу у філософії права здійснювалось ще з античності (людиноцентричний підхід до права у софістів, Сократа, Платона, стоїків, у неоакадеміка Цицерона). Проводиться думка, що виправдання суспільства і світу через людину обґрунтовувала і християнська філософія права (Августин, Аквінський, Брабанський, Оріген, Сковорода та ін.).

Природне право людини на життя і власність, їх захист, політичне самовизначення, суверенітет формує філософсько-правова традиція Нового часу (Гобс, Локк, Руссо, Монтеск’є). Гельвецій створює вчення про людину та державу, зіставляючи інтереси особистості громадянина з основами суспільної моралі, права і політики.

Антропологічний принцип філософії права застосовується в німецькій класичній філософії. Антропологічна значимість ідей І.Канта вбачається в тому, що вони дають орієнтир діяльності людини, функціонують як закони і правила у вигляді обов’язків, відтворюючи норми правового порядку. Г.Гегель реалізує антропологічний принцип через упровадження у свою систему права суб’єктивності й відшукує джерела права в людській свідомості. Л.Фейєрбах обґрунтовує антропологічний принцип через гуманізм та атеїзм, через любов до людини як частини світу природи.

У підрозділі доводиться, що на основі антропологічного принципу з позицій кордоцентрично-екзистенційної «філософії серця» здійснюється обґрунтування права в українській філософії класичного періоду розвитку (Г.Сковорода, П.Юркевич). Суть права розглядається тут не через формально-зовнішній примус, а через урегулювання життя з урахуванням волі людини. Творець соціокультурної філософсько-правової концепції Б.Кістяківський розглядає антропологічний принцип через інституційну складову права, «правову особистість» – як основу правопорядку та правової держави.

Отже, антропологічний принцип інтегрує погляди, теорії, концепції права шляхом установлення його першооснови – людини. Цей принцип передбачає не тільки просте підкорення людини регламентуючим командам з боку держави, але і виявлення складних механізмів сприйняття й переживання права, а також упровадження похідних від нього модусів (свободи, відповідальності тощо).

У підрозділі 1.2 «Антропологічна проблематика в сучасному вітчизняному правознавстві та філософсько-правовому дискурсі» аналізується процес застосування антропологічного принципу права представниками сучасних вітчизняних філософсько-правових шкіл, які використовують цей принцип рядоположно з іншими, спеціально не розкриваючи його суті (О.О.Бандура, О.В.Грищук, В.С.Бігун, Д.А.Гудима, С.П.Добрянський, А.П.Заєць, А.А.Козловський, О.М.Литвинов, С.І.Максимов, О.Є.Маноха, П.О.Надбайло, М.П.Орзіх, Л.В.Петрова, П.М.Рабінович, О.Ф.Скакун, С.С.Сливка).

Переконливим проявом функціонування антропологічного принципу філософії права у вітчизняному правознавстві є посилення уваги науковців до антропології права. Найяскравішим свідченням людиноцентричного «повороту» вітчизняного правознавства стали включення до його предмета закономірностей виникнення, функціонування та розвитку загальносоціальних (тобто до і неюридичних) прав, свобод та обов’язків людини і становлення основ загальної теорії прав людини, що є концептуальним ядром вітчизняної загальної теорії права та держави. Цим, фактично, визнається домінування антропологічного принципу у філософсько-правовій методології.

У підрозділі аргументується теза, що обґрунтування права в межах сучасної вітчизняної правової антропології здійснюється шляхом апеляції до справедливості як форми людського співіснування. Нормативна сила права визнається такою мірою, якою в ньому втілена справедливість, що виражає мінімальні вимоги любові людини до людини як визнання її прав. Тенденція подальшої гуманізації та персоналізації права знаходить вираження в інтерсуб’єктивності, яка має пріоритет перед іншими методологічними підходами до аналізу права в межах правової антропології. Завдяки цьому антропологічний принцип виконує інтегративну функцію в системі базових світоглядних основ української філософії права, об’єднує їх людським началом, обумовлює межі гуманістичних параметрів існування права.

У підрозділі 1.3 «Сутність антропологічного принципу у філософії права» розкрито зміст поняття «антропологічний принцип у філософії права», охарактеризована його методологічна роль та практична спрямованість на висвітлення взаємовідносин людини з правовою реальністю.

При розкритті сутності антропологічного принципу у філософії права дисертантка виходила із загальнофілософського тлумачення самого «принципу» як вихідного положення, що лежить в основі певної науки чи теорії, її головного зв’язкового «стрижня», який діє протягом функціонування всієї системи знання, організовуючи її. Принцип не стоїть поряд з іншими положеннями, він підкорює їх собі, утворюючи головну організаційну структуру системи.

