КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ОСОБИСТОСТІ В ТВОРЧОСТІ Е. В. ІЛЬЄНКОВА

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано ступінь розробленості проблеми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення результатів роботи, наведено дані про публікації та апробацію результатів дослідження, його структуру.

Перший розділі – “Методологія Е. В. Ільєнкова в контексті сучасних джерел та методологічних підходів” – складається з двох підрозділів та висновків. Він присвячений аналізу джерельної бази та основним методам, сформованим при розгляді проблем особистості як Ільєнковим, так і застосованих нами. У цьому розділі простежується ступінь розробки означеної проблематики як у здобутках радянських філософів, так і в сучасному контексті, в тому числі і в напрацюваннях вітчизняних дослідників. Як результат, доводиться, що сукупність ідей Е. Ільєнкова, особливо щодо формування особистості, перетворилася в один з провідних філософсько-антропологічних напрямів сучасності.

У підрозділі 1.1. «Аналіз джерельної бази з обраної теми» здійснено аналітичний огляд праць Ільєнкова, його учнів та послідовників, в тому числі вітчизняних авторів, та синтезовано основні доробки щодо ільєнковської концепції формування особистості.

Перш за все джерельною базою дисертації слугують всі опубліковані твори Ільєнкова за його життя та після смерті, оскільки всі вони дотичні до теми дисертаційного дослідження. В той же час перевага віддається роботам, безпосередньо присвяченим філософському дослідженню особистіснотворчої проблематики Ільєнкова: «Що ж таке особистість?», «Філософія та молодість», «Звідки береться розум?», «Вчись мислити!», «Про естетичну природу фантазії», «Чи пройдено таблицю множення?», «Про природу здібності», які в сукупності формують ґрунтовні теоретичні погляди. Більш детально розкривають погляди філософа тогочасні роботи його соратників М. Розенталя, М. Ліфшиця, Ф. Михайлова, В. Босенка, А. Канарського та інших.

В той же час зазначається, що роботи філософа завдяки оригінальності поставленої проблематики, влучності поданих відповідей та легкості викладу досі популярні. Як доказ приводяться фактичні данні щодо перевидання творів Ільєнкова, статистичні данні щодо його популярності в Інтернеті та серед мислячої молоді України.

Причиною цієї аргументації є точка зору цілого ряду авторитетних українських дослідників на чолі з М. Поповичем, В. Гусєвим, А. Лойєм, Т. Лютим, О. Хомою щодо недоцільності дослідження філософського спадку Радянського Союзу в цілому. Аргументація, яку вони наводять, зводиться до двох чинників: відірваності радянської філософії від досягнень філософської думки Заходу та незрозумілість її мови для сучасників. В підрозділі дисертації доводить безпідставність вищезазначеної аргументації, принаймні щодо поглядів Ільєнкова.

Цієї ж точки зору дотримуються його соратники, учні та послідовники, які плідно використовують та розвивають філософські ідеї Ільєнкова досі. Саме їх роботи склали значний пласт джерел дослідження. В цьому контексті особливо плідними виявилися сучасні монографії Л. Науменка, Г. Лобастова, С. Мареєва, Г. Водолазова та колективні праці «Евальд Васильович Ільєнков» у багатотомній серії «Філософія Росії другої половини ХХ ст.», лютневий номер журналу «Логос» за 2009 рік, присвячений постаті Ільєнкова, а також збірки «Ідеальне: Ільєнков та Ліфшиць» та «Евальд Васильович Ільєнков у спогадах», до яких ввійшли статті щодо проблем формування особистості В. Давидова, В. Лекторського, А. Майданського, Ф. Михайлова, Т. Ойзермана, А. Сурмави, О. Суворова, В. Толстих тощо.

Щодо філософських досліджень за межами постсоціалістичного табору, то в підрозділі звертається особлива увага на роботи Веса Оіттінена, Реіхо Міеттінена (Фінляндія), Йогана Рау (ФРН), Пітера Джонса (США) та Девіда Бекхерста (Канада), які серед ідей Ільєнкова особливо виокремлюють і підносять його концепцію формування особистості, особливо в контексті практичності психологічної «діяльністної теорії».

Окремо в підрозділі розглядаються здобутки зазначених вище вітчизняних дослідників.

Також проаналізовано результати чотирнадцяти міжнародних конференцій «Ільєнковські читання» – збірники тез, значна частина яких пов’язана з темою дисертаційного дослідження і плідно використовуються в дослідженні, та сучасні психолого-педагогічні розробки ідей філософа.

Підсумком підрозділу слугує твердження, що ідеї Е. Ільєнкова необхідно розглядати не просто в історичному контексті, а в контексті сучасної філософсько-антропологічної проблематики.

