Крумаленко М.В. Правове становище населення на українських землях у XIV - XVI ст.ст.: детермінація релігійною політикою держави

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність, визначено об’єкт, предмет, мету і задачі  дослідження, охарактеризовано методи роботи, наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, хронологічні рамки, викладено відомості щодо апробації та публікації основних положень дисертації.

Перший розділ “Історіографія проблеми та джерела її вивчення”  складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню стану наукової розробки та джерельної бази за темою роботи. 

У підрозділі 1.1. “Формування традиції вивчення правового становища населення Великого князівства Литовського (XVI – початок ХХ ст.)” зазначається, що польська та литовська історіографія першої половини ХІХ ст. виробила концепцію рівноправності народів ВКЛ та Речі Посполитої, т.зв.  “ягеллонську ідею” (К. Шайноха, А. Кіркор, Т. Нарбут). Польські історики також зробили певний внесок у дослідження етнорелігійних груп ВКЛ, хоча вивчали їхнє життя, передусім, з позицій загальноісторичних та етнографічних, а не правничих (Т. Чацький, І. Шараневич, С. Баронч, Ф. Бішофф, А. Халецький).

Початок вітчизняного вивчення проблеми був викликаний політичними мотивами, пов’язаними з розділом Речі Посполитої. Офіціозні історики доводили справедливість домагань Росії щодо українських та білоруських земель поділеної держави. Тому різноманіття правового та релігійного життя ВКЛ було замінено на дихотомію “католики-православні”, ВКЛ отримало назву Литовсько-Руська держава, а його правова система стала називатися західно-руське або литовсько-руське право.

З точки зору видатного українського історика В.Б. Антоновича у ВКЛ з посиленням польсько-шляхетського панування в українських землях становище православних та православної церкви невпинно погіршувалося. М.Ф. Владимирський-Буданов вперше порушив проблему співвідношення релігійно-конфесійної та станової передумов формування правового статусу особистості у ВКЛ. У працях Ф.І. Леонтовича знайшли відображення питання правового статусу бояр та служилої шляхти руського походження та православної належності, правовий статус селянства українських земель та єврейського населення ВКЛ.

Етнорелігійні аспекти історії ВКЛ активно вивчалися видатним українським істориком М.С. Грушевським, який зробив висновки про нерівноправність як руської православної шляхти, так і міщан православного віросповідання.

Правовий статус єврейських громад і євреїв у ВКЛ став предметом досліджень С.О. Бершадського. В дореволюційній історіографії були висвітлені і деякі аспекти правового статусу інших етнорелігійних груп – вірмен, татар (І.А. Лінниченко, А.Й. Мухлинський).

У ХІХ ст. як окремий напрямок в історичній науці почала складатися церковна історія, хоча перед її творцями Філаретом (Гумільовський) та Макарієм (Булгаков) стояли, скоріше, екклезіастичні, ніж наукові задачі. Важливим є внесок М.С. Грушевського у дослідження історії правового становища православної церкви у ВКЛ, який звернув увагу на внутрішні проблеми православної церкви, вбачаючи саме в них причини унії з римською католицькою церквою.

Після революційних подій 1917 р. історія ВКЛ по інерції продовжувала перебувати у полі зору істориків права, хоча, зрозуміло, з політичних причин дещо поступилася місцем більш сучасним на той момент темам. Вчені-правники зверталися до правових аспектів існування ВКЛ, головним чином, для вирішення проблем соціально-економічної історії (аграрна історія, закріпачення селянства, соціальне та правове становище міщан, класова боротьба тощо). Серед таких праць слід назвати ґрунтовні дослідження А.П. Грицкевича, В.С. Кульчицького, Д.І. Мишка, В.І. Пічети, З.Ю. Кописького, Я.Р. Дашкевича.

Підрозділ 1.2. “Правове становище етнорелігійних груп Великого князівства Литовського в сучасній історіографії” містить аналіз сучасної історіографії проблеми.