Як показано в підрозділі, сутність антропологічного принципу у філософії права проявляється в площині його існування й реалізується через свободу, правоздатність і правові відносини індивідів як фізичних осіб, інститутів чи формувань. Ця сутність полягає в персоніфікації людиною (суб'єктом права) в абстрактній формі буття права в сфері його існування, що проявляється в міжсуб'єктних взаємодіях і належить до способу особистісного співбуття, пов'язаного з розумінням природи людини та права, людини в праві. Суб’єкт (особистість, особа) тільки тому є правовим суб’єктом (правовою особистістю), що уособлює правове буття, принцип права, виступаючи його активним носієм і реалізатором.

Зміст антропологічного принципу у філософії права в цілому тяжіє до такого узагальнення: цінність людського життя і свобода у своїй граничній самодостатності є необґрунтованими і ірраціональними, тоді як шляхи їх захисту засобами права тим більш ефективні, чим більш вони формалізовані й однозначні, максимально раціоналізовані.

Другий розділ «Місце та роль антропологічного принципу в філософсько-правових напрямках ХХ століття» визначає місце антропологічного принципу в головних напрямках філософії права ХХ століття: аналітичній філософії права, у концепціях відродженого природного права та в сучасних концепціях права інтерсуб'єктивного спрямування.

У підрозділі 2.1 «Антропологічний принцип і аналітична філософія права» з’ясовано, що представники правового позитивізму описують безпосередню даність права і не спираються на антропологічний принцип, за винятком аналітичної філософії права, яка використовує його з певними обмеженнями. Правовий позитивізм ототожнює право із системою встановлених норм та історично сформованих інститутів, не визнаючи нічого зверх позитивного права, тлумачить право з позицій нейтральної «фактичності», а не суб’єкта права.

У другій половині ХХ ст. у межах неопозитивізму набуває розвитку аналітична філософія права (Г.Кельзен, Г.Харт). Її предметом стає аналіз умов дотримання норм права, що відповідає загальній філософській програмі аналітичної традиції: протиставляти догматичному опису «фактів» процедури їх творення. Це значно підвищує роль людини, яка з дисциплінованого виконавця правових норм перетворюється на їх співтворця, що і вимагає антропологічний принцип у філософії права.

У дослідженні виявлено, що аналітична філософія права ґрунтується на положенні, згідно з яким незмінним і заданим у сутності людини є спрямованість до критично-аналітичного вчення, коригування правової діяльності (від роботи над досягненням прозорості мови до підвищення ефективності соціальних інститутів права). Правова людина у Г.Харта – це вже не просто абстракція ідентифікації нормативної системи як правової. Її образ визначається через аналіз універсальних принципів існування, що діють у будь-якому життєздатному суспільстві. Полемізуючи з Г.Хартом, Л.Фуллер теж, у цілому, відстоює особливу цінність і важливість правового порядку для людського існування.

Аналіз праць представників аналітичної філософії права дозволив зробити висновок про те, що аналітична філософія права безпосередньо не концентрується на концепції людини, але все ж таки імпліцитно використовує антропологічний принцип права.

У підрозділі 2.2 «Місце антропологічного принципу у філософії відродженого природного права» показано, що права людини в концепціях природного права тлумачилися як природжені, невід'ємні й невідчужувані від людини. Право набуває суттєво нових якостей, коли воно спирається на антропологічну парадигму, з позицій якої стає принципом людського існування.

Сучасні теорії природного права, як з’ясовано в підрозділі, ґрунтуються на антропологічному принципі філософії права, але по-різному його розуміють. Так, Ф.Жені тлумачить право як об’єктивно дану людині цінність; Ж.Дабен та А.Дьєнтрєв – як цінність, що ґрунтується на моральних та деонтологічних принципах; Ф.Селзнік – як таке, що стосується соціології; Л.Фуллер як внутрішню моральність закону. Найповніше антропологічний принцип філософії права реалізується в концепціях природного права М.Міда, М.Еделя й А.Еделя. Цей принцип покладено і в основу марксистської версії природного права, у якій він виконує роль узагальнюючого підходу. Неокантіанці Р.Штаммлер, Г.Радбрух, П.Новгородцев доводили, що закономірність соціального життя людей є закономірністю юридичної форми. Право можна зрозуміти, виходячи з апріорної ідеї права, що визначає його цілі. Неогегельянці також використовують антропологічний принцип філософії права, констатуючи, що розвиток права є результатом саморозвитку свободи. Е.Шпрангер відстоював ідею природного права як справедливого, що міститься у правосвідомості і виникає в результаті діалектичного розвитку духу. Б.Кроче обґрунтовував ідею формальної юридичної свободи і неможливість фактичної, але наполягав на обов’язковому визнанні особистої свободи.

