КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЛІКАРСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, вказано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету та задачі, об’єкт і предмет, методи дослідження, викладено наукову новизну й практичне значення одержаних результатів, подано відомості про публікації, структуру та обсяг дисертації.

Розділ 1 «Загальнотеоретична характеристика права на збереження лікарської таємниці» складається з трьох підрозділів. У ньому проаналізовано лікарську таємницю в механізмі реалізації прав людини на медичну допомогу та недоторканість приватного життя, розкрито історію його протидії та соціальну зумовленість кримінальної відповідальності за незаконне розголошення лікарської таємниці.

У підрозділі 1.1. «Лікарська таємниця в механізмі реалізації права на недоторканість приватного життя» дисертантом встановлено, що втіленою у Європейську судову практику є концепція, яка розглядає медичну таємницю як складову частину права на повагу до приватного життя.

Автор доходить висновку, що право на приватність дозволяє особі на власний розсуд визначати режим доступу до інформації про особу взагалі та, у тому числі, і відповідних відомостей медичного характеру щодо неї з деякими винятками, передбаченими законом, які допускаються лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

На думку автора, незаконне розголошення лікарської таємниці безпосередньо посягає на певне особисте право або свободу людини і громадянина самому поширювати стосовно себе приватну інформацію взагалі та інформацію медичного характеру зокрема.

У підрозділі 1.2. «Соціальна обумовленість криміналізації незаконного розголошення лікарської таємниці» автор розкриває зміст встановлення кримінальної відповідальності за злочин через призму медико-біологічних, соціально-політичних, суспільно-правових та морально-етичних наслідків незаконного розголошення лікарської таємниці. Підкреслюється, що суспільна небезпека злочину полягає не тільки в тому, що розголошення лікарської таємниці спричиняє моральну шкоду, але й у здатності нанесення особі непоправних наслідків для її здоров’я та навіть настання смерті. Принциповою ознакою соціально-правових підстав встановлення кримінальної відповідальності за незаконне розголошення лікарської таємниці є загальна відповідність кримінально-правової заборони нормам міжнародного та національного законодавства. Також, автор відокремлює моральну підставу криміналізації цього злочину, зміст якої полягає у відповідності встановлення кримінально-правової заборони уявленням суспільства про бездоганність етики медичних працівників та недопустимість розголошення ними лікарської таємниці.

Підрозділ 1.3. «Історія розвитку протидії незаконному розголошенню лікарської таємниці» містить аналіз історії розвитку законодавства про забезпечення лікарської таємниці в контексті генезису цього правового інституту. Автор виокремлює чотири періоди його розвитку: від зародження державності до Х століття ("давній період"); від X – до початку XX ст. ("дорадянський період"); від 1917 р. до 1991 p. ("радянський період"); з 1991 року і по теперішній час ("сучасний період").

Автор доходить висновку, що тривалий час нерозголошення лікарської таємниці в країні належало лише до етичного обов’язку медичних працівників, і лише зі зміною в Україні економічної формації та її інтеграцією в загальноєвропейський простір викликало якісні зміни в інституті медичної (лікарської) таємниці, що передусім виразилося у забезпеченні її охорони на кримінально-правовому рівні. У дорадянський період почали поступово набирати поширення ідеї щодо повного скасування інституту лікарської таємниці, але вони не знайшли свого втілення в науці, законодавстві та судовій практиці.

Розділ 2 «Кримінально-правова характеристика незаконного розголошення лікарської таємниці» складається з двох підрозділів. У ньому розкрито та проаналізовано об’єктивні та суб’єктивні ознаки досліджуваного складу злочину.

У підрозділі 2.1. «Об’єкт, об’єктивна сторона та предмет незаконного розголошення лікарської таємниці» автор доходить висновку, що основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст.145 КК України, є приватне життя у частині будь-яких заходів медичного характеру щодо особи, а додатковим безпосереднім об’єктом – здоров’я та життя особи.

