КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НЕЗАКОННІ ДІЇ З КОМЕРЦІЙНО ЦІННОЮ ІНФОРМАЦІЄЮ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ

Краткое содержание

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дослідження, стан їх наукової розробки, зв’язок з науковими темами та планами, визначається його об’єкт, предмет, мета та завдання, наукова новизна отриманих результатів, наведено основні положення, що виносяться на захист, визначено теоретичне та практичне значення результатів дослідження, наведені дані щодо їх апробації.

У розділі 1 «Становлення і розвиток законодавства про комерційно цінну інформацію з обмеженим доступом на теренах сучасної України» встановлено, що в історичному аспекті автор умовно виділяє три етапи становлення та історичного розвитку інституту комерційної таємниці в Україні: 1) дореволюційний період (з ІХ століття до 1917 року); 2) радянський період (з 1917 року по 1991 рік); 3) період розвитку законодавства незалежної України (з 1991 року і до теперішнього часу).

Основи законодавства, що передбачало відповідальність за посягання на комерційну, банківську, податкову таємниці почали формуватися в Україні-Русі ще за часів правління Ярослава Мудрого. Починаючи з середини XIX століття, у дореволюційних нормативно-правових актах відносно відомостей, що становили у той час комерційну таємницю, використовувалися терміни «торговельна таємниця», «промислова таємниця», «таємниця особливих прийомів фабричного виробництва», а щодо інформації, яка становила банківську таємницю – «таємниця кредитних установлень». Поняття «податкова таємниця» у законодавстві цього періоду часу не існувало, а відомості, які стосувалися майнового положення, боргових зобов’язань, оборотів і прибутків платників податків, що стали відомими податковим органам, охоронялися у режимі службової (канцелярської) таємниці. Норми кримінального права, зокрема, Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 року (у редакції 1885 р.) і Кримінального кодексу 1903 року передбачали окремими нормами відповідальність за розголошення зазначених таємниць різними категоріями суб’єктів: посадовими особами, чиновниками державних, приватних, громадських підприємств або кредитних установлень, прикажчиками, крамничними сідельцями, біржовими маклерами, робітниками та керуючими заводів або мануфактур, які не перебували на державній або громадської службі, членами присутніх місць по державному промисловому податку тощо.

На другому етапі, в період існування Радянської держави, відбулася трансформація поняття «промислової таємниці» і її фактична ідентифікація з поняттям державної та службової таємниці. Зміна зовнішньої форми таємниці частково відбилася і на її змісті. Промислові таємниці, як і раніше, були затребувані державою, оскільки економіка СРСР не могло обійтися без використання нових технологій. Ступінь таємності такої інформації, визначалася залежно від її значущості для інтересів держави. Комерційна таємниця не мала внутрішньодержавного застосування, і використовувалася лише в зовнішньоекономічних відносинах. Кримінальне законодавство радянського періоду не містило самостійних норм, що передбачали відповідальність за посягання на комерційну, податкову або банківську таємниці. Однак Кримінальні кодекси 1922 і 1926 років, а також Кримінальний кодекс 1960 року містили одиничні норми, що охороняли цю конфіденційну інформацію в рамках службової або державної таємниць.

Третій етап розвитку правового інституту комерційної таємниці, його законодавчої бази пов’язаний з процесами набуття Україною власної державності, відродженням цього правового явища. Перехід до нових економічних відносин створив підґрунтя для відродження правового інституту комерційної таємниці. Це, в першу чергу, пов’язане із прийняттям 4 червня 1990 року Закону СРСР «Про підприємства в СРСР». Стаття 33 даного закону визначала комерційну таємницю як «відомості, що не є державними секретами, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємств, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам». У відповідності до нового законодавства, у 1994 році Кримінальний кодекс України було доповнено статтями 1486 «Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю» та 1487 «Розголошення комерційної таємниці». Врешті решт, у 2001 році був прийнятий новий Кримінальний кодекс України, до якого були включені статті 231 «Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю» та 232 «Розголошення комерційної таємниці». У грудні 2004 року Законом України № 2252-IV статті 231 та 232 КК України було доповнено терміном «банківська таємниця», і кримінальна відповідальність передбачалася вже за незаконне збирання, використання та розголошення комерційної та банківської таємниці. Взагалі, вважає автор, за роки незалежності в Україні напрацьовано значну законодавчу базу для сфери охорони комерційної, банківської, податкової таємниць, накопичено величезний законотворчий досвід, однак ціла низка правових проблем залишаються по суті невирішеними, або вирішеними недостатньою мірою. Зокрема, більшість цих законів, попри безумовну важливість, мають вузько галузевий характер. Все це, на думку дисертанта, стримує розвиток системи охорони комерційно цінної інформації з обмеженим доступом.