У підрозділі показано, що більшість прихильників природного права (Ж.Марітен, Ж.Дабен, Й.Месснер, А.Ауер) розглядають сутність права як невстановлену, неконвенційну, безумовну, втілену в юридичну справедливість, як ідеальну, екзистенційну істинність людських відносин. У ХХ ст. до природного права звертаються з метою захисту ідентичності соціальних груп і конкретних людей, які виявляються під загрозою уніфікації універсалізуючою ідеєю держави. Природне право постає світоглядною основою принципу мультикультуралізму і ґрунтується на антропологічному принципі права.

Дисертантка робить висновок про те, що представники різноманітних напрямків відродженого природного права активно використовують антропологічний принцип права. Вони виходять із розуміння права як одного з визначальних вимірів людського буття, «природи людини». Для такого підходу характерними є осмислення прав людини як умов можливості здобуття і здійснення нею усіх інших прав, тобто умов можливості реалізації себе як людини.

У підрозділі 2.3 «Особливості прояву антропологічного принципу в сучасних концепціях права інтерсуб'єктивного напрямку» доведено, що антропологічний принцип права для цього напрямку є провідним, а сам напрям ґрунтується на взаємодії суб’єктів права між собою і пов'язаний із розумінням природи людини та права, людини в праві.

Антропологічний принцип філософії права в цій філософсько-правовій парадигмі посідає визначальне місце, оскільки інтерсуб’єктивність є процесом та результатом взаємодії суб’єктів, що відкриває людині світ іншої людини. Цей підхід не заперечує самостійну цінність інших способів, заснованих на класичній раціоналістичній моделі права, проте долає деяку однобічність кожного з них шляхом відмови від зіставлення природного і позитивного права. Ідеї інтерсуб’єктивності пов’язані передусім з розумінням комунікаційної природи суспільства й відповідно – суспільної природи людини і права. До основних шкіл інтерсуб'єктивного тлумачення права належать: екзистенціальна феноменологія (М.Мюллер, Е.Фехнер, В.Майхофер), правова герменевтика (А.Кауфман, П.Рікьор) і комунікативно-дискурсивна філософія права (К.Апель, Ю.Габермас). Концептуальний образ правової реальності постає в них у єдності внутрішнього й зовнішнього досвіду права, її смислового та предметного аспектів, сутності та існування й ґрунтується на антропологічному принципі філософії права. Так, маючи основу в договірних концепціях права, інтерсуб'єктивний підхід у якості основного елемента правової реальності розглядає правовідношення. Тому право реалізується не відособленим суб’єктом, а в комунікативному процесі його взаємодії з іншими суб’єктами. Конкретні рішення здійснюються як суб’єктами права, так і органами права для його здійснення.

Третій розділ «Проблема реалізації антропологічного принципу у філософсько-правовому пізнанні та практичному перетворенні правової реальності України» присвячений розкриттю основних умов і шляхів забезпечення успішності правової процедури в Україні.

У підрозділі 3.1 «Роль антропологічного принципу філософії права в процесі правової освіти й підготовці юристів» встановлено, що головне її завдання полягає в максимальному сприянні наближення людини до розуміння сутності права й усвідомленню нею правової культури, забезпеченні «людського виміру» права та правової системи, ефективного відтворення їх гуманістичної природи й призначення.

Правова освіта ґрунтується на розумінні права як соціальної, культурної цінності, а формування правосвідомості спирається на диференційовані уявлення про природу соціальної об’єктивності, що дає змогу подолати думку про надіндивідуальність системи правових норм та засобів їх захисту. Показано, що правову освіту, просвіту і виховання населення не можна зводити до вузької професійної підготовки та розвитку правових шкіл й інституцій. Необхідною умовою державних реформ у галузі права є психологічно-правова підготовка нації.

У підрозділі зазначено, що сьогодні зростає значення юриспруденції загалом і професійної юридичної діяльності зокрема. Міжнародні стандарти захисту прав і свобод людини посилюють індивідуальну відповідальність правника. Саме тому існує об'єктивна необхідність глибокої антропологізації системи сучасної юридичної освіти.