Доводиться, що лікарська (медична) таємниця як предмет злочину має такі ознаки:

1) це інформація, з якою особа ознайомлюється зі слів суб’єкта лікарської таємниці з умовою не поширювати таку інформацію стосовно неї або у зв’язку з виконанням своїх професійних, службових та інших обов’язків або сумісного проходження лікування або обстеження; 2) ця інформація стосується фізичної особи, яка звернулася до медичної установи, медичного закладу, медичного працівника, пацієнта, донора, реципієнта тощо; 3) ця інформація захищена законодавством, а тому може бути розголошена самою особою, якої вона стосується, а іншими особами – лише у передбачених законом випадках; 4) це інформація певного змісту – про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну й сімейну сторони життя фізичної особи.

Автор зазначає, що вчинення діяння у вигляді «розголошення» повинно відбутися "без згоди особи" та означає розповсюдження інформації будь-яким шляхом за відсутності вільно висловленої згоди дієздатної фізичної особи, якої за своїм змістом стосується конфіденційна інформація, або іншої уповноваженої законом особи. Якщо закон передбачає обов’язковість згоди декількох фізичних осіб, то цю ознаку потрібно розуміти як "без згоди хоча б однієї фізичної особи із тих осіб, згода яких обов’язкова".

На думку дисертанта незаконне розголошення лікарської таємниці слід визнавати закінченим злочином: 1) з моменту передачі іншій особі чи особам певного матеріального носія із лікарською таємницею щодо особи; 2) з моменту розміщення лікарської таємниці щодо особи на матеріальному носії у певному місці і за таких обставин, в яких можливе ознайомлення сторонніх осіб зі змістом інформації; 3) з моменту ознайомлення сторонньої особи чи осіб зі змістом відповідної інформації. При поширенні інформації, що містить лікарську таємницю щодо особи, в публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації злочин має вважатися закінченим з моменту ознайомлення сторонніх осіб зі змістом інформації або з моменту реалізації носія такої інформації або виставлення для публічної демонстрації носіїв такої інформації. У дисертації доводиться, що злочин, передбачений ст. 145 КК України, слід визначити як злочин з формальним складом, а у кваліфікованому його складі передбачити заподіяння тяжких наслідків. На користь такого висновку свідчить та обставина, що в судовій практиці істотною шкодою може визнаватися вже саме порушення прав людини.

У підрозділі 2.2. «Суб’єкт і суб’єктивна сторона незаконного розголошення лікарської таємниці» міститься аналіз питань, пов’язаних із визначенням ознак суб’єкта злочину та його психічного ставлення до злочину. Розглядаючи суб’єктивну сторону незаконного розголошення лікарської таємниці автор зазначає, що даний злочин характеризується різним психічним ставленням суб’єкта злочину до діяння у формі "розголошення" та його наслідків (тяжких наслідків). Так, "розголошення" може вчинюватися як умисно (з прямим та непрямим умислом), так і з необережності. У свою чергу, "тяжкі наслідки" є результатом необережного ставлення до цього суб’єкта злочину.  З метою належного кримінально-правового забезпечення лікарської таємниці дисертант пропонує вилучити з диспозиції ст.145 КК України вказівку на умисний характер цього злочину.

Автор доводить, що суб’єкт аналізованого злочину може ставитися до наслідків лише у формі необережності. У протилежному випадку, тобто коли винна особа бажає настання тяжких наслідків, ці дії повинні кваліфікуватися за кримінально-правовими нормами, які передбачають відповідальність за умисне заподіяння шкоди життю та здоров’ю особи, зокрема за ст.122 КК України.

На думку дисертанта, права пацієнта на приватне життя має бути забезпеченим не тільки на рівні встановлення кримінальної відповідальності саме медичних працівників, а і будь – якої іншої особи в контексті забезпечення права людини особисто поширювати інформацію стосовно себе і у визначеному самою людиною соціальному колі. Тому з метою підвищення ефективності кримінально-правового забезпечення протидії розголошенню лікарської таємниці суб’єкт основного складу розголошення лікарської таємниці має бути загальним, а кваліфікованого складу цього злочину – спеціальним. Ним можуть бути медичні працівники лікарського, середнього та молодшого медичного персоналу, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя людини.