У підрозділі 1.2. – “Загальні методологічні підходи та їх переосмислення при розробці проблем особистості Е.В. Ільєнкова” відзначається роль методології, якій відводив значне місце в розробці своїх ідей Ільєнков, так і при дослідженні робіт самого філософа. В нашому випадку справа полегшується тим, що сам Ільєнков, зробив вагомий внесок у розвиток філософської методології. Яку б проблему філософ не ставив, він завжди починає свій розгляд з методології, з логічних підходів до вирішення проблематики, особливо щодо проблем особистості.

Філософське дослідження передбачає дослідження тексту, тому в підрозділі зазначається доцільність використання герменевтичної методології, особливо у тому універсальному вигляді, що був систематизований ще Ф. Шлейермахером. Що ж до її філософської інтерпретації Г. Гадамером та М. Гайдегером, то в цьому питанні ми віддаємо перевагу діалектиці, слідуючи за Ільєнковим. Адже методологія філософа, що сформована у процесі його теоретичних пошуків, в тому числі і щодо гостро поставленої його епохою проблеми формування особистості, аж ніяк не спирається на авторитет якогось філософа або філософської школи. Відбір методології, обґрунтування, ставлення до тієї чи іншої методології та її оцінки Ільєнковим диктує розгортання самої суті справи формування особистості.

В цьому контексті у підрозділі зазначаються недоліки як герменевтичної так і методології позитивізму (Б. Рассел, К. Поппер, Л. Вітгенштейн) в порівнянні з діалектичною методологією щодо вирішення проблем особистості. Показана логіка позитивізму, яку чітко прослідкував Ільєнков у зв’язку з популярністю «наукового матеріалізму» серед радянських вчених, в тому числі фізіологів та кібернетиків, вчення яких зводилося до ідей І. Павлова.

Показано, що герменевтика разом з позитивізмом часто озброюють зацікавлених в тому людей (а їх немало) технікою, що дозволяє перетворювати будь-який реальний спір з реальних проблем, а особливо з проблем формування особистості, де ще не сформувалося чіткої однозначної відповіді, в суперечку щодо термінів, «значення» слів, що використовуються, і тим самим будь-яку реальну проблему, будь-яку суперечність реального життя – в схоластично-лінгвістичну проблему.

Завершує підрозділ дослідження розроблених Ільєнковим діалектичних принципів, без розуміння яких неможливо повністю теоретично усвідомити розуміння процесу становлення людини, її мислення, його загальних «схем», не залежних (як і сам процес), від мови, як би широко і глибоко остання не розумілася. До цих принципів, вагомий внесок у розробку яких у своїх працях («Діалектика абстрактного та конкретного в науково-теоретичному мисленні», «Ленінська діалектика і метафізика позитивізму», «Діалектична логіка. Нариси історії та теорії» тощо) зробив філософ, відносяться принцип збігу логіки, діалектики та теорії пізнання, принцип відповідності мислення дійсності (принцип відображення), принцип сходження від абстрактного до конкретного та принцип єдності історичного та логічного.

Тому проблема полягає не в створенні нової методології, а у вмінні використовувати вже розроблена класичною філософією теоретичний метод пізнання – діалектику, як це чудово демонстрував в свій час Ільєнков.

У другому розділі – “Культура як субстанція особистості: версія Е.В. Ільєнкова” безпосередньо розглядаються філософські погляди Ільєнкова щодо формування особистості та переваги його культурно-історичної концепції по відношенню до провідних антропологічних напрямів ХХ та ХХІ століть (феноменології, екзистенційної філософії, філософії постмодерну та натуралістичного матеріалізму).

Показано переваги особистіснотворчих ідей Ільєнкова по відношенню до антропологічних поглядів екзистенційно-ідеалістичного напряму та позитивістського матеріалізму. Проблема яких полягає не в їх сучасних доробках, а у їх незнанні логіки розгортання історії філософії. Адже по своїй суті філософія, яка лежить в основі цих напрямків, існує вже давно. Вона була створена 400 років тому Рене Декартом, і реалізувалася у його дуалістичних поглядах, в тому числі і на людину (психофізіологічна проблема). Саме погляди вищезазначених філософських напрямків XX століття являють собою дві крайнощі, протилежні частини дуалізму Декарта. Тому,  коли говорити про суть справи, французький дуаліст значно глибший за ці два напрямки, адже принаймні гостро поставив проблему.