Сучасна українська історіографія представлена, перш за все, працями Н.М. Яковенко та її наукової школи. Серед безперечних достоїнств праць представників цієї школи – намагання відійти від стереотипів щодо невпинного погіршення становища православних у ВКЛ, конфронтаційних відносин між етносами у ВКЛ. Міжконфесійні відносини православних та католиків плідно вивчає О.В. Русина. Історико-правова школа професора П.П. Музиченка досліджує різноманітні аспекти правового життя ВКЛ. Серед численних напрацювань цієї школи слід назвати праці С.Г. Ковальової, яка дослідила створення та компетенцію судів ВКЛ, що мали яскраво виражений етнорелігійний характер, а саме церковних православних судів, судів для вірмен, євреїв, татар.

Етнорелігійна історія ВКЛ та пов’язані з нею правові питання активно вивчаються за кордоном. Білоруські дослідники соціального та правового становища етнорелігійних груп (Й. Юхо, Г. Дзербіна, Г. Галенченко, А. Грицкевич, Г. Саганович, В. Воронін, С. Захаркевич, Н. Сліж, І. Марзалюк) присвятили ряд праць вивченню правового становища населення білоруських земель, правовому статусу руської шляхти, міщанства ВКЛ.

Плідно працює у цій царині наукова школа відомого литовського дослідника статутів ВКЛ професора С.А. Лазутки. З останніх робіт цієї школи слід назвати дисертаційне дослідження Ю. Вербіцкене “Євреї у Великому князівстві Литовському: аспекти співіснування”, в якому єврейська громада розглядається як частина литовського суспільства, що дає можливість по-новому осмислити відносини єврейської діаспори з корінним населенням.

Останніми роками до тематики ВКЛ і, як побічного сюжету – до історії його населення, – звертається російська історична та історико-правова наука. Тут, зокрема, слід назвати праці С.В. Думіна, А.Ю. Дворниченка, М.М. Крома, Д.Н. Александрова та Д.М. Володіхіна.

Праці польських істориків Я. Собчака, С. Кричинського, П. Боравського, А. Закшевського  присвячені правовому становищу татарської спільноти ВКЛ. Окремі аспекти етнорелігійного життя ВКЛ висвітлені в працях канадського історика Д. Стоуна.

Історія ВКЛ залишається у полі зору сучасних дослідників – юристів та істориків. Разом з тим, комплексне історико-правове дослідження правового статусу населення руських земель ВКЛ досі відсутнє.

У підрозділі 1.3. “Джерельна база дослідження” охарактеризовані джерельні матеріали, які використовувалися у процесі роботи.

Для проведення цього дослідження найбільше значення мали нормативно-правові акти ВКЛ: загальноземські привілеї, кодифіковані загальнодержавні та локальні нормативно-правові акти. Зважаючи на продовження дії церковного права Київської Русі на території ВКЛ, автор звертався до церковних статутів князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, актів та інших документів Новогрудського та Віленського церковних соборів (1415 та 1509 рр.). Серед інших нормативних джерел слід назвати акти Кревської, Городельської, Люблінської уній, Статути ВКЛ 1529, 1566 та 1588 рр. Для досягнення цілей дослідження використовувалися також привілеї, які надавались етнорелігійним громадам ВКЛ – зокрема, вірменам, євреям та караїмам.

Основний масив джерельної бази дослідження – це комплекс документів ВКЛ, який має назву “Литовська метрика”: нормативні акти (загально-земські, обласні та міські привілеї, устави); грамоти на земельні володіння, на підтвердження володінь; пожалування державних посад; затвердження земель­них угод і заповітних розпоряджень; заставні листи на господарські маєтки; судові вироки та інші судові документи, пов’язані з порушенням, розслідуван­ням, розглядом судових справ і виконанням вироків; листи до іноземних пра­вителів, міжнародні договори тощо.

Особливе місце серед джерел дослідження посідають правові пам’ятки етнорелігійних спільнот (Судебник Мхітара Гоша, Коран, Тора, а також тлумачення цих текстів).