Якщо лікарська таємниця стала відома слідчому, прокурору, суддям у зв’язку з виконанням ними своїх обов’язків, то у разі розголошення цієї таємниці службові особи можуть нести відповідальність за ст. 387 КК (розголошення даних досудового слідства або дізнання), за ст.ст. 364 чи 365 КК (зловживання службовим становищем або їх перевищення) або за ст. 367 КК (службова недбалість). Якщо розголошено саме інформацію медичного характеру, вчинене необхідно кваліфікувати як ідеальну сукупність злочинів – ще й за ст.145 КК України.

Розділ 3 «Відмежування незаконного розголошення лікарської таємниці від суміжних злочинів та закордонний досвід протидії йому» складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню критеріїв відмежування аналізованого злочину від суміжних, а також питанням закордонного досвіду протидії незаконному розголошенню лікарської таємниці.

У підрозділі 3.1. «Відмежування незаконного розголошення лікарської таємниці від суміжних злочинів» досліджено об’єктивні й суб’єктивні ознаки, які дають змогу вирізняти зазначений злочин з-поміж суміжних.

Дисертантом запропоновано здійснювати відмежування незаконного розголошення лікарської таємниці з урахуванням безпосереднього об’єкта злочину, специфіки його об’єктивної сторони, яка характеризується дією у формі "розголошення" та настанням тяжких наслідків; предмета злочину (яким є інформація, що належить до лікарської таємниці) та суб’єкта злочину (якщо суб’єктом суміжних злочинів є фізична, осудна особа, яка досягла віку 16 років, то кримінальна відповідальність за ст.145 КК України, в переважній більшості випадків, настає для спеціально визначеного кола осіб, а саме тих, яким став відомий предмет злочину у зв’язку з виконанням професійних обов’язків). Окрім цього, автор доходить висновку, що у ст.132 КК України передбачений окремий різновид діяння, відповідальність за яке встановлене у ст.145 КК України, оскільки воно є розголошенням спеціальної категорії інформації, що належить до лікарської таємниці, розповсюдження якої є найбільш не бажаним для потерпілого, таким, що тягне більш значні наслідки. На цій підставі робиться висновок, що ст.132 КК України має бути виключена із законодавства про кримінальну відповідальність.

У підрозділі 3.2. «Порівняльно-правовий аналіз протидії незаконному розголошенню лікарської таємниці та покарання за це діяння» досліджено особливості кримінальної відповідальності за вчинення даного злочину у інших країнах світу.

Проведений порівняльний аналіз українського та зарубіжного законодавства щодо кримінальної відповідальності за розголошення лікарської таємниці дозволяє говорити, що в багатьох країнах світу медична таємниця відокремлюється в якості окремого об’єкта кримінально-правової охорони. Предметом даного злочину в більшості з них є відомості про захворювання або результати медичного огляду пацієнта. Об’єктивна сторона найчастіше полягає в розголошуванні інформації без професійної або службової необхідності. Суб’єктивна сторона розголошування лікарської таємниці характеризується виною у формі умислу, а до настання можливих тяжких наслідків – у формі необережності. Суб’єкт в цьому складі злочину спеціальний. До нього перш за все належать особи, які мають медичну освіту та працюють у сфері охорони здоров’я.

Доводиться, що в переважній більшості проаналізованих кримінальних законодавств інших країн світу вжито більш суворі заходи кримінально-правового впливу за вчинення злочину, аналогічного аналізованому в дисертації. Так, санкція за вчинення незаконного розголошення лікарської таємниці є більш суворішою у порівнянні з тією, що міститься у ст.145 КК України, що згідно з проведеним дослідженням більшою мірою відповідає характеру і ступеню суспільної небезпеки цього злочину.

Автор доводить, що існуюча в КК України міра покарання, за незаконне розголошення лікарської таємниці, не може виконувати своє превентивне завдання. Враховуючи суттєву суспільну небезпеку цього злочину, вважаємо, що до осіб, які його вчинили необхідно поряд з існуючими покараннями передбачити альтернативну можливість застосування покарання у виді обмеження та позбавлення волі. Обґрунтовується, що така міра покарання, повністю відповідатиме характеру та ступеню суспільної небезпеки злочину та вдало поєднуватиме завдання як загального, так і спеціального запобігання незаконному розголошенню лікарської таємниці.