КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА РОЗБЕЩЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; визначено мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження, його нормативно-правову основу; виділено положення, що характеризують наукову новизну роботи, теоретичне і практичне значення результатів; наведено дані щодо їх апробації та опублікування.

Розділ 1 – «Стан криміналізації розпусних дій з розбещення неповнолітніх» – містить три підрозділи. У підрозділі 1.1. «Соціальні та правові обставини, що зумовлюють криміналізацію розбещення неповнолітніх» на підставах теорії криміналізації суспільно небезпечних діянь та спеціальних обставин криміналізації статевих злочинів, серед системи соціально-правових обставин, що зумовлюють криміналізацію розбещення неповнолітніх, виокремлюють: 1) значну суспільну небезпечність розбещення неповнолітніх; 2) відносну поширеність розбещення неповнолітніх з урахуванням високої природної латентності; 3) неприйняття суспільством розбещення неповнолітніх як дій, що брутально зневажають загальнолюдські цінності та норми моралі; 4) історичний та правовий досвід боротьби з розбещенням неповнолітніх засобами кримінально-правової репресії; 5) міжнародно-правові зобов'язання держави Україна щодо ратифікованих конвенцій та угод, спрямованих на захист дітей та підлітків від сексуального розбещення.

Суспільна небезпека розбещення неповнолітніх визначається об'єктивними та суб'єктивними ознаками злочину, що виражаються у «вчиненні розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку». Визначаючи суспільну небезпеку, виходимо із зневажання розпусними діями конституційного права на особисту недоторканість неповнолітньої особи. Ряд положень Конституції України проголошує та забезпечує правовий захист особистої, у тому числі, й статевої недоторканості людини. Так, у ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; у ст. 29 проголошується право кожної людини на особисту свободу та недоторканість; у ст. 52 закріплено, що діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Суспільна небезпека розпусних дій полягає у їх безпосередньому спрямуванні на найбільш вразливу верству населення – дітей. Діти мають особливий правовий статус як у міжнародному, так і в національному законодавстві. Завданням держави є надати дитині такий правовий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, захисту від усіх форм дискримінації, фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, недбалого і брутального поводження та експлуатації, забезпечити їй нормальний фізичний та психічний розвиток.

У підрозділі 1.2. «Історичний досвід боротьби із розбещенням неповнолітніх кримінально-правовими засобами» автор вказує на можливість здійснити періодизацію цього процесу, виділивши чотири історичні етапи: 1) період безмежної влади батьків та свавілля щодо дітей і підлітків – до Х–ХІ ст.; 2) період усвідомлення вразливого стану дітей у суспільстві та появи перших нормативних актів щодо їх правового захисту – ХІ–ХVШ ст.; 3) усвідомлення необхідності особливого правового захисту статевого розвитку й належного статевого виховання дітей і підлітків та поява перших кримінально-правових норм із захисту статевої «невинності» неповнолітніх – ХVІІІ–ХІХ ст.; 4) становлення й удосконалення сучасної кримінально-правової системи захисту статевої свободи та статевої недоторканості особи із виокремленням у вигляді самостійного складу злочину розбещення неповнолітніх – ХІХ–ХХ ст. Запропонована періодизація становлення й розвитку боротьби з розбещенням неповнолітніх кримінально-правовими засобами природно розкриває певну складність і суперечливість сучасного стану та перспектив розвитку кримінально-правової боротьби із сексуальною експлуатацією дітей і підлітків.

Зроблено висновок, що кримінально-правові заборони виникають як певні типізовані моделі гріховної та протиправної поведінки, що завдає суттєвої шкоди дітям та підліткам. Водночас більша частина інтересів неповнолітніх довгий час залишалася за межами кримінально-правової охорони, що свідчить, з одного боку, про відсутність досвіду та недосконалість стародавнього законодавства, з іншого, – наявність ієрархії суспільних відносин, соціальних благ та інтересів, що відображалося у віднесенні або не віднесенні інтересів дітей до сфери кримінального права.