Розділ 2 «Об’єктивні ознаки незаконних дій з комерційно цінною інформацією з обмеженим доступом» присвячений характеристиці об’єкту та об’єктивної сторони незаконних дій з комерційно цінною інформацією з обмеженим доступом і складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1 «Об’єкт незаконних дій з комерційно цінною інформацією з обмеженим доступом» присвячений дослідженню складових елементів та змісту об’єкту злочину. Автор пропонує родовим об’єктом злочинів, передбачених розділом VІІ Особливої частини КК України «Злочини у сфері господарської діяльності» пропонуємо вважати систему та порядок охоронюваних законом суспільних відносин, що виникають і існують у процесі діяльності суб’єктів господарювання у сфері соціального будівництва, спрямованої на виготовлення і реалізацію продукції, виконання робіт або надання послуг вартісного характеру, і служать основою для здійснення підприємницької та іншої економічної діяльності.

В якості видового об’єкту злочинів, передбачених статтями 231, 232 КК України, дисертант пропонує розуміти групу однорідних суспільних відносин, що забезпечують свободу господарської діяльності та добропорядність суб’єктів господарювання у конкурентних відносинах.

Дисертант пропонує основним безпосереднім об’єктом злочинів, передбачених статтями 231, 232 КК України вважати встановлений порядок здійснення господарської діяльності в частині забезпечення охорони комерційно цінної інформації від недобросовісної конкуренції з боку суб’єктів господарювання. Додатковим безпосереднім об’єктом автор вважає право інтелектуальної власності особи, якій належить комерційно цінна інформація з обмеженим доступом і розголошення якої є небажаним для цієї особи.

У підрозділі 2.2 «Предмет незаконних дій з комерційно цінною інформацією з обмеженим доступом» аналізуються особливості та специфічні ознаки предмету злочинів, передбачених статтями 231, 232 КК України.

Проведений автором аналіз вітчизняного законодавства, яке визначає статус відомостей, що становлять предмет злочину, передбаченого статтями 231, 232 КК України дає можливість стверджувати, що на даний момент законодавець передбачає лише два види таких відомостей – такі, що складають комерційну та банківську таємницю.

Аналіз представлених точок зору щодо сутності комерційної таємниці надав дисертанту можливість сформулювати найбільш значущі ознаки, які відмежовують її від іншої інформації з обмеженим доступом (наприклад, державної таємниці). Це: 1) реальна або потенційна цінність інформації, що становить комерційну таємницю; 2) унікальність такої інформації пов’язаної з діяльністю суб’єкта господарювання, що забезпечує її власникові економічну вигоду та конкурентну перевагу його бізнесові; 3) конфіденційність інформації, віднесеної до комерційної таємниці; 4) обмеження доступу та використання такої інформації; 5) вживання з боку керівника підприємства, установи, організації заходів, що виключають несанкціонований доступ до інформації, що становить комерційну таємницю. Відповідно до представленої позиції щодо ознак комерційної таємниці, автор пропонує власне визначення цього правового інституту: «Комерційна таємниця – це вид конфіденційної інформації і різновид інформації з обмеженим доступом, технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, пов’язаної з діяльністю суб’єкта господарювання, яка має дійсну або потенційну комерційну (економічну) цінність внаслідок невідомості її третім особам, що забезпечує її власникові економічну вигоду та конкурентну перевагу його бізнесові. Ця інформація знаходиться в рамках спеціального правового режиму доступу та використання, що виключає несанкціонований доступ до неї. Склад і обсяг інформації, що становлять комерційну таємницю, порядок їх захисту визначаються керівником підприємства, установи, організації». Інститут «ноу-хау» дисертант вважає спеціальним, особливим видом комерційної таємниці, тоді як поняття комерційної таємниці є загальним.

Аналіз існуючих поглядів на природу та співвідношення комерційної та банківської таємниці дає можливість автору стверджувати, що комерційна таємниця відноситься до категорії конфіденційної інформації (зокрема, склад і обсяг інформації, що становлять комерційну таємницю, порядок їх захисту визначаються керівником підприємства, установи, організації), тоді як банківську таємницю слід вважати її таємною інформацією (склад і обсяг інформації, що становлять банківську таємницю, порядок їх захисту чітко визначаються законодавцем, зокрема у Законі України «Про банки і банківську діяльність»).

