Курко М. Н. Адміністративно-правове регулювання вищої освіти в Україні

Краткое содержание

            ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації‚ визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами‚ мета і завдання‚ об’єкт і предмет‚ методи дослідження‚ наукова новизна та практичне значення одержаних результатів‚ апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Теоретичні засади формування адміністративно-правового регулювання вищої освіти в Україні» присвячено з’ясуванню ролі вищої освіти в умовах утвердження соціальної та правової держави, уточненню поняття та принципів забезпечення розвитку вищої освіти, аналізу правотворчої діяльності щодо забезпечення розвитку системи вищої освіти, характеристиці правового регулювання бюджетного фінансування вищої освіти в контексті реформування системи освіти.

У підрозділі 1.1 «Роль вищої освіти в умовах утвердження соціальної та правової держави» зазначається, що основні риси сучасної парадигми освіти визначено в Загальній декларації прав людини, проголошеній і затвердженій Генеральною Асамблеєю ООН, де відзначається, що освіта має бути спрямована на загальний розвиток людини. Це принципове положення присутнє майже у всіх сучасних зарубіжних програмах розвитку освіти, і в Україні також.

Наголошується, що основна мета освіти полягає в тому, щоб засобами різних форм та методів навчання і виховання підготувати студентів до активної участі в соціальному житті; створити умови для розвитку особистості, здатної не тільки практично оцінювати ситуацію і адаптуватися до соціальних змін, а й оригінально мислити, генералізувати і реалізувати ідеї, продукувати власні, визначати шляхи позитивних перетворень, проявляти ініціативу і творчість.

Розглянуто питання інтелектуальної міграції в якому зазначено, що крім першої складової – від’їзд фахівців за кордон, існує й значна за обсягом друга - фахівці з системи освіти переходять до інших сфер діяльності, зокрема комерційної. Для вищої школи найпробленішим є те, що залишають її найчастіше молоді та обдаровані особистості.

Визначено значення освіти для держави взагалі і враховуючи особливості сучасного стану розвитку українського суспільства, запропонована така класифікація основних функцій вищої освіти: гуманістична, аксіологічна, соціокультурна, соціально-адаптивна, соціально-мобільна (стратифікаційна), інноваційна, соціально-інтегративна, прогностична. Вища освіта зорієнтована на людину, забезпечення її існування, розвитку, самореалізації; є цінністю світової і національної культур; допомагає людині оволодіти культурою свого народу на основі врахування зв’язків з національними культурами інших народів і світової культури загалом; сприяє адаптації людини до соціуму, що динамічно змінюється, а також до професійної діяльності; змінює статусно-рольові форми взаємодії людей; оновлює арсенал знань і способів діяльності людини, формує базис її науково-дослідницької діяльності; залучає людей до інтегративної освітньо-науково-виробничої діяльності, надає досвід інтеграції навчальних, наукових, практичних знань і вмінь, відкриває значні потенційні можливості цього процесу; розкриває сутність майбутньої професії, стабілізує потребу людини в її отриманні, сприяє прояву перспективи професійного розвитку і особистісного зростання людини.

Зроблено висновок, що витрати на підготовку кваліфікованого персоналу для країни та наукові дослідження за своїм економічним змістом є аналогом капіталовкладень, що спрямовуються на розширення основних фондів. Формування трудових ресурсів та утворення основних фондів потребує значних витрат, ефект від яких суспільство отримує протягом кількох десятків років.

У підрозділі 1.2 «Правове забезпечення розвитку вищої освіти України» наголошується на тому, що актуальною для України на даному етапі є глибока та всебічна модернізація сфери вищої освіти з надходженням необхідних для цього ресурсів та створенням механізмів їх ефективного застосування. При цьому, особливо значимим є перехід країни на євроінтеграційний шлях розвитку. Для успішного здійснення процесів модернізації освітньої сфери важливого значення набуває її правове забезпечення, яке стає дієвим інструментом розвитку вітчизняної освітянської галузі.

Основними складовими нормативної бази реформування вищої освіти в Україні є: Конституція України, Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття»), Національна доктрина розвитку освіти та Закон України «Про вищу освіту»

Науковці неодноразово звертали увагу на те, що ряд положень зазначених законів залишаються невиконаними. Зокрема, не відбулося децентралізації управління освітою. Через недосконалі правові умови приватний сектор розвивається повільно, а отже, не створює альтернативи та конкуренції державним закладам освіти. Державні стандарти освіти до сих пір не є гнучкими та не враховують регіональних особливостей.

Не створено також умов для участі громадськості в процесі розробки та прийняття рішень в сфері підвищення якості освіти, забезпечення її доступності. Незважаючи на те, що Програма «Освіта» передбачає впровадження державно-громадської системи управління нею, за якої громадськість і держава рівноправні партнери, й досі не існує механізмів громадського контролю за діяльністю навчальних закладів, звітності державних органів управління освітою перед суспільством, участі громадськості в прийнятті важливих рішень в процесах освітянської діяльності.

Вивчаючи нормативно-правові акти щодо реформування вищої освіти, в дисертації звертається увага на такі не врегульовані, законодавчо, проблеми як: видання вітчизняних наукових робіт в недостатній кількості, що створює несприятливі умови для розвитку науки, техніки, культури і чинить перешкоди для розвитку національної освіти; разом з новими рівнями акредитації в Україні існують залишки старої освітньої системи – в результаті в державі чотири рівні акредитації: молодшого спеціаліста (середня спеціальна школа), бакалавра, спеціаліста і магістра; низка законодавчих актів стосовно працевлаштування студентів захищає права молоді, відкриває для неї широкі перспективи, але в реалії не має досконалого правового механізму і випускники ВНЗ, здебільшого, повинні самостійно шукати собі робочі місця; нормативні документи в галузі освіти, в основному, мають характер пристосування до економічних обставин в яких функціонує держава та відображають скорочення Державного бюджету на освіту.

Зроблено висновок, що участь вітчизняної системи вищої освіти в євроінтеграційних перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток, набуття нових якісних ознак, а це можливо забезпечити шляхом проведення модернізації нормативно-правової бази освітянської діяльності та створення програми послідовного зближення її з європейським освітнім і науковим простором.

У підрозділі 1.3 «Характеристика правотворчої діяльності щодо забезпечення розвитку системи вищої освіти» акцентується увага на тому, що законодавство про освіту як окрема галузь складається з ряду великих нормативних блоків, які регламентують дошкільне виховання, загальну середню освіти та позашкільне виховання; професійно-технічну освіту; середню спеціальну освіту; вищу освіту, разом з тим зовсім не згадують про правові норми, які повинні регулювати відносини в таких сферах, як післядипломна освіта, аспірантура, докторантура, самоосвіта. Звичайно, ці блоки правового забезпечення не такі великі за обсягом як попередні, але перераховані підсистеми освіти є не менш важливими і потребують, також, правової регламентації.

Підкреслено, що новий етап для правотворчої діяльності в галузі вищої освіти розпочався 12 грудня 1991 року, коли Указом № 2 Президент України
створив Міністерство освіти України, ліквідувавши при цьому Міністерство народної освіти і Міністерство вищої освіти.

Зроблено висновок, що державне регулювання дефіцитної вищої освіти має бути замінено ринковим регулюванням попиту і пропозиції на ринку освітніх послуг.

Запропоновано органу законодавчої влади та Центральному органу виконавчої влади в системі освіти в змісті навчання за спеціальністю враховувати і зміст навчання в європейських університетах. Стандарти спеціальностей повинні носити рекомендаційний характер та мати масштаб використання, який визначається на добровільній, асоціативної основі. ВНЗ формує стандарт, його використовує, а споживач обирає, де і чому він буде вчитися і на яких умовах.

Дипломи повинні мати не єдиний державний зразок, а видаватися самим університетом, як у США, щоб кожен університет оберігав своє ім’я (як репутацію) на тепер уже глобальному конкурентному ринку освітніх послуг і ніс за нього відповідальність перед споживачем. При цьому викладачі, студенти, адміністрація закладу освіти, випускники та інші зацікавлені структури несуть солідарну відповідальність за підтримку авторитету навчальної установи, за якість освіти, рейтингові позиції.

 Необхідна перебудова системи фінансування ВНЗ. Доцільно перекласти частину відповідальності за фінансування на споживачів - організації, сім’ї та самих студентів. Не може бути безкоштовною освіта в ринковій економіці, де знання – є товар з одного боку і, з іншого боку – продукт, що вимагає певних витрат на своє виробництво і матеріалізацію. Безкоштовність - фактор низької відповідальності всіх учасників освітнього процесу - студентів, керівництва, викладачів за зміст, якість і результат. Молоді люди повинні заробляти свої знання, вносячи свій внесок в реалізацію цієї можливості.

Необхідний баланс інтересів постачальників і споживачів послуг освіти – щоб попит був збалансований пропозицією. Введення певної (можливо, диференційованої) плати для раніше повністю безкоштовного, бюджетного прийому збільшить доступ до освітніх послуг більш широких верств населення.

Основною перешкодою для розширення підготовки у закладах освіти є дефіцит місць підготовки за  спеціальностями визначеними ринком.

Підготовка по незатребуваним, застарілим спеціальностями та дисциплінам – «даремні затрати» – студенти не працюють по неіснуючій спеціальності на скасованих робочих місцях. Молодь влаштовується на реальні робочі місця, що надаються реальним ринком і знову приходять на перенавчання, тепер уже за свої гроші, або знову на бюджетні місця.

Система органів правотворчої діяльності у галузі вищої освіти повинна бути реорганізована відповідно до реалій ринкових відносин, на основі інтеграції механізмів ринкового регулювання у внутрішнє середовище закладів освіти.

У підрозділі 1.4 «Нормативно-правове регулювання бюджетного фінансування вищої освіти в контексті реформування системи освіти» зазначається, що система освіти, вже досить тривалий час фінансується за залишковим принципом, це небезпечна для суспільства з економічного боку традиція. Оскільки інертність освітніх систем є достатньо високою, то зменшення фінансування відчувається лише через декілька років, це створює хибне уявлення про непотрібність витрат на освіту з боку держави.

Модернізація освіти в Україні є одним з найважливіших компонентів соціально-економічних перетворень останнього десятиліття. Реформи української освіти ускладнюються нестачею необхідного досвіду, матеріальних і кадрових ресурсів.

Існує кілька підходів до зміцнення системи бюджетного фінансування освіти: встановити мінімальні частки витрат державного і місцевого бюджетів на освіту; ввести цільові податки або встановити в рамках існуючих податків і податкових ставок певної частки податкових надходжень виключно цільового призначення; встановити мінімальні нормативи державних витрат, обчислених у грошовому еквіваленті на одну особу, або як частка ВВП на сферу освіти в цілому; розширити перелік видів видатків, що входять до поняття захищених статей бюджету, видатками на освіту.

За результатами авторських досліджень розроблені на національному рівні нормативи витрат на освіту мають передбачати для кожного регіону свій обсяг фінансування. Для цього на регіональному рівні потрібно встановити, по-перше, нормативи витрат за окремими статтями витрат ВНЗ; по-друге, нормативи витрат, необхідних для надання переліку освітніх послуг з розрахунку на одного студента. Водночас головною причиною невиконання затвердженої системи соціальних нормативів у регіонах була і залишається слабка їх реалізація через не розробленість відповідного механізму впровадження.

Розділ 2 «Адміністративна правосуб’єктність вищих навчальних закладів: загальні положення» присвячено характеристиці правового статусу вищих навчальних закладів, розгляду загально-понятійних ознак вищих навчальних закладів, вивченню організаційно-правових форм вищих навчальних закладів.