У підрозділі 1.3. «Міжнародно-правові напрями криміналізації розбещення неповнолітніх» з'ясовано, що на протидію сексуальній експлуатації дітей спрямовано цілий ряд міжнародних конвенцій Організації Об'єднаних Націй (ООН) та Ради Європи (РЄ). Насамперед, слід зазначити Конвенцію про права дитини з Факультативними протоколами № 1 та № 2, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН від 20.11.1989 р., Конвенцію Ради Європи «Про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального розбещення» від 25.10.2007 р. та ін. У Розділі ІV Конвенції РЄ «Матеріальне кримінальне право» вперше на рівні міжнародно-правових рекомендацій щодо протидії сексуальній експлуатації та сексуальному розбещенню неповнолітніх запроваджено ряд напрямів щодо реформування національного кримінального законодавства. Зокрема, країна-учасниця зобов'язується вжити необхідних законодавчих або інших заходів щодо криміналізації: 1) сексуального розбещення: а) залучення до діяльності сексуального характеру дитини, яка, згідно з відповідними положеннями національного права, не досягла віку вступу в сексуальні стосунки; б) залучення до діяльності сексуального характеру дитини, коли використання здійснюється з насиллям, примусом або погрозами; або розбещення здійснюється із свідомим використанням довіри, авторитету або впливу на дитину, а також у сім'ї, або насилля здійснюється в особливо вразливій для дитини ситуації, зокрема через використання розумової або фізичної неспроможності, або залежного становища (ст. 18). На виконання рекомендацій саме Конвенції РЄ від 25.10.2007 р., спрямований Закон України від 25.09.2008 р. «Про внесення змін до статей 155 та

156 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за розбещення неповнолітніх». Цим законом внесено зміни до ст. 156 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за розбещення неповнолітніх, безпосередньо майже вдвічі посилені санкції у ч. 1 та ч. 2 ст. 156 КК.

Розділ 2 – «Склад злочину розбещення неповнолітніх» – містить три підрозділи. У підрозділі 2.1. «Об'єктивні ознаки розбещення неповнолітніх» на основі доктринального розуміння об'єкта злочину доведено, що родовим об'єктом злочинів, об'єднаних у Розділі IV «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості» Особливої частини КК, є безпека статевої сфери життєдіяльності особи. Як одна із найважливіших цінностей людини вона забезпечує продовження людського роду як біологічного різновиду, вільне існування та розвиток особистості, суспільства, людства.

На підставах критичного аналізу поглядів науковців, підтримано висновок, що основним безпосереднім об'єктом розбещення неповнолітніх є статева недоторканість як суспільні відносини із забезпечення абсолютної інформаційної (психічної) та тілесної (фізичної) недоторканості неповнолітньої особи. Додатковим обов'язковим безпосереднім об'єктом розбещення неповнолітніх виступає статеве виховання та статевий розвиток неповнолітньої особи. Мета статевого виховання полягає у формуванні в молоді статевої етики, естетики та гігієни, культури інтимних стосунків, любові та сімейного життя, формування наукових знань щодо фізіологічних особливостей організму, морально-етичні норми і стосунки між хлопчиками та дівчатками. Додатковим факультативним безпосереднім об'єктом розбещення неповнолітніх виступає здоров'я або життя (у разі погрози вбивством) неповнолітньої особи. Цей висновок ґрунтується на можливому насильницькому характері розпусних дій.

У роботі запропоновано потерпілим від розпусних дій визнавати особу, яка не досягла вісімнадцятирічного віку. Тим самим законодавчо має бути закріплено легальний вік вступу у сексуальні стосунки, який при цьому не може бути нижчим за вік, до досягнення якого особа вважається дитиною (вісімнадцять років). І саме з недосягненням цього віку пов'язується встановлення кримінальної заборони за розбещення неповнолітніх. Для встановлення віку особи, з досягненням якого статеві контакти, у тому числі розпусні дії щодо неї мають декриміналізуватися, пропонується обрати вісімнадцятирічний вік. Звернуто увагу на невідповідність назви статті «Розбещення неповнолітніх» та змісту диспозиції ч. 1 ст. 156 КК чинному цивільному та сімейному законодавству, згідно з положеннями яких такими визнаються особи, що не досягли вісімнадцятирічного віку, а в досліджуваній нормі йдеться про розпусні дії щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку.