На думку автора, предмет злочинів, передбачених статтями 231, 232 КК України, крім комерційної та банківської таємниці, необхідно доповнити таємницею податковою, під якою слід розуміти конфіденційну інформацію про платників податків та зборів, яка, відповідно до податкового законодавства, надається податковим органам самими платниками або іншими уповноваженими особами чи установами, а так само, отриману податковими органами в процесі здійснення фінансового (податкового) контролю, а також передану їм у рамках інформаційного обміну з контролюючими органами інших держав. Різновидом податкової таємниці дисертант вважає митну таємницю, якою, так само, є конфіденційна інформація про платників мита та інших зборів, передбачених митним законодавством, що надається митним органам самими платниками, іншими уповноваженими особами чи установами, або, отримана митними органами в процесі здійснення митного контролю, а також передана їм у рамках інформаційного обміну з відповідними органами інших держав. Так само, до предмету злочинів, передбачених статтями 231, 232 КК України автор відносить відомості, що складають таємницю при здійсненні фінансового моніторингу, аудиторську таємницю, нотаріальну таємницю, таємницю страхування.

Взагалі, за переконанням дисертанта, всі зазначені вище види конфіденційних відомостей можна об’єднати терміном «комерційно цінна інформація з обмеженим доступом», який найбільш повно відображає спільні ознаки всіх видів таємниць, що можуть виступати в якості предмету злочину, передбачених статтями 231, 232 КК України.

У підрозділі 2.3 «Об’єктивна сторона незаконних дій з комерційно цінною інформацією з обмеженим доступом» міститься кримінально-правова характеристика ознак об’єктивної сторони незаконних дій з комерційно цінною інформацією з обмеженим доступом.

Дисертант, проаналізувавши варіанти тлумачення термінів, що застосовуються у статтях 231, 232 КК України, дійшов висновку, що ознаки об’єктивної сторони злочинів, передбачених статтями 231, 232 КК України описані в законі дуже лаконічно, що викликає певні труднощі і у розумінні цих ознак, і в кваліфікації даного злочину.

Стаття 231 КК України передбачає кримінальну відповідальність за умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей. На нашу автора, вірною необхідно вважати позицію, яка розглядає незаконне отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, як збирання даних відомостей будь-яким незаконним способом, у результаті якого винний заволодів такими відомостями. Таким чином, момент закінчення злочину пов’язаний у цьому випадку з моментом заволодіння розглянутими відомостями, що містять комерційно цінну інформацію з обмеженим доступом. Та ж сама стаття 231 КК України містить вказівку на кримінальну відповідальність за незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності. На думку дисертанта, під незаконним використанням відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю слід розуміти пряме, безпосереднє застосування у господарській діяльності комерційно цінної інформації з обмеженим доступом, яка була отримана без згоди власника (власників) такої інформації, з метою отримання матеріальної чи іншої вигоди, всупереч вимогам, встановленим законом. Таким чином, момент закінчення злочину пов’язаний у цьому випадку з моментом застосування у господарській діяльності комерційно цінної інформації з обмеженим доступом, яка була отримана без згоди власника (власників) такої інформації.

У статті 232 КК України йдеться про умисне розголошення комерційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності. На нашу автора, під розголошення комерційної або банківської таємниці слід розуміти незаконне умисне ознайомлення (чи створення умов для такого ознайомлення) з комерційно цінною інформацією з обмеженим доступом осіб чи організацій, що не мають права на такий доступ, особою, якій така інформація стала відома чи довірена на законних підставах у зв’язку з професійною або службовою діяльністю і якщо таке діяння вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди власнику такої інформації (таємниці). Злочин вважається закінченим з моменту, коли в результаті розголошення комерційної таємниці без згоди її власника настали наслідки у виді істотної шкоди суб’єкту підприємницької діяльності. Розголошення зазначеної інформації утворює склад даного злочину за умови, якщо воно вчинене без чітко вираженої згоди на це громадянина-підприємця, керівника (іншої уповноваженої особи) чи керівного органу юридичної особи – власника таємниці.