Юридична освіта розглядається авторкою як один із важливих засобів просування України до Європейського простору. На це націлена розробка концепції Інституту Європейського права, що передбачає реалізацію оригінального навчального плану, спрямованого на підготовку юристів із порівняльного права, європейського права та права європейських країн, і потребує впровадження на основі людиноцентризму досягнень європейської юридичної освіти у вітчизняний освітній процес.

У підрозділі 3.2 «Антропологічний принцип і формування правової культури громадян України» простежується роль антропологічного принципу філософії права в процесі формування правової культури громадян. Сутність правової культури розкривається через поведінку людини у сфері права, усвідомлення нею змісту права, необхідності його в суспільстві, переконаність у справедливості норм права.

Антропологізм правової культури особи проявляється в тому, що вона дозволяє осягнути синтез суб’єктивного права, що притаманне кожному, та об’єктивного права, існуючого поза волею окремого індивіда, а її сутність можна уявити як сукупність цінностей права, створених людьми в правовій сфері.

У цьому підрозділі розглянута зовнішня правова культура (периферійна), яку складають позиції й цінності населення, і внутрішня (центральна), головний зміст якої становить професійна юридична діяльність і її результати. Рівень розвитку правової культури багато в чому визначається змістом внутрішньої правової культури, її цілісністю й спрямованістю на особистість. Правова культура особистості виявляється в певному характері й рівні діяльності, у процесі якої особистість набуває і розвиває свої правові знання, уміння, навички. Вона існує і як результат цієї діяльності у сфері права.

Обґрунтовано, що високий рівень правової культури – основа демократичного суспільства і показник зрілості правової системи. Тому сучасна державна політика України по формуванню й підвищенню рівня правової культури спирається на пріоритетність прав і свобод людини, на антропологічний принцип права. Його дія проявляється в процесі розвитку правової культури. До основних складових цього процесу належать: формування почуття права й законності у конкретної особистості; опанування досягнень логіко-правового мислення; удосконалення законодавства; підвищення рівня законопроектних робіт; удосконалення реалізації та застосування права; здійснення концепції поділу влади; збереження ефективних традицій і впровадження продуктивних новацій у систему юридичної освіти. Важливе завдання для України сьогодні – пріоритетний розвиток правової культури через взаємоврахування інтересів і потреб людини й суспільства, забезпечення їх інтеграції, розробка системи пріоритетів і загальних цілей на основі антропологічного принципу філософії права, механізмом якого повинен бути компетентний і раціональний правовий дискурс.

У підрозділі 3.3 «Значення антропологічного принципу у розвитку правової системи України» обґрунтовано, що у сучасному українському суспільстві розбудова демократичної правової системи вимагає орієнтації на антропологічний принцип філософії права, визнання пріоритету індивіда, оскільки вона може ефективно функціонувати лише навколо останнього.

Процеси загальносвітового характеру на рубежі ХХ-ХХІ століть спричинили ряд суттєвих змін у розвитку людства, торкнулися всіх сфер соціальної дійсності й зокрема – становлення української державності. Ці зміни зумовили необхідність реформування правової системи сучасної України, перегляду ставлення держави до особи і особи до держави. Сучасна модель держави передбачає наявність «розумної», інноваційної, публічної, економної, спрямованої на людину правової системи, з максимальною передачею повноважень на нижчі рівні управління й самоврядування. Головна її особливість полягає в тому, що вона становить об’єктивну структурну якість діючого в Україні права. Така правова система – це об'єднання певних правових частин у структурно упорядковану цілісну єдність, що має відносну самостійність, стійкість і автономність функціонування (система права, система законодавства, акти тлумачення й застосування норм права, правосвідомість, правові відносини, юридична практика, юридична техніка тощо). Серцевиною її є створення адекватних соціальних умов, цілісної системи правовідносин для вільного й усебічного розвитку особистості, задоволення основних життєвих потреб людини й гарантії її невід'ємних прав і свобод.

З'ясовано, що нині на місце права як суто силового утворення приходить гуманістичне право сучасного громадянського суспільства, у центрі якого стоїть людина, як суб’єкт права та правовідносин. Значення антропологічного принципу в розвитку соціальних реформ правової системи в Україні полягає в тому, щоб людина стала центром усієї життєдіяльності суспільства. Реалізація цього принципу в українському законодавстві покликана забезпечити такі пріоритети: самостійність людини як суб’єкта права; посилення гарантій невтручання держави у сферу, де людина має право діяти на власний розсуд; формування ефективних юридичних механізмів реалізації та захисту прав людини; надання людині необхідної державної та громадянської допомоги в реалізації прав і виконанні нею обов’язків; розвиток системи юридичної освіти населення; врахування індивідуальних поглядів та національних інтересів при прийнятті рішень.