Уточнено зміст об'єктивної сторони розбещення неповнолітніх, що розкривається через термін «вчинення розпусних дій», які, у свою чергу, поділяються на фізичні та психічні розпусні дії. До фізичних розпусних дій автор відносить два різновиди контактних дій: 1) сурогатні (імітаційні) форми статевого акту, що призводять до задоволення статевої пристрасті винного та/або збуджують статевий інстинкт у неповнолітньої особи. Сурогатні форми статевого акту об'єднуються видовою статевою девіацією, що здобула назву «фротаж» (від франц. frottage – тертя) – досягнення статевого задоволення шляхом тертя чоловічого статевого органу об тіло іншої особи; 2) сексуальні дії, не пов'язані з імітацією статевого акту, що призводять до задоволення статевої пристрасті винного та/або збуджують статевий інстинкт у неповнолітньої особи. До кола цих дій належать: 1) оголення статевих органів винного або статевих органів неповнолітньої особи та досягнення статевого задоволення шляхом їх огляду та/або мацання; 2) гомо- або гетеросексуальному контакті винної та неповнолітньої особи. Психічні розпусні дії при всьому розмаїтті форми проявів за характером сексуального впливу на потерпілу особу згруповані таким чином: 1) вербальні – відверто цинічні розмови, анекдоти, поради тощо; 2) візуальні – демонстрація порнографічної книжкової, кіно-, фото-, відеопродукції; 3) аудіальні – прослуховування музичних носіїв натуралістичних сексуальних історій, пісень тощо.

У підрозділі 2.2. «Суб'єктивні ознаки розбещення неповнолітніх» обґрунтовано, що суб'єктом розбещення неповнолітніх має визнаватися особа, яка досягла вісімнадцяти років. Неповнолітні особи, які досягли шістнадцятирічного віку, не мають життєвого досвіду та практичних навичок вводити в оману або застосовувати примус щодо дійсних розпусних цілей спілкування з такими ж неповнолітніми потерпілими від розпусних дій. Відтак, вік суб'єкта розбещення неповнолітніх має бути підвищений до досягнення особою вісімнадцятирічного віку. Зроблено висновок, що на сьогодні підвищення віку суб'єкта розбещення неповнолітніх до вісімнадцяти років є обґрунтованим кроком, що відповідає завданням кримінально-правової охорони статевої недоторканості та нормального статевого виховання малолітніх і неповнолітніх осіб.

Уточнено розуміння розбещення неповнолітніх як злочину, що вчиняється виключно з прямим умислом. Як і всі інші злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості, розбещення неповнолітніх сконструйовано законодавцем як злочин з формальним складом, у якому суспільно небезпечні наслідки не становлять самостійної ознаки об'єктивної сторони, а тому свідомість особи їх не може передбачати, і особа не може їх бажати. Найважливішою обставиною, що входить у зміст інтелектуального моменту прямого умислу, є усвідомлення суспільної небезпеки розпусних дій, вчинюваних щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. Особа, яка вчиняє розпусні дії, усвідомлює суспільну небезпеку (у загальному вигляді правову заборону та кримінальну караність) розпусних дій, знає або припускає недосягнення потерпілою особою шістнадцятирічного віку та бажає вчинювати щодо неї розпусні дії.

Доведено, що мотиви та цілі розбещення неповнолітніх здебільшого мають сексуальний характер, утім не визнаються обов'язковими ознаками суб'єктивної сторони. Природно цілями розпусних дій є задоволення винною особою особистої статевої пристрасті або збудження в неповнолітньої особи статевого інстинкту.

У підрозділі 2.3. «Кваліфіковані види розбещення неповнолітніх» надані додаткові аргументи de lege ferenda щодо впровадження нової особливо кваліфікуючої ознаки розбещення неповнолітніх у вигляді вчинення цих дій щодо малолітньої чи малолітнього, які не досягли дванадцятирічного віку, передбачивши її у запропонованій автором ч. 3 ст. 156 КК. Малолітній вік потерпілої особи є сталою кваліфікуючою ознакою злочинів, що передбачені у Розділі IV «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості» Особливої частини КК. Так, ознака вчинення злочинних дій «щодо малолітньої або малолітнього» віднесена до особливо кваліфікуючих у складах зґвалтування (ч. 4 ст. 152 КК) і насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ч. 3 ст. 153 КК).

Розділ 3 – «Кваліфікація розбещення неповнолітніх та призначення кримінального покарання» – містить три підрозділи. У підрозділі 3.1. «Відмежування розбещення неповнолітніх від суміжних статевих злочинів» з'ясовано, що основна відмінність розбещення неповнолітніх від зґвалтування (ст. 152 КК) та насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК) полягає у виключно насильницькому характері сексуальних дій або ігноруванні волі потерпілої особи у разі сексуального використання її безпорадного стану. Встановлено, що розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК) та статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК), є спорідненими ненасильницькими злочинами проти статевої недоторканості неповнолітньої особи. Певна однорідність основного безпосереднього об'єкту цих злочинів останнім часом позначилась на тотожній оцінці законодавцем їх суспільної небезпеки.