Враховуючи, що обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочинів, передбачених статтями 231, 232 КК України є спричинення суб’єктом злочину істотної шкоди власникові комерційної або банківської таємниці, тобто досліджувані злочини мають матеріальний склад. Щодо факультативних (додаткових) ознак об’єктивної сторони складу злочину, то діюча редакція статей 231, 232 КК України не містить прямої вказівки на них, отже, значення для кваліфікації вони не мають.

Автор цілком підтримує позицію науковців, які пропонують, враховуючи, що всі названі ознаки об’єктивної сторони досліджуваних злочинів, передбачених зазначеними статтями, – це незаконні дії з вказаними відомостями, і для уніфікації цих понять, пропонує об’єднати статті 231 і 232 КК України і внести відповідні зміни до Кримінального кодексу України.

У розділі 3 «Суб’єктивні ознаки незаконних дій з комерційно цінною інформацією з обмеженим доступом» досліджуються ознаки суб’єктивної сторони та суб’єкту незаконних дій з комерційно цінною інформацією з обмеженим доступом, складається з двох підрозділів.

В підрозділі 3.1 «Суб’єкт незаконних дій з комерційно цінною інформацією з обмеженим доступом» дається характеристика суб’єкта незаконних дій з комерційно цінною інформацією з обмеженим доступом.

Суб’єктом злочину, передбаченого статтею 231 КК України, може виступати фізична осудна особа (громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства або з подвійним громадянством), якій до вчинення злочину виповнилось шістнадцять років.

Суб’єктом злочину, передбаченого статтею 232 КК України, виступає особа, якій ця комерційна або банківська таємниця стала відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, тобто у зв’язку з виконанням трудових, службових, професійних, цивільно-правових і інших обов’язків і яку вона зобов’язана не розголошувати всупереч закону або договору (так само, такою особою може бути громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства або з подвійним громадянством). Ці положення цілком відповідають тяжкості і суспільній небезпеці цього злочину.

У підрозділі 3.2 «Суб’єктивна сторона незаконних дій з комерційно цінною інформацією з обмеженим доступом» аналізується вина, мотив і мета незаконних дій з комерційно цінною інформацією з обмеженим доступом, які складають суб’єктивну сторону злочинів, передбачених статтями 231, 232 КК України.

Дисертант доходить висновку, що незаконні дії з комерційно цінною інформацією з обмеженим доступом можуть здійснюватись як з прямим, так і непрямим умислом. Автор має на увазі, що особа, яка їх вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер вчиненого ним діяння, передбачала суспільно небезпечні наслідки, бажала чи допускала настання цих наслідків.

Проведений автором аналіз дає можливість стверджувати, що при незаконному використанні відомостей, що містять комерційну таємницю, а так само при розголошенні комерційної таємниці, щодо наслідків у виді істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності у винного може бути як умисел, так і необережність.

У статті 231 КК України, дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, характеризуються спеціальною метою – розголошення або інше використання цих відомостей. Метою використання відомостей, що становлять таку таємницю, може бути впровадження у власне виробництво; продаж або безкоштовна передача іншим суб’єктам підприємницької діяльності, розголошення з метою заподіяння матеріального або іншого збитку суб’єкту підприємницької діяльності тощо.

У статті 232 КК України умисне розголошення комерційної або банківської таємниці вважається злочинним, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів. Корисливий мотив може розглядатися як ознака суб’єктивної сторони цього злочину, наприклад, при розголошенні комерційної таємниці за винагороду. Інші особисті мотиви розголошення комерційної таємниці можуть бути різні: особисті неприязні відносини, мотив помсти, намір допомогти конкурентам суб’єкта підприємницької діяльності тощо.

У розділі 4 «Відмежування незаконних дій з комерційно цінною інформацією з обмеженим доступом від суміжних складів злочинів» дається змістовна розмежувальна характеристика вказаних суспільно-небезпечних дій та суміжних складів злочинів.

Проведений авторський аналіз дав змогу визначити ознаки, що дозволяють чітко розмежовувати злочини, передбачені статтями 231, 232 КК України із суміжними кримінально-правовими діяннями. Основними з них є об’єкт злочину, коло осіб, які можуть виступати суб’єктами цих злочинів, зміст та деякі особливості об’єктивної та суб’єктивної сторін злочину.