Актовий матеріал та судову практику у ряді випадків доповнює інформація наративних джерел – мемуарів, подорожніх записів, публіцистичних творів, а також літописання (“Хроніка Биховця”, твори кардинала Коммендоні, М. Литвина, С. Герберштейна).

Другий розділ “Правове становище католицької та православної спільнот у Великому князівстві Литовському” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Правове становище католицької релігійної групи населення Великого князівства Литовського” зазначається, що католицькі інституції існували на українських землях задовго до їхньої інкорпорації у ВКЛ. Так, у 1321 р. було засноване перше католицьке єпископство на території України із центром у Києві. Після укладення Кревської унії були створені Віленська та Луцька католицькі єпархії, але чисельність парафіян залишалася невеликою, особливо у порівнянні з православним населенням. Католицька релігійна група у ВКЛ не була станово однорідною: існували стани католицького духовенства, панів та шляхти, селянства, міщан.

Віленський привілей Владислава ІІ Ягелла 1387 г. надавав суттєві переваги католикам в особистих та майнових правах. Разом з тим, за шляхтою залишався військовий обов’язок. Відхід від католицької віри карався скасуванням переваг та привілеїв. Привілейовані щодо католиків та дискримінаційні щодо православних норми були закріплені в акті Городельської унії 1413 р. Привілеї, пожалування та герби поширювалися тільки на панів та шляхту католицького віросповідання. Аналіз тексту документа дає підставу стверджувати, що Городельська унія стояла на охороні прав католиків без розрізнення національності, вона поділяла знать не за національною, а за конфесійною ознакою.

Католицька спільнота у ВКЛ формувалася виключно за релігійним, а не за етнічним критерієм, але при цьому серед католиків переважали литовці, поляки, німці. Литовський законодавець, керуючись інтересами, передусім, формування власної політичної та управлінської еліти, всіляко підтримував католицьку релігію, що проявилось у наданні привілеїв усім верствам населення, яке приймало католицтво, ініціативі у створенні парафій та діоцезів католицької церкви,  фінансовій участі у спорудженні храмів тощо.

Підрозділ 2.2. “Формування та релігійна належність руської етнічної групи” містить такі положення. Основну масу населення ВКЛ складали автохтони значної частини його території – українці та білоруси, абсолютна більшість яких належала до православної гілки християнської релігії. Територія ВКЛ входила до складу восьми єпископств Руської (Київської) митрополії Константинопольського патріархату православної церкви. Православні, більшість яких за походженням були руськими, складали 80% християн держави.

Поряд із православними та католиками у XVI ст. з’являється значний прошарок протестантів (кальвіністи, лютерани та антитринітарії). Причому ряди протестантів поповнювались як за рахунок католиків, так і за рахунок православних. Протестанти (у тому числі з числа руських мешканців ВКЛ) відігравали не останню роль у правовому житті країни. Зокрема, Остафій Волович особисто брав участь у підготовці та проведенні аграрної реформи Сигізмунда ІІ Августа та підготовці Статуту ВКЛ 1566 р., а Лев Сапега – у підготовці Статуту ВКЛ 1588 р.

У підрозділі 2.3. “Політика держави щодо православної церкви” вказується, що на початку формування ВКЛ як держави, її правителі конче потребували підтримки руської православної шляхти, чим і було викликане досить прихильне ставлення до православ’я та православної церкви, що знайшло свій відбиток у прийнятті православ’я частиною політичної еліти.

Прийняття католицтва як державної релігії поставило питання про статус православної церкви в державі. Князь Вітовт намагався вирішити його шляхом створення незалежної від Москви митрополичої кафедри (рішення Новогрудського церковного собору 1415 р.) із центром у Києві.

Аналіз актового матеріалу дозволив спростувати стереотипне уявлення про безперервні утиски православної церкви у ВКЛ після уній із Польщею. Дійсно, великокнязівська влада ВКЛ була налаштована на унію православної та католицької церков, свідоцтвом чого була санкціонована урядом участь православних ієрархів у Констанцському та Флорентійському соборах, хоча підписані на останньому соборі унійні документи у ВКЛ були підтверджені невиправдано пізно. Разом із тим, великі князі неодноразово підтверджували майнові права православної церкви, її автономію, право на власну юрисдикцію, хоча при цьому не допускали православних ієрархів до політичної влади.