Відмежування цих злочинів автор проводить за основними об' єктивними та суб'єктивними ознаками. З позицій de lege lata злочинні дії, передбачені у ч. 1 ст. 155 КК, полягають у статевих зносинах, що здійснюються природним способом за взаємною згодою сторін, без застосування фізичного насильства, погрози застосування такого насильства або використання безпорадного стану потерпілої особи. За таких обставин кваліфікація акту добровільного мужолозтва, лесбійства, орогенітального (coitus per os) чи аногенітального (coitus per anus) контакту з потерпілою особою, якій на момент вчинення дій не виповнилося 16 років, за ч. 1 ст. 156 КК є нічим іншим, як застосуванням закону України про кримінальну відповідальність за аналогією, що є неприпустимим. Підсумовуючи погляди науковців щодо позначеної проблеми, автор пропонує внести зміни до ч. 1 ст. 155 КК шляхом перерахування типових та найбільш поширених форм злочинного діяння у вигляді «статевих зносин, мужолозтва або лесбійства та інших дій сексуального характеру, без застосування фізичного насильства, погрози його застосування або використання безпорадного стану особи, яка не досягла статевої зрілості». Запропонована диспозиція ч. 1 ст. 155 КК, насамперед, буде узгоджуватися із іншими формулюваннями кримінально-правових норм Розділу IV «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості» Особливої частини КК.

У підрозділі 3.2. «Сукупність розбещення неповнолітніх із злочинами проти моральності» на підставі теорії кваліфікації злочинів обґрунтовано сукупність розбещення неповнолітніх та збуту і розповсюдження порнографічних предметів (ст. 301 КК), створення та утримання місць розпусти (ст. 302 КК), сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією (ст. 303 КК).

Доведено, що з урахуванням неоднорідного безпосереднього об'єкта злочину розбещення неповнолітніх та злочинів проти моральності, основних об'єктивних та суб'єктивних ознак цих злочинів, які не збігаються, випадки конкурування кримінально-правових норм виключаються. Здебільшого йдеться про відповідну кваліфікацію вчиненого злочину, що поєднує в собі психічне та/або фізичне розбещення неповнолітніх та розповсюдження порнографічних предметів, створення й утримання місць розпусти, сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією за сукупністю злочинів, передбачених ст. 156 КК та, відповідно, ст. 301, 302, 303 КК.

У підрозділі 3.3. «Санкції за розбещення неповнолітніх та призначення кримінального покарання» на підставах досвіду протидії розбещенню неповнолітніх кримінально-правовими засобами доведено, що пеналізація розбещення неповнолітніх не була послідовною та адекватно відображала суспільну небезпеку вчинення розпусних дій, про що свідчить тривале віднесення досліджуваного злочину до злочинів невеликої або середньої тяжкості. Натомість абсолютна уніфікація суспільної небезпеки злочинів, що передбачено Законом України «Про внесення змін до статей 155 та 156 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за розбещення неповнолітніх» від 25.09.2008 р. визнана надлишковою.

Суспільна небезпека розбещення неповнолітніх є значно меншою порівняно зі статевими зносинами з особою, яка не досягла статевої зрілості, й ця обставина має позначитися на рівні пеналізації вказаних злочинів.

Наведені дані судової практики в період 2001–2010 рр. щодо аналізованої категорії кримінальних справ засвідчують, що основним покаранням за розбещення неповнолітніх є позбавлення свободи на строк до трьох років за ч. 1 (46,1%) та до п'яти років за ч. 2 ст. 156 КК (56,3%). Призначення незначного покарання в рамках санкції ч. 1 ст. 156 КК є додатковим аргументом на користь недоцільності посилення кримінального покарання за вчинення досліджуваного злочину. При цьому досить високою є частка звільнених від відбування призначеного покарання з випробуванням (ч. 1 ст. 156 КК – 53,7% осіб; ч. 2 ст. 156 – 38,6% осіб). При засудженні особи за розбещення неповнолітніх в період 2001–2008 рр. суди призначали покарання у вигляді обмеження волі на півтора –два роки (17,6% випадків). Більші строки обмеження волі судами не призначалися. У 36,1% випадків обмеження волі призначалося від трьох до п'яти років, утім таке покарання суди стали призначати, починаючи з першої половини 2009 р., як правило, у сукупності з іншими більш тяжкими статевими злочинами та воно повністю поглиналося більш суворим покаранням.