Як результат, в розділі прослідковується розвиток обох цих філософських напрямків у сфері проблем особистості. Незважаючи на різні методологічні основи, показано, що послідовне проведення їх ідей приводить до одних і тих же результатів – до суб’єктивного ідеалізму і агностицизму. Розкрито, як за допомогою поглядів Спінози Ільєнков переосмислює це протиріччя, яке у Декарта постало у вигляді психофізичної проблеми. Доведено, що лише через неправильну постановку цього питання Декарт не зміг його вирішити. Адже, по суті є не два різних і з самого початку протилежних предмети дослідження – тіло і мислення, – а лише один-єдиний предмет – мисляче тіло живої, реальної людини. Це теоретичне положення є однією з основ, на які спирається Ільєнков, при розробці своєї концепції особистості. За допомогою аргументації, наведеної філософом, стає зрозумілим, що між тілом і мисленням існує не відношення причини-наслідку, а відношення реального матеріального предмету зі способом його власної діяльності.

Звичайно, логіка предмету не завжди відкрита тілу, що мислить. Окремий індивід не здатний осягнути всю безкінечну кількість форм природи, тому дуже часто приходить до помилкових висновків (омани). Але чим активніший індивід, чим більше він діє по формі зовнішніх предметів, тим сильніше в ньому проявляється особистість.

Розвиваючи його думку в розділі прослідковується лінія Спіноза–Фіхте–Гегель–Маркс. Діалектично досліджуючи досягнення цих філософів, Ільєнков формує чітке розуміння поняття особистості, яке він доводить до рівня категорії. Він стверджує, що особистість і є сукупністю ставлень людини до самої себе як до когось «іншого» – відношення «Я» до самого себе як до якогось «Не-Я». Проте не простим відношенням «Я» і «Ти», а поєднаним начебто в одне тіло історико-культурними вузами, які якраз знаходяться не всередині одиничного тіла, а ззовні, в системі реальної взаємодії даного одиничного тіла з іншим таким же тілом через речі, які саме і знаходяться в просторі між ними, перетворюючи їх неначе в одне ціле. Тому для того, щоб зрозуміти, що таке особистість, і треба розглядати її «справжнє тіло», тобто, як його називав Маркс, «неорганічне тіло людини», цілком матеріальні зв’язки між людьми, їх колективні суспільні предмети взаємодії. Саме всередині такої системи, що складається не з одного, і навіть не з двох, а з трьох тіл, і є можливою поява особистості, тобто ставлення людини до самої себе як до дечого іншого. В цьому контексті і стає зрозумілим твердження Ільєнкова, яке він розвиває через усі свої роботи, що особистість від самого початку і до самого кінця – це явище соціальної природи, соціального походження, а тому саме від соціальних факторів, від доступу людини до всіх щаблів культури залежить рівень розвитку будь-якого представника роду людського.

Перевагою ільєнковської концепції є, як мінімум те, що, на відміну від вищезазначених напрямків новітньої філософії, Ільєнков до вирішення проблем формування особистості підходить за допомогою результатів, напрацьованих класичною філософією. Адже саме вона протягом більш ніж двох тисяч років ставила і в процесі свого розвитку ідеально, теоретично вирішувала це питання. Ця аргументація радянського філософа доповнюється тим, що його культурно-історична концепція особистості пройшла в той же час безжальну перевірку практикою.

В цьому контексті в розділі розглядається оригінальне вирішення проблеми ідеального Ільєнковим, виводиться діалектична ідея, що ідеальна форма – це форма речі, але поза цієї річчю, а саме в людині, у вигляді форми її активної життєдіяльності, у вигляді мети і потреби. Або навпаки, це форма активної життєдіяльності людини, але поза людиною, а саме у вигляді форми створеної нею речі. «Ідеальність» сама по собі тільки й існує в діалектичній єдності цих форм, не збігаючись з жодною з них, взятою окремо. Вона існує тільки через безперервний процес перетворення форми діяльності на форму речі і назад – форми речі на форму діяльності (суспільної людини, зрозуміло). В цьому контексті досліджується продуктивна дискусія між М. Ліфшицем та Е. Ільєнковим та критика представника натуралістичного матеріалізму Д. Дубровського, який активно досі продовжує свою роботу. Більше того, його ідеї за цей час, незважаючи на їх критику Ільєнковим (робота «Психіка та мозок»), не змінилися.

Категорія ідеального, розроблена Ільєнковим, показує, що становлення індивіда через діяльність – є лише початком, без якого неможливий весь подальший розвиток. Але все ж таки – це лише початок становлення особистості, адже вона народжується в світі, який не починає новий розвиток, а швидко проходить в кожному окремому індивіді.

Тому, слідуючи логіці Ільєнкова, в розділі розглядаються ті сфери людського життя, які відіграють вагому роль у становленні особистості, і які були розвинуті в процесі історичного розвитку людством. Це мистецтво та філософія. Перше формує уяву, друга – мислення, що є необхідними складовими особотворчого процесу. В цьому контексті в розділі зазначається та розвивається цікава та логічна думка радянського філософа, що якщо природу художнього образу виразити в тих самих категоріях, що і природу поняття, то ніякої різниці між ними ми не знайдемо.