Приватноправові та деякі інші документи свідчать, що парафіяни,  окремі ієрархи та священики нерідко діяли саме у відповідності до Флорентійської унії (спільні висвячення храмів, фундушові записи на користь храмів та монастирів обох конфесій тощо) і намагалися встановити більш тісні контакти з Римом, хоча при цьому не визнавали католицьких догматів.

У підрозділі 2.4. “Правовий статус основних станів православного руського населення Великого князівства Литовського” зазначається, що правовий статус православних у ВКЛ визначався нормами часів Київської Русі, а також актами великокнязівської та станово-представницької влади ВКЛ, які поступово заміщали києворуські правові акти. Разом із тим, православна спільнота не мала, на відміну від інших етнорелігійних спільнот ВКЛ, власних, створених нею нормативно-правових джерел, які визначали б її статус серед інших подібних груп ВКЛ.

З початком входження слов’янських земель до складу ВКЛ етноконфесійна політико-правова ситуація могла визначатись як юридично нейтральна. Православні та католики не мали ні привілеїв, ні, навпаки, дискримінаційних обмежень з боку влади ВКЛ. У подальшому, із прийняттям у ВКЛ християнства за римсько-католицьким зразком домінуючі верстви православного населення (бояри, шляхта, духовенство) зазнали певної дискримінації (заборона займати вищі державні посади, набувати герби тощо). Ця тенденція чітко простежується до Городельського привілею 1413 р., у подальшому дискримінаційні постанови привілею були знівельовані спочатку на практиці, а потім і формально (акти 1447 та 1492 рр.). Статути ВКЛ 1529 та 1566 рр., рішення сеймів, зміни в етнорелігійному складі Пани-Ради закріплювали тенденцію перетворення шляхти на єдиний політичний народ ВКЛ, який офіційно іменувався як “литвини”.

Правовий статус непривілейованих верств християнського населення слов’янських володінь ВКЛ практично не мав етноконфесійних відмінностей. Існуючі відмінності мали становий характер, типовий для європейських країн (шляхта-міщани-селяни). Етноконфесійна толерантність правителів ВКЛ щодо міщан та селян визначалася тим, що ці стани не мали жодної політичної ваги у князівстві: ні міщани, ні, тим більше, селяни не були представлені у владних структурах, отже не могли впливати на політику держави.

Третій розділ “Правове становище інших етнорелігійних спільнот у Великому князівстві Литовському” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Правове становище вірменської етнорелігійної спільноти” зазначається, що вірменська діаспора на українських землях підтримувала зв’язки як з православними, так і з католиками, зберігаючи вірність ечміадзинському патріарху, у підпорядкуванні якого перебувала вірменська церква. На відміну від єврейських та караїмських громад вірменська громада не була замкненою, що, вочевидь, було обумовлено належністю вірмен до християнської релігії.

Статус вірменських колоній/громад визначався зовнішніми та внутрішніми нормативно-правовими та індивідуальними актами. До зовнішніх слід віднести, перш за все, акти великокнязівської влади та акти удільних князів, до внутрішніх – вірменське право, постанови григоріанської церкви та акти вірменського самоврядування.

Належність до вірменської громади визначалась актом органу самоврядування (як правило, суду), яким, після складання присяги, оформлялось підданство певному правителю держави. Вірменський суд виступав не тільки як орган правосуддя, але і як правоохоронний орган та орган самоврядування.

Устрій вірменської громади регулювався загальновизнаним джерелом правових норм – Судебником Мхітара Гоша. Перекладений латинською мовою, пристосований до нових умов і схвалений Пьотрківським вальним сеймом у 1519 р. він став основним правовим джерелом для польських вірмен, зокрема, львівської вірменської громади, а також вірменських громад ВКЛ.