Так, злочини, передбачені статтями 111 «Державна зрада» (у формі шпигунства) та 231, 232 КК України, встановлюють кримінальну відповідальність за незаконні дії з комерційно цінною інформацією з обмеженим доступом, але відрізняються за об’єктом посягання, мають спільні та відмінні риси в об’єктивній та суб’єктивній сторонах, і у випадках, коли суб’єкт, наприклад, збирає відомості, які містять комерційну, банківську, податкову таємницю та, одночасно, становлять державну таємницю, діяння кваліфікується за статтею 111 КК України (якщо суб’єкт громадянин України) або 114 КК України (якщо суб’єкт іноземець), додаткова кваліфікація за статтями 231, 232 КК України не потрібна.

Аналогічна ситуація складається при відмежуванні статті 232 і 328 «Розголошення державної таємниці» КК України. При співпаданні ознак суб’єктивної сторони, суб’єктивна сторона злочину, передбаченого статтею 328 КК України, характеризується будь-якою формою вини: як умислом, так і необережністю, тоді як стаття 232 КК України містить лише умисну форму вини. Предметом цього злочину, так само як і у статтях 111, 114 КК України, є відомості, що становлять державну таємницю. І як зазначалося при аналізі згаданих статей, коли відомості, які містять комерційну, банківську або податкову таємницю становлять державну таємницю, то незаконні дії з ними кваліфікуються, виключно, за статтею 328 КК України, без додаткової кваліфікації за статтею 232 КК України.

Багато спільного у статті 328 КК України зі статтею 422 КК України «Розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості», тому і відмінності від статті 232 КК України подібні. У випадку, коли відомості військового характеру, що становлять державну таємницю містять комерційно цінну інформацію, вони кваліфікуються не як розголошення комерційної або банківської таємниці, а як діяння, передбачене статтею 422 КК України.

Також подібна ситуація складається при відмежуванні статей 330 КК України «Передача або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка знаходиться у володінні держави» та 231 КК України. У тому випадку, якщо комерційно цінна інформація з обмеженим доступом знаходиться у власності суб’єкта господарювання, передача і збирання її кваліфікується за статтею 231 КК України, коли предметом злочину є відомості, що знаходиться у володінні держави, винний, при наявності всіх необхідних ознак, підлягає відповідальності за передачу або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка знаходиться у володінні держави (ст. 330 КК України).

Особливої уваги, на думку автора, потребує аналіз відмінності статті 231 КК України від статті 232¹ «Незаконне використання інсайдерської інформації». Подібність до діянь, передбачених статтями 231, 232 КК України проявляється у статті 232¹ КК України, насамперед, у ознаках об’єктивної сторони цього злочину, яка виражається в розголошенні або іншому використанні не опублікованої або не оприлюдненої в інший спосіб інформації про емітента, його цінні папери або правочини щодо них (інсайдерської інформації), яке завдало істотної матеріальної шкоди інтересам держави або інтересам юридичних чи фізичних осіб. Так само, подібна суб’єктивна сторона вищезгаданих злочинів, яка характеризується умисним вчиненням діяння, а щодо наслідків у вигляді істотної матеріальної шкоди вина може бути у формі як умислу, так і необережності. Відсутні відмінності в ознаках спеціального суб’єкта у злочинах, передбачених статтями 232 та 2321 КК України. Автор погоджуємося з думкою українських вчених-правознавців, що тут має місце конкуренція норм. Так званою загальною нормою є норма щодо комерційної або банківської таємниці, а спеціальною – щодо інсайдерської інформації. Наявність в злочинному діянні, в якості предмету злочину, інсайдерської інформації потребує кваліфікації за статтею 232¹ КК України, додаткової за статтями 231, 232 КК України не потребує.

При відмежуванні суміжних злочинів, пов’язаних з незаконними діями з комерційно цінною інформацією з обмеженим доступом, певну складність представляє, на думку дисертанта, аналіз спільних і відмінних рис злочинів, передбачених статтями 232 та 387 КК України «Розголошення даних досудового слідства або дізнання». Комерційна або банківська таємниця можуть виступати як дані досудового слідства або дізнання, і як такі, що не підлягають розголошенню без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила дізнання. Тому, формально, таке розголошення можливо кваліфікувати за частиною першою статті 387 КК України. Виникає конкуренція між зазначеною нормою та статтею 232 КК України. Диспозиція останньої надає можливість вирішити питання на користь статті 232 КК України, в ній зазначено, що умисне розголошення комерційної або банківської таємниці без згоди її власника можливо тоді, коли його вчинила особа, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно було вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяльності. Таке формулювання не виключає можливості притягнення в якості суб’єктів розголошення комерційної або банківської таємниці осіб, що виступають як суб’єкти злочину, передбаченого статтею 387 КК України.