Також, прослідковано слідом за Ільєнковим, що тільки діалектично вирішуються як закономірності формування уяви, так і мислення. В розділі показано, що відповідно до ідей філософа, шлях вільної уяви завжди проходить між Сциллою штампу та Харибдою свавілля, коли фантазія усвідомлюється, як здатність бачити та чуттєво споглядати навколишній світ, що дозволяє бачити індивідуальність факту в світлі загального, піднімати одиничне до всезагального і, навпаки, індивідуалізувати загальне знання. В цьому контексті розкривається діалектика всезагального та одиничного, над проблемою якої працював філософ.

Іншою стороною формування особистості є науково-теоретичне мислення, яке своєю складністю і багатством змісту в найбільш чистому вигляді розкриває закони пізнавальної діяльності та свою соціально-історичну сутність. Саме тому Ільєнков і ставив перед собою протягом всього свого життя найголовніше завдання – перевідкривати цей пласт культури для формування кожної окремої особистості, оскільки таке формування було б просто неможливо без досягнень класичної філософії.

В кінці розділу зазначається, що якщо ми маємо намір сформувати особистість, то повинні поставити її з самого початку – з дитинства – у такі взаємини з іншою людиною (зі всіма іншими людьми), в яких вона не тільки могла б, але і змушена була б стати особистістю. Саме всебічний, гармонійний розвиток кожної людини і є головною умовою народження особистості, яка вміє самостійно визначати шляхи свого життя, своє місце в ньому, свою справу, цікаву і важливу для всіх, в тому числі і для неї самої. Більш точної і більше перспективної програми, що відмежує педагогіку і педагогів від свавілля, і в той же час не дасть можливості діяти по штампу, важко розробити.

У третьому розділі – “Ільєнковська концепція особистості в практиці Загорського інтернату” прослідковується практична реалізація культурно-історичної концепції формування особистості Е. Ільєнкова радянською тифлосурдопедагогікою, на чолі І. Соколянським та О. Мещеряковим.

Перш за все в даному розділі зазначається, що в наш час дуже часто філософія трактується як щось трансцендентне, таке, що існує до досвіду і поза ним. Ця думка аж ніяк не відповідає класичній філософській традиції, за якою найкращою похвалою для мислителя була реалізація в суспільній практиці його філософських ідей. В контексті аналізується робота Д. Дідро «Листи сліпих, що призначені зрячим», який в своїй роботі зазначав, що для філософії мало б велику цінність опитування сліпого, якого б зробили філософом.

Тому в розділі, акцентуючи увагу на цей філософський «заповіт» Дідро, зазначається, що його було не тільки виконано, а значно перевиконано вищезазначеними радянськими психологами. В цій справі та її філософському осмисленні брав безпосередню участь Ільєнков. Наводяться приклади О. Скороходової, О. Суворова, С. Сироткіна, Н. Корнєєвої, Ю. Лернера та інших. Прослідкована історія виховання сліпоглухих дітей за межами СРСР, та пояснено за допомогою концепції Ільєнкова найяскравіші досягнення західної тифлосурдопедагогіки, які прирівнювалися місцевими дослідниками-ідеалістами до дива.

Крім того, в розділі продемонстровано, що не будь-який матеріалізм може вирішити проблему формування людської психіки. У вихованні сліпоглухих дітей виявило повне банкрутство досить поширене недіалектичне матеріалістичне уявлення, згідно з яким людська психіка розвивається в ході простої плавної еволюції психічних функцій, властивих всім вищим тваринам. Як зазначає Ільєнков, вирішити проблеми формування, а не розвитку, людської психіки, мислення у спіпоглухих допоміг радянським психологам марксизм. 

Цей експеримент показав закономірності формування психіки не тільки у сліпоглухих дітей, а й особливості розвитку будь-якої здорової дитини. За допомогою його результатів, в розділі було прослідковано та зафіксовано майже з математичною точністю ті реальні умови, на ґрунті яких тільки й виникають такі феномени, як свідомість, самосвідомість, мислення, уява, естетичне та моральне почуття.

Більше того, в розділі наводяться та філософськи осмислюються через призму концепції Ільєнкова знайдені жорстокі приклади перетворення зрячочуючих дітей, на індивідів, в яких так і не була сформована людська психіка. У зв’язку з цим розкривається психологічне поняття «фреальна дитина». Пояснити ці факти не змогли ні аналітична філософія, ні сучасні ідеалістичні течії. Проте причини цього психологічного явища, формуються у доволі аргументоване пояснення в контексті класичної філософської традиції, яку розвиває Ільєнков.

Що ж до виховання сліпоглухих дітей в Загорському будинку-інтернаті, то в розділі констатується, що це рідкісний, але беззаперечний приклад того, як добротна філософська методологія, що опирається на класичну традицію, породжує конкретно-наукову методику, яка з успіхом втілюється на практиці.