У підрозділі 3.2. “Правове становище татарської мусульманської громади” розглядаються правові основи формування та життя татарської етнорелігійної групи, яка, на відміну від єврейської, караїмської або вірменської, була неоднорідною за своїм правовим становищем.

Господарські татари несли службу на користь литовського князя, за що отримували землеволодіння (“татарщина”), яке було подібним до шляхетського. Честь та гідність привілейованих татар охоронялися князівським судом. Але навіть вони не мали права брати участь у сеймах: іновірний фактор у цьому випадку відігравав вирішальну роль. Татари-козаки отримували менші за обсягом земельні ділянки і за це виконували численні обов’язки адміністративно-поліцейського характеру. Вони підпорядковувались отаманам, що віддзеркалювало військово-адміністративний устрій автохтонних татарських громад. Татари, підлеглі магнатам, отримували земельні пожалування від них, а не від князя і виконували аналогічні обов’язки. І, нарешті, татари-міщани фігурують у правових пам’ятках як ясачні люди, які не мали права носити зброю.

Нехристиянське віросповідання татар позначилося на дискримінаційних нормах Статутів ВКЛ, якими вводилася смертна кара за обернення кріпосних до ісламу, заборона на укладання шлюбів між християнами та мусульманами, заборона наймати для дітей-нехристиян годувальниць-християнок.

Фактором, що визначав правовий статус і правове життя татар у ВКЛ, був також суспільний лад татарської релігійної громади – джемату, до компетенції якого входило обрання духовних осіб, вирішення різного роду внутрішніх питань та управління вакуфним майном. Внутрішнє правове регулювання джемату засновувалося на Корані та інших джерелах мусульманського права. Постанови мусульманського права відігравали особливу роль у питаннях щодо статусу татар у межах джемату, а також у приватних справах.

Підрозділ 3.3. “Правове становище єврейської та караїмської іудейських спільнот” присвячено особливостям правового статусу однакових за віросповіданням, але різних за етнічним походженням спільнот – євреїв та караїмів.

Правовий статус караїмської та єврейської спільнот ВКЛ визначався Брестським та Тракайським привілеями князя Вітовта (1388), які у подальшому лише доповнювалися та підтверджувалися великими князями. Ці акти проводили різку межу між євреями та християнами, але водночас гарантували особисті та економічні права євреїв. І, навпаки, прийняті на вимогу шляхти постанови Статутів ВКЛ містили дещо дискримінаційні норми, які встановлювали привілейований стан християнської релігії, суворо караючи за перехід до нехристиянських віросповідань і водночас заохочуючи за хрещення.

Правові відносини всередині єврейської громади – кагалу – регулювалися настановами іудейського (єврейського) права. Його центральним елементом було Мойсеєве право, яке складає Тору – п’ять перших книг канонічної єврейської Біблії. Із плином часу склалася традиція тлумачень та практики застосування Тори – Галаха, численні коментарі до якої – мідраші – і були основним формальним джерелом права в єврейському кагалі.

Іншим було внутрішнє правове регулювання життя караїмської спільноти. Караїми не визнавали рабинсько-талмудичної традиції і не мали інституту рабинату. Караїми відрізнялися від євреїв-талмудистів у шлюбному законодавстві, правилах ритуального забою худоби, релігійному календарі, обладнанні та побудові храмів-кенас тощо.

Підрозділ 3.4. “Правове становище ромської спільноти (циган) у Великому князівстві Литовському” визначає, що спільнота ромів складала особливу правову групу християнської частини суспільства ВКЛ. Вона відзначалася, на відміну від інших християнських етноконфесійних груп, по-перше, релігійною лабільністю (роми дотримувалися тієї конфесії, серед прихильників якої жили), по-друге, повною правовою закритістю. Остання забезпечувалася наявністю власної суспільної організації та наявністю власного, непридатного для запозичень із зовні, правового регулювання. У цьому відношенні вони були абсолютно протилежними іншим етноконфесійним групам, які, навпаки, зберігали релігійну та конфесійну належність із пристосуванням до чужого за походженням правового